Волинська область

ОБГОВОРЕННЯ ТВОРІВ АВТОРА

    Якщо текст на лінках-кнопках виходить за розміри самих кнопок - зменшіть розмір шрифту Вашого браузера

МРІЇ

Летять в бурхливому стремлінні
Думки і почуття,
Шукаю захисту від тління
Байдужого життя.

Шукаю пристрасть і відразу
В потоці світлих мрій,
Плекаю несміливий задум
Що мучить спокій мій.

Той задум – не пуста затія,
Що марно б’є ключем,
Той задум – то ясна надія
З усміхненим лицем

В здійснення, в побудову
      мрії
Порину я цілком.
Хай вдохновлять мене …
      надії
Їх воля – мій звичай.
22.12.1961






Я ПЛАКАТИСЬ НЕ БУДУ

Досить! Я плакатись не буду,
Буду сміятись завжди.
З часом образу забуду,
Тільки, серденько, зажди .

Усміх поглине утому,
Рани затягнуть рубці.
Як мені хочеться знову
Щастя тримати в руці.

Прийде той час сонцесяйний,
Питиме промінь росу.
Нині хай вітер проймайний
Висушить з виду сльозу.

Буду завжди я сміятись,
Хоч би як важко було.
Буду з піснями кохатись,
Щастя в піснях розцвіло.








Я-то не я. Я-мембрана.
Нерви-антени оголені.
В жилах же крові ні грама
В серці ідеї полонені.

Мозок – магнітне поле,
Думку мою
сконцентровує
Те, що народжене з болем
Виросте в мову багровую.







ЩАСТЯ

Ні, то не щастя в ситій їжі,
Не щастя в модному вбранні.
Не втім, що щічки білосніжні,
На пальцях світяться перстні .

Я бачу щастя в неспокої,
В роздумно зламаних бровах.
В душі заповненій жагою,
В зігрітих мрією очах.

Це щастя втілено в натхненні,
В дзеркалі помислів ідей,
В житті іскриться не буденнім,
Що запалив ще Прометей.

Це щастя в вічному творінні,
В безмежних покликах буття.
Воно, як в пишному цвітінні,
В різноманітності буття.

Щасливий той, хто палко любить
Життя, Вітчизну і людей.
Хто мрію подвигом розбудить,
Як Данте, серце дасть з грудей.

Лише тоді красиві лиця,
Коли загар відваги в’язнів,
Коли у погляді іскриться,
І дійсних пошуків порив.

Не погодні дні для щастя, ні.
Вбрання, розваги, примхи всякі...
На щастя погляди двоякі.
Міщанський дух не по мені.







ТІК – ТАК

Тік – так, тік - так, тік - так
Годинник на стіні.
Не так, не так, не так
Вчувається мені.
    Не так роблю, не так пишу
    Не те я думаю, спішу,
    Не точну ціль собі взяла
    І не по тім шляху пішла.
Нема наснаги у віршах,
Збиваюсь з ритму у рядках.
То де ж кінець облудних мрій,
Де втілення ясних надій.
    Не те беру я у натхнення,
    Віршами плачу я щодень.
    Частіше промінь зоряниць
    Моргає до моїх світлиць.
Нема поривів із буття
Туманним виглядить життя.
І я з висот надхмарних мрій
Не бачу втілення надій.
    Тік - так, тік - так, тік - так
    Годинник на стіні
    Так - так, так - так, так - так
    Вчувається мені.







БЕЗСОННИЦЯ

Вітром бузок за вікном
    Приклониться,
Вдерся неспокій клинком
    Безсонниця.

Мучить, терзає мене –
    Милується.
Вітер неспокій жене –
    Біснується

Хочу заснути. Та де!
    Глузується.
Мрія натхненна веде
    Римується.

Слухаю тишу нічну –
    Заспівує.
Вірш я писати почну
    З надією.

Мрія покірно мені
    Приклониться.
Створює рими ясні
Безсонниця...
16.11.1962






СЛОВО ДО БЕРІЗКИ

Розкішна берізка
Проснулась від сну,
Любила берізка
Стрічати весну.
    Припудрене личко
    Міцніє щаслить.
    У пухкеньких вічках
    Наснага бринить.
Виспівує свіжою, гучно
В ній сила життя,
А серце тривожать
Сумні почуття.
    Берізка шепоче
    Тихенько пісні:
    ,,Ти витери очі
    Кинь думи сумні.”
Бери мої сили,
Візьми для життя,
Щоб люди носили
Палкі почуття.
    Для них в свому тілі
    Я радість несу,
    Щоб люди раділи,
    Любили красу.
Яка благородна
Красуня моя!
Безприкладна й горда
Наснага твоя.







