До художньої творчості Бориса Олійника може бути неоднозначне ставлення: він і в двадцять перше століття ступив із партквитком, не розлучаючись з комуністичними ідеалами. Але Олійник - поет Божою милістю! Хто ще так сказав:

Маємо все!
Ні купити його, ні продати.
З віку передане, -
    передамо у віки.

    Як вважав Олесь Гончар, мотив синівської вірності, кревного обов'язку перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом - один із найсильніших у творчості Бориса Олійника. Тут поет дивовижно розмаїтий, багатовимірний, щедрий у своєму невичерпному почутті.
    Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка Новосанжарського району на Полтавщині в сім'ї службовця. 1958 року закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у редакціях газети «Молодь України», журналів «Ранок», «Дніпро», «Вітчизна», в редакції серії «Романи і повісті» видавництва «Дніпро»; обирався заступником голови правління Київської організації Спілки письменників, секретарем правління Спілки письменників України. Депутат Верховної Ради України.
    Перші вірші поета з'явилися в періодичній пресі, коли він навчався в п'ятому класі. А 1962 року вийшла друком перша збірка - «Б'ють у крицю ковалі». За нею - збірки «Двадцятий вал» (1964), «Вибір!» (1965), «Поезії» (1966), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «На літній тиші» (1972), «Рух», «Стою на землі» (1973). «Ми знаєм, для чого жить!» (1974), «Гора» (1975), «Істина» (1976), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» (1981) та Ще півдесятка поетичних книг, в яких Борис Олійник, весь у пристрасному пошуку істин життя, звертається до досвіду історії й сучасності, прагне осягнути народну долю у всій її величі і трагічності. А ще в книгах - тема рідного краю і рідної матері.
    Мати в поета - уособлення всього доброго й чесного в житті. Він порівнює її з «сонечком» - символом життя і чистоти.
    Борис Олійник - поборник громадянської лірики. В авторському жанровому арсеналі - балади і поеми, ліричні мініатюри і пісні, народні притчі й мандрівні сюжети.
    Поезії Бориса Олійника перекладалися багатьма мовами світу. Поет - дійсний член НАН України, лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка та премії імені Миколи Островського.

ВИБІР

Над штормом, над шабельним зблиском,
Над леготом теплим в житах
Гойдається вічна колиска
Маятником Життя.

Життю - ні кінця, ні начала.
І вічно по колу землі:
Комусь - лебеді від'ячали,
Комусь - ще сурмлять журавлі.

Один передбачливо очі
Прикрив ще за крок від межі,
Ввійшовши клітиною ночі
Тихенько: чи жив, чи й не жив?

А інший - на кроки не міряв:
Летів, і гримів, і... згорів,
І люди відкрили в сузір'ях
Зіницю нової зорі.

Коли б загадали: - Хочеш,
Одне лише слово твоє -
І вища - лаврова! - почесть
Чоло твоє обів'є,-

Я б вибрав найвищу почесть:
У чистім і чеснім бою
На чорному мармурі ночі
Зорю записати свою!

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям
    літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
    послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
    як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
    і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
    сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
    онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
    де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
    А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
    Та що ви намислили, мамо?
 - А хто нас, бабусю,
    у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
    всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
    і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
    не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
    нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
    усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
    Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
    красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
    і стала замисленим полем,
На цілу планету,
    на всі покоління й віки.

СИВА ЛАСТІВКА

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ж ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко.

Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою.
Дивом-казкою,
Юним соняхом, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко...

ПІСНЯ

М. Т. Рильському

Котись полем,
    перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
    тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
    перекотиполе,
Чом схилились журбою
Понад шляхом -
    молода тополя
І калина з вербою!

Відказали сестри йому в тузі:
- А вже плакать несила.
Несуть в пісню
    побратими-друзі
Нашого Максима.

Одспівало серце,
    одлюбило -
Не збудить, не покликать.
Голова його
    на хмарину білу
Опустилась навіки.
...А як місяць повен уродився,
До сестер із-за яру
Прийшов тихо, низько уклонився
Кучерявий явір.

- Хто ти? - сестри
    серед шляху стали,-
Та куди йдеш так пізно?
І сказав їм явір тонкостанний:
- Я - Максимова Пісня...
  

УРОК

(Поема)
І
Якось брів я звільна полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь,
    як уплив я
в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.

Голубим я став, як голуб
із небесної купелі.
Став я зовсім невагомий,
ніби вечорова тінь.
Все минуле проминуло
спраглим видивом пустелі,
все моє сумне й веселе
одлетіло в голубінь.

Десь у мене за плечима
місто мляві сни бороло:
важко чахкали заводи,
тонко звискував метал.
Там без лагідних півтонів
кут вривавсь раптово в коло,
коло різко розгиналось
в прямовисну магістраль.

Думав я, що все на світі
тонко з'єднане у сутнім:
все на світі творить в зладі
неперервний колобіг.
Думалось:
    коли б не знав я
мову міста прямокутну,
то округлу тишу поля
вже пізнати б я не зміг.

Ще подумалося: в громі
молодих прокатних станів,
у засмаглих дужих буднях,
в пропотілих сорочках
місто творить тишу поля
ув оправі філігранній,
носить ніжність, як дитину,
на своїх важких руках.

Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий,
акварельний антураж.

От Венеція, скажімо,
голуба, немов гондола,
а чи Ріо-де-Жанейро,
як гарячий помаранч.
От би з'їхать з піраміди,
як в дитинстві - із стодоли
прямо в казку,
    проминувши
суєту, і сміх, і плач.

От лягти б на дикім пляжі,
як Адам один, без Єви,
і, забувшись, наслухати,
як осінньо спить Париж.
Чи, обнявши стан гітари,
завернути в... Крагуєваць.
(Стій! Я ж думав - до Мадрида.
Крагуєваць? Що це й звідки?
Я вас не просив у вірш!)

Чи лягти під крону лавра,
вічного, як слава, древа...
«Кр-рагусваць!» -
    знову різко
полоснуло, ніби ніж...
«Кр-рагуєваць» -
    ніби черга
автоматна.
(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.
...Р-розколовся вірш).


Пам'ять блима, наче ватра...
Де це? Де це? Де ж це? Де?!!
Карту... Карту! Дайте кар-рту!!!
Серце, тихше. Тихше, серце!
(Автомат - у центр грудей).

Цвинтар... парти... цвинтар... парти...
Карта:
    Париж, Афіни, Белград...
Кр-ра-гу-є-ваць.
Югославія
(Будьте ж прокляті ви, карти! І той...
    день).

Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом: тук...
(Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!)

Тихше. Тиша кане в камінь.
В тиші - зламане крило.
Все ж забуте під роками,
все ж травою поросло.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам'ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло.

Тридцять років одмінилось.
Скільки згадувати можна?
Оновилось покоління,
возродивсь втридцяте світ.
Вже сини нащадків носять,
як знамена переможні.
«Ви од пам'яті,- хтось хлипа,-
хоч онука вбережіть».
...Може, й справді: хай та пам'ять
в нашім серці відболить?

II
Син прийшов із школи.
    Гучно полетів портфель під стіл.
Перед люстром окрутнувся.
    Скоса зиркнув у вікно.
За балкон комусь петитом
    таємниче засвистів.
Став нівроку. Чуб - на плечі.
    Джинси, списані з кіно.

Я сказав педагогічно:
    «Прибери портфель на стіл».
Він ліниво нахилився,
    буркнув: «Ну, почавсь урок».
«Пробачай мені, шановний,
    але перше, ніж свистіть,
ти б нам з матір'ю повідав,
    як з оцінками, синок?»

Він скривився: «Ат, набридло,
    я ж казав, що все гаразд».
Я нахмуривсь традиційно:
    «Ти б, шановний, тон змінив,
це тобі не в класі, хлопче,–
    нагадаю в котрий раз.
Я тобі не однокашник...»
    «Добре, тату. Зрозумів».
Сірі очі. Білобровий. Вже під носом - перша тінь.
(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім...
    Ат, було).
«Знаєш, цей географ, тату...»
    «Ти мені ці речі кинь!»
«Ця історичка...»
    «Ти знову за своє, мені на зло?!»
(А підтекстом, підсвідомо
через пам'ять, мов крізь мрево:
«Крагусваць».

