Обговорення творчості Тетяни Мельник на форумі

ЧЕРВОНОЗАКЛЯТА

Ховаєшся в нори земні, мов лисиця.
Хвостом замітаєш сліди і тікаєш.
Ось день добігає до сліз (не спинитись!)
Ось ніч притискає до темного краю.
Нічого – на потім. На зовсім – ніколи…
Руда – ти руда…
Ти Червонозаклята
твоїх лабіринтів на приступ не взяти –
і вкотре голубиш драконів крилатих.
Голубиш крилатих, ведеш проти шерсті
рукою тендітною лисячих лапок
очима сміючись, щоб легше брехати
(собакою може), а може – змовчати?
Руда – ти руда…
Ти Червонозаклята!
Лисиця голубить рушницю мисливця,
Висок її теплий, висок її близько
На відстані голки – і навіть не цілься,
Ти ж навіть рукою душити спромігся…
Та ж тільки злякався (себе!) не лисиці –
Вона не тікала, вона – не кусалась,
А просто сміялась, сміялась, сміялась!
Чи плакала (може?) тобі не здавалось?
Руда – ти руда…
Ти Червонозаклята!
Приходиш не вперше на лисячих лапах
заплутуєш слід і годуєш крилатих
з долоньки – пелюсток солодкої вати
найперших квіток, що спокуса зірвати…
Найперших, найкращих, а може здмухнути
ранкову росу – найсмачнішу отруту,
ЇЇ (що босоніж) смішну замазуру
принести у сад і зерням частувати -
Лисицю руду
Ту Червонозакляту?..

Зерня що народжене серцем
солодкого плоду яблуні

ласунка вогняста висмоктує
надломлює крихітку м‘якоті

вона пахне м‘ятою…

твоїми долонями
скупана в купелі
твоїми долонями
сплутана
зніжена

як зможеш – заріж її…

твоєї щоки
ще торкається
дихання -
але тільки ледь
бо так дихає тихо
що навіть здається
вона нежива!

лисиця дрімає у тебе на серці

як б‘ється
як б‘ється
як б‘ється
життя…







МОЛИТВИ ДЛЯ
   ФОСФОРИЧНИХ ЯНГОЛІВ

1
Над землею
тішаться янголи -
фосфоричні химери кості…
Це душа так зрікається тіла,
На вогні розпашілого воску.
Як нелегко у тому залишку,
Як не вчасно у тому згорстку
Відбувати зогнилим паростком,
Відлітати прозорим гостем.
То ж спочатку ти маєш статися…
То ж спочатку ти маєш відбути -
Надгрібково-скорботним надписом.
Надчасово-сакральним згустком.
І тобі я напишу, янголе,
Розмотавши сувої серця,
що крізь крони космічних мармурів
ти до мене колись повернешся.

Бо напишу тобі молитви,
Бо напишу тобі закляття…
Перепишу заламані лінії,
Аж до розтинів на зап‘ястях!

2
Як Марії торкались долонями,
Щоби потім піти Маґдалинами -
Так горнуся до тебе словом я,
Заціловуючи молитвою.
І на кожне твоє розп‘яття
розквітатиму сніжно квітами,
обвиваючи стан лататтями,
роздягаючи стан
до кігтиків…
до найменших підшкірних вузликів
до найвужчих судинних шпаринок!
… і ти будеш відходити солодко
… і ти будеш відходити легко
Світлу душу твою оголену
Понесуть білокрилі легені.

Бо напишу тобі молитви,
Бо напишу тобі закляття,
Перепишу заламані лінії
Аж до розтинів на зап‘ястях!

