Від автора сайту:
!!!На сторінці використовуються
Java навігація, анімація та скрипти,
Gif -
анімація!!!
|
Микола Ночовний |
????
область |
|
|
|
Від автора сайту: |
Український поет у новій книзі виступає з творами оригінального і складного жанру – мініатюрами. В невеликих за розміром віршах він намагається філософськи осмислити сутність буття, розкриває такі вічні теми, як любов, вірність, мир, хліб, природа, історія. Та які б теми не порушував поет, скрізь відчуваються сучасність, подих рідного краю.
|
|
Якщо Вам сподобалась поезія Миколи Ночовного, можете поділитись
враженнями у "Гостьовій
книзі". |
ГОРДИМОСЯ
ОДВІКУ
ЗЕМЛЕЮ
РІДНА ЗЕМЛЯ
Ти зазнала немало наруг і поранень,
Земле, духом свята,
Земле, кров'ю свячена.
Ти єдина могла народити Бояна
І явити для світу Шевченка...
Із сердець волелюбних Дніпро витікає,
Де цвітуть, де чарують калина і ружа,
1 ворота твої недарма називають
Золотими –
Братерство і дружба.
КРАСА ВІТЧИЗНИ
Краса Вітчизни тонкориса,
А ще – огром душі, огром будов.
В безгрань морів
І мій струмок улився,
А в тім струмку
І пісня, і любов.
Земле, де корінню і серцю тепліше,
Де віхоли вчаться писать білі вірші
На аркушах чистих безкрайнього поля
Що в світі дорожче,
Ніж вольная воля!..
Тут кожний струмочок знаходить
свій виток,
На щедрість душевну талановитий.
Усе від землиці і нині, і прісно,
Тому й гордимося одвіку землею:
І пісня, і хліб,
Хліб насущний і пісня,
Антеї і Прометеї.
Видноколом укрилося сонце по очі,
Натрудилось доволі –
Спочинути хоче.
Терикони за хмарами
Зіроньки лічать.
Вечір синявий. Ніч...
І притомлена вічність.
ПРО ДОНБАС
Виднокіл териконам стинає верхівки,
Уколотись боїться об них виднокіл.
Тут і зірка з копра – до небесної зірки,
Тут відлуння живе паровозних гудків.
Роздивився – і вже не забудеш Донбасу,
Бо відкрив – не спочатку, не враз
Суть глибинну розкутого часу
І таку ж дерзновенну, як час.
У ШАХТІ
Музей зародження життя щонайдревніший,
Найоптимальніших і найскладніших рішень.
У брилі вугілля – листочки папороті, віття–
Зійшлися під землею,
Ні, в землю впресувалися століття.
Тут щонайвищий тиск,
Напруга – тут же світло,
Немов початок всеземного світу.
ВЕСНЯНИХ ДНІВ
ЩЕМКА НАПРУГА
Весняних днів щемка-щемка напруга..
Аж розімліла від тепла земля
Безтямно й ніжно виплива з-під плуга,
Хвилясто улягається рілля.
Весна, весна! Такий безкрай надіям –
Затаєна енергія землі.
Коли усе росте, священнодіє,
То вродяться найперше– мозолі.
БІЛЯТЬ ХАТИ
Білять хати в селі –
І світлішає в світі білім.
Наче буднів немає,
А тільки – неділі.
Цілу зиму селові
Хати білені снились,
Лебедині ячання
В заметілях лишились...
Білять хати в селі
Та й по всім по окружжі,
Теплий вечір на вікнах
Вимальовує ружі.
СЕЛО
ПОВОЄННОГО РОКУ
На ринку квіти паперові –
Радіють люди, як обнові!..
На стінах квіти лиш з'являлись
І стіни наче посміхались,
І посміхались батько й мати,
І посміхалась хата хаті...
Немов віднайдена краса,
Яка в душі лиш воскреса.
МИ – ХЛІБОРОБИ
Ми – хлібороби
В сонячних накрапах!..
І дух землі,
Й цвітінь медвяний запах –
Живильна сила рідної природи,
Жива опора нашої породи,
Тому і зазернилися глибинно,
Тому, як сонце,
Світиш нам, хлібино!
СЕЛО,
ЩО ЗАСТИЛАЄ
ПАМ'ЯТЬ РЯСТОМ
Село, що застилає пам'ять рястом,
Туди так часто хочеться мені,
Де вже й калина гроном червонястим
В легенди звисла, в думи і пісні.
Як там ілюмінують зорепади,
По виднокіл небесний весь огром.
Веселки взяв я звідти й листопади,
Щоб душу переповнювать добром.
Явори понад краєм доріг натруджених
Сухожиллям коріння асфальт випружнюють
І випростують вгору могутні рамена,–
Знизу в синього неба це ж небо зелене.
1 зелене, й пташками обжите, затишне
Над суєтністю вулиць зависнуло тишею...
Я по місту іду– і за нього радію,
Бо коріння воно таки має надійне.
З пісень мого народу
Веселка воду п'є.
В джерельнім ясноводді
Щось невмируще є:
Воно і сонцем сходить,
Зозулями кує!..
З пісень мого народу
Майбутнє постає.
СОРОЧИНСЬКИЙ ЕТЮД
І Гоголя високі думи –
Через віки й серця їх струми.
На ярмарок, – дорога яром,
Воли несуть важезні ярма
З минувшини... За Пслом, з гаїв
Грім українських солов'їв.