МАРШ СТУДЕНТІВ

Бадьорі і дужі
В колоні ми дружній
Відважно в майбутнє ідем.
Гонголосні розгони
Вітають колону,
Волинь переможна нас жде.

  Приспів:
  Юність смілива,
  Юність студентська
  В путі свої мрії
  Не кинь!
  Творчої праці,
  Мудрого слова
  Від тебе чекає
  Волинь!

В поліські діброви
Про ложем дороги,
Хай поклик до них нас веде.
У вічнім горінні
Проявим уміння.
І радість у праці знайдем.

  Приспів:
  Бадьорі і дужі
  В колоні ми дружній.
  Невтомно до щастя ідем
  Приймай же, народе,
  Дітей своїх гордих,
  Бо з нами дерзання іде!







БОЛІ СЕРЦЯ!

Плаче,
   стогне
      біль розбитий.
Сповила туга!
Полонили серце муки,
Аж пече жага.

Б’ється, рветься
   буйне серце
З почуттів тенет...
Ой! Впаде і розіллється
У єдиний мент.

Піднялися туго груди,
Мов бурхливі хвилі,
Серце зойкнуло:
   – Най буде !
Схлипує в безсиллі.
22.12.1961






НЕДОПИТА ЧАРКА

– За весну квітучу,
За любов жагучу!
Дзвонять срібним дзвоном
Чарки винно-повні.

Як грайливо зичні
Ці слова закличні!
Милодзвін кришталю
Доливає жалю.

А стоїть докором
Чарка недопита.
Випить чи розбити?

Випити не зможу
І розбить несила,
Хто мені поможе,
Хто подвоїть силу.







ТАЄМНИЦЯ

Я сміюся мимоволі,
Утаїть не можу,
Моя радість, мої болі
З смутком пісні схожі.

    Чую про любов велику
    Шепчуть мені мрії,
    Та ховає їх серденько,
    Розказать не сміє.

Дуже хоче моє серце
Мати таємницю,
А вона на волю рветься
Із очей іскриться.







А МОЖЕ Й ТАК?

    Забути все:
Свої думки і сподівання,
Звисока плюнути на
    гідність
І вбить чіткі переконання,
Знять череп і провірить
    мозок
Від зайд свавільної ідеї?
Бо що вона мені несе?
Учену, горду й чемну
    підлість
Зарозумілого пігмея?

Навіщо всі ці протиріччя,
Як чорні й білі кольори,
Що впевненість в життя
    калічать,
Калічать душі
    без пори.







ЧАЙКИ БІЛІ

У відкритім морі синім
Чайки стрілами літають
І до хвилі
Птиці білі
припадають.
Що вам, чайки, за печалі?
Чом в безкраї
сині далі
залетіли?
Не кигичте, чайки милі,
Не терзайте душу,
Киньте в море
своє горе, хай заглушить.
Не затоплять птиці горя,
Не всміхнуться співом,
Чиє ж горе
Чайкам в морі
наболіло?
У відкритім морі синім
Чайки стрілами літають
І до хвилі
Птиці білі припадають.
1964






СИЛА ВІРИ

То в смутку волала,
   осінім
І рвалося серце тужливим
      “курли”,
   А нині з’яснилось,
      серденько забилось,
   А мрії рожеві
      в Надію зросли.
Так радісно-вільно!
Пориви свавільні
Підносять Надію
      на крилах орла...
   Враз клекіт орлиний
   Нам закликом злинув –
   І віра звелась!
   Роздмухана в тлінні
      кидає жаріння:
Куди попаде!
Ледь спалахом видні...
   жаринки невинні
      А сила росте!
Поволі до волі –
      з нагоди погода
   Розкидає жар,
А демоном дужим
      для волі послужить
Кривавий пожар.







ДЗВІНКЕ
        БОЖЕВІЛЛЯ

Бевкнув дзвін
   і передзвоном
Віддає в душі,
Божевільним сміхом
   дзвонить
Мрій чутливі клавіші.

А як він задзвонить
   срібно –
Мрія думкою спахне!
Слідом слово думноплідне
Пропече наскрізь мене.

В полум’янім буредзвоні
Шаленіють почуття.
Божевільна? Що ж такого?
Божевілля – то життя.







ВІДЧАЙ

Дивлюсь в вікно,
Задумане і хмуре.
   На нього давить небо.
Немов склепіння гробу
Давлять мури,
   Аж чую хруст у ребрах.

Що то за біль терзає
   Мої груди ? –
Зметнуть би чорну нуду!
Але... страшне видіння,
   Морок всюди ...
О ні! Я жити буду!

... Знов хмари.
   Небо в хмарах.
І ворони.
   Як гайвороння кряче!
Прокляті.
   Але хмари промінь горне.
І – сонце !
   Сонце бачу ?!







