| |
ЛЕГЕНДА ПРО СВЯТУ МАРГАРИТУ
І
„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її брат проклинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”
У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…
А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.
ІІ
А я ж повертався. Я насліпо гнав своїх коней.
Пристрілював, загнаних, не на одній з переправ.
Запізно отямився. Договір був незаконний.
Я ставив багато. І ставку, звичайно ж, програв.
Він тер вузькуваті долоні. Він терся в довіру,
Мов кіт об коліна. Очиці в гидотнім лою…
Я був нерозважний. Хотів усього понад міру,
На владу над світом тебе промінявши. Мою.
Ще тішився довго, що вирвався з ями застою.
Мені, божевільному, вічність була на меті.
Мав бути інакшим. Вагомістю і правотою.
Я все пояснив тобі в тім, ще давешнім, листі…
Той лист не дійшов. Бо, забувши його одіслати,
Знайшовши вже потім на бюрку, якогось там дня,
Я дер його в клапті, бажаючи стати крилатим.
Бажання уже не збувались. Я вивів коня.
І був переїзд. Бездоріжжям. Крізь митничний гамір.
Лихе прочуття мене гнало: не гайся, лети!
Хотів якнайшвидше. Врахуй мені, боже, хоч намір,
Усі спотикання якоїсь важкої версти.
Надибав знайомих. Вони мені перші й сказали.
„Котра Маргарита? Небіжчиці пряхи донька?
Спізнився ти, друже, – учора на горло скарали.
Судили як відьму. Убила свого дітвака”.
А я ж повертався. Бо думав – ще буде до кого.
Бо думав – зустріне, коли заступлю за поріг.
Навіщо, скажи, я долав цю прокляту дорогу,
Коли мені, боже, ти навіть її не зберіг?..
Припав до дверей запорошеним сірим камзолом.
Чи сльози пробились, чи просто повітря сире?
Все скінчено, Мефе. Спини своє чортове коло.
Бажання уже не збуваються: смерть не бере.
ПАНТЕОН
Сет
Молитву я придумав
для ранку і для вечора,
для дня і ночі,
в колі ящірок і змій,
і нею я молюся
в пустелі, сонцем спеченій,
до тебе, Сет-Амоне, боже мій,
і так її я виголошую щодня:
„Де, Господи, твій рай обіцяний?
Страждав без міри я усе життя своє.
Не бачив я твоєї милості
від дня свого народження й до старості.
О боже мій, о світ очей моїх,
за що мені терпіть до безконечності?
О Пастирю і Утішителю,
невже не подаси мені надій нових?
Пустель твоїх непереораних
безмежні далечіні розгортаються.
Рятуюся від смерті лютої –
вона мене і тут настигне поночі.
Учителю, невже бездушний ти,
що не помітиш, як билинка хилиться?
Де, Господи, твій рай обіцяний?
Чи всі твої слова – то тільки вигадка?
Чи й досі ти ще не прокинувся?
Чи все, що є над нами, – небеса пусті?..”
Я досить часу йшов.
Пора б уже й спинитись.
Пісок набився в очі,
і зів’яло тіло без вологи.
Я бачив хаос. І повстання, й заворухи.
Я бачив все, Всесвідок і Всеспоглядач,
у німоті тобі подібний.
Я бачив, як надвоє розчахнулась брама всіх часів.
Я бачив, як мій час безумно реготав
і рвав завісу,
щоб проскочити в історію віків.
Чого ще маю я боятись? Тебе?
Та ж я тебе вже бачив:
ти стояв у затінку колони
й тремтів, не сміючи зробити жест рукою,
щоб все затихло.
Раби палаци руйнували
і палицями лупцювали недавніх хазяїв.
Туди-сюди тинялись,
рвучи полотна і катаючись у сріблі,
а ти мовчав.
І я зневірився, махнув рукою
й подався у пустелю.
Куди мій шлях лежить?
Кудою маю йти?
По колу, де лежать кістки всіх безіменних,
що йшли сюдою, предків
з усіх тринадцяти династій,
і дякувати їм, що вторували путь?