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА
Осяйність переяславських соборів,
І мудрий жест Богдана,
й булава,
Довкруж якої зароїлись зорі -
Життів, пісень на всі земні простори
У долях наших дзвінко кров співа.
ВСЕ ОД ЗЕМЛІ
Все од землі -
Хліб і любов –
Виходим з неї і стаємо нею.
Зоря ж з'являється, либонь
Щоб не згоріть,
А буть завжди зорею.
Чорноземе, землице чорноземна,
Уклін тобі одвік б'ємо доземно!
Під небом, що єдна пташиний дзвін,
Мій сміх тобі щасливий і уклін.
Тебе, землице, кров'ю поливали,
За тридев'ять земель з собою брали.
Замішані на прасі пращурів дуби
Ростуть з березами як символи судьби.
НА ДОЛІ ЗІЙШЛИ
Скільки крові пролито у рідну землю,
Скільки стріл і кольчуг,
Автоматів зіржавіло в ній!..
Скільки в чисте зерно
Досипали всілякого зерня,
Та нові покоління
На долі зійшли на своїй.
ЛІТО 1941-ГО
Пожежа немов череслами
Кромішню темінь орала,
Вогненними перевеслами
Жита у снопи в'язала.
Траєкторій снарядних жили
Зерном прошивали житнім,
Напрягалась земля стожильно,
Відродитися щоб і жити.
АТАКА
Бійців атака підняла: вперед!
Строчив і захлинався кулемет...
І танк фашистський виповз на узлісся,
Супроти нього – молода берізка.
Супроти сили зла –
Краси земної сила,
Вона ту чорну тінь
Собою заступила.
Скорботна мати.
Зламана галузка.
На плечі прилягла
Тернова хустка.
Вронила скільки сліз –
Не перелічить...
І дивиться на неї Кошовий,
На, рідну
Сиву матір, як живий,–
Безсмертя перед вічністю.
Дзвенять весняні голубі хорали
Там, де плуги колись межу зорали.
І трактори звели па п'єдестали.
Війни траншеї, бойовищ завали
Плуги часу давно переорали,
І труту-лжу вони переорали,
Хто ж золоті зведе їм п'єдестали?..
ПО ЗАМІНОВАНИХ ПОЛЯХ
По замінованих полях
Водила доля нас за руки,
Не всіх виводила на шлях –
Вгорі кружляли чорні круки.
Тужили гірко матері:
«Війна скінчилася, та що ж це...»
Не зустрічатимуть зорі
Ніколи ці хороші хлопці.
Не воювали, прожили
Років... Та що там, зовсім мало,
Ну, неслухняними були –
Так без батьків же виростали.
Здетонувало. Кляті міни
Із круппівської тої сталі.
Батьки вернулись із Берліна,
А діти на війні зостались.
ХЛІБ
Від голоду у скронях лунко дзвониться.
Післявоєнний хліб –
Із лободи та рижію,
Глевкий шматок, у долі на краю
Не крихтою, було,–
Сльозою рониться...
Пригадую дитинство і село -
І дива більшого за хліб той не було.
МАТЕРІ ПОЛІТРУКА
Поблизу села Хорошого на
Ворошиловградщині зведено
пам'ятник політруку
О. Г. Єременку.
Уклонітеся низько матері,
Що чекає усе життя
Сина, що в огненнім кратері
Згас під снарядне виття.
Це найбільша мудрість у світі -
Так, як мати, чекать уміти.
ОБЕЛІСКИ В СТЕПУ
0 юності святі, високі злети!
Вогонь сердець,
1 літ розлетом іскри.
В степу вогнянозоряні пікети,
Які в народі звуться – обеліски.
ОЗЕРЯНИ
Колодязю глибокий – де вода?
У тебе дно, як дно у лиха?
А очі дим пекучий виїда,
Вогнем кричить,
А потім тихне
І тонша крик...
Не на однім дворі
Невикричанегоре –
Озеряни. *
З німим прокляттям навіть димарі
Ідуть крізь ніч пекельну
В партизани.
* Озеряни село Варвинського району на
Чернігівщині, спалене фашистами разом
з жителями за їх підтримку партизанів.
НА МОГИЛІ
НЕВІДОМОГО СОЛДАТА
Все дмуть і дмуть вітри прогірклі,
Дні тих років – не прохололі...
Вдивись у профіль вогняної зірки -
Побачиш профіль і своєї долі.
ПРОХОДИТЬ ЧАС
Проходить час крізь нерви і крізь душі
Стоять герої в бронзі незворушні!–
По лінії проходить горизонту,
Для щастя все виборюючи зону.
ЗА СЕРЦЕМ
ВИВІРЯЄТЬСЯ
СВІТИ НЕВІДКРИТІ
Люди мої – світи невідкриті,
Вічні тривоги, розлуки, жалі.
Як же красиво нам треба прожити,
Щоби увічнить любов на землі.
Річка життя аніяк не міліє,
Осінь за осінню – вічний вогонь.
Взимку до іскорки він ізмаліє,
Все пережите у нім перетліє,
Прийде весна –
1 застукає кров'ю до скронь...
Однаково простори ці широкі
Для добротворства і для зла,
Однаково простори ці високі
Для горобця і для орла.
Під зодіаками душа їїіукає меж...
Як мало ти, людино, на землі живеш.