БЕЗСОННЯ

Темно-синім полотнилом
Впало небо у вікно.
А зірки – вершини мрії.
Гострі , праведні, ясні,
Ось підморгують мені:
    – То ж іди, збирай!
    – Не смію.
Виїжджає місяць-цар
З-під перин пухнастих хмар
На хмаринці – колісниці.
    Поділю з тобою трон,
    З мрій сплетеш ти їм закон,
    То ж іди !
    – Хіба годиться ?
Величавий цар збілів
Від моїх нехтивих слів.
Заморгалися зірниці.
І перегук – аж луна,
Обізвалась долина.
Голова болить –
    не спиться.
    Вицвтає полотно –
    Сірі пасма у вікно.
    А зірки, як тільки гляну –
       Бліднуть, гаснуть і –
          нема.
У світанку я ...
   сама.
А пруч мене –
   на екрані-
      Рідна серцю сторона.
      Ось запалює вона
      Зорі із дротів сталевих,
Наче погляди живі,
Мрії квітнуть в голові.
   Я – світанку
      королева.

Я чекала –
відчекалось,
І надії розлетілись.
Тільки біль в мені остався,
Залишився смуток білий.

Смуток білий,
мов тумани,
Густі спогади росою...
Ти ж любив?!
Тебе немає...
Зливо ночі грозової.







В ЧЕКАННІ

Схитнулась,
   зітхнула
І впала німотно
В терпке забуття.
   Крізь сон мов почула –
   Обходять самотність
   Палкі почуття.
Крадуться тихенько –
Я ніби не чую,
Спокійна,
   німа! -
      А в грудях серденько
      Неспокій вартує –
      Рятунку нема!
І радість крилата
Бурхливо, привітно
Озвалась в мені –
В обіймах з душею
Саме божевілля –
    Пісні чарівні !
    Сміюся, співаю
    Крізь тихе зітхання,
    (і все в самоті ).
Тебе дочекаюсь ?
Чатує кохання
   хвилини
      святі.







ПРИВИД

В кімнаті темній і німій
Розслаблена дрімаю.
Нараз у пам’яті моїй
Твій образ виринає.

Дивлюсь в твоє обличчя,
Воно пливе все ближче -
Приємна посмішка ясна!
Ласкає, пестить, гріє,
Аж серденько німіє –
Промінно-світла, мов весна.

Ловлю повітря похапцем,
Заплющуюсь, волаю...
Майнула постать манівцем –
Пливе назад... зникає.
Напружено вдивляюсь,
Догнати пориваюсь...
Та гасну. Стигне в жилах кров,
Сум груди розтинає,
А серденько ридає –
Майнула привидом
      любов.







Поезія
   пізніших
      років



ПРОКЛЯТТЯ

Найпаче тії вороги,
Що в дружбу граються уміло,
Всміхаючись, вони могли б
Глодань не тільки душу – й тіло!

І в них відвага і снага –
На рани посипати сіллю.
О, млосно! Терпне голова –
Дурман-отрава, злеє зілля.

Помилуй, Боже, й відверни
З путі моєї злісних друзів.
Тяжке прокляття шлю на них,
Воздай їм, Боже, по заслузі.

Я так прошу тебе, о, Боже,
Уваж моє друге прохання,
Бо першого уже не зможеш –
Уже болять, ятряться рани
В довірливій моїй душі,
Що прагла дружби і любові.

Мої уже затуплені ножі,
Ненависть задрімала в слові...


Повстань, зненависте, збудись!
Де пломінь твій,
   де гордий блиск?!
Не посилай пустих проклять,
Пусті прокляття не болять.


Пусті прокляття не болять
І не досягнуть вух злочинних;
А прошені у Бога – сплять
І зла нікому не чинять.

   Я зло і сумнів у двобій
   Пускаю на розлоге поле,
   Поки в душі моїй застій,
   Поки зайшлося серце болем.

А як вже вигою його,
Як дух окрепне в моїм тілі –
Я друга й недруга свого
На правім випробую ділі.



На правім випробую ділі
Найперше совість змучену свою,
Зберу і знов перекую
В святу багряну віру. Віру!

Хотіла б викувать мечі,
Та своїм силам знаю міру –
Вже меч мені не по плечі.


Вже меч мені не по плечі,
Я в донкіхотство більш не граю.
Я – Дульцінея, і в печі
Печу я дітям калачі
    й пекучі сльози розливаю.



    Пекучі сльози розливаю
    ( А ви берете їх на глум ),
    Себе найбільше зневажаю
    За сліз нестримний
        згірклий плин.
Що ж торжествуйте. Ваше зверху,
Нервовий злам рида в мені.
Та лікар – час своє довершить,
Порука в тім – мої пісні.