3
Во ім‘я ЇЇ
Захочеш
вкотре
Вертатися…
І у тій пустоті
(що поміж)
Будуть букви
Рождатися
Будуть
Пшениці сходити
Буде коріння рватися
Найстаріших дерев на землі…
Чи ж захочеш тоді відрікатися?
Чи ж ти зможеш тоді відхреститися?
Від ЇЇ молитов…

Во ім‘я ЙОГО
захочеш
вкотре…
спинитися
і у тій глибині
найстрашнішій
для себе
десь на самому споді
вже не буде дерев –
тільки спиця його сивини
розсіче сліпу сутніь на двоє…
і тоді – чи ти зможеш піти?
(обгорівши на попіл)
Відтеплівши у муках ЙОГО…

То ж напишу тобі молитви,
То ж напишу тобі закляття…
Перепишу заламані лінії
Аж до розтинів на зап‘ястях!

4
Череда безголових вершників…
А ти з ними, неначе проти.
Це ж мабуть їх ніхто не відплакав,
їхні рани ніхто не погоїв.

так лежали вони на полі
загусаючи сірим накипом
чи порубані, чи пожовані –
бо живилися ними собаки…
а вовки побоялись – відходили
у жалобі їм навіть не вилося
посипали ті голови порохом
що валялися і світилися -
не прикритих очей ранами
голубими, зеленими, чорними –
це ж такого земля ще не бачила
щоби вовк та людину прикопував –
щоби вовк у жалобі корчився
проростав білотілою шкірою
і читав молитви по-вовчому
щоби душі в небо злетіли…
а з тобою такого не станеться
ти підеш, але тільки не з ними –

Бо напишу тобі молитви,
Бо напишу тобі закляття..
Перепишу заламані лінії
Аж до розтинів на зап‘ястях!

5
І нехай тобі тихо
І нехай тобі трохи спокійно
Заплету-но вінок твоїм іменем

та й піду… до води
позапалюю свічі на небі
а по тому -
у ріку
та
тільки ледь-ледь
по коліно…
(я ж боюся води)
увійду

Ти не віриш?..

вінок розів‘ється
та тільки ж не квітами!
Ти сам розів‘єшся
мені по волоссю
найщедрішою повінню
спраглих небес
і креслатим любистком
на плечі сповзеш…
холодком

пробереться печаль
та до злості
до найжорстокіших мук
на воді самоту
розведе
і на дно покладе
ЇЇ
(що боїться ріки)
ЇЇ
(що стоїть по коліно)
у водах -
які не Тобі
спивати
з долоні

І зринатимуть янголи в ніч
Із надер землі фосфорично
(покидаючи вільно кості)
Покриватиме землю тінь,
що від вій довжини
та волосся
й мабуть глибини
чорноземних очей…

Бо ж вона

Та пізнала такі молитви,
Та пізнала такі закляття…
Що його переламані лінії
Проростуть крізь її зап‘ястя!







БЕЗ НАЗВИ. БЕЗ ІМЕНІ.

Це небо упаде на тебе зненацька.
Та тільки тоді не проси нічого для себе.
І переповзи цю сіль по-пластунськи,
чи… по-рибацьки
закинувши невід, у зорі - невід.
А біль головний відпече, відволає ще звечора,
судоми обручками руки покорчать кроквами:
неволя ж твоя так фальшиво довершена,
свобода твоя до пуття не запродана.
Але ж! яку велич по скронях рубано, товчено,
червоною піною так тобі в роті аж солоно.
А бути у світлі небеснім відвертою хвойдою
мабуть трохи краще, ніж дертою квочкою.
І ти проживеш, як за Богом, за тими облогами.
А в серці відносиш чимало любові затятої.
І глянеш на нього очима не від сльози вологими,
А щойно з хреста для більшої муки знятими.







Я НАПИШУ ТОБІ ПРО ЖІНКУ

Я напишу тобі про ЖІНКУ.
То слухай.
Бачиш, оту, що в чорному
одязі земляному –
Не бачиш, не видно?
А й справді – її ж поховали
учора.

А ту, що поруч стоїть? –
Посивіла. О… як збіліла
за цих кілька діб,
що всоталися в сотні таких
як вона - дорослих сиріт.
Ти ж бачиш ЇЇ?
А ти-но повів би таку у ложе,
А ти-но горнув би таку до серця?

О ні…
Бо! виглядаєш іншу -
(що третьою є)
народжену цими двома…
О Боже!!!
Та ось вона я –
народжена цими двома:
із крові, що згустками кольору
мертвої плоті згодовує землю.
Та ось вона я –
ОТА,
що матір‘ю зветься мені
сивокоса заплакана жінка.

Та ось вона я –
Та третя, народжена
цими двома як закляття
на вічну тривалість роду…
тому ти завжди стережись –
бо одяг її - земельний,
а волос її – зі срібних,
бо серце у неї ЖІНКИ,
що з мертво-живих.







МІСТЕРІЯ

(мікродіалоги)

1
Ангели!
лишайтеся вдома.
Сьогодні ж бо хочу жити без білої охорони -
це вперше за сотні років моїх занебесних кроків
випрошую крихти сили,
чи…
крихти волі.
На бубоні шкіри
спочине обвітрений бог
самотнім ящуром –
ти віриш мені?
Я вперше прийду
БЕЗ АНГЕЛІВ

-…і вірю тобі. Страшно.
Ця віра - завжди по темені…
Ну скажи!
Якою ж насправді
є ти,
що ідеш під землю
СМИРЕННО?

Живу на землі, на…
ступаю по грудях твоїх зранених.
Я ж не винна, що ти – під!
Десь у землі
чи…
У КАМЕНІ

- А де я?
Та мабуть що ніде...
З тобою вимір підземний – це космос.
Я думаю часто тільки про те,
Що ніхто на Землі
Ще ніхто
до тебе!
не приходив під землю
ГОСТЕЮ

2
Ангели!
Лишайтеся вдома…
білі такі, що я видаюся чорною.
Але!
Туди, куди я прийшла –
тінь моя навіть
стала
СВІТЛО-ПРОЗОРОЮ

- Краплі на дві щоки…
(не спивай поцілунком душу!)
Я хочу лишити тебе
не на секунди,
а на віки…
Просто залишити –
ЧУЄШ?!

Світло!
Мені темно і холодно.
Світло!
Бачиш – вогонь всередині.
Заклинаю тебе
ЖИВИ!
Заклинаю себе...
НА ПОВЕРНЕННЯ

- Мороком!
Відмовчу, відгризаючи серце своє –
я звик, це вкотре...
А скажи,
твій Господь -
Він не любить тебе!
Ти одна...
до мене прийшла одна!
БЕЗ ЙОГО ОХОРОНИ

Мій Господь
(?!...)
Мовчи.
Відгризаючи серце своє на двоє,
Помисли про те,
Що у кожній частині є
ВІН
І є
ТИ
Зі
МНОЮ

3
- Ну коли...
ну коли?!
відболиш
відкровиш
від...
Я не відаю слова “молись”
а може -
на тілі своєму
де серце впритул до ребра...

Ти народись!

Заклинаю тебе народись!

Бо рана така,

Що грішники вчать молитов

А хрестячись, кажуть,

Що тільки ГОСПОДЬ

(а не я, ЧОРНОТА)

Міг так страждати і мучитись...

Але ж...

ВІН - ЗА ВСІХ ,
А Я – ЗА ТЕБЕ,
ЗА НАС ОБОХ
Наколов на себе хреста!


Час!
Секунди змітають сходинки...
А ВІН же тих ангелів
білих просив, щоби я
ДО ТЕБЕ ЗМОГЛА ПРИХОДИТИ

- Час!
Не з моєї руки
Твоє серце не зможе битися...
І нехай...
І нехай не з ЙОГО вини
ти не можеш зі мною
ЛИШИТИСЯ

Не відвертай обличчя!
Я – на вершині щастя...
СВІТЛО МЕНІ ВЖЕ ЛИЧИТЬ
ТЕМНІ МЕНЕ НЕ БАЧАТЬ







ПРОзайчикове

Послухайте, годі! Капут.
Дифект – то найбільша слабість.
У нашому пості
“писати-чи-не-писати... прозу”
Поети! розслабтесь -
знайдіть відповідну позу...
ми скажемо чисто відверто –
г в а л т у в а т и –
ніхто вас не буде!
“с т і ш к і ” почитаєте
наніч діткам,
бо зараз на ринку збуту
серйозна до крику публіка

- Дайййош! надпланових викиднів
сцен групового сексу
міжпланетарного значення
і це вам не “цацкі-пєцкі”
а серйозна до крику публіка!!!

Ні.
У нас беруть тільки членів
(спілок, асоціяцій)
вам буде в кайф, от побачите...
Що?! Ви сумніваєтесь?
Та роззуйте-но
очі –
ще будете дякувати
за тему про екзорциста
в прозі.
Поети! Вихід – прямо
та на вас же полиць
не настарчиш...

До речі,
як модний піарщик,
скажу вам сердечно і
б е з к о ш т о в н о –
в асортименті товарів
паперового збуту
туалетний папір
купується круто,
має просто скажений
п о п и т
тож наловчіться,
любі мої,
писати не для душі,
а для п о. . .
ЩО?
Едгар По –
продвинутий горор.
То ж і я кажу –
кожному тема своя,
Але! Панове!
у нас же така клієнтура,
що хоче читати “стішкі”
у процесі природнього...
с т у л а –

“сувої поезії
на папері м”якого гатунку:
фон
може бути білим,
а для поетів-романтиків
(ексклюзивні розробки)
суперякісні візерунки!”

Що там казали класики –
(писали навіть сонети)
що не слід у вічне вдарятися,
а єднати власні потреби
потрібно з прекрасним!
Немає нічого вторинного:
із барахла такі цукерочки
часом бувають смачнющі,
що драйв наступає швидко
сюжетом по кирпі –
і ти у стабільній відключці!

Сучка –
собака жіночого роду,
не Гавкати!!!
Яка ж ти до біса злючка –
ніхто вже нікого не трахає
С А М І
залюбки віддаються...







ТАК ЧЕКАТИ УМІЮТЬ
   ТІЛЬКИ МАЛЕНЬКІ ДІТИ...

...так чекати уміють
тільки маленькі діти...
з усієї малечої сили
тягнуть важкого стільця
до підвіконня і кажуть,
що прийде ВОНА
чи... ВІН?
А якщо
за вікном нікого –
дитина занадто доросла,
аби хтось на чекання
приходив...

Філігранно іти по грані
нерву твого запаленого
дивитися вгору
добігти до краю
і знати
що час нічого
не гоїть







ЦЕ ДУЖЕ ЗВОРУШЛИВО

Ні-ні. Насправді – це дуже зворушливо…
Скривавлене сонце займалося саме на ранок.
Один репортер відчеканив у «світських хроніках»,
що цілили двічі у спину, а потім пройшлися ногами…
І справді – стріляти у сонце – до болю зворушливо.
Ніхто ж не помітив,
як ранок, рубіновий згусток відкритої рани,
вповзав напівмертвим холодним полозом
до свіжої, щойно роздертої ями.
«Я трохи відлежуся…»

Ніхто не прийде. Хапаєш повітря губами…
Відстогнеш кривавою навпіл із тілом юшкою –
а потім палатимеш,
небо вливаючи в рани…







ТА ОСЬ ТОБІ ЧАША ВИНА

Та ось тобі чаша вина – зігрійся.
Закутавши ноги у мох, рости, як пагін.
Ніхто ще не вмер. Нічого не бійся.
Амінь.
А будеш приходити в день, як «слава Ісу».
Колись же тобі наболить і не зможеш мовчати…
Копай до душі мене! Тільки… та тільки не смій!
Молю. Скривавлене серце моє смакувати.

Всотайся… Всотайся жилаво у ніч.
Вростай у повітря, у води, у трави.
Це так відмирає півтіла змії – повір…
(хіба ж вона винна, що мусить ту шкіру міняти?)
А ти – по-живому, не вміло, не так…
Здираєш, мов злодій, що раптом надумав тікати.
І падає в землю краплинами сіль з вій.
Непрощеним бути нелегко
Але ж…
ти і сам не навчився прощати.

Коли іней
покриє долоні мої,
а зимно таки не стане –
ти викради ніч і приклади,
мов сукню, до мого стану.
Нічого тоді не кажи -
люби мене теплим подихом...
і хай буде зимно мені,
і хай буде холодно...
вогонь так палає –
вогонь – пече
(Він знає, що робить боляче!)
а ти поклади на
своє плече
душу мою сонячну.
І тоді помовчи...
про те, що тобі відкрилося
про те, що ніколи мене не було
про те, що усе наснилося...







ТА НЕ НА ЗЕМЛЮ...

І тихо…
пройди цю кімнату на самих пальчиках.
пірни у його долоні, як вперше
несуть дитинча до купелі…
Ти знаєш це таїнство?
занурення в тишу -
що плачем
є тільки
напів…

А потім…
ніколи не згадуй як непритомніти з ним.
спинатися в хмари не варто янголам,
що тільки-но очі звели д‘гори…
не пір‘ям міцнітимуть
крила, що з неба
та не на землю,
а на долоні
впавши...







ВІДХІД

Вихід на Захід як вихід на запах…
Сходинки в себе, до себе, чи від…
Кроки по ребрах, по рейках, по трапах.
Сходження в небо – дорога на Схід.

Чуєш! Я вкотре не скривджена братом!
(як гостре лезо на дотик батіг…)
Ліва і права - щока розтята.
Ліва – це Захід. Права – це Схід…

Боже… Чи трохи тобі мене треба?
Може не відаєш – я з тих живих,
що відрікалися тричі від себе…
тричі від себе – гадаєш, не гріх?

Може… це Юда з любові був катом.?
(чи ж не боліло йому хоч на чверть…)
Сина небесного вести до страти,
Вести до неба… неначе на смерть.







ЗЕМНЕ І ЗІРКАСТЕ

Ящірка

я таки відшукаю той кухоль
з якого щоденно п‘єш воду,
затаївшись на денці ящіркою…
Ти
питимеш
питимеш
питимеш
аж поки
торкнешся
вустами
тієї
що буде
на споді
води…

Викидень

І на початку було так:
ти відмовився від їжі
потім – від води
за тим – від мене
а тепер… у тебе
відторгнення себе.
Але ж ти – не-жінка,
І мабуть не знаєш,
що буває у таких
випадках?..

Полуниці

навизбируй із неба зірок
як отих полуниць
що, смакують найдужче
мені…
зав‘яжи срібну стрічку
на лівій руці
щоби знати у темені –
де ти…







ТИ ПИВ З МОГО
    СЕРЦЯ ОЖИНОВИЙ СІК...

ти пив з мого серця ожиновий сік…
і губи твої від розчину терпли
ти пив з мого серця ожиновий сік…
по краплі… по ложці … по чверті

ти пив з мого серця ожиновий сік…
біліші за біле ставали долоні
ти пив з мого серця ожиновий сік…
вбиралась… душа… в червоне

ти пив з мого серця ожиновий сік…
здавалась я тихою, майже живою
ти пив з мого серця ожиновий сік…
ненавистю… болем… жагою

ти пив з мого серця ожиновий сік…
а в янгола твого скляніли крила
ти пив мого серця ожиновий сік…
із кубка… п‘янкого… тіла

ти пив з мого тіла ожиновий сік...

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!"
www.virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 30 жовтня 2006 року