Я, Господи, питаю:
знесилений,
як маю я знайти осібно свій,
свій персональний шлях?
Зійти з утоптаних доріг
кудись в непевність,
у пітьму пісків зибучих?
Ні, не мені,
людині часу перемін,
дається сила родомисла
для подвигу.
Я можу лиш
стояти на безмірній площині під диким сонцем
і так, задерши в небо голову,
пискляво голосити:
„Де ж ти, Господи?”
Звільни мене від цього карнавалу.
Не я, не я
колись дощенту розіб’ю
граніт усталених ілюзій,
не я, не я
новітнім богом, що касує межі, стану
і розпочну новий виток спіралі
до Досконалості. І бачити не буду
облич прийдешніх.
Смішний я у люті своїй,
потворний я в ненависті своїй.
Дурень я в покірності своїй,
А все разом – Великий Збірний Образ,
скорочено – Сінухет,
Ехнатон,
Овід,
Пантократор…
За крок від бунту я,
страшного бунту
проти тебе й проти себе!
Але не ти – життя без тебе
в цьому світі
мене розчавить, як комашку!
Господи, печаль моя безмежна!
Бо я живу,
з усього серця хотячи тобі коритися,
й чекаю
твоєї смерті!..
О Господи, Владико Всесвіту!
Кому тебе належить з трону скинути?
Гор
…для вас в прозябании смысл жизни! Для нас – борьба…
Я не боюсь твоих глаз...
А Толстой «Аэлита»
Не хочешь – не верь мне!
«Ария»
колоси пірамід
віск
позолота
мідь
а я всередині і вже запізно
устати і піти
скляне горюче коло
оточує як кільця
сплячого удава
я не боюсь
я не боюсь твоїх очей
Дійсносте
і вже запізно
міняти щось у світі що пливе в нікуди
і вже запізно
бо світ лиш купа декорацій
непотрібних
купа ящиків
на ній герой
неписаної п’єси
жує тютюн чи ще якийсь наркотик
і вже запізно
тікати від тих візій що заполонили
ледачу пам’ять
черги автоматні
б’ють по стінах
нам байдуже ми всі лиш рятувались
по роззвірілих хвилях
ляпаючи лапами
неначе кошенята
я не боюсь твоїх очей
Вічносте
поглинеш ти мене зірками
і бій драконів
продовжить бій реальний
на марсіанських закапелках
сиджу чекаю
поки ти відкриєшся мені
мов світло зірки бачене востаннє
смиренно я чекаю поки ти…
О Вічносте…
І рвуться ланцюги
і якорі
спадають вниз на дно
провали в пам’яті
сліди ін’єкцій
на мармурових ідеалах рани
кривавою ропою заросили
не маю сили
звернути брили
старих руїн нагірних…
багряні фрази як гаряча кров
зриваються не громом а риданням
і саме так закінчується світ
хитаються підвалини порядку
скоріше Вічносте поглинь мене в нікуди
я хочу розчинитись
мої розкриті очі
сакральні діри
в порожнечі
о горе! Горе нам…
старі ми немічні
нам падають на плечі
могили предків
заважають нам іти
старі ми немічні
сліпі скалічені кроти
у порожнечі…
ми упустили свій час
ми упустили свій час
Нут
Під милість твою прибігаю,
матінко-Нут,
Молитвами моїми в скорботах не погорди…
О ти,
величава й прозора, як вічність,
мудра богине, що з’єднуєш все,
Матінко-Нут,
як же заждався я знаку твого,
моя рідна,
знаку, який відірве
мої п’яти від грунту,
щоб я, син твій безпутній,
піднявся по сходах буття й небуття
на висоту пташиного польоту –
і вище,
на висоту космічних кораблів –
і вище…
„Сину землянки, до мене прийди
(Змучений-змучений!)
Я покажу тобі в краплі води
Всесвіт розкручений.
Як розлітаються в краплі світи,
Зорі танцюючі.
Світ, як зумієш побачити ти, –
Краплі мандруючі.”
На берег усіх почуттів зіходжу,
Коли відчуваєш усе й не сприймаєш нічого,
На поріг усіх чуттєвостей,
На межу всіх можливостей.