Як вони тоді сиділи:
парами а чи по троє?
Про війну Столітню вчили
а чи про падіння Трої?

Чи й вони, як ми, на парті
імена свої лишали?
А можливо, що по карті
короля свого шукали?..)

Я сказав йому повчально:
    «Географію завжди
треба, сину, добре знати:
    вчення - світ, невчення - тьма».
Посміхнувся він скептично,
    гумку пожував: «Зажди.
То колись, у ваші роки...
    Зараз білих плям нема.
Взяв собі квиток у касі,
    і лети, а хочеш: їдь».

Я постукав пальцем строго:
    «Слухай, хлопче, і мовчи.
(Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)
А історію,- натиснув,- особливо, сину, вчи».

«Що ж,- зітхнув,-
    ти завше правий: роки, досвід і т. ін.
Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне.
Тільки: цур! На цей раз, батьку,
    йде розмова двох мужчин.
Я уже давно дорослий. Ти проґавив десь мене».

До паска потягся звично...
    і від подиву осів:
Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні.
Господи, коли ж це сталось?
    Певне, й справді я осліп:
він уже дорослий зовсім!
    Хто ж простить мене мені?!
«Слухаю,- сказав я хрипло.-
    Викладай усе як є».
«Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:
от історія, скажімо.
    Що вона мені дає?
Ну, було щось. Ну, минуло.
    А життя ж іде вперед!
От розсудимо тверезо:
    раз було, то вже нема?
А коли нема,
    що з того: сталося воно чи ні?
Зараз, тату, космос кличе.
    Там проблем у мене тьма.
Ну, яке ракеті діло,
що було в старовині?
Чи були троянські війни,
    чи тих воєн не було б,
все одно злетить ракети,
    бо в моїх руках ключі.
Ти пробач, що викладаю я свою прогрпму в лоб.
І, коли я помиляюсь,
    доведи, а не кричи».

***
Все довкруг, як мусить бути:
входить вечір, мерхне даль.
Зійде сонце. Зайде сонце.
А затим настане ніч.
Як банально! Як прекрасно
все округлено в спіраль
гармонійно:
    так було вже
тисячу тисячоріч.

О стрункий світопорядок -
чергування вічний плин!
Все так мудро у природі:
день - за ніччю, ніч - за днем.
Батько, роль свою скінчивши,
віддає нащадкам кін.
Все минає, проминає:
день - за ніччю, ніч - за днем.
Ідеальний ритм природи:
батько вбитий,
    я - живу.
Ах, який світопорядок:
ну, поплакав - і забудь.
О жорстокий ритм природи:
вбиті
    падають в траву!
О зміїна мудрість кола:
ну, поплакав - і забудь.

Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам'ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло!

«Може, сину, й не було?» -
«Може, й не було.
А... ти про що?»

III
    «Та... просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?»
    «Ха! - соковито зареготав,- Не іронізуй, батьку,
    двадцяте жовтня.
    Ти ж завтра іменинник».
    «Хо-го! - відгукнувсь я у його стилі.- Все ж хоч одну дату ти таки пам'ятаєш. А ще кажеш: до чого мені та історія!» - «Отаким, старий, ти мені подобаєшся... в гуморі». - «Ну, ще б пак! Завтра ж я народився. Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року».
    «Оце точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там сходило
і заходило сонце? В життєписі великих кожна деталь - на вагу зо-
лота»,- він потягся до календаря, веселий і нахабно юний.
    «Не треба...» – перепинив я йому руку.
    Ліниво знизав плечима:
    «А то чому?»
    «Там... кров».
    «Та ти що-о?! - відсахнувся од мене ошелешено.- Яка... кров? Де?
Нічого не розумію».
    «Зараз поясню, сину... документально: «В ніч з 20 на 21 жовтня 1941 року карателі під орудою майора Кеніга вдерлися в містечко Крагуєваць і розстріляли сім тисяч чоловік. Серед них - триста гімназистів. їх вели на смерть покласно, на чолі з учителями...»
    «А де цей... Крагуєваць?»
    «В Сербії. За сорок верст від Белграда, сину. А ти кажеш: що мені та географія».
    «Ну, до чого ж тут географія! Не про це зараз... Я просто хочу сказати: це ж випадковий збіг, і то лише в днях. Ти ж народився за шість літ до... цього».
    «Е ні, сину, у цьому світі - ти ж учив - усе зв'язане: причина - наслідок, день і ніч, народження й смерть, куля і вказівний палець. День мого народження, як і ніч смерті Крагуєваця, увійшли у вічний колобіг народжень і смертей, ставши клітинами світобудови. Ніщо не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії і... пам'яті. Придивися пильніше: на моїй сорочці - кров».
    «Облиш, тату! Це вже... містика. Мені страшно, тату».

IV
«Не бійся. То Пам'ять стає при свічі.
Он тіні якісь ворухнулись вночі.
І жахом дихнула руда каламуть.
І чоботи з ночі, як фатум, ідуть.
Немає облич. Тільки вишкір зубів.
Та усміх кривий на арійській губі.
Стискається коло, як зашморг, ривком...» -
«О, тату! То ж вітер гуде за вікном».

«Ось Кеніг підносить правицю:
    "Moment"
У компасі стрілка дзвенить, як стилет.
І карта тремтить, як в Освенцімі плац.
І око свинцеве - над Крагуєваць».

«О тату, це просто здалося тобі:
То гнуться дерева в осінній журбі».

Педантичний арієць (в пунктуальності -
теж своя грація)
З чисто прусською точністю зводить
дітей із-за парт.
І в колонах по троє веде ("LіеЬе Кіnder!"   /любі діти/
    Дистанцію»),

Акуратно,
    покласно на цвинтар,
        в сумний
            листопад.
«Ідуть, як до школи. В портфелях -
    книжки.
Сніданки завбачно поклали батьки.
І зошит в клітинку на перший урок.
І вчитель суворо вирівнює крок.
Над свіжими ямами - глина руда...» -
«О тату, не треба! То ж лист опада».

«Шість тисяч сімсот вже вростають у ґрунт.
А триста... на цвинтар покласно ідуть.
Географ, немов на уроці, сказав:
«А зараз ви бачите гору Триглав».
І важко плечем ворухнула гора:
«Вбивають людей, та народ
    не вмира».
Історик старий повернувсь до дітей:
«А зараз ви Косовим полем йдете.
Тут пращурів наших, обагривши схід,
косив ятаганом султан Баязід».
І важко плечем ворухнула гора:
«Вбивають людей, та народ
    не вмира».
«А триста по Сербії мовчки грядуть...»

«О тату, то ж гуси у небі пливуть».

«Зірвавши мости, як бинти із грудей,
метається Тиса: «Куди ж ви... дітей,
Куди ж ведете ви невинних дітей?»

...Невинних дітей?!

    Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львові, сину) штурмфюрер Густав Вільгауз у спортивному азарті стріляв із автомата з балкона канцелярії у в'язнів, що працювали в майстернях, потім передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла. Інколи, аби потішити дев'ятирічну доньку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2-4-річних дітей і стріляв у них. Донечка плескала в долоньки (боже, яка невинність!) і кричала: «Тату, ще, тату, ще!» - і він стріляв. Відтоді, сину, коли я бачу на фресках Софії білокрилих янголят, мені хочеться запитати їх: «Ви часом... не з Яновського табору?»

Зірвавши мости, як бинти із грудей,
метається Тиса: «Куди ж ви... дітей?!»

...Фінал наближає рокована грань.
На каски росою спадає туман.
І в цьому фіналі, як літера «Ф»,
рядок починає руде галіфе.

Порядок для Кеніга - понад усе:
«Дистанцію, серби! Куди вас несе?!
Покласно, слов'яни! Учіться, скоти,
хоч зараз порядок і час берегти!»

І перша колона ступає на пруг...» -
«О тату, я чую: змикається круг!»

«Директор гімназії рветься на смерть:
«Пустіть до дітей! Я ж учитель і серб!»

А Кеніг регоче: «Куди тобі? Weg!     /геть/
Ми цілим в майбутнє, ти ж -
Рlusquamperfektі»        /давноминулий час/
Директор відрізав: «Ти знай свій курок:
jedem das Seine. У мене - урок.        /кожному своє/

Хлоп'ята! Лишилось нам кілька хвилин.
З усіх вам уроків я вибрав один.
Хай править нам цвинтар однині за клас:
Історія, діти, сьогодні, у нас.
Сьогодні не гоже підносити рук...»

«О тату, я чую; змикається круг».

«Оцінка єдина - для мене й для вас.
її об'єктивно нам виставить час.

Тож перше: під оком холодним війни
уже ви не діти. Затямте, сини!
Уже ви не просто родинний оплот,
а воїни, хлопці. За вами -народ.
Судьба наша вписана в святці хоругв».

«О тату, я чую: змикається круг».

«Вам холодно, хлопці? Так завше було,
коли одинокість студила чоло
і око свинцеве прискалював крук...»
«О тату, я чую: змикається круг».

«На кожному слові даю собі звіт:
усім було страшно лишати цей світ.
Ба навіть героям найвищих орбіт -
і їм було жаль полишать білий світ.
0 як їм хотілось гукнуть: «Промини!»
Так чом же, питаєш, герої вони?

На кожному слові даю собі звіт:
герої в собі відчували весь світ.
1 те відчуття їм ставало за щит:
хоч він упаде, так стоятиме ж світ!

Тож в Косовім полі султан Баязід
не просто на серба ішов, а на світ.
І кожен із сербів давав собі звіт:
хоч він упаде, та стоятиме ж світ,
Не треба, слов'яни, підносити рук...»

«О батьку, я чую - завершився круг».

«Он Кеніг піднявсь на колонах чобіт,
в приціл назираючи вічність і мить.
І дума, що от він натисне курок
і крапкою кулі закінчить урок.
Нещасний! Чи він оддає собі звіт,
що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!»

«А Кеніг регоче: «Облиште слова!
Слова перед кулями, діду,- трава.
Я просто зведу автомат на живіт -
і в яму, старий, і тебе, і твій світ.
І це вам потвердять шість тисяч сімсот,
а він тут розводить про честь і народ!»

Учитель замислено глянув в зеніт
і тихо сказав, а почув увесь світ:
«Як рід і Вітчизна - всього лиш слова,
то що вам говорять... Белград і Москва?
Майоре, а пам'ять в якому ряду?»
І Кеніг темніє ураз на виду:

«Старий, ти занадто далеко зайшов.
Зненавистю тхне від твоїх підошов.
Ти добре намацав, де в мене болить,
але не тобі нашу долю судить.
Історію звершую я і курок.
Ти, діду, почав. Яж закінчу урок!»
І око холодне прискалив, мов крук...

«О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг».

Директор зітхнув: «Наша вічність сплива.
Хай першими стануть останні слова.
Братове! Нам вибив фатальний дзвінок.
Я вчив вас уперше творити свій крок.

Та знайте: останній ваш крок на путі
не менше важливий, ніж перший в житті,
бо він увінчає спіраль, як виток,
з якого нащадки творитимуть крок
до істини з істин, якій не зітліть:
«Людина впаде, так стоятиме ж світ».

Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора.
Ми - смертні. Та знайте: народ не вмира!»
Солдати зловісно стоять, як мерці,
у Кеніга кров вигаса на лиці.

Вершина Триглав небозвід підпира
великої правди: «Народ не вмира».
Гримить над літами, як доля, дзвінок:
то сину, скінчившись, почався урок.

Якось, сину, брів я полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь, як уплив я
в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.
Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра,
є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий
акварельний антураж.

Думав: є велике право
одпочить під лавром світу
всім, хто в тій війні жорстокій
ніс страждання на плечах.
Думав: нам за всіх дісталось,
то нехай хоч наші діти
не зазнають навіть тіні,
навіть пам'яті меча.

Тільки ж все у цьому світі
тонко з'єднане у сутнім:
за непам'яттю онукам
скепсис зазира до віч.
І тоді для них могили -
просто плити прямокутні,
просто символи байдужі
проминулих віковіч.

Ти прости мені сьогодні
за урок жорстокий, сину,
я поклав на твої плечі
пам'яті страшний вантаж.
Я боргів не правлю, сину.
Ти нічого нам не винен.
Боржники і кредитори -
то непевне діло, зваж.

Але ж пам'ять... Має пам'ять
Зоставатись, як осердя.
Ми від неї, наче віти,
що вчувають корінь свій.
Пам'ять віри. Пам'ять роду.
Пам'ять прапора і серця.
Лиш по пам'яті в людині
пізнає Людину світ.

Одягай модерні джинси...
Суть не в джинсах і чуприні.
Мила зрадить, друг полишить -
серце з туги заболить.
Та коли людину нагло
пам'ять світова покине,
можна з гиком й у візитці
рачки гнати в неоліт
чи ввігнати в серце чергу,
вперши автомат в живіт».

V
Став нівроку. Чуб - на плечі.
    Джинси, списані з кіно.
Тільки щось нове з'явилось
    у криницях сірих віч.
Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно.
Десь далеко за безжур'ям диха сивиною ніч.

«Слухай, батьку,- він доросло доторкнувсь мого плеча.
Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.-
Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав;
Як же ми з тобою... схожі!
    Дерево і... деревце.-
Пальцями торкнувсь волосся:
    - Бач, а в тебе... сивина.
Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись,
Крізь бездумність та байдужість,
    через перший гріх вина.
Аж на день твоїх нар один в... Крагуєваці зійшлись.

Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст.
Не стели мені солому на мулький і гострий брук.
Дай мені самому з болем упізнати болю зміст.
Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг.

Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе.
Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече.
Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем:
маю ж я колись
    майбутнє
        взяти на своє плече!

Я тебе сьогодні вперше так побачив... аж болить.
Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю.
Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить!
Чи не я то триста першим... в Крагуєваці стою?»

«Не треба, сину. Я не хотів цього. Мені страшно».

«Не бійся; то пам'ять стає при свічі.
Ти чуєш, як скиглять зловісно сичі?
Цей шерхіт... цей шелест надламаних крил...
То книги печально ростуть із могил.

Поранений Гете схилився, як віть:
«Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind»    /Перший рядок балади Гете "Лісовий цар"/
І Шіллер, вжахнувшись, кричить віддаля:
«То Кеніг підняв на багнет немовля!
О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були,
як націю нашу... на розстріл вели?!
Він, може, й простить нас, невичерпний світ,
та пам'ять, Вольфганг... чи вона ж нам простить?»

Ворушиться ґрунт... розверзається ґрунт!
То триста з дев'ятого круга встають.

(Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом - тук...
Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!!!

Вдарте, оркестри,
    щоб крига на полюсі трісла,
громом страшним сколихніть в праоснові цей світ,
щоби ожив і сльозою людською умився
меморіально холодний лабрадорит!

Вбиті в Обухівці,    /село на Полтавщині, що в роки війни зазнало трагічної долі Лідіце/
спалені люто в Капріві,    /село в Намібії, разом з мешканцями спалене південноафриканськими расистами/
мертві з Хатині й Сонгмі,
    із кривавих усюд,
встаньте із праху
    в святому і праведнім гніві
на всспланетний суд!

Полеглі зітхнули: «Ми звершили суд.
Ви краще живим не давайте заснуть»),

А триста грядуть на рокований пруг.
І я з ними входжу у вічності круг.
Учитель підняв, наче долю, дзвінок:
«Народи! Нас пам'ять зове на урок!»

Директор із учнями входить в граніт,
І я серед них о шістнадцяти літ.
І все, як тоді... Навіть глина руда».

«О сину, отямся - то ж лист опада».

«І Кеніг курок ошаліло натис,
та вмер автомат, бо закінчився диск
у ніч, коли, зсунувши смерть на живіт,
стріляв у дітей, поціляючи світ.
А пам'ять гримить мені в скроні,
    як ртуть:
«Ти владен простити, але - не забуть
записаний юною кров'ю урок:
з останнього кроку їх - перший твій
крок.
То правда свята,- ти даєш собі звіт,-
що діти впадуть, а стоятиме світ,
та маєш відчути плечем терезів,
що світ цей поважчав у триста разів.
Хай Кеніг своє відстріляв того дня,
а що, коли хтось йому диск поміня?»

«Все у цьому світі, сину,
тонко з'єднане у сутнім.
Все в гармонії нещадній
вічний колобіг вершить.
Коли Кеніг у Сант-Яго
диск новий вганяє люто,
то в Обухівці й Хатині
мертвим і живим болить».

«Все на цій планеті, батьку,
жорстко з'єднане у суті!
Куля виліта осою
з пальця правої руки.
І коли «фантом» на джунглі
у піке заходить круто,
то у нас, як в сорок першім,
у хатах летять шибки.

Гримить мені пам'ять у серце, як ртуть:
«Ти владен простити, але - не забуть».
Беру, як меча, твою пам'ять до рук,
щоб зло не прокралось у вічності круг.

Спасибі, мій тату, тобі за урок...» -
«Спасибі, мій сину, тобі за урок.
Я чую крізь плин, як останній мій крок
ввіходить у перший твій крок».

НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ

- Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! -
Сказав учитель історії
Дітям.

Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це читати.
Так... «Краще померти стоячи...»
Сказано мужньо і строго.
...А в них були перебиті
Ноги.

Вони піднялись на колінах -
І впало вороння крепом.
...Ой зросла у полі
    червона калина,
А над нею - синє небо...

Це я не вам, діти.
Я просто думаю, діти,
Що можна і на колінах
Померти краще,
     ніж стоячи
        жити.

...Діти,
Читайте історію.
  

ПОХОРОН УЧИТЕЛЯ

Пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка

Як несли його тихо в нове житло
По бруку, по бруку, по бруку, -
Був місяць май. Сонце пекло.
...Мерзли руки.

Сизий пил опадав на хрести перехресть.
Зітхали старі: відмучивсь.
Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:
Грали учні.

А коли проминали школу і сад,
Молода... молоденька антонівка
Підійшла до труни, сахнулась назад:
- Олексію Антоновичу?!

Та чи він не почув, чи удав, що спить,
Бо несли його високо-високо,
Тільки пальці, здалось, ворухнулись на мить,
Наче листя, на жовтні висохле.

Обіч шляху тулилися скромно авто.
Шоферюги, на слово колючі,
Сигарети ховали в рукав. Бо то
Були його учні.

Затихали у хатах дрімучі сварки,
Видихалися чвари ядучі.
І^стояли сумирно дебелі дядьки -
Його перші учні.

А один, що сивухою очі залив
І таке - не при дітях - варнякав,
Як побачив його, ураз прохмелів
І по-людськи заплакав.

А один генерал, увесь в орденах,
Що звитягою смерть перевершив,
Прочитав телеграму. Збілів, як стіна.
Вперше...

Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.
Триста лих мені дивиться в вічі.
То за віщо ж до всього ще й ця журба?
Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!

Як могли ви, учителю, вмерти, коли
Мені й так до нестями прикро?
Я ж вам вірив, як Богу. Мені ви були
За отця, і Духа, і... приклад.

Та коли б хоч вітрища ламали кущі
Чи осіння осмута висла,
Та коли б хоч лили трафаретні дощі, -
А то ж май зацвіта, як пісня!

Він сказав:
- Не вдавайся до самобиття.
Не спіши головою з кручі.
Я тому саме в травні лишаю життя,
Щоб його цінували учні.
 

В ОБОРОНУ ХЛІБА

Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, -
Я аж завмер, коли ти... півхлібини
«В дев'ятку» натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину...
Футбол, як бачиш, - не солодка гра!
Перепочинь. Та поговорим, сину.
Бо є про що. І - вже давно пора.

Я просто, не домішуючи меду,
Скажу:
    коли ти замахнувсь ривком
Ударить хліб,
    твоя весела кеда
Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так,
    що потемніло в оці,
І по державні крайні рубежі
У всіх, що пухли в сорок шостім році,
Від жаху похолонуло в душі.

І у батьків, які на полі ратнім
Ділили хліб, мов долю у бою,
Відкрилися старі солдатські рани
І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м'яч,
Так застогнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач.

Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто - чуда із чудес, -
Яка нас охрестила на Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього, трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки тіло,
У нім народна світиться душа.

1 я тобі сказати чесно мушу:
Ти можеш лущить м'яч, немов горох,
Але коли вже замахнувсь на душу, -
Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!
   

КРИЛО

(Поема)

І
Потяглися журавлі
    вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота,
    гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі хлоп'як через луки.
Запримітив сірому здаля.
Він узяв, як дитину,
    на руки
І додому приніс журавля.

Поселив за комодом в куточку.
(Звідти смішно стирчав йому ніс).
Мати вишила журавку сорочку.
Батько кеди з крамниці приніс.

Стало швидко крило заживати.
І, коли відгуляла зима.
Якось вийшов цибато із хати,
Стрепенувся, злетів

Похилився хлоп'як біля ґанку.
Від зажури ще більше змалів...
Коли це вересневого ранку
Повен двір прибуло журавлів!

Вийшов з гурту у кедах цибато
І сказав хлоп'яку:
- Не журись!
Щовесни прилітатиму, брате,
Бо крилом я до тебе приріс.

ІІ
Отак вони й росли, як близнюки.
Навчив журавлик хлопчика літати.
Коли село хилилося до сну,
Вони удвох виходили на луки,
І журавель розповідав малому
Про Африку, про Ніл і піраміди,
Що вельми схожі на стоги тутешні,
Про модно розфарбованих папуг,
Які по-людськи вміють говорити.
І ще про різні дива та дива,
Що і перо журавки не опише!
А потім над селом вони злітали,
І зорі їм ховалися під крила,
І так обом їм хороше було!
Незчулись, як хлоп'як закінчив школу,
І якось він надвечір у леваду
Прийшов не сам.
    І журавель сказав їй:
«Щаслива ти. Достойна в тебе пара.
Я вас обох приймаю. І - люблю».

О, як утрьох їм високо літалось!
І так у світі хороше було!

III
А поруч жив сусіда-завидюх.
Стояла в нього на два ґанки хата.
Добра усякого - аж розпирало
Суцільний мур.
Лиш де-не-де у шпари
Вужами витикалися антени.

Дітей у нього не було.
    Зате
Мав сад, задушений глухим парканом.
(Той сад здаля минали солов'ї).

Собаки не любили його, страх!
Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,
А де ступав, - там не росла трава...

***
Якось опівночі петляв по луках;
Щось крадене за пазухою ніс.
Аж гульк - з туману виринула з'ява.
То був журавлик.
    Він до чоловіка
За звичкою довірливо ішов.
(Бо думав же-людина)...

Зеленим люто засвітились очі:
«Ага, так ось хто вистежив мене?!
То на ж тобі!» - Ціпок зловісно свиснув.
І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.

***
Ішов по луках весело юнак
На зустріч із своїм цибатим братом.
Та зопалу об щось м'яке спіткнувся.
Під ноги глянув - сполотнів, як місяць:
Лежав долілиць мертвий журавель.
Припав до нього
    і сахнувся дико,
Коли у мертвім оці журавля,
Як в дзеркалі, своє лице угледів,
Що просто на очах старшо важко:
Одна по одній зморшки проступали,
Кришились зуби, западали щоки, -
І він ставав столітнім, древнім дідом.
А потім щось під серцем обірвалось,
І сич зареготав, як потурнак:
«Уже тобі ніколи не літати!»
Повів незрячим поглядом.
    Нараз
Опікся оком об ціпок терновий -
І все до скрику зрозумів. Усе!

IV
Сусіда саме, приховавши кражу,
Уже до сну збиравсь.
    Коли це
Примарно тихо прочинились двері,
І хтось нечутно перейшов поріг.
Він придивився - і здерев'янів:
Стояв юнак, сивіший від туману,
З обличчям сірим, як сира земля,
А з правого плеча звисало в нього
Замість руки надламане крило.
Повільно, ніби в напівзабутті,
Він лівою господарю простяг
Ціпок терновий... у крові по лікоть.
«Не я! - завив господар, наче вовк, -
Свят-свят, не я!!!» -
    він кинувсь до дверей
І остовпів: як завше,
    на колоду
Вони заперті наглухо були.
Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...
Щовечора усі, як є, замки
Перевіряв руками і зубами,
Але щоразу, саме опівночі,
На роковім дванадцятім ударі
Незрима сила прохиляла двері,
І на порозі виростав юнак
З обличчям сірим, як сира земля,
Сивіший від туману.
    А з плеча
Замість правиці
    важко опадало
Крило.
Повільно, ніби в напівсні,
Лівицею господарю підносив
Ціпок терновий... у крові по лікоть...
Щоночі дядько, як у пастці вовк,
Метався, бився об замки пудові,
Нікого не знаходячи.
    І врешті
Зламався, як ціпок... у лікті.

V
Одного дня, обходячи людей,
Поза хатами він прокравсь до суду
І, захлинаючись, шептав:
    «Це я!
Це я... убив.
    О, знову він іде
По мене, той...
    з крилом замість руки!
Сховайте... А як треба - посадіть.
Та тільки ж не навсправжки,
    а для ока.
Мо', пересиджу, доки т о й... забуде!»

***
Старий суддя замислено дививсь
Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.
У нагородній планці ордени
На піджачку пліч-о-пліч спочивали.
Коли зарослий, вовкуватий дядько,
Як злодій, скрадливо переступив
Крутий поріг суворої кімнати, -
Криваво засвітились ордени,
Усі як с. А їх було дванадцять.
Суддя дививсь повз дядька. Говорив,
Мов сам до себе: «Бач, схотів чого:
В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше -небо,- дядьку, вбив.
А це вже вище від людського суду.
Хіба що совістю тебе скарать?
Так і її ти вже давно продав
Втридорога... із салом на базарі.
Ото хіба іще зостався страх.
То хай хоч страх тебе щодня вбиває:
Він, слава Богу, не підсудний нам!»

***
Потяглися журавлі вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
Тільки сивий чоловік тихо плакав,
Юний... сивий чоловік німо плакав
З перебитим у лікті крилом.

У ДЗЕРКАЛІ СЛОВА

(Поема)

Свіча пливла.
    Пергамент загадково
Шептав устами ветхими, як мох,
Що над усім
    було спочатку слово,
І слово те позаначальне - «Бог».

Затворник,
    всохлий з виду, мов ікона,
Жадав прийняти речення святе
На вірую -
    від титли і до коми, -
Усе мирське одмівши як пусте.

Одначе був людина, а не янгол:
У склеп земна вторгалась товчія...
Язик глаголив бо голінно: «Ягве»,
Луна ж, мов єресь, повертала: «Я!»

Старий темнів од жаху і печалі.
Свіча в кутку сичала, як змія.
«Спочатку - Слово...
    Але ж ти мовчало,
Покіль тебе не проглаголив... я?!»

...О рід людський, - єретику в основі,
Ти досягнув у сумнівах вінця:
Хто перший мовив слово про творця.
Той, власне, і створив його... у слові!

Творець творця!
    Владики пурпурові
Перед тобою меркнуть, як зола.
Та й вічність би себе не осягла,
Аби її
    ти не осяг у слові!
Вовік благословенна та хвилина,
Коли ще в позапам'ятній добі
Ти засвітив у літерах: «Людина»,
Обравши ймення назавжди собі!

І тої ж миті за новим порогом,
Ще не відкривши у крилі
    пера,
Поставив слово над собою богом,
Його створивши з власного ребра.

А щоб людському роду переводу
Не сталося в баюрах забуття,
Ти слово «Пам'ять» в генетичнім коді
Закарбував.
    І тим почав життя

У слові,
    що, мов дзеркало пророче,
Тебе повторить з ніг до голови,
І вже від нього не сховаєш очі
Ні за гербом, ні за стеблом трави.

О слів жорстока і солодка влада!
Не опечись на їхньому вогні...
Такі ж близькі звучанням: «рада» й «зрада»!
Які ж провалля поміж них страшні!

Закони літер - не разок намиста:
Одну хитнеш - і поміняєш суть.
1 спробуй-но тоді межу збагнуть,
Приміром, між «обчислить» і «обчистить».

Ти - весь у слові, як у сповиткові,
З колиски до калини при горбі...
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі.

II
В залізний вік, пристріляний до пня,
Коли частіше від святого «мати»
Гриміло над колискою: «війна», -
Судилося нам безмір пізнавати.


Були нам недосяжні оукварі,
Як довоєнні видива казкові,
Тому ми звикли вірити на слово
Учителям воєнної пори.
Писав директор лівою.
    Перо
Злітало тяжко, як підбита птиця.
Ми ще не знали,
    що його правиця
Спочила між полеглих за Дніпро.

Снарядний ящик правив замість парт.
Рівнявсь папір у вартості кресалу.
Тому ми все у пам'ять записали,
Тривкішу від сучасних перфокарт.

Схиляю перед вами прапори,
До ваших милиць припадаю низько,
Учителі воєнної пори,
В шинелях геніальні Сухомлинські!

Що за високим покликом душі
Учили зерня віднайти в полові
І до останку на своєму слові
Стояти,
    як солдат на рубежі.

Ми ще у ті осиротілі дні
Закарбували правило залізне:
З усіх - два слова:
«Мати» і «Вітчизна» -
Існують
    звіку
        тільки
            в однині.

Учителю історії,
    пробач,
Що був не вельми до предмета вдатен,
Що, плутаючи прізвища і дати,
Гасав поміж епохами навскач.

Терплячий,
    ти на власному горбі
Мене до знань виносив, як на кручу...

Дозволь мені, бувалому вже учню,
Воздать рядки ці не дарунком в учті,
А першим внеском боржника -
    тобі.
Послухай:

ІІІ
«Усе він мав. А мав, що сам хотів:
Своїх рабів, свої закон і право.
Своїх богів. Помилуй! - І чортів.
Сенат свій мав і персональну правду.

Траплялось, від безсоння чи нудьги,
Коли усе на світі набридало,
Свою сандалю з лівої ноги
В сенатори посвячував недбало.

І ліктори захоплено горлали:
«Віват, сенатор з лівої ноги!»
Усе він мав.
    А щось його таки
Тягло на сцену.
    Глядачам на горе
Являв свою бездарність залюбки,
І найманці ревли за срібляки:
«Віват, неперевершений акторе!»
Вгамовувався.
    Та за день чи два
Сичала знову тоскнота зелена:
«Ну й що - дістав?!
    Живуть лише слова,
А по акторах пророста трава,
Як тільки-но вони залишать сцену».

І знов нудьга.
    Чи посвариться з ким?
Так хто ж посміє голову підвести?
Єдин хіба що був рівня із ним -
Він... сам.
    У статуї на перехресті.

Та скільки їх не ставлять,
    знав однак:
І - те минуще...
    Котресь із малечі
Знесе знічев'я голову по плечі,
Як він колись великому предтечі,
Що теж у вічність мітив, неборак.

Одне лякало й справді.
    Як сова,
Щоніч підстерігав слова невгодні.
Терзав книжки й поетів.
    А слова
За ним брели з учора у сьогодні.

Тоді він їх задумав приручить.
Бо знав: усе розвіється з віками,
І тільки слово, що в собі мовчить, -
Переживе його, папір і камінь.

Він бравсь до віршів.
    Заганяв слова
В бездарні строфи з люттю графомана.
«Новий Гомер! Безсмертному осанна!»
Ревли завчасно куплені горлани.
Та звідкілясь (чи не з його єства?!)
У ревище вростало: «Геть тирана!»

Поволі в'яли плоть його і хіть.
І вже коли було не до любові,
Він зваживсь на останнє:
    обдурить
Слова,
    щоб все ж зостатися
        у слові.

Понеже в черепі його сирім
Ще з пелюшок ні тліло, ні горіло,
Він просто вирішив... спалити Рим
І тим довести, що по слову - діло.

...Рим догоряв.
    Останні цурпаки
Ще тліли у вселенському багатті,
А він,
    уже з-під мертвої руки,
Побачив у містичному сум'ятгі:
Минаючи його, мов поторочу.
Слова ішли до тих, що над віки
Новітній Рим возводили уроче».


IV
Сивий історик в задумі пройшовся між парт:
- Трохи наплутав... як завше.
    Одначе - нічого.
Врешті, поезія молиться іншому богу,
Ніж хронологія,
    ревна до прізвищ і дат.

Все-таки ми не за вітром пустили слова:
В помислах ваших і наші прокинулись гени.
Радий, не криюсь, бо дещо узяв і од мене.
Що не добрав на уроці - життя довчива.

Чи не нудьгую? Коли там: урок... дітвора.
Правда, старію: не той уже з мене молотник.
Он підпирають плечима колеги молодші.
Скоро на пенсію. Бавить онуків пора.

Тільки з недавнього часу...
    Хоч ти поясни:
Що за морока - почав забувати вчорашнє?
Але оте, переоране в полі війни,
Все пам'ятаю, до кулі... до крові -
    аж страшно!
Часом отак серед ночі прострелить:
    «Невже
Все, що ми звідали,
    з нами в непам'ять одійде?»
І не годилось би рани оголювать діду,
Та як не знатимуть діти про болі та біди,
Хто ж тоді пам'ять пекучу
    про все вбереже?
Рим старожитній, звичайно,
    чимало навчить.
Та, запливаючи в надто далеке і сиве,
Чи не здається тобі,
    що обходим лякливо
Наше, недавнє,
    що й досі під серцем болить?

Люті уроки вогнем прочитала війна.
Може, комусь і хотілось би їх поховати,
Тільки - намарне:
    немов безіменні солдати,
Важко приходять вони
    і стають край вікна.

V
Не притчу він повів...
    Перо моє,
Не похитнися у жорстокім ділі!
Кажи усе до чорноти, як є.
Як на війні.
    Де кожен - у прицілі.

Там не дістанеш за могорича
Надбавку літ у віщої зозулі.
Там просто:
    ухилив себе від кулі, -
Вона тво товариша влуча.

...Їх жменька увірвалася в село.
А батальйон заліг під артнальотом.
«Пантери» в контратаку
    розворотом
Пішли -
    і тільки в полі загуло,
Коли затихло доокруг,
    вона,
Ще в осторозі, визирнула з хати,
Ступила крок - і зблідла, як стіна,
Спіткнувшись за порогом об солдата.
Втягла у сіни, поборовши ляк,
І тільки встигла вгамувати рану,
Як садонуло у віконну раму:
- Ану до старостату,
    мать-рроз-так!

На велелюдді староста зітха:
- Пан комендант уже доконче знає,
Що хтось із вас розвідника ховає.
То хай... аби подалі від гріха.

На роздуми - година.
    Обіця,
Що зле ні нам, ані... тому не буде,
Коли по-божому владнаєм, люди...
Інакше все село - до корінця.

Брела, не розбираючи стежин.
Кричала совість їй: «Не вір іуді!»
Шептав перестрах: «Зле, - казав, - не буде,
Інакше...»

    Може, завтра прийде син
І не застане рідного села,
Лиш попелище. І вона, убита...
Зайшла безтямно в сіни, як сновида,
Та щось назад сіпнуло,
    але мла

Прошелестіла:
    «Мамо, ви куди?»
Усе в ній похололо і отерпло.
Сховавши очі, проказала мертво:
«Я, сину... принесу тобі води».

...Вони удерлись в сіни, як хорти.
Уперлись автоматами у груди.
Упала перед ними: «Стійте, люди!
Та ви ж казали...»
    Раптом з темноти

Сивим туманом з лиману
Тихі слова попливли:
«Мамо... ви ж слово зламали.
Як же ви, мамо... могли?!»

****
На ранок загриміла далина:
В село влетіли наші з-за лиману.
...Прийшла і стала посеред майдану.
Війнуло кригою довкруг:
    «Вона!»

Комбат з-під зламаного козирка
Дививсь на неї важко і похмуро.
Тремтіла на розстібнутій кобурі
Несхибна у боях
    його рука.

Сіріла, наче попіл, голова.
Мутна сльоза з-під вії визирала.
Вмирали на устах її
    слова.
Лише одне: «Убийте!» -
    не вмирало.

****
Люди сказали:
    «Комбате,
Руку з кобури зніми
(Скільки ще вам воювати!),
Ми вже тут, сину...
    самі».

Билась єдина лопата,
Що збереглась у війні.
Мовчки ховали солдата...
В неї в дворі, при вікні.

Випило люто горілки
За убієнних
    село.
І - одвернулось навіки.
Наче її й не було.

Стали літа, як закляті.
Просить, а смерті - нема.
Влітку їй зимно у хаті,
Спекою душить зима.

В ніч,
    як уляжуться спати
Люди, надії, біда, -
З кухлем іде до солдата.
В кухлі... всихає вода.

Тулить до горбика вухо.
«Сину, - шепоче, - прости».
Сторожко. Тоскно. І - глухо.
Тільки часом з темноти,

Тихше туману з лиману,
Чується з вічної мли:
«Мамо, ви ж слово зламали.
Як же ви, мамо... могли?!»

ПЕРШИЙ РОЗДУМ З ПРИВОДУ...

Любити відчайдушно, як весна,
Ненавидіти, як зима, нещадно, -
Се повноцінність.
    Але не сповна.
Коли не маєш талану прощати.

Прощу наївні огріхи людські:
Велеречивість, вибрики патлаті,
Маленький зиск (не за рахунок брата).
Прощу, за давністю, дрібні розтрати,
Щоб і мене ж - як збочу на слизькі.

Великодушний будь!
    Та є межа,
Остання
    в голубому всепрощенні,
Переступивши котру,
    навіть геній
Себе самого нищить, як іржа:

Високе діло розміняв на слово,
Високе слово - на дрібні діла,
І нишком розпадається основа,
Що цільність душ і духа берегла.

...Є іпостасі, в первені святі,
Що заповітне мають вартувати.
Між ними горньо височіє Мати -
Жона у лебединій чистоті.

Від неї починається ріка
Життя.
     Вона дає йому закони.
І вже коли б я поклонявсь іконі,
То лише їй у німбі рушника.

Ми можем збочить, грішники малі,
Бо є у кого огріх замолити:
До матері на суд приходять діти,
Покіль сама святіша, ніж завіти,
Над котрими не владен суд землі.

Допоки цільна й чиста її суть.
Та лишень похитнеться у святому, -
Втрачає недоторканість.
    По тому
Уже земний над нею владен суд.

Жорстокий суд! Простіть нас, матері...
Та що ми вдієм, коли доля грізна
Вас возвела на височінь Отчизни.
На височінь останньої зорі.

Ви можете простити огріх нам.
Ми ж вам - не владні, мамо.
    Бо за вами -
Вітчизна,
    котра не простить синам:
Вона себе
    у Вас пильнує, мамо!

ДРУГИЙ РОЗДУМ З ПРИВОДУ...

Ми ціною життя здобулись на права:
Ставить грань поміж чорним та білим.
І відтоді на віру приймаєм слова
Лише ті, що оплачені ділом.

О, ми грамотні вийшли із ратних полів:
Ми читаєм траву й за травою!
А тому нас терзає:
    і де ти поліг,
І за що ти наклав головою.

Ми давно переглянули вартість речей,
Розділивши святе і фальшиве.
Нам важливо не тільки:
    якої речеш,
А і мислиш якої, важливо.

Ми навчились ловити у проріз повік
На півслові лукавих промовців.
Нам однаково важить:
     і що ти повів,
І об чім ти грайливо промовчав.

Так, полеглих не вернеш.
     Доконана суть,
У кінцевім рахунку - нещадна.
Але ж очі полеглих солдатів живуть
У суворих орбітах нащадків.

І вони, прозираючи до корінця,
Хочуть знати: а що там, в осерді?
їм не важить, якого ти роду й лиця.
їм важливо: яке в тебе серце.

Ми набачились різних племен і держав.
Знаєм: хто і за що - поіменно.
Нам важливо, звичайно, як древко держать,
Та важливіше - колір знамена.

Ми - широкі душею.
     В нас кожен співа
На своїй
    у братерському колі.
Ми, буває, прощаєм неточні слова,
Та неточність у слові - ніколи.

Ми навчилися навіть в роковану мить
Чесно долі дивитись у вічі.
Нам неправда ненависна, як антисвіт.
Та півправда - ненависна вдвічі.

Ми поділимо все, що на наших столах.
Бо пізнали і холод, і скруту.
Ми прощаєм нестачу валюти в словах,
Та нещадні, як ти з гендлярем на паях
За слова прикупляєш валюту!

VІ
Од бога мав. Як бог ішов. По лезу.
Античний торс. Гомерове чоло.
Орлиний лет його пругких поезій
І нас, домашніх, кликав на крило.

Маестро був. Умів приборкать слово.
Зім'ять, як віск, і сотворять дива.
І непокірне слово, як шовкове,
Стелилося з рясного рукава.

Валив народ. Виламували двері.
Од щедрості нічого не беріг.
І провінційні, в очкурах, Сальєрі
Спливали жовчю заздрості й інтриг.

О владо слів, солодша від шафрана!
А ще солодша - влада над слова...
Як впильнувати, щоб вона, бува,
Не перейшла в розгнузданість тирана,

Коли вже слово, втративши свободу,
Стає рабом без імені й лиця
І, нанизавшись на перо співця,
Кружля покірно, примхам на догоду?!

...Від щедрості, дарованої вишнім,
Писалось легко.
     І меткі ділки
Чернетки виривали з-під руки,
Зайнявши чергу за наступним віршем.

І так вони засмикали небогу,
Що вже й згадати не було коли
Не лиш об тім:
    для кого і для чого,
Але й про що
    написані були.

Зате ж навчився гаптувать уміло!
Що навіть знані світові всьому
Майстрині в Решетилівській артілі
В підметки не годилися йому!

Вже працював із словом, як у цирку!
На втіху зали, чарівник і маг,
Саджав слова, як цуценят, на циглик,
Хотів - на задні лапки піднімав.

Він слово міг підкинуть, як полтинник,
І упіймати на льоту, «орлом».
Йому вже й не плескали, а платили,
Убиті віртуозним ремеслом.

Він так і не помітив у гонитві,
На мілину загнавши корабля,
Що вже звіддавна полишив творити,
А просто заробля і відробля.

Знічев'я свистом виклика Пегаса,
Склада в куплет, мов кубики, рядки.
І легко вилітають з-під руки
Слова гнучкі і... мертві, як пластмаса.

І всі такі сумирно-іграшкові,
Що вже йому хотілося, аби
Хоча б одне не підкорилось слово,
Вернувши в юні літа голубі,

Коли ще слава не взяла у раму,
Коли, забувши і себе, і світ,
В солодкім пеклі мучився дорана,
Аби єдине слово засвітить!

Та, привчені до клітки,
    полохливі,
Давно забувши волю і степи,
Слова корились, як раби ліниві,
І зраджували,
    як одвік – раби.

VII
О ти, вознесений на свят-горі,
Що увінчала придніпрові скелі, -
Немов прочанин крізь ману пустелі,
На клич твоєї гострої зорі

Я все життя ішов!
    І от стою
Біля твого гранітного підніжжя.
Малий,
    великим прагненням піднісся
Пізнати вічну таїну твою.

Хто ти єси?
    Та вже ж не бог. Не дух.
Не легковажний пустунець Парнаса,
Сіряк, з простецьким іменем Тараса,
Зрідні якому дядьківський кожух.

Я знав піїтів!
    В ремеслі своїм
Вони б тебе, нетяго, обскакали!
Та з плином забувалися помалу.
А ти пануєш, хоч літа, як дим,

Пливуть і тануть.
    Що ж воно в тобі
Сія таке сліпуче і пророче,
Перед которим отверзають очі
Ба навіть од народження сліпі?

Чому, здавалось би, до праоснов
Тебе пізнавши,
    наче неофіти.
Щоберезня ми на новій орбіті
Тебе, нового, відкриваєм знов?

...Якось в сутужні повоєнні дні,
Коли державі не було чим сіять,
Прийшов солдат до тебе із Росії,
Затисши голод туго в ремені.

Усе своє він мав при стремені:
Свинцем і толом січені дороги.
Медалі слави. Ордени.
    Лиш ноги
Зосталися у спадщину війні.

0 ти, вознесений на тій горі,
Яку здолать і сильним треба сили!
То ми, набившись у поводирі,
Його в обхід підвезти запросили.

Він брови звів, біліші ковили,
1 прогутарив, окаючи тепло:
Мовляв, не з тим він перейшов крізь пекло,
Щоб до спасителя його везли.

- Коли мене перетяли навпіл
Із кулеметів вже за Білоруссю,
Я у шпиталі порішив:
    одбувся.
Кому тепер я понесу свій біль?

В ту чорну мить до мене нахиливсь
З очима вбитими сусід... по кулі,
Старий учитель, родом з-під Засулля.
Торкнув плече: «Солдате, не журись».

Три місяці, всі дев'яносто діб,
Коли життя ламалось, наче павіть,
Читав мені він «Кобзаря» напам'ять, -
І я в собі утвердивсь і окріп.

Я - вологодський.
    Корінний русак.
Вважай, по духу, не лише по мові,
А так пізнав його пекуче слово
Углиб, і ввись, і на солоний смак,

Весь тоскний біль його душевних ран,
Сирітську долю, січену нещадно,
Що поруч них моє тяжке нещастя
Здалося невагоме, як туман.

І я, воскреслии, присягнув йому:
Прийти у Канів, уклонитись в ноги.
І хай крута крутішої дорога, -
Я коліньми її уріст візьму!

0 ти, вознесений чолом до звізд!
Яку ж ти силу передав у слово,
Коли безногі по твоєму зову
Ідуть,
    підвівшись на вселюдський зріст?!

Мовчиш, бо виповів за всіх і - все...
Однині нам самих себе питати:
Чому цей світ стає тісний, мов хата,
Як хтось тебе до хатки занесе,

Щоб втиснути у свій іконостас,
Лоскочучи престиж і власну втіху, -
То ти, мов бриль, піднявши теплу стріху,
Ступаєш тільки у майбутній час?

Здається, знаємо тебе, як... нас,
Здається ж, вивчили, мов колискову,
Та чи завжди ми до твойого слова
Піднятись гідні, як солдат піднявсь?

Як часто нас в риторику несе,
Коли святими клянемось в любові!
Бо часом любимо не стільки слово,
Як у словах себе понад усе.

(Слова, слова...
    Усе життя, бува,
Папером сплачуєм борги забуті.
А здачі вимагаєм у валюті,
1 то - в твердій.
    Бо що нам ті слова!
«Народу! Людству!!»
І пішло на крик,
Які слова! Слова, але - не далі.
Шурхочуть асигнації зів"ялі.
А золотого вмісту - так, на пшик,

«Усе - усім! Всього себе!»
    А мо'
Собі хоч трішки?
    Постривай: а може,
За приписом лукавим живемо:
«Візьми-но, боже, що мені негоже», -
А здачу у валюті беремо?!)

Ядуча правда! Чорна, як рілля.
Та вже коли досяг його підніжжя, -
Терпи і вчись: нехай він правду ріже,
Щоб лжа із тебе сипалась, мов тля.

Постань як є. Не кращий і не гірш.
І не шукай прихованого лазу,
Все 'дно протне до кореня, мов лазер,
Його всевидящий огненний вірш!

Учись у нього.
    Легшої з наук
І важчої! - нема у цьому світі.
І що простішого: писать - як жити,
Покіль перо не випаде із рук?!

Учись у нього.
    Легшої з наук
І - важчої! - допоки світ не знати.
І що простіше: жити - як писати.
Покіль перо не випаде із рук?!

З низів.
    А сяє вище рай-дуги.
Бо кожне слово гніву і любові
Сповна життям оплачував.
І слово
Йому безсмертям віддає борги.

VIII
Ціна словам однакова од роду:
Чи присягаєш на вітрах сторіч
При свідкові у вірності народу,
Чи другові, без свідка, віч-на-віч,

Єдина й кара у фатальні дні
Чекає на відступника, у слові,
Яким поклявсь Отчизні на призові
Чи матері у тихій таїні.

Нещадна кара.
    Грізний її чин.
І ворогу не зичу того суду:
Коли вже і клястись не буде чим
І нікому
    уже клястися буде!

МЕЛОДІЯ

Заболю, затужу,
    заридаю... в собі, закурличу,
А про очі людські
    засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
    на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
    на мовчання моє печать.

Забіліли сніги,
    забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
    як зів'яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
    там, де наше відтьохкало літо, -
Забіліли сніги... забіліли сніги...
    замело.

Це приходить, мов сон.
    Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип... чи сльоза,
    чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
    ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
    і тиха лілея руки.

Я для інших одцвів,
    я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
    туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
    підійди і торкни мої віти -
Я тобі засвічусь,
    як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю... в собі,
    закурличу.
А про очі людські
    засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
    на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
    на мовчання моє печать.

ДИВОВИЖА

Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж -
одне-
    ніяк збагнути не в спромозі.
І щоб сказати: надто вже замудре,
так ні ж - простішого дарма й шукати!

...Є тип людей, чи, пак, стереотип,
що зустрічається у кожнім краї
клішований:
    в Канаді чи у Штатах,
в Японії, на Фіджі чи в Парижі
(немовби їх з держави у державу
везуть поперед тебе: тільки вчора,
здається, у Нью-Йорку розвітались,
а він уже у Бельгії стрічає,
хоч в іншім строї, а з лиця - той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:
говорить мовами усього світу,
достоту жодної не знаючи.
    Одначе
для діла - саме стільки, скільки треба.
(Для серця ж...
    А до чого тут воно,
коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,
без комплексу місцевих сентиментів,
він незлобливо, зверхньо посміється
над вашим і тутешнім пережитком,
чи, «хай по-твоєму, - патріотизмом».
Обніме широко,
    через моє плече
на власну позираючи лівицю
з годинником японським: чи не довго?
І тільки вже біля самого трапу,
одвівши очі, кине мимохідь:
«Ну, як воно ведеться там у нас...
У вас, пробачте, як тепер живеться?»
І, схаменувшись, похапцем наклеїть
зневажнии сміх модерного хлопчини,
що вчасно збувсь наїву хутірського:
«Усе ще там... про корінь гудемо?»
І, жестом міжнародним поплескавши
по рукаві, пластмасово докине:
«Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.
Салют усім!» - і кроком діловитим
господаря, вважай, усього світу
сягнисто рушить у людський загал.
І тільки на якомусь перехресті,
упевнившись, що я його не бачу,
він раптом опаде, немов листок,
прибитий вітром із чужого саду.
Прижухло-сіре, в кожнім регіоні
однакове, притерте до ландшафтів,
розтане між відсталих автохтонів,
що поспішають до свого гнізда.
Від них несе міцним робітнім потом,
чужим вином, наїдками чужими,
які для кожного із них - свої.
І, доторкнувшись їх живої плоті,
воно зів'яне, як стара газета,
прочитана і кинута в смітник.
...Стоїш, розгублений: чи був насправді?
Та був же, але наче... й не було.
І тільки у бензиновому смозі
лишився присмак диму сигарети
та в присмерку - якісь чи то дві крапки,
чи очі.
    І невловна тоскнота
чогось реального: «Ну, як воно тепер
у нас... у вас, пробачте?»
...Літак припав до рідного бетону.
Зітхнуло серце: слава Богу, вдома!
Виходжу легко із аеропорту,
а він... уже біжить назустріч радо
і, міжнародним жестом поплескавши
по рукаві,
    одною з мов планети
(здається, українською сьогодні)
гука бадьоро:
«Ну, здоров... Салют! То як воно
тепер у нас там... пробач, у них
    живеться?»
І вже хазяйновито закида
твою валізу на моторну тачку,
і щось крізь награно бадьору маску
прислужливо-лякливе прозира,
і в двох кутках, де мають бути очі,
жовтіє туга двох листків промерзлих,
прибитих вітром із чужого саду,
яким немає вороття назад.
Бо де той сад - забулося давно.

...Страшніше смерті, як нема де вмерти.
Коли для всіх однаково ти свій,
чужим для всіх лишаючись одначе.

КУМИР

Прийшов з вербово-степових країв,
Де все таке безмежне і зелене.
І^втиснута в квадратну раму сцена
Його гнітила реготом вогнів.

Спочатку слухачам своїм навстріч
Виходив по-косарському понуро.
І театральний модний однострій
Лякавсь його могутньої статури.

Та голос був - позаздрив би й Гомер!.
Він потрясав колони, як підпорки.
Ревла у дикім захваті гальорка,
І навіть млів досвідчено партер.

А час минав. По килимах афіш
Усе певніше він ступав на сцени.
І з кожним днем м'якіше і ладніш
Лискучий фрак всідався на рамена.

Зійшла засмага. Між колег обтерсь,
Осмислив жести на вагу і доторк:
Уклін глибокий - в голубий партер,
Демократичний помах - на гальорку...

Бувало, проклинаючи силон
І фанатичну відданість гальорки,
Він наїздив у батьківське село
Відчути степ і вирій без підпорки.

І знову - сцени голений паркет,
Автографи, коханки і зальоти...
Вже не співав - обігрував партер
І загравав обачно до гальорки.

І вірив, що юрба - олімп і дно -
Раби його примхливої химери.
Незчувшись, як попавсь уже давно
На довідок гальорки і партеру.

Та якось - чи забракло в нього сил,
Чи переграв, чи ще якась холера, -
Зірвався голос. Обів'яв і сів
До хрипу рядового контролера.

І зал його, немов плювок, розтер,
Роздерши криком тишу на пацьорки.
- Ганьба! - гукав досвідчений партер
Під свист і тупіт юної гальорки.

І він зійшов. І тої ж миті вмер
Для тих, із ким він торгувався щиро...
Тим часом вже на іншого кумира
Націлились гальорка і партер.

ДО ПРОБЛЕМИ ДОБРА І ЗЛА

Де тільки я не бродив оці тисячу літ!
Скільки забулось? Забудеться скільки?
    Не знаю.
Кров закипала на кризі по краплі, як глід.
Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

Хтось мене вів через холод заплющених сіл.
Згарища станцій... Безокі віконні провали...
Лики і лиця... Поземка ядуча, мов сіль, -
Все те за вигоном пам'яті пилом припало.

Хтось мене кинув (чи зрадив?) опівніч сліпу...
Хто ж це? Забулось...
    Але вкарбувалось навіки.
Жах одинокості, туга посмертна в степу,
Косо -
    прицільна, на жертву -
        атака шуліки...

Все те розмилось буденним, як січка, дощем,
Та запеклося тавром на пергаменті долі:
Блискавка пострілу за полохливим кущем.
Отвір жорстокий у ніжному тілі тополі.

Дати безликі пішли в снігову крутію,
Крики погроз відповзли за хитке видноколля,
Тільки єдина,
    що кулю спинила мою, -
Світить мені рятівною свічею тополя.

Давши ім'я їй (нема без імення добра!),
Тайну його стережу, як вона -
    мою кулю.
Небом укрив, приголубив сагою Дніпра,
В крону її поселивши, як пам'ять, зозулю.

Далі іду. Проминаю байдужі стовпи.
Лиця байдужі, неначе стовпи,
    проминаю,
Прізвища станцій якихось...
    уже й не згадаю,
Потяг промерзлий відгув у забуті степи.

Бив мене вітер жорсткий і жорстокий,
     як жерсть.
Де ж це було? На якому роз'їзді?..
    Забуто.
Та не забуто: у небо вростаючи круто,
В благословенні тополею зведений перст...

Дав їй імення (нема без імення добра!).
Світить у пам'яті знаком живого карбунку.
Прагну до неї, немов до межі відрахунку,
Щоб не згубити дороги до осі Дніпра.

Хай би куди не хилила мене течія, -
Сущим у плоті чи вітром нечутним у полі, -
Все ж повертатимусь, яко на круги своя,
До таємниці,
    запеченій в серці тополі.

Манить мене - і манитиме! - куля мала,
Доки у ній ще ховається слизько і хитро
Ім'я стрільця,
    зароковане в тайні калібру...
Адже нема, товариство, без імені зла!