ЗА СТУКОМ СЕРЦЯ
А хліб не проїдається,
Вода не набрида...
А маятник у правий бік
І в лівий бік хитається,
І амплітудова хода
За серцем вивіряється
У грудях.
А ДЕНЬ ЖЕ БУВ ТАКИЙ
А день же був такий -
І біло й зелено,
Голубизни цвітіння,
Сонця шали.
Це нам, лиш нам
Його любити велено:
Сміятися зі щастя
І плакати із жалю.
БІЛЯ ПОЛОТЕН
КАТЕРИНИ БІЛОКУР
Життя на полотні тчуть кольори –
І серце розквітає кольористо.
Вмочила пензлик у кармін зорі,
Живого додала до квітки листя.
Ще й вивірила казкою уяву
І, зморена,– це ж треба все розгледіти
Пішла у вічність по квітках і травах...
І тільки над селом ячали лебеді.
У ТРАВНІ
У травні пив із долонь коханої
Ніжне літепло
1 захлинався од щастя.
Соловей відспівав на світанні.
Осінь тихо підкралася.
Спорожніло і журно стало.
І замовкло нараз,
Що дзвеніло в душі і співало.
ПІД ЯБЛУНЕЮ
ДІВЧИНА СИДІЛА
Під яблунею дівчина сиділа
І весело сміялась.
А кров її розбурхано бриніла -
Дитя сміялось.
І яблуко надкушене лежало,
Сочилося іскристим соком.
І дерево життя –
Начал начало –
Було розлогим і високим.
МУЗИКА
Пригортавсь до дівчини баян –
Тої миті була вона музою,
Бо вечірнього неба екран
В кольори перетворював музику.
Очі кликали в даль потривожену,
Од кохання пекучу, од вітру,–
І було в них: «Поклич, і я зможу
І любити, і бути вірною;
Йтиму поруч легкою ходою,
Зачарую очима блаватними;
Доти буду твоєю долею,
Доки музика в серці лунатиме».
АЛТАЇР
Світло долі зрівняю із сяєвом зір;
Де б не був я,
Де б ти не була –
Нам світитиме завжди зоря Алтаїр -
Найясніша в сузір'ї Орла.
Крізь негоди,
Погордість і забуття
Уночі вдарить в шибу крильми;
Я чекав оцю мить, може, ціле життя.
Од чекання втомилися ми.
Знову марить душа
Про чуттєвий безмір,
Срібна тінь на волосся лягла.
Нам світитиме завжди зоря Алтаїр -
Найясніша в сузір'ї Орла.
НЕСПОДІВАНА
Несподівана, як серед літа сніг
Чи грім узимку. Несподівана.
Сподівана з усіх стежок, доріг,
З усіх надій, з усіх замрій – сподівана.
З якої ти галактики? З якої?
З усміхненої, мабуть, весняної.
До пісні доторкнулася рукою
І, тиха, стала враз вона дзвінкою,
Малий струмок – бурхливою рікою.
З яких, скажи, прийшла ти новоліть,
Щоб зіркою провідною зоріть,
Горіти і ніколи не згоріть,
З яких, скажи, прийшла ти новоліть?!
Пройшла омови – не питала броду,
І ниций ляк тебе не зупиня.
Прийшла ти так, як музика приходить,
Та музика, яка душі рідня.
Сподівана!– гукаю вдалину,
Сподівана!– кричить кровинка кожна,
Ось зараз я відлуння доторкну
І зрозуміти все одразу зможу.
Почув-таки, почув: лунало било,
На вітрі задихалось калатання,
І скресло щось, і щось таки розбили,
А потім вже прийшло кохання.
А НІЧ ЗАГОСТРЮЄ ЧУТТЯ
А ніч загострює чуття і болі ран,–
Крізь непроглядність видивляєш ранок
І нервами оголеними світ
Відчути пробуєш,
Як день майбутній свій.
Що сталося? Перенапруга, пере...
Робота. Діти. Атмосфери.
ВИВІРИТЬ РОЗЛУКА
І повносиліє і повниться
Ріка... Любов моя – живи!
Уже пробилися з безмовності
Зелені голоси трави.
Ще день, ще другий – і ліси
Змахнуть гіллями у блакить.
Любове, все, що хоч, проси,
Але продовж коротку мить.
Ту, що летюча, мов зоря,
Ту, що палаюча, як мука...
Я тільки серцю довіряю,
Все інше – вивірить розлука.
ПОБУДУЮ МОСТИ
Побудую мости калинові
Для своєї любові.
Посаджу скрізь берізки-свічада,
Як розлюбить -
Хай буде розрада.
А МЕНЕ
НА ВЕСІЛЛЯ КЛИКАЛИ
А мене на весілля кликали
Молодий з молодою,
Тільки вишенька, що під вікнами,
Заступила дорогу собою.
А мене на весілля кликала
Стежка та, що за гаєм,
Та, що я колись витоптав,
Може, ніченька лиш пам'ятає.
Стежка, стежечка, ще й з росою,
Ой чому заросла ти навіки травою?..
НА ДВОХ БЕРЕГАХ МИ
Па двох берегах ми, па двох берегах,
А посередині – річка часу.
А доля у наших і не чиїхось руках,
Я сам її гребенем хвилі несу.
Та лише одне я сказати хотів:
Що річка все ширша,
Що річка все глибша
І все повноводніша річка років.