За п’ять секунд од відлучення від всесвіту,
Що під моїми ногами дико волає
про допомогу,
Сміюся увільненим сміхом з усіх, хто кричали
Про милість Господню, яка не існує,
І про мораль, яка теж не існує,
І про ідеал, убитий його називанням,
Як Бог, який теж надто часто був названий всує.
Убиті ідоли, не переслідуйте!
Вас відмахну від свого переможного генія геть.
За п’ять секунд я від того, щоб бути всеможним.
Всечуйним! Всезрячим! Всезнавцем!
(Бліді яблука в садах Раю,
Бліді яблука Танатоса,
Опійним смаком повні,
Повні вічним засинанням,
Мій дух ідентичний святому яблуку Раю!)
„Сину землянки, до мене прийди
(Знічений-знічений!)
Чорно-червоні лишає сліди
Дух твій скалічений.
Рани загою криваві, тупі,
Втішу нещасного.
З щирого серця відважу тобі
Щастя всечасного.”
… аж поки
твоє світло текуче огорне мене
холодніша за бронзу текуча вода забуття
я в тобі мандруватиму Мати
на безліч віків
у твоєму прозорому лоні мов зірка
світитиму сяйвом холодним
зігріваючи всіх і нікого
гадючим вогнем споглядання
ідеальне буття моє
неперервне без жодних турбацій
я дрейфуючий дух
на воді густохвильної річки
по дорозі в кудись…
Можливо, це сон,
або я занедужав і в мене гарячка,
або я помираю – та це несуттєво!
Всесвітня Мати!
Тонкостанна сирено,
прийми непутящого сина!
Чотири.
Три.
Два.
Один.
ТАКА МОЯ ЛІТЕРАТУРА
Моя література
творилася не в салонах,
а в катакомбах, окопах і цитаделях.
Моя література є, є, є,
є партизанкою мирного часу,
є пробоєм,
є новизною,
є позицією,
є революцією.
Така моя література,
і іншої мені не дано.
В моїй літературі відкриті
двері довіри своїм.
Товариш Ліна
подає свою міцну руку
блідому інтелігенту
товаришу Жені,
і заодно,
скоординовано,
в ногу
йдуть великі штабісти:
товариш Коля,
товариш Володя,
товариш Сергій.
Моя література стоїть
поза далекими вокзалами
і поза ворогуючими націями.
Часом товариш Едді,
просто з далекого потяга,
читає вірші мені
і ділиться задумами,
і просить поради.
І я кажу: Едді,
братчику, не здавайся,
окопайся
і тримайся
до останнього червоного крику,
до останнього!
Така моя література,
і з місця їй не зійти.
Література пострілу,
література впертості,
література великих змін.
Вона не п’є прогнилої води.
СПОКІЙНІ КОЛЬОРИ. ЖОВТИЙ
це розплавлене золото в моєму роті
це сусальне золото наскрізного проміння
це блякле золото листя
це падіння в золото килима
бляклого листя
осінь осінь
ця обсиджена мухами лампа-сотка
світло мовчання в очі
як забута і знову згадана тортура
осінь осінь
вчетверте всьоме вкотре
по настогидлому колу
прикладати як примочку
до простреленої скроні
телефон який товче
все ту саму фразу
вкотре по настогидлому колу
осінь осінь
та сама яма
балансування на дротах
бабиного літа
та сама мертва петля
і щось б*ється на вустах
недобитим птахом
і щось намагаючись стати хлібом
падає вниз як камінь
somebody's absent
по той бік зв*язку
серіал жахів
повертається в програму телепередач
о холера щоб я всліпла
осінь осінь
жовте світло жарівки
просто в мозок
дзвонить
напіврозплавленими монетами
відчуй себе телефоном-автоматом
ВІДОЗВА
ти є і не відступай
не потрібно
падати в ноги сліпцям і калікам
задля самозбереження
доходити до самовтрати
рівнозначної самогубству
ти є
вишивко чорною гладдю
на цупкому полотні світу
ти є таким не випадково
саме таким як замислений
замислений над дилемами
промовистий німий питальнику
не варто
таким розмашистим незграбним жестом
змазувати кіновар своєї крові
з підмостків суспільності
ти є і в тобі був сенс
попри всі глюки недобачання сліпими
тож чи доцільно
знімати на догоду іншим
з рахунку себе
себе єдиного такого
себе істинного
бо ти є істина
якій завжди довіряєш найбільше
ПІСНЯ МУДРАГЕЛЯ ФАУСТА
Вітре-Вагнере, пісня твоя шалена
Пориває геть із пустих околиць.
