|
|
Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттям степового звіра.
І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик – муж.
Брила.
Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви...
Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.
Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.
Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.
А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.
Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: “Госпадзі і Госпадзі!” –
На тиху й сильну течію Дніпра.
Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!
Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.
Й пташки летять –
Щасливі
Та сумні.
ПРОРОК
Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час із птицями й людьми,
М'який, мов хліб, мов камінь, – безборонний.
Його волосся травами росте,
А нерви сиві, як поетів очі.
Як прийде він, ви скажете: "Не те!
Той хрест в долоню вбито не пророчо...
Коли багатств для себе не бере,
То як для нас їх відвоює в інших?!"
Так – неба синь під корами дерев.
Так – з тіл душі летять останні вірші.
Так із літами глибшає любов...
Несправжнє – всохне, справжнє – плодоносить.
Життя – весна: зацвів – і відійшов...
Пророків завжди ж згадують під осінь.
Любов напала навесні –
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині
Сумна і кара.
Здавалось – чесна, як вогонь,
Як вітер – гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.
Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.
Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени, як стволи,
Як телеграма,
Що треба їхати кудись –
Удвох, від світу.
Любов напала назавжди,
А ми ж до літа...
Ти тілом читала вірші мої –
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.
У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А може, й ні…)
Як я тебе любив.
Сонна, мов сонях, була мені
В танці душі, десь там…
Де я для інших віддаленів
За горизонту шрам.
Там, де так холодно
Аж-аж-аж,
Аж закипа вино…
Ми шепотітимем “Отче наш” –
І закипить воно,
Ніжне й безумне,
Як і любов,
Задля якої був.
Ти тілом читала знову і знов
Те, що я серцем чув.
ВЕСНА І ВІЙНА
За Родину горсть умирает, за свободу – десяток.
А вся остальная война для кого?..
Із пісні В.Оксіковського “Махно”.
1.
Цвіт рожевий, весело танцюючи,
Падає з п’яніючих дерев.
Вік – як віск, –
Тепло своє кочуюче
На погані долари дере.
Театральний Місяць над левадою.
Сік блистить вікном у інший світ.
Серце, мов обличчя, що пригадує,
Як воно стогнало у траві.
Пахне тілом жінки високосної
Ця земля космічно-весняна,
На якій із шаблями і косами
Юні весни… і стара війна.
І війна, стара та неодружена…
Тяжко воювати навесні…
Блиснуло.
І з голосом простудженим
Сам Перун пронісся на коні.
Дві сестрички-кулі обіймаються:
Тій на Захід, ну а тій – увись.
Десь над серцем хлопчик усміхається
Той, що на війні не народивсь.
2.
Старе, набридле предкам нашим небо…
Сіряча правда.
Золото церков.
Весна й війна,
Якої всім не треба, –
Як сік і кров.
Весна й війна.
І цвіт, і бинт рум’яний…
Безкрилий ангел душу обійма,
А ж поки окаянно-покаянна
Засне зима.
І златосрібне молоко із медом
Захлюпає, розбестить далину.
Весна й війна.
Вони усій планеті
Складуть ціну.
І після того вірити у поступ?
І після того людство прославлять?..
Липке, набридле… з молитвами й постом…
Як в церкві… тать.
Та серед людства –
Мама і кохана.
Та серед людства –
Діти і діди…
І я впаду поранений, весняний
У їх сліди.
3.
Дурна війна поза межею слів.
Багдад гуде молитвами імамів.
Я, в людстві розчарований, змілів,
Немов дитя під бомбою без мами.
Своєї зірки голос загубив,
Який вже чув, мов дзвін своєї ж крові.
Повстали рабовласники.
Раби ж
Були і так завжди й на все готові.
Печаль космічна.
Бойня ще земна.
Хоч не за землю, не за честь…
Куди там…
В мою весну просочилась війна,
Немов ковбой з повадками бандита.
Тож замість птахів зверху літаки,
Немов розп’яття срібні в золотому…
Чом людство не людніє за віки,
Відомо тільки Богові.
Одному.
Жилава пісня і не мілка,
Довга, немов Дніпро…
Предків далеких голос в кістках.
Друг – мов сумний Харон.
Так от живемо.
Така весна.
Капає сік зі свічок.
Вітер старенький.
Хвилька вина.
І не болить ніщо.
Небо на крилах, кайдани – теж.
Запах і дзвін звізди.
Мат і молитва… і все святе –
З вітру, вогню, води.
Місячним світлом розмита Вісь.
Даль, що пройшла крізь сон…
І надпочата серцями вись
Тьохкає в унісон.
Мокро-червоним шнурком піску
Рветься чарівний час
З тим, що любилося навіку
Перший-останній раз.
Зараз до Шляху тягну себе,
Як до ріки човен.
Зорями плаче печаль небес –
Наче з розтятих вен.
Вугільна темінь бандурних душ…
Тята струною кість.
Так і чекаєм в старім саду
Тричіблагую вість.
Видно, на роду мені назначена
Та печаль з переходом в любов.
Мезозой… весняна Русь… козаччина…
Звідки вийшов і куди прийшов.
Мед солоний осені вечірньої
І кропивний сік щолітніх злив…
Видно, на роду мені з повір’ями
Біль білити пращурами слів.
Юним льодом пуповини спогадів
Різати й колиску колисать.
В жінку вірить більше, аніж в Бога тут,
Ту, що не воскресла від розп’ять.
Кулями весну будити в яблунях,
Ту весну, що, як війна, стара.
Що ж… по світу і по цвіту я блукав,
Наче нерв блукаючий Дніпра,
По якому у дитинстві сонячнім
Бігав без апостолів Перун,
І калини підлітали, стоячи,
Небо запустивши під кору.
Звиклі до кохання й революції,
Соку в жилах, крові у цвіту,
Що пташиним голосом проллються
В тишу золотіюче святу.
ВЕСНА
Весна. Гриміло. Осипався цвіт.
Стара ріка темніла, мов солом’яна.
Ніщо вже не збиралось у політ
І не була ніяка доля зломана.
Лиш кров текла із Сонця золота
Й лягала спати, піснею здивована.
А хтось шукав коханої уста,
Яка була зорею зачарована.
І сонна, мов артерія, ріка
Іще кудись несла тривожні хмарища.
У самоті хрестилася рука.
Душа ж хотіла вірити у чари ще.
Біліло аж боліло вишнякам.
Росли церкви хрестаті, аж барвінкові.
Темніла, мов солом’яна, ріка.
І верби продавалися на ринкові.
Старенькі рани скоро зажили.
І теплий час потік…
Його не шкода нам.
А журавлине у душі “курли” –
То власну старість згадує природа.
Весна – як революція мені.
Зима пішла у землю, мов кровина.
Немов стріла на вороній струні,
Дніпро лежить і нитка журавлина.
Цей світ вишневий кольору луски –
Мов сон коріння, що літати вчиться.
Як у червонім молоці вінки,
Відбилися в сльозі іконні лиця.
Тим часом світ – то смерті біла тінь.
Нема нічого.
Я не жив.
Здалося.
Весна не любить вина золоті.
Весна не хоче те, щовідбулося.
Хоча вінчальне плаття теж сумне…
І тягне дощ на сон глибокосердний.
Сезон громів.
Небесне