ПОВЕРТАЙСЯ
Повертайся з вирію осіннього
Криком даленіючим: «Вертайся!»
Відкурличу думами, посивію,–
Голова чи в інії світання?..
Проти себе в сотий раз повстану,
Але все ж до тебе: повертайся!
ЧЕРЕЗ ЛІТА
Несу тобі ромашки білі,
Тобі одній на світі цілім.
Тривогами любов скреса,
Пахтить ромашками коса.
Зустрілися через літа:
Нелюбий косу розпліта.
Беатріче – благословенна.
Над розп'яттям доріг і тернами
Зваба віч, руки ніжні і теплі,–
Через рай провела,
Краплі власної крові лишила на стернях
І лишилась у пеклі.
Іще з часів Содома і Гоморри
Й до не таких далеких, далебі,
Всяк дбав найперш для власної комори,
Сорочка власна ближча ж бо собі.
Такого не бува, щоб все досхочу,–
Бо ж вишукане все-таки хотіння...
Іще й тепер ота липка сорочка
В примірочній, де совість і сумління.
«ПРОЩАННЯ СЛОВ'ЯНКИ»
Проводжають «Прощанням слов'янки»:
Під знаменами нот і знаменні слова.
В трубах мідяних серце себе розрива –
Сходять з крові червоні ямби.
Ми від себе слов'янок своїх відпускаєм,
Мов од рани присохлі бинти відриваєм,
Тільки знов повернутися нам би.
ТАМ, ДЕ СОНЯЧНИЙ БІК
Чорно-біле оперення світу –
І орлине, й ракетне.
Там, де сонячний бік,–
Розквітають квіти,
А де темінь –
Мов зустріч
З тобою, смерте.
Хай же будуть вовіки і прісно
Тихі доли і яснії води,
Вічні бджоли, і труд їх, і пісня
Там, у вулику небозводу.
ДАВНІ ЛИСТИ
(Цикл)
Між старими листами живе
Маленька комаха – сонечко.
На сніг за вікнами дивиться зверхньо
І не вірить теплу зимового сонця;
Між словами звело собі хатку
Із дашком навісним,
Зупиниться наприкінці листа багатокрапками –
І все набуває іншого смислу.
А почуття розгладить зморшки,
І, як було, піду у бездоріжжя
Рядками, що цвітуть чорнилом,
У них є сила центробіжна,
Розмах лелечого розкрилля.
І ти на фоні їх означена
Гінкою долею-тополею.
А підсумок, а він двозначний...
І ти стоїш усе тополею.
Лечу і політ вивіряю
То польотом листка кленового,
А то променя.
А на сітчатці ока
Випуклий та завкруглений світ.
Лечу, а від мене не відстають
Тисяча і одна морока.
І чи ото не провесінь
Кіноварі добавила в кров,
А може, то від листа,
Що, мабуть, земну півкулю
Кілька разів обійшов,
Доки його ти писала.
У капілярах думки,
Як у весняній брості,
Утаємничена жага –
Життя таємний досвід.
Була та думка свідком
Тепла чуття весняного
І світла...
Закреслена пером.
Приборкана жага
Вже не жива – пергаментна.
За семи майбутнє печатями,
А минулого ще не було.
Як любила! Не вміла прощати –
Набігало на слово слово.
Не встигало перо за думкою,
Зламалось-таки перо.
Раз надумане– не передумане,
Владне серцю –не розуму.
За семи, за семи печатями,
За семи важкими дверима
Не майбутнє – лише початок,
І відчутний, але вже незримий.
Наче з алюмінію, маслина
Вирізьблена тонко і уміло
На осонні.
Постать біля неї забіліла,
Наче намальована білилом.
В мареві розтанула, неначе
И не було нічого на осонні.
Написала у листі, що коні
Снилися крилаті і червоні,
Що води схотілося напитись,
А вода в Сулі була солона.
Весна усе перетворила
В метафори і рими.
У неї особливий вимір
Шляхів людських і журавлиних,
Пісень людських і солов'їних.
Лист – мов листок,
Немов пір'їна,
Легкий.
Відкрив.
І став,
Як домовина,–
Важкий-важкий.
Мовчання значить більше, ніж слова,
Не ми –кохання має лиш права!..
На відстані горить – і зігріва.
ЖИТЬ З
ПРИРОДОЮ
СУГОЛОССЯМ
БЛИСКАВКА
... А блискавка панахає зеніт,
Напружена до ясності такої,
Як думки звивина,
Що осяває світ.
Чи ж сонце спалахнуло за горою?..
Прелюд народження планети
повторяється -
І лопухи, неначе вуха мамонтів,
До таїни земної прислухаються.
ДО ТАЇНИ НАЧАЛ
До таїни начал
Столітній дуб
Все намагається
Корінням дотягтися.
Впадають корені у глибину
Джерел,
Щоб стать продовженням
Дороги до начал.
КВІТНЕВЕ ЗАБУТТЯ
Річки квітневі –
Гомінкі верлібри,
Запона вечорова срібноткана.
І зорі,
Паче золоті колібрі,
У небі й на воді
Свій зачинають танець.
Душа хмеліє,
Аж немовби п'яна,
Пливе й пливе
Із пам'яті в непам'ять.
КАЛИНА
Разки холодного вогню,
Пекучі грона гніву і любові,–
У кожній ягодці по сонцю днює.