Я в нестямі хапав за твої стремена,
Я, алхімік, маг, сліпий науковець.
В фоліянтах загрузнувши, мов сновида,
Спотикався об підворіття культури.
Вітре-Вагнере, муза моя ясновида
Полишила сухі логічні структури.
Голі факти – нудні мої постояльці,
Що не можуть сказати, куди нірвана.
Вітре-Вагнере, ти – як рана між пальці,
Як посипана попелом рвана рана.
РЕЧУГА Ю. А.
ще кілька слів наостанок хоч остогидли амвони
та знову якісь дурні дев’яності лізуть у пельку
по одному друзі відходять у царство мамони
а я стою туманію останній із їх переліку
на жаль вертеп зачинився настала жорстока реальність
який там чорт би її осяг а стараюсь холера
студенти аналізують буття і невичерпальність
від абсурду папір збігається наче стара шпалера
та може я вкрай невдячний може гоню крамолу
живе ще наш андерграунд принаймні хоч животіє
ще десь існує я вірю справді просунута молодь
яка не косніє в снобстві яка подає надії
і це не ті відморозки що шкіряться криворото
що на семінарах звично катають речуги
ця молодь чекає метафізичного повороту
ця молодь вправно фехтує і шиє собі кольчуги
а ми заблукали в пустелі наче у храмі Шиви
і дідьку здались на розпал наші поеми й драмати
приїхали хлопці вилазьте з машини
бо ж вибухне бісова мати
Хочу звідси подалі До Індії, в Африку, в Ємен.
Перестань ці слова, що печуть, мов розпечена грань,
Забивати, мов цвяхи, в надтріснуту ніжність взаємин.
Перестань. Перестань. Я благаю тебе, перестань.
В чомусь я провинився. Напевно, ще міг обминути
Певний день або ніч, чи принаймні прожити не так.
Я тебе розумію, ти маєш за що дорікнути,
Але ж не проклясти. Не веди ідіотських атак.
Це мовчання мене допекло до глибин, до останку.
Щось таки відбулось, та гублюся у здогадах, з ким.
Провінційна нудьга. Листоношу чекаю на ганку.
Це мовчання дістало. Яким воно стало містким.
Ти не пишеш так вперто, що віри не йму. Взагалі-то
Що я знаю про те, що відчуєш негадано ти?
Шерхле листя горіха. Ось-ось досотається літо.
Хтось убив листоношу. Тому й не доходять листи.
Хай босим, хай спраглим, хай пішим,
Хай вихудлим вщент, як свіча,
Хай вістря зробилось тупішим
У вищербленого меча,
Хай шляхом іду і хитаюсь –
Петляє притомлений слід –
Я вижив, і я повертаюсь,
Відбувши хрестовий похід.
А рана була нікудишня,
Бо видавсь удар замашний.
Руко моя права колишня,
Ти, може, сьогодні не ний.
Нехай збасаманили шрами,
Хай волос на сонці згорів,
Нехай, як папір письменами,
Я вкритий слідами боїв,
Нехай за ворота ніколи
Не вийде весільний кортеж,
І ти, моя зламана доле,
Лиш гірко мене осмієш,
Хай потім жорстоко розкаюсь,
Хай мною скінчився мій рід, –
Я вижив, і я повертаюсь,
Хрестовий відбувши похід.
ФАЕТОН
Уперед, вогнекрилі коні!
Поганяю в непам’ять, вдаль.
Лиш у цьому швидкому гоні
Рознесеться моя печаль.
Вже згубився на вітрі дикім
Мій земний слабкодухий сплін.
Тут зірки прихиляють лики
До брунатних моїх колін.
