поезія - це
не питання
присвятив спеціяльну поезію
Навіть писав поезії
Поезія любові та борні
це поезія, букет
ЦЕ ЩОСЬ ЯК ПОЕЗІЯ
Поезія - це як наркотик
Поезія - це кращі слова в кращому порядку
Свято поезії, музики і пісні
Поезія - це зажди неповторність
Це швидше поезія
СУТНІСТЬ ПОЕЗІЇ
Антологія сучасної української поезії
шукав сутність поезії
Ще поезія - це в будь-якому випадку
це не поезія
Існує чимало визначень поезії: поезія - це стиль,
поезія - душа людини, поезія - гонитва за дійсністю
Збірки поезій
Поезія - це умовний жанр
звідки ця поезія
Писати поезії
Ви знаєте - це поезія
Характерна риса зорової поезі
реалізована поезія
добре знаю поезію, опублікувати вірші, розмістити поезію на сайті, поетичний сайт, сайт найкращої української поезії, поетичні спілки, поетична майстерня
Можливо, поезія
Вас поезія надихає
ПОЕЗІЇ
Формула Поезії
Поезія - це до певної міри стан душі
Поезія - це слово під знаком мовчання
Тільки ця поезія
У цій поезії власне немає простору
це поезія польоту
Про поезію
Ці поезії можна вивчати, опуьблікувати вірші, поетичні твори, найкраща поетична спадщина, вірші для Вас, для справжніх українців
Поезія цих років пройнята історичним оптимізмом
Це один з найбільших показників нашої духовної
зрілості
поезія - це навіть не відповідь, опублікувати вірші, сайт для розміщення поезії, найкращі вірші України |
|
|
|
|
|
|
ЗМІСТ
|
|
|
|
|
|
Панас Анатолія Миколаївна народилась 17 грудня 1943
р. в Польщі на Холмщині. У березні 1944 року переселення на
Україну, що привело у Ківерец на Волинь.
Навчалась у Луцькому педагогічному інституті ім. Лесі
Українки на історико-філологічному факультеті. Студентські роки
припали на період, який історики назвали ,,хрущовська відлига".
Літературний гурток під керівництвом Валентина Мороза, зустріч з
Вячеславом Чорноволом, братами Горинями. Минула ,,відлига"
почалися безкінечні процеси, суди, допити.
Арештували на вулиці. Камера-одиночка, три дні на самоті за
гратами без пояснень. Відпустили, сказали - націоналістка.
Обшук в кімнаті. Всі листи, щоденники - все перерито,
перечитано, потоптано.
Державн екзамени як ,,недорізаній націоналістці"
(так пише сам автор) здати
неможливо. А на роботу за розприділенням у Крим, а згодом на
Донбас. Українська мова тут не чутна, дивина. У школі дали
найгірший клас, проте головне, що незабаром з найгіршого класу у
школі цей став зразковим, а щодо всього українського - він став
засновником шкільного шевченківського гуртка.
Потім Анатолія Миколаївна повернулась на рідну Волинь, де живе понині.
Від автора сайту:
Проживаючи на Півдні України, я часто чую слова, які
ображають честь і гідність справжніх українців, патріотів.
Більше 50 років радянська влада "вдовбувала" у мізки наших
громадян що той, хто любить свою мову, поважає свою історію,
національні традиції - націоналіст, "бандерівець". Соромно за своїх земляків,
які вважають так. Соромно за себе, що не завжди роблю їм
зауваження про такі вислови.
Проект "Анумо знову віршувать!" - она з відповідей цим
мешканцям, які не поважають свою історію та мову, які не знають
справжнього визначення термінам та поняттям.
Дякуючи Вам,
шановні поети, що Ви віршуєте українською. Тож якщо мене, як і
Анатолію Миколаївну, колись хтось назве націоналістом - значить
моя праця не витрачена марно.
Прив'язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх
моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних
догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних
прадідами внукам - це прив'язання є фундаментом нації.
Д.Донцов |
|
|
|
|
|
|
Поезія 60-х
МРІЇ
Летять в бурхливому стремлінні
Думки і почуття,
Шукаю захисту від тління
Байдужого життя.
