|
додайте вірші, опублікувати
поезії, додати власні вірші, розмістити вірші, веб-сайт української
поезії, поетична майстерня, майстерня української поезії, поетична
сторінка, для розміщення власних віршів, колекція віршів, твори
видатних поетів України, поетичні сторінки, митці поетичного слова,
майстерня української поезії |
Ти спогадом лишилася в моєму серці,
Ти назавжди залишилася в зорях,
Для мене ти довіку у нічному небі,
У ньому ти завжди зі мною поряд.
Пробач за краплі егоїзму у моїх словах,
Пробач за те, що мріяв буть з тобою,
За те, що бачив тебе в своїх снах,
За те, що ніжно називав Весною.
В твоїх очах побачив, мабуть, більше,
Ніж встиг пізнати за своє життя.
І в твою посмішку я закохавсь сильніше,
Ніж уявить собі могла моя душа.
Ти спогад про весняні теплі дні,
Я згадую тебе, коли дивлюся в небо.
І дивлячись на місяць уночі,
Тоді я також згадую про тебе…
Все неймовірне, що я досі знав,
Єдине, в що я міг би закохатись,
Ти все, що називають словом "ідеал",
Єдине, з чим ніколи не хотів прощатись...
Здається, забагато наді мною неба,
Занадто часто я дивлюсь на зорі.
Заплющу очі – згадую про тебе
І відпустити все не вистачає волі…
Усі емоції вкладаю у вірші,
У них пишу усе, що відчуваю.
І все, що зараз в мене на душі –
Це страх, що я тебе втрачаю…
Я розумію, що не все так просто,
Ти досі озираєшся назад.
Для тебе то все дуже є серйозно,
Та пам'ять, часом, найстрашніший кат.
Буває так, що хочеться кричати,
А інколи, замовкнути на вік.
Дозволь мені твій біль забрати
І витерти сльозу з твоїх повік…
Як дивно, що не можу виразить словами,
Всього, що зараз маю на душі…
Чому усе, що зараз є між нами,
То лиш мої невизнані вірші?..
Часом буває , що не можу заснути
І мрію про тебе у компанії ночі,
А протягом дня намагаюсь збагнути,
Навіщо повсюди шукаю ті очі…
Часом буває, що хочу спитати
Про усе, що тобі заважає радіти;
А часом буває, що хочу сказати:
"Ти найважливіше, що є в цьому світі!"
І лиш дощ, що змивав силуети з вікна
Відносив думки невідомо куди.
Хтось стояв і дивився як зникала земля
Під шаленим потоком води…
Дощ зривався з небес і летів у долоні,
І холод пронизував аж до кісток.
Кров без упину била у скроні,
А душа вже летіла до самих зірок.
Вода, набираючись сил, вимивала
І відносила землю прямо з-під ніг.
Вона часом плакала, часом сміялась,
Вода лоскотала і нищила їх.
А краплі усе розбивались об тіло,
Кололи, як сотні розлючених бджіл.
Та залишитись тут, на одинці з грозою хотілось
І зникнути серед холодних весняних дощів…
Нічого не варті три звичних слова
Скільки їх не повторюй знову і знову.
Лиш пустий набір букв із алфавіту,
Лише набір букв на якійсь із мов світу.
Коли то для тебе лише декілька слів,
Коли за ними немає давно почуттів
І, коли нема сенсу щоб їх повторити
Знай, ти забув, що значить "любити"!
Ти забув, чого варті ніжність і ласка,
Пусті є для тебе "пробач" і "будь-ласка".
Щоранку цілуєш і кажеш "кохаю",
А насправді нічого вже не відчуваєш.
Та часом замислишся все ж на хвилинку,
Коли сидиш сам в пустому будинку.
Про те, чи вартим було прожите життя,
Як здавалось тобі "того" почуття?
І це саме те, чого не розкажеш,
Що сховаєш десь глибоко у самому собі.
І знову, як завжди, "кохаю" ти скажеш,
Посміхнешся і ніжно обіймеш її.
|
|