А ще: мов на жертовнику
На золотому кров землі,
Салют прощальний осені в зимовій млі
І пам'ятник живий красі і вроді,
Легенда й пісня, що живуть в народі.
ПІДУ У БІР
Піду у бір,
у гості до пташок,
По ритми несподівані і рими.
Там дивиться фіалка з пелюшок
Довірливими синіми очима.
Прийміть мене –
так хочеться мені
В зелений храм, що, мов душа, безкраен.
Де сонце гра на золотій струні,
Береза соком небо напуває.
Чи не в оцих урочищах, либонь,
Життя свою розпочинало пісню,
Чи не отут відкрилася любов
Й людині в душу глянула первісно.
Єдиний світ од птахи аж до зір,
Зимові й весняні у нього спектри,
Піду у гості до пташок у бір,
Вони відкриють всі земні секрети.
ЛІСОВА ЯБЛУНЬКА
Ви знаєте, як яблунька цвіте?
Як дичка зацвітає серед лісу?
Од неї біла заметіль мете,
Для неї лісова лунає пісня.
Така мала, а як. вона цвіте?!
Ви – про красу.
А я – про серце золоте.
Тут шемрає трава і ліс мугиче
Подать рукою од реальності до дива.
Тут пращур в озері уздрів своє обличчя
І відкриття зробив, що він людина.
НУРТУЮТЬ СОКИ
Бруньки, мов пташенята жовтодзьобі,
У небо випурхніть – надворі березіль.
Іскриться іній на землі, мов сіль,
О часе сподівань і звершень добрих!
Нуртують соки в стовбурах дерев
1 світяться, любов'ю обігріті.
Невтримно пісня в небо рветься,
Щоб жайворонка там зустріти.
ТАКА ПОГОДА
Погода –мов серце, що збилося ритмом.
Частіше гнітить, наростає аритмія.
Танцює метелиця вихряний танець,
Зелена берізка у січні – повстанець.
А я не повстанець – я пращуром стану
І проти повстання погоди – повстану.
Я просто людина, я – просто людина,
Є вічних мерзлот її мені вічна крижина.
РОЗБРЕЛИСЯ ГОРБИ
Розбрелися горби, як воли по долині,
І курликає стежка в заобрійну синь.
В листопаді вклонитись приїхав калині
І всі клопоти розтрусив.
ЗА ПРУГОМ ВИДНОКОЛУ
За пругом видноколу – сонця пруг,
В березовім гаю хтось білить кору.
Відходить ніч спочатку до яруг,
А потім – глибіє у нори.
ПОМІТЬТЕ, ПОРАДІЙТЕ
Тінь берестка об хату треться,
Помітьте, порадійте, люди:
Ось-ось навчить літать деревце
Малого ще сорокопуда.
НІЧ У ПРОВАЛЬСЬКОМУ СТЕПУ
Трава, мов замша,– усуціль.
Кургани – горілиць.
І степ у місячному молоці
Вогнястих кобилиць.
Полянщини куток малий –
Оцей Провальський степ...
Одцвів давно вже звіробій,
Безсмертник ще цвіте.
ПРО КВІТИ
Як мало знаємо про квіти,
Оті нічийні, степові,–
Вони чи не найперші в світі
Безмовні і відважні свідки
Віків – як бурі грозові.
БЕРЕЗЕНЬ
Графічна музика дерев,
Струмує сік – аж чутио дзвін!
Граки присіли на гілки
І чистять дзьоби залюбки,
А заодно й зубки борін.
ПТАШКИ СПІВАЮТЬ
Пташки співають –
Срібний дзвін
З небес чи од землі.
Всю душу заповняє він,
Всі розвів а жалі.
Жарінь самого падолисту
Заллють дощі...
Та зігріва багряне листя
Неспокої душі.
З живим теплом, не восковим
Саджаю жолуді,
Щоб дуб пройшов крізь холоди,
Як весен вістовим.
ВЕЧОРОВЕ
Смарагд озимини переливається,
Вливається у небо вечорове,
Отам, де виднокіл із ним прощається,
Цибатий сонях
Проводжає сонце,
Завкруглює трударське дієслово.
ВЕСНЯНИЙ ЛІС
Весняний ліс – чуттів завітних безмір.
Знаходимо себе, звітуєм серцю...
До нас приходять білими берези,
Неначе сестри милосердя.
Пульсує тиші синя ртуть,
Припала зелень охрою й опалом.
Все, що не встиг про літо я збагнуть,
З осіннім листям у саду допалять.
Напряде літо бабине
Павутини –
І морози полотна набілять
Зимі па сорочку.
З'ЯВИЛИСЬ ЧАПЛІ
З'явились чаплі посеред болота.
Вернулися...
А поле щемно пахло стернями -
І мовчазна була його скорбота:
Десь дівся перепел
І хтозна чи повернеться.
ПОЛТАВСЬКИЙ ТРАВЕНЬ
Материнська хата в отчім краї,
Ластівка тут день розпочинає...
Й за роботу – люди, бджіл рої!
День закінчать пізно – солов'ї.
ОЧІ КОНЯ
Десь там, на сивій оболоні,
Холодній, наче ополонка,
Пасуться коні та воли,–
Аж зашпорить душі, коли
Йдуть попаски вони все далі,
Де віку всі земні печалі
І радощі переплелись,
Але це все було колись.
СПОГАД ПРО ЛІТО
Буркун у сіні -
Куриво солодке в стиглім літі.