Порука в тім мої пісні,
Що вам не вдасться розтоптати.
І хоч душевний злам в мені,
І віра кинута за грати,
Я зраду друзів – ворогів
Навчилась гордо зневажати.
За зраду підлу правий гнів
В мені бунтує у прокляттях.

Тож проклинаю вас вогнем
Ненависті, що в вас палає,
Хай палить він вас день за днем
І хай не буде йому краю.
В згорілу душу не впаде
Сльози – розради ні краплини,
Щоб дружба і любов ніде
Вам не сяйнула й на хвилину.


А біль нічого вам не зичу,
Встократ печаль своєї долі
Й ще стільки в інших я позичу,
І всі нещастя і всі болі
    Я повертаю Вам.
        Беріть!
    У муках каторжних
        згоріть!
    А ми згорілії скелети
        Розвієм з нашої планети.







ДІАЛОГ
    ІЗ ЗЛОЧИНЦЕМ ЗАСТОЮ

– Ох!
Де наші думи величні?
Де віра в прийдешнє ясне?
– Нам нині природно і звично
Без клопоту цього – пусте!

Нам інші питання назріли –
Піднести величність свою
В догоді, (не правим же ділом !)
В користливім скритнім бою.

Ми нові, рушійні владики
Для себе протоптуєм путь.
Втоптали Ідею велику
І Правди великую суть.

Історію вчили і знаєм
Як жили владики до нас.
Ми тільки слова підміняєм
На ті, що привичні в наш час.

Посуньтеся Маркси, Шевченки,
І ти, поступися Франко!
Ми й Леніна мудрого вчення
На нове почепим древко.

Їх прагнення, думи високі
Ми теж пропагуєм. Лиш суть
Розкроєм, дамо однобоко.
А, може, пройде?
Не збагнуть
Народнії маси правдиві?
Поремствують трохи і все.

Ми змусимо їх замовчати!
В нас тюрми, Сибір і закон!
У нас Конституція – мати!
Обов’язкам й правдам кордон!

Навчились давно величати,
Хто каже зневажливо Ні!
Ми тих обіцяєм ховати
Посмертно в Кремлівській стіні.

Сподвижників правди – ідеї
Мовчанням німим обійдем,
Ми їх ярликами заклеїм,
Що в них він й себе не знайде.

– Ох!
Де наші думи величні?
Де віра в прийдешнє ясне?
– Нам нині природно і звично
Без клопоту цього –
   пусте!



Якби могла я пам’ять вбити
Своїх дерзань, своїх тортур,
Ненависть й біль несамовиті,
І непорозуміння мур.

Якби могла я воскресити
Тих юних прагнень чистоту,
Любов, що росами омита
І віру праведну й просту.

Або хоч двадцять літ списати
І стати в той кінець путі,
Я б ще в душі відчула свято
Не скніла б так на самоті.



Що скажете тепер,
    кати мої охлялі?
Прийшла й на вас
    пора проклять!
Дивлюсь на ситі морди,
    що злякано зів’яли
І чую: в вас серця болять!

Інфаркти в вас ?! –
З вершин владических ізняті ?
Це лиш відплата без суда.
Блюзніри, холуї,
    розкрадачі завзяті.
А сльози ваші –
        то вода!

Не вірю вашим болям
    і сльозам не вірю,
Як в час тяжкої боротьби
Не вірила словам
    й поступкам лицемірним
Хоч гнулась з болю і ганьби.

Ієзуїти,
    де набралося вас стільки
На тілі нашої доби,
І як зуміли об’єднатись у чорну спілку,



Не розплескала я душі
        великий щем
Пронесла крізь життя своє побите.
А нині з згореним
    й просвітленим лицем
В дозволене вдивляюсь сумовито.

Так ніби вчора...
    скільки літ тому назад
Здавалось, на довічно засудили,
По плану,
    злісно, гучно
        й просто невпопад.
Із правдолюбця –
        ворогом зробили.

Роздвоїлась душа
і мозок мій затерп.
Я пара ліком куняла будно.
І лиш в воскресні дні
        в уявний свій вертеп
Натхненний
    піднімалась я привселюдно.









Мене збудила буря у ночі,
Зривала шквально лист осінній...
Тривожно й злякло бились пугачі,
Кричали в бурі голосінні.

Тривогою обнята,
    піднялась,
Проймалась злим цим віщуванням

Десь сталася біда!
    Чи так здавалось?
Ой, як неспокій душу ранить.

Як серце стислось і болить,
    болить.
А нерви натягнулися, мов струни.
О, нерозважлива тривожна мить!
О, атавізм природи трудний.