Батьку-Сонце! Ти лиш над небом,
Ти далекий від цих нестям.
О насущна моя потребо
Упиватись вітром! Життям!..
Доле, доле! Лукавий усміх
Подаруй мені. Звесели!
Я запріг в колісницю успіх,
Але КОНІ враз понесли.
Знімали літери з рядків,
зі шпальт, зі сторінок, -
несли крізь сизий дим віків
терновий свій вінок...
Чому хтось добрий голос свій
зненацька приглушив?
Чому нам вітер ентропій
палкі серця прошив?..
- Де ж ваше золото? – ревнув Кортес. -
Як ви вернутись посміли?
В ноги упав, як поранений пес,
Лицар, від старості білий.
Був він мандрівцем і бачив усе,
Очі ввібрали безмірність.
…плач індіанок… що він принесе?..
Ось вона, проба на вірність.
- Де ваше золото? – хмурий бісок
Блиснув у погляді-скелі.
Руки розсипали жовтий пісок,
Пряжений сонцем пустелі.
1999
МАДРИГАЛ. ІІ
Пані,
Якщо ви волите, щоб я не був,
То я не був і нині не існую.
Всі погляди мої й переконання,
Що в голові творилися роками,
Пощезли, наче дим, лишилась тільки
Мольба до вас. Таким, як я не був,
Хай був я цілий вік аж до останку.
Пані,
Якщо ви волите, нехай здійсниться
Остання воля переописання.
Пані,
Я тяжко ненормальний. Я грішу,
Блукаючи пустелею за вами.
Пісок сліди одразу замете
В пустім жовтогарячім лабіринті,
І лишиться по них лиш тільки слово.
Дозвольте ж хоч це слово проказати,
Нехай голосить десь у порожнечу…
За мотивами Стівена Кінга
(подарунок Дабі-Дабі-Дабі на день
народження)
Всі, можливо, чекають, що врешті звалишся вниз.
Он як кирпи задерли в шалену цю вишину.
Ти неспішно крокуєш. Ти огинаєш карниз.
Неприродна цікавість аж світиться з їхніх мармиз,
Ти ж - плечима до них, ти тримаєшся за стіну.
Зосередженим рухам чужа незграбність і страх.
Все ж передні готові ловити тебе на льоту.
Та схитнулась юрба, і крик завмер на вустах -
Розпросторивши руки, злітаєш ти, наче птах,
Над панамками, лицями й липами, що в цвіту.
І овація дика навпіл із тихим шумком
Долинає до вух. Пірнаєш у білий віраж.
Взявши під козирок, вітаєшся з літаком.
Ти ще кинеш курити, та лишишся дітваком,
До останньої миті здатним на епатаж.
:)
САМОГУБСТВО – ЦЕ…
(Як знічений школяр,
стою перед проблемою.
Як студент на важкому екзамені.)
Завалили мене запитання.
Додатково незайві.
За ґратами досліджень і статистик.
Волаючи в пустелю.
Дослухаючись відповіді
на передсмертні записки.
Розвертаючись,
щоб піти по-англійськи,
ні з ким не попрощавшись.
Заґратовані обличчя
з дивно помудрілими очима.
Як ляпки чорнила,
розповзаються зіниці.
Ти завжди абітурієнт
на цьому екзамені.
Вступити? Не вступити?
Знаєш відповідь,
що таке „це”?
І що таке „інше”?
Самогубство – це крок.
Люди з хворими очима,
заґратовані нерозумінням,
як особливо небезпечні звірі.
Самогубство – це крик.
Зриваючись на хрипіння,
з отого самого вікна
якогось ендесят енного року.
Самогубство – це крік.
Пересохла ріка волі.
Пересохле піднебіння
безкомпромісних переговорів із собою.
Самогубство – це крук.
А може,
замість „невермор”
усе-таки каркне „варто”?
Жити!
Можна, варто, потрібно, обов’язково!
Міцний напій,
який липне до вуст,
намагаючись їх зігріти.
Вона приходила вкрадливо
і злизувала з їхніх вуст
життя.
За п’ять хвилин до того,
як устигли б,
як змогли б,
як зуміли б повірити,
що воно
прекрасне.