Шукаю пристрасть і відразу
В потоці світлих мрій,
Плекаю несміливий задум
Що мучить спокій мій.
Той задум – не пуста затія,
Що марно б’є ключем,
Той задум – то ясна надія
З усміхненим лицем
В здійснення, в побудову
мрії
Порину я цілком.
Хай вдохновлять мене …
надії
Їх воля – мій звичай.
22.12.1961
Я ПЛАКАТИСЬ НЕ БУДУ
Досить! Я плакатись не буду,
Буду сміятись завжди.
З часом образу забуду,
Тільки, серденько, зажди .
Усміх поглине утому,
Рани затягнуть рубці.
Як мені хочеться знову
Щастя тримати в руці.
Прийде той час сонцесяйний,
Питиме промінь росу.
Нині хай вітер проймайний
Висушить з виду сльозу.
Буду завжди я сміятись,
Хоч би як важко було.
Буду з піснями кохатись,
Щастя в піснях розцвіло.
Я-то не я. Я-мембрана.
Нерви-антени оголені.
В жилах же крові ні грама
В серці ідеї полонені.
Мозок – магнітне поле,
Думку мою
сконцентровує
Те, що народжене з болем
Виросте в мову багровую.
ЩАСТЯ
Ні, то не щастя в ситій їжі,
Не щастя в модному вбранні.
Не втім, що щічки білосніжні,
На пальцях світяться перстні .
Я бачу щастя в неспокої,
В роздумно зламаних бровах.
В душі заповненій жагою,
В зігрітих мрією очах.
Це щастя втілено в натхненні,
В дзеркалі помислів ідей,
В житті іскриться не буденнім,
Що запалив ще Прометей.
Це щастя в вічному творінні,
В безмежних покликах буття.
Воно, як в пишному цвітінні,
В різноманітності буття.
Щасливий той, хто палко любить
Життя, Вітчизну і людей.
Хто мрію подвигом розбудить,
Як Данте, серце дасть з грудей.
Лише тоді красиві лиця,
Коли загар відваги в’язнів,
Коли у погляді іскриться,
І дійсних пошуків порив.
Не погодні дні для щастя, ні.
Вбрання, розваги, примхи всякі...
На щастя погляди двоякі.
Міщанський дух не по мені.
ТІК – ТАК
Тік – так, тік - так, тік - так
Годинник на стіні.
Не так, не так, не так
Вчувається мені.
Не так роблю, не так пишу
Не те я думаю, спішу,
Не точну ціль собі взяла
І не по тім шляху пішла.
Нема наснаги у віршах,
Збиваюсь з ритму у рядках.
То де ж кінець облудних мрій,
Де втілення ясних надій.
Не те беру я у натхнення,
Віршами плачу я щодень.
Частіше промінь зоряниць
Моргає до моїх світлиць.
Нема поривів із буття
Туманним виглядить життя.
І я з висот надхмарних мрій
Не бачу втілення надій.
Тік - так, тік - так, тік - так
Годинник на стіні
Так - так, так - так, так - так
Вчувається мені.
БЕЗСОННИЦЯ
Вітром бузок за вікном
Приклониться,
Вдерся неспокій клинком
Безсонниця.
Мучить, терзає мене –
Милується.
Вітер неспокій жене –
Біснується
Хочу заснути. Та де!
Глузується.
Мрія натхненна веде
Римується.
Слухаю тишу нічну –
Заспівує.
Вірш я писати почну
З надією.
Мрія покірно мені
Приклониться.
Створює рими ясні
Безсонниця...
16.11.1962
СЛОВО ДО БЕРІЗКИ
Розкішна берізка
Проснулась від сну,
Любила берізка
Стрічати весну.
Припудрене личко
Міцніє щаслить.
У пухкеньких вічках
Наснага бринить.
Виспівує свіжою, гучно
В ній сила життя,
А серце тривожать
Сумні почуття.
Берізка шепоче
Тихенько пісні:
,,Ти витери очі
Кинь думи сумні.”
Бери мої сили,
Візьми для життя,
Щоб люди носили
Палкі почуття.
Для них в свому тілі
Я радість несу,
Щоб люди раділи,
Любили красу.
Яка благородна
Красуня моя!
Безприкладна й горда
Наснага твоя.
МАРШ СТУДЕНТІВ
Бадьорі і дужі
В колоні ми дружній
Відважно в майбутнє ідем.
Гонголосні розгони
Вітають колону,
Волинь переможна нас жде.
Приспів:
Юність смілива,
Юність студентська
В путі свої мрії
Не кинь!
Творчої праці,
Мудрого слова
Від тебе чекає
Волинь!
В поліські діброви
Про ложем дороги,
Хай поклик до них нас веде.
У вічнім горінні
Проявим уміння.
І радість у праці знайдем.
Приспів:
Бадьорі і дужі
В колоні ми дружній.
Невтомно до щастя ідем
Приймай же, народе,
Дітей своїх гордих,
Бо з нами дерзання іде!
БОЛІ СЕРЦЯ!
Плаче,
стогне
біль розбитий.
Сповила туга!
Полонили серце муки,
Аж пече жага.
Б’ється, рветься
буйне серце
З почуттів тенет...
Ой! Впаде і розіллється
У єдиний мент.
Піднялися туго груди,
Мов бурхливі хвилі,
Серце зойкнуло:
– Най буде !
Схлипує в безсиллі.
22.12.1961
НЕДОПИТА ЧАРКА
– За весну квітучу,
За любов жагучу!
Дзвонять срібним дзвоном
Чарки винно-повні.
Як грайливо зичні
Ці слова закличні!
Милодзвін кришталю
Доливає жалю.
А стоїть докором
Чарка недопита.
Випить чи розбити?
Випити не зможу
І розбить несила,
Хто мені поможе,
Хто подвоїть силу.
ТАЄМНИЦЯ
Я сміюся мимоволі,
Утаїть не можу,
Моя радість, мої болі
З смутком пісні схожі.
Чую про любов велику
Шепчуть мені мрії,
Та ховає їх серденько,
Розказать не сміє.
Дуже хоче моє серце
Мати таємницю,
А вона на волю рветься
Із очей іскриться.
А МОЖЕ Й ТАК?
Забути все:
Свої думки і сподівання,
Звисока плюнути на
гідність
І вбить чіткі переконання,
Знять череп і провірить
мозок
Від зайд свавільної ідеї?
Бо що вона мені несе?
Учену, горду й чемну
підлість
Зарозумілого пігмея?
Навіщо всі ці протиріччя,
Як чорні й білі кольори,
Що впевненість в життя
калічать,
Калічать душі
без пори.
ЧАЙКИ БІЛІ
У відкритім морі синім
Чайки стрілами літають
І до хвилі
Птиці білі
припадають.
Що вам, чайки, за печалі?
Чом в безкраї
сині далі
залетіли?
Не кигичте, чайки милі,
Не терзайте душу,
Киньте в море
своє горе, хай заглушить.
Не затоплять птиці горя,
Не всміхнуться співом,
Чиє ж горе
Чайкам в морі
наболіло?
У відкритім морі синім
Чайки стрілами літають
І до хвилі
Птиці білі припадають.
1964
СИЛА ВІРИ
То в смутку волала,
осінім
І рвалося серце тужливим
“курли”,
А нині з’яснилось,
серденько забилось,
А мрії рожеві
в Надію зросли.
Так радісно-вільно!
Пориви свавільні
Підносять Надію
на крилах орла...
Враз клекіт орлиний
Нам закликом злинув –
І віра звелась!
Роздмухана в тлінні
кидає жаріння:
Куди попаде!
Ледь спалахом видні...
жаринки невинні
А сила росте!
Поволі до волі –
з нагоди погода
Розкидає жар,
А демоном дужим
для волі послужить
Кривавий пожар.
ДЗВІНКЕ
БОЖЕВІЛЛЯ
Бевкнув дзвін
і передзвоном
Віддає в душі,
Божевільним сміхом
дзвонить
Мрій чутливі клавіші.
А як він задзвонить
срібно –
Мрія думкою спахне!
Слідом слово думноплідне
Пропече наскрізь мене.
В полум’янім буредзвоні
Шаленіють почуття.
Божевільна? Що ж такого?
Божевілля – то життя.
ВІДЧАЙ
Дивлюсь в вікно,
Задумане і хмуре.
На нього давить небо.
Немов склепіння гробу
Давлять мури,
Аж чую хруст у ребрах.
Що то за біль терзає
Мої груди ? –
Зметнуть би чорну нуду!
Але... страшне видіння,
Морок всюди ...
О ні! Я жити буду!
... Знов хмари.
Небо в хмарах.
І ворони.
Як гайвороння кряче!
Прокляті.
Але хмари промінь горне.
І – сонце !
Сонце бачу ?!
БЕЗСОННЯ
Темно-синім полотнилом
Впало небо у вікно.
А зірки – вершини мрії.
Гострі , праведні, ясні,
Ось підморгують мені:
– То ж іди, збирай!
– Не смію.
Виїжджає місяць-цар
З-під перин пухнастих хмар
На хмаринці – колісниці.
Поділю з тобою трон,
З мрій сплетеш ти їм закон,
То ж іди !
– Хіба годиться ?
Величавий цар збілів
Від моїх нехтивих слів.
Заморгалися зірниці.
І перегук – аж луна,
Обізвалась долина.
Голова болить –
не спиться.
Вицвтає полотно –
Сірі пасма у вікно.
А зірки, як тільки гляну –
Бліднуть,
гаснуть і –
нема.
У світанку я ...
сама.
А пруч мене –
на екрані-
Рідна серцю сторона.
Ось запалює вона
Зорі із дротів
сталевих,
Наче погляди живі,
Мрії квітнуть в голові.
Я – світанку
королева.
Я чекала –
відчекалось,
І надії розлетілись.
Тільки біль в мені остався,
Залишився смуток білий.
Смуток білий,
мов тумани,
Густі спогади росою...
Ти ж любив?!
Тебе немає...
Зливо ночі грозової.
В ЧЕКАННІ
Схитнулась,
зітхнула
І впала німотно
В терпке забуття.
Крізь сон мов почула –
Обходять самотність
Палкі почуття.
Крадуться тихенько –
Я ніби не чую,
Спокійна,
німа! -
А в грудях серденько
Неспокій вартує –
Рятунку нема!
І радість крилата
Бурхливо, привітно
Озвалась в мені –
В обіймах з душею
Саме божевілля –
Пісні чарівні !
Сміюся, співаю
Крізь тихе зітхання,
(і все в самоті ).
Тебе дочекаюсь ?
Чатує кохання
хвилини
святі.
ПРИВИД
В кімнаті темній і німій
Розслаблена дрімаю.
Нараз у пам’яті моїй
Твій образ виринає.
Дивлюсь в твоє обличчя,
Воно пливе все ближче -
Приємна посмішка ясна!
Ласкає, пестить, гріє,
Аж серденько німіє –
Промінно-світла, мов весна.
Ловлю повітря похапцем,
Заплющуюсь, волаю...
Майнула постать манівцем –
Пливе назад... зникає.
Напружено вдивляюсь,
Догнати пориваюсь...
Та гасну. Стигне в жилах кров,
Сум груди розтинає,
А серденько ридає –
Майнула привидом
любов.
Поезія
пізніших
років
ПРОКЛЯТТЯ
Найпаче тії вороги,
Що в дружбу граються уміло,
Всміхаючись, вони могли б
Глодань не тільки душу – й тіло!
І в них відвага і снага –
На рани посипати сіллю.
О, млосно! Терпне голова –
Дурман-отрава, злеє зілля.
Помилуй, Боже, й відверни
З путі моєї злісних друзів.
Тяжке прокляття шлю на них,
Воздай їм, Боже, по заслузі.
Я так прошу тебе, о, Боже,
Уваж моє друге прохання,
Бо першого уже не зможеш –
Уже болять, ятряться рани
В довірливій моїй душі,
Що прагла дружби і любові.
Мої уже затуплені ножі,
Ненависть задрімала в слові...
Ненависть задрімала в слові,
Їй мало доказів правдивих,
Ще дослухається ревниво
До шепоту глухої змови.
Повстань, зненависте, збудись!
Де пломінь твій,
де гордий блиск?!
Не посилай пустих проклять,
Пусті прокляття не болять.
Пусті прокляття не болять
І не досягнуть вух злочинних;
А прошені у Бога – сплять
І зла нікому не чинять.
Я зло і сумнів у двобій
Пускаю на розлоге поле,
Поки в душі моїй застій,
Поки зайшлося серце болем.
А як вже вигою його,
Як дух окрепне в моїм тілі –
Я друга й недруга свого
На правім випробую ділі.
На правім випробую ділі
Найперше совість змучену свою,
Зберу і знов перекую
В святу багряну віру. Віру!
Хотіла б викувать мечі,
Та своїм силам знаю міру –
Вже меч мені не по плечі.
Вже меч мені не по плечі,
Я в донкіхотство більш не граю.
Я – Дульцінея, і в печі
Печу я дітям калачі
й пекучі сльози розливаю.
Пекучі сльози розливаю
( А ви берете їх на глум ),
Себе найбільше зневажаю
За сліз нестримний
згірклий
плин.
Що ж торжествуйте. Ваше зверху,
Нервовий злам рида в мені.
Та лікар – час своє довершить,
Порука в тім – мої пісні.
Порука в тім мої пісні,
Що вам не вдасться розтоптати.
І хоч душевний злам в мені,
І віра кинута за грати,
Я зраду друзів – ворогів
Навчилась гордо зневажати.
За зраду підлу правий гнів
В мені бунтує у прокляттях.
Тож проклинаю вас вогнем
Ненависті, що в вас палає,
Хай палить він вас день за днем
І хай не буде йому краю.
В згорілу душу не впаде
Сльози – розради ні краплини,
Щоб дружба і любов ніде
Вам не сяйнула й на хвилину.
А біль нічого вам не зичу,
Встократ печаль своєї долі
Й ще стільки в інших я позичу,
І всі нещастя і всі болі
Я повертаю Вам.
Беріть!
У муках каторжних
згоріть!
А ми згорілії скелети
Розвієм з
нашої планети.
ДІАЛОГ
ІЗ ЗЛОЧИНЦЕМ ЗАСТОЮ
– Ох!
Де наші думи величні?
Де віра в прийдешнє ясне?
– Нам нині природно і звично
Без клопоту цього – пусте!
Нам інші питання назріли –
Піднести величність свою
В догоді, (не правим же ділом !)
В користливім скритнім бою.
Ми нові, рушійні владики
Для себе протоптуєм путь.
Втоптали Ідею велику
І Правди великую суть.
Історію вчили і знаєм
Як жили владики до нас.
Ми тільки слова підміняєм
На ті, що привичні в наш час.
Посуньтеся Маркси, Шевченки,
І ти, поступися Франко!
Ми й Леніна мудрого вчення
На нове почепим древко.
Їх прагнення, думи високі
Ми теж пропагуєм. Лиш суть
Розкроєм, дамо однобоко.
А, може, пройде?
Не збагнуть
Народнії маси правдиві?
Поремствують трохи і все.
Ми змусимо їх замовчати!
В нас тюрми, Сибір і закон!
У нас Конституція – мати!
Обов’язкам й правдам кордон!
Навчились давно величати,
Хто каже зневажливо Ні!
Ми тих обіцяєм ховати
Посмертно в Кремлівській стіні.
Сподвижників правди – ідеї
Мовчанням німим обійдем,
Ми їх ярликами заклеїм,
Що в них він й себе не знайде.
– Ох!
Де наші думи величні?
Де віра в прийдешнє ясне?
– Нам нині природно і звично
Без клопоту цього –
пусте!
Якби могла я пам’ять вбити
Своїх дерзань, своїх тортур,
Ненависть й біль несамовиті,
І непорозуміння мур.
Якби могла я воскресити
Тих юних прагнень чистоту,
Любов, що росами омита
І віру праведну й просту.
Або хоч двадцять літ списати
І стати в той кінець путі,
Я б ще в душі відчула свято
Не скніла б так на самоті.
Що скажете тепер,
кати мої охлялі?
Прийшла й на вас
пора проклять!
Дивлюсь на ситі морди,
що злякано зів’яли
І чую: в вас серця болять!
Інфаркти в вас ?! –
З вершин владических ізняті ?
Це лиш відплата без суда.
Блюзніри, холуї,
розкрадачі завзяті.
А сльози ваші –
то вода!
Не вірю вашим болям
і сльозам не вірю,
Як в час тяжкої боротьби
Не вірила словам
й поступкам лицемірним
Хоч гнулась з болю і ганьби.
Ієзуїти,
де набралося вас стільки
На тілі нашої доби,
І як зуміли об’єднатись у чорну спілку,
Не розплескала я душі
великий
щем
Пронесла крізь життя своє побите.
А нині з згореним
й просвітленим лицем
В дозволене вдивляюсь сумовито.
Так ніби вчора...
скільки літ тому назад
Здавалось, на довічно засудили,
По плану,
злісно, гучно
й просто
невпопад.
Із правдолюбця –
ворогом
зробили.
Роздвоїлась душа
і мозок мій затерп.
Я пара ліком куняла будно.
І лиш в воскресні дні
в уявний
свій вертеп
Натхненний
піднімалась я привселюдно.
Мене збудила буря у ночі,
Зривала шквально лист осінній...
Тривожно й злякло бились пугачі,
Кричали в бурі голосінні.
Тривогою обнята,
піднялась,
Проймалась злим цим віщуванням
Десь сталася біда!
Чи так здавалось?
Ой, як неспокій душу ранить.
Як серце стислось і болить,
болить.
А нерви натягнулися, мов струни.
О, нерозважлива тривожна мить!
О, атавізм природи трудний.
|
|
©
Панас А.
(2007)
Автор проекту "Анумо знову віршувать!": В. М. Гонта.
Поштова адреса:
virchi@yandex.ru
Адреси веб-проектів:
http://virchi.narod.ru
http://bashtanschina.narod.ru
Дизайн сторінки
(на основі шаблону, перероблений) ©
від 01.02.07 вер. 1.2
Протестовано браузерами Microsoft
Internet Exploer v.6.0.2 SP2, v.7., Opera v.9.00. Mozilla Firefox. Помилок не виявлено.
Роботу над сторінкою розпочато 2 травня 2007 року
|
|
|
|
поезія - це
не питання
присвятив спеціяльну поезію
Навіть писав поезії
Поезія любові та борні
це поезія, букет
ЦЕ ЩОСЬ ЯК ПОЕЗІЯ
Поезія - це як наркотик
Поезія - це кращі слова в кращому порядку
Свято поезії, музики і пісні
Поезія - це зажди неповторність
Це швидше поезія
СУТНІСТЬ ПОЕЗІЇ
Антологія сучасної української поезії
шукав сутність поезії
Ще поезія - це в будь-якому випадку
це не поезія
Існує чимало визначень поезії: поезія - це стиль, поезія - душа людини, поезія - гонитва за дійсністю
Збірки поезій
Поезія - це умовний жанр
звідки ця поезія
Писати поезії
Ви знаєте - це поезія
Характерна риса зорової поезі
реалізована поезія
добре знаю поезію
Можливо, поезія
Вас поезія надихає
ПОЕЗІЇ
Формула Поезії
Поезія - це до певної міри стан душі
Поезія - це слово під знаком мовчання
Тільки ця по У цій поезії власне немає простору
це поезія польоту
Про поезію
Ці поезії можна вивчати
Поезія цих років пройнята історичним оптимізмом
Це один з найбільших показників нашої духовної
зрілості
поезія - це навіть не відповідь |
|
|