Він для душі –
Немов цілющі ліки.
Вдихаю із затяжкою,
Схилившись над ромашкою.
ЗИМОВИЙ ЦИКЛОН
Мов насмішка – так зненацька
Блискавка, гроза!
Дощ – не радість і не цяцька –
Крапля краплю здоганяє,
Крапля краплю пробиває,
Як сльозу сльоза.
На оленицю руку хтось підняв –
Зоря на снігові кровоточила...
Селом брело маленьке оленя
З такими, як сама печаль, очима.
ПРИРУЧЕНІ ЛЕБЕДІ
На озері живуть ручні, вважайте, лебеді:
А чи весна, а чи зима – як риби в неводі.
Хтось вигукне захоплено:
«Яка краса! Яка це!..»
На нього враз зацикають.
І як тут не злякаться?
Гляди, майнуть тоді, піднімуться.
Все вище –
Усі оті захоплення струсивши...
Завмерли в намальованім безрусі,
Такі вже штучні, мов домашні гуси.
Ранок птахам розплющує очі
І радіють вони, коли сонце
Над світом піднятися хоче
І дню розчинити віконце.
ЧЕРЕМХА
Цвіт черемхи знизу обламаний,
Білі руки черемха угору заламує.
Під весняну втекти їй хочеться зливу
Далі від підступних і від жадливих.
Чарівливість беззахисна в зелен-гаю,
Не її обчухрали – швидше душу свою.
В СТЕПУ
Широкий степ,
І ковила,
І відчуття: злечу,
Відчую крила!..
Сюди мене в дитинстві привела,
Матуся привела і...
Загубила.
ЛІС БОРОНИТЬСЯ
Перерізають вени у беріз
І кров виціджують,
А кажуть: трунок!
Та борониться,
Відстрілюється ліс
Автоматними чергами бруньок.
З МІСТА ПРИЇХАВ
З міста приїхав, радію,
Йду по теплій стежині босим.
І плекаю в душі надію –
Жить з природою суголоссям.
Раптом хвиля лягла полинна
Між полем і мною межею –
І гірчить на душі провина
Перед цією землею.
УПАДУ В ТРАВУ ГОРІЛИЦЬ
У траву упаду горілиць,
І прислухаюсь:
Як тонко-тонко
Ворушиться в землі коріння,
Видзвонюють у скронях жайворонки.
ЧИСТОЮ ВОДОЮ
Б'ЮТЬ ДЖЕРЕЛА
ІЗ АКСІОМ
Із аксіом, ні, не остання ця –
Хоч шлях пізнання тернами устелено:
Там вірність, де стукочуть в лад серця
І чистою водою б'ють джерела.
РОЗТЯГУЮТЬ ВОЗАМИ
Розтягують возами дорогу чумаки,
Везуть тараню, сіль,
Везуть чутки,
А пісню й думу –
Саме серце склало.
Воли пристали,
Бо ж везуть немало!
ВІТРЯКИ
Навстріч вітрам летіли вітряки, -
Літать людину вчили щонайперші.
Колючий шлях у сподівань і звершень
І перший присмак радості – гіркий.
Навстріч вітрам летіли вітряки...
А вік двадцятий вчить літать ракети.
Тривожать розум їх могутні злети,
І никнуть од страхань материки.
ЗА НАРОДНОЮ КАЗКОЮ
Три дороги, ану розбіжіться
На чотири сторони,
Де і сонце, і степ, і ворони.
На чотири начала,
На чотири печалі,
Ще й на щастя розщедріться,
Бо ж без нього і казка –
Не казка.
Сон забира у антисвіт
З фатаморганним видивом.
Прокинусь– і шукати слід
На цій землі розвидненій.
Усе, що знав і що люблю,
Що я без нього, без...
В аквамаринові калюж
Знов пізнаю себе ж.
То серця злет, то душу краєш,
На нервах думку розпинаєш
І вчиш літать...
Зневіра, мов крижинка, тане,–
Біліє за вікном світання,
Встаєш, життя щоб не проспать,
А це півділа –рано встать.
ШУКАТИ
Шукати! Хай сонце в дорозі стрічає!
Пройти, перевертати горн породи.
А й справді щасливий не той,
Хто шукає,
А тон, хто знаходить.
МІЖ СКЕЛЬ
Сугроззя – і легенда ожила,
Прописана до буквочки зорею:
На скелі промайнула тінь орла,
Це з ним на прю ставати Прометею.
БІЛИМ ПОЛЕМ
Білим полем і небом білим
Слід людський досяга піднебесся,
Наче спомин у безвість забіглий:
Сніг розтанув,
А слід воскресне.
Роботі, як і всесвіту,–
Немає меж,
В звичайності щоденній–незвичайна.
Коли її не доторкнеш –
То вік тебе не займе.
Пересилював будь-яку втому,
Був найменшій удачі рад:
По стежині виходив із дому,
Путівцем повертався назад.
ПОРЯДОК ВЧИТЬ
Порядок вчить не марнувати час
І вірити в незаперечність істин.
Про те, що в часі сховано від нас,
Лише майбутнє може відповісти.
ІНТЕРМЕЦЦО
Не прослідкуєш наперед польоту ластівки
І не вгадаєш, де зоря впаде.
До ніг пожовкле листя нишком лащиться,
А як гуло, зелено-молоде.
ЕТЮД
Стоїть лелека
В чорно-білій робі
На одній нозі
І з жабою у дзьобі.
Летіли у весну
Білі голуби,
Вилетіли з осені -
Сиві.
ВІЧНА ТРАВА
Та ж нічна на землі трава!..
І в золоті часи, і в лихоліття
Вона росте, як все земне суцвіття,
До сонця шлях крізь камінь пробива.
У небі в'ється гайвороння –
У серці біль утрати.
Зоря упала – слід холоне
Над всесвітом, край хати.
ВІДЛІТАЮТЬ ГУСИ
А листя – мов прощальні змахи рук.
Крик гусячий – загублена розрада.
Отак же зріє попід небом звук:
Неначе крапля пізня винограда.
ВИПАДКОВИЙ СПОГАД
Стоїть на воротях
Червоний півень
В червоних чоботях
Із сонцем врівень.
Шпорами дзвонить,
Дарує осені багряне пір'я.
І голос його, і він сам – червоний
Розділяє навпіл подвір'я.
Доки живі ще батько її мати,
То й ластівки побіля хати
Такі веселі, рідні, тихі,
І добре бачаться з-під стріхи
Майбутні весни ластів'ятам.
СПІШИВ ДОДОМУ
Спішив додому чорнотропом
І асфальтівками спішив,
Та сивий галактичний попіл
Батьків таки запорошив.
Все, як було, і щось не так
11а цій наболеній землі.
Об серце, наче об наждак,
Тихенько гостряться жалі.
Ця істина мовби відома,
Що вдома й солома їдома.
Так чом же втікаємо з дому
Й про цю забуваєм солому?..
Впадеш – і підстелять під боки
Її ж – бережися мороки.
КУДИ ТИ ПОСПІШАЄШ?
Куди ти поспішаєш на машині?
Усе одно ріки не обженеш
І клопотів,
Яким немає меж,
Як і самого часу, до хвилини,
Не обженеш.
ЗНАЙДУ СЛОВА
Знайду слова, що сутністю крилаті,
А формою – обтічні, як птахи в польотах.
А ще оті, що чув я їх од матері,
Прості, як житній хліб
На смак і дотик.
Золото ковке,
Але не з нього найперше
Виковуються руки золоті
І золоті серця.
ЗА НАРОДНИМИ
МОТИВАМИ
Коли мої чесноти хвалять,
То в мене крадуть щось,
Ховають.
Коли ж недоліки таврують,
То щось дають
І не гордують.
СПІВАЄ НІНА МАТВІЄНКО
Час новий пісні нові приносить,
По-новому і старі співає.
Голосом весни срібноголосим
Ніна Чураївну відкриває.
Поганим хліб ніколи не бува,
Хіба що пригорілим загірчить.
Життя самого в нім душа жива,
В нім суть,
Яку й віками не відкрить.
ХВАЛА ПАРАДОКСОВІ!
Бувало, що невдачі нахиляли долілиць,
Затямив: у житті нема дрібниць.
Вертала юність до дівочих примх і лиць,
Затямив:
у житті нема нічого, крім дрібниць.
А все одно ішов –
Любов і мрія кликали,
Затямив:
із дрібниць складається великеє.
Переїжджаємо з місця на місце –
Відкриваємо світ незнаний...
Здаємо комусь
І від когось приймаєм екзамен.
Переїжджаєм, втікаєм од себе,
Од чиїхось очей.
І відтак помічаєм,
Як багато при нас непотрібних речей.
ДИВАК
Він зорі решетом ловив,
Горшки ліпив, а потім бив
І лише з себе насміхався,
Він тіні власної цурався...
Бувало, з нього кепкували,
А вмер – і всі засумували.
ПІД ЧАС ДОЩУ
Вікна – навстіж і душу – навстіж,
Щоб і вітер, і моря шум.
Дощової запони настрій
Підіймає вітрила дум.
НА БЕРЕЗІ РІКИ ЧАСУ
А ТАМ, ЗА ГОРИЗОНТОМ...
Минувшина у пам'яті випростує
І місяцем висвічує світи,
Де горизонт – межу уявну простору
Міг наздогнать або хоч обійти.
А там, за горизонтом, вже світає –
Шляхи кохання видно і весни.
Крик журавлиний звідти долітає,
Мов крапля щастя – синь височини.
ЗІХОДИТЬ СОНЦЕ
Зіходить сонце із Сули...
О породілля сонячне, кривавне!
Десь коні ржуть, а десь вали –
1 на однім з них
Тужить Ярославна.
Ользі Іващенко
«Мені здається, я уже була...»
Ліпила вірш губами, не читала,
Мов таїну в природи вивіряла,
У скіфської мадонни: «Я ж була?»
Ще ідолам молилась, не богам,
У Дикім полі од чекання мліла.
Тоді не вмерла, ні, закам'яніла -
І місяць пощербів, мов ятаган.
Коли вночі торкнувсь її чола,
Не обізвалась – голос тихий зболів,
Лиш поклялась первісною любов'ю,
І я повірив, що таки була!
БАГАТТЯ БІЛЯ СУЛИ
Розкладемо біля Сули багаття -
Для цього хмизу треба небагато,
І бур'яну, і всякого бадилля,
І вже біля вогню – мов біля дива.
Далекий свист, а може, то Овлурів,
І коні заіржали серед степу.
Ніч з чотирьох сторін звелася муром
Зоря криваво потекла по небу.
Тече Сула з минувшини в сьогодні -
Це ж скільки раз мінялася трапа,
Роки врожайні і роки голодні...
Хтось у мені кричить у ніч осінню
Теплом душі, пекучим голосінням,
Та крик той ніч навіки укрива.
Пониззям – осока,
Мов половецьке військо, проросла мечами.
На древньому валу зигзиця-пам'ять
Століття цілі все кус й кує,
Над нею літо бабине снує
Правічну нить жіночої печалі.
...У горобину ніч той біль паш сивий
Озорить блискавка на небовім екрані -
І гречкосії князя Ігоря устануть,
Їм Русь помножить сили.
КАМ'ЯНА БАБА
В правічному степу
Зустрів я бабу кам'яну.
Після дощу.
Заплакану.
...Як неймовірно,
До закам'яніння.
Вічно ждати жінці.
ВЕЛИ ЯНИЧАРИ
Вели яничари із неволю дівчат,
Минали міста і дороги биті -
Їх захопили ж не в чесній битві;
Мевриться доля, птиці ячать.
Вже і сама Україна позаду...
Хто порятує, горю зарадить?
Коні сідлайте, лицарі духу,
Поки не стали ще чайками душі,
Поки краса на дощах не злиняла,
В тіло поки не вп'ялися ще жала
Долі гіркої. Сідлайте скоріше –
Боєм запеклим себе ви утіште!..
Пісня в заморських краях залишилась,
І дотепер ще вона не стужилась:
Зілля євшан – і ішлася ж отрута;
З пам'яті виросли ружа і рута.
ФРЕСКА
А очі так блакитом світять,
І поглядом, і щирістю дитинні,
А кольори красу переливають
Не з дня у день –
В тисячоліття
І не розхлюпують ані краплини.
НА БЕРЕЗІ РІКИ ЧАСУ
На березі ріки Часу –
Загрузлий у минуле Вавілон...
І піраміда, як погаслий терикон,
Галери тінь, а поряд – весла...
Ракети тінь, що ніби хорда Час
Прокреслює чи перекреслює.
ПРО КРАСУ
Живе Олена – зваблена троянка –
Десь між бажанням, мрією і словом.
Однак на неї, наче на троянду,
Природа одяга вінець терновий.
АМАЗОНКИ
Усмішка чи гримаса долі злої:
Красунь жінок єднати із булатом;
Любить не вміли – вчились убивати,
Були – за Геродотом – добрі вої.
Але, їй-бо, не відступлю од істини:
Зійшлись любов і зненависть на вістрі
І золотих волось пахкі повісма
В тужаві коси скіфи поплели...
Не знав це Геродот. Було це після,
Коли боги по-людськи зажили.
Життя прожито. Суть його збагнута.
Щоб буть перед майбутнім без провини -
Сократ із кубка скуштував цикути,
А кубок смерті був з простої глини.
Не захотів хвилин в іжитта канючити -
Велика мудрість завжди ще й прекрасна.
Здивовані довкруг сиділи учні –
І лиш на місяці ясніло море Ясності.
О битва десь при Марафоні,
О перемоги вічний щем!..
І марафонський біг через століття
Пришвидшує все вищий, вищий темп!
У ГОРАХ СВАНЕТІЇ
Хмари ночують у горах Сванетії
З отарами овець.
Страх висоти тут блукає нетрями,
А вище хмар –
Зіходить нанівець.
КАВКАЗЬКА ПАСТОРАЛЬ
Цвітуть магнолії. Спекота.
Віки вростають евкаліптами.
В природи завжди є робота –
З нічого рай земний виліплює;
Шліфує в морі камінці
І кам'янистий берег риє...
Сидить жар-птиця на руці,
Синиця в небі ледве мріє.
А нам відміряла таки немало доля –
Своє зорати і засіять поле
І розумом, і серцем, і руками,
Ще й прикотити свій на гору камінь.
Іще й на зрілість витримати іспит –
За світ перед майбутнім відповісти.
А сонце – в променях, як у знаменах,
Пульсує в біосфері і у венах.
Весна в цвітінні білім чи в горінні?
У неї все на щонайвищім рівні.
Раптово серце в грудях защемить
Осяянням – життя ж коротка мить.
ПРИЛУЧІТЬСЯ
ДО ВІЧНОСТІ
Прилучіться до вічності в полі,
Послухайте музику долі,
Дайте душі
Побути душею
Між зорями
І землею.
...А напровесні 45-го
Вийшли в поле солдатки
Розорати окопи.
І здавалось, не поле своє –
Бойовища Європи.
Конячина та пара волів худих,
У скорботу заярмлених,
Непосильні тягли плуги -
І попереду вже розхмарювалось
Зупинялися раз по раз,
Лемеші натикалися
То на гільзу снаряда,
На лопатку саперну,
То на горе чиєсь нерозрадне.
Упинались жінки в чепіги
І стискали, аж пальці біліли,
Так хотілось їм ридма ридати,
Мліло в грудях, щемно боліло.
Бинтували вони милосердно,
По-жіночому ніжно
Рани, земле, твої.
Залишали в серцях відкритими
Рани свої.
Збірку "Пісня над борозною" надруковано у м.Київ,
Видавництвом «Радянський
письменник». 1985 рік
|
|
Якщо Вам сподобалась поезія Миколи Ночовного, можете поділитись
враженнями у "Гостьовій
книзі". |
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато
3 грудня 2006 року