НАБАТОМ
Щось негаразд у нашім королівстві.
Забагато кляпів у чесних ротах.
Забагато постатей у мартирологах.
Забагато вуглекислого газу
в інформаційному просторі,
який колись називався вільним.
Набатом, брате, будь!
Непрозорість трудових угод
і антикризових коаліцій,
недомовки в очах -
бігаючі болотні вогники.
І що за режисер
знімав це дурне кіно,
і де адміністрація цього вебсайту?
Набатом, брате, будь!
Часом важко доводиться воїнам,
навіть і нетендітним,
стояти на позиціях
по горло в зацвілій воді.
Війна вимагає сил,
але воно того варте.
Нас єднає присяга
на вірність.
На віру і правду.
Завелика розкіш
дозволити собі захлинутись.
Набатом, брате, будь!
Першим, чи другим, чи третім,
але вдар на сполох.
МОДЕРАТОР
ДИСКУСІЇ
Модератор дискусії
в офісному кріслі
з підлокітниками,
задерши ноги на стіл,
задає тон,
задає всім,
щоб мало не здалось.
Є питання?
Нема питань,
є відповіді.
Модератор дискусії
сканує очима
чиїсь непідняті руки,
непідняті очі,
модератор дискусії
знає все,
падає на підозру.
Модератор дискусії
супить брови,
форсує темп,
викликає на дуель,
не має бога в серці.
Вікна зайшли інеєм.
Руки в рукавах,
пара з носа,
з уст ні пари.
Модератор дискусії
помилився,
допустив промах.
Гаєчка в одному
з задніх крісел
розкрутилась.
Поскакала пружинка,
друга, третя.
Тихенько розвалилась
піраміда натиску,
машина серйозно поламалась.
Один, два, три,
чотири, п’ять,
затиснений кулак.
Ми пішли шукать.
Ми йдемо.
Влада міняється.
Всі кидаються бити
модератора дискусії.
ПОРОЖНЕЧА
на серці лежить усе порожнеча й порожнеча
напевно це доля
а все не можу змиритись
усе народилося з порожнечі
так тепер розумію
усе між нами було порожнім
розминкою розуму
ніяких якісних змін
тоді за горнятком кави ти сказав
що її не існує
перша зустріч інтригуюча як кава без цукру
остання зустріч просто гірка як кава без цукру
а ти ж говорив а ти ж обіцяв
навіщо я недомовляла навіщо не пояснила
даремно ти сказав що це добре
химерний роман
любов-порожнеча
любов – порожнеча
дірка в бублику мого всесвіту
наповнена неіснуючим
САНІТАР
"Ось вона, твоя мрія,
Якась хворобливо синя…"
(С. Жадан)
лажоїди недотепи
садомазохісти
здирники лицеміри
грошолюби страстотерпці
придурки божевільні
маразматики
паралітики з блискучими очима
слабаки самогубці
свинота голота
стадо яке йде під ніж
а ти їм добрим хотів бути
а ти їм лікарем хотів бути
нечисленні твої
відвертаються від твого погляду
ніхто тут тобі не поможе
ніякий лікар
нечисленні твої змовники
жменька попелу розсипаного
поети невдахи візіонери
як не слабодухі
то точно іноземці
бути санітаром такого суспільства
яке хоче пожерти або бути жертвою
навіщо ти господи
створив мене вовком
ти, добрий!
Автор проекту "Анумо знову віршувать!": В. М. Гонта.
Поштова адреса: virchi@yandex.ru
Адреси веб-проектів:
http://virchi.narod.ru
http://bashtanschina.narod.ru
Дизайн сторінки
© від 18.11.06 вер. 1.2
Роботу над сторінкою розпочато 18 листопада 2006 року
додайте вірші, опублікувати поезії, додати власні вірші, розмістити вірші, веб-сайт української поезії, поетична майстерня, майстерня української поезії, поетична сторінка, для розміщення власних віршів, колекція віршів, твори видатних поетів України, поетичні сторінки, історія поезії, поетичні школи, найкращі твори земляків - українців
|
|
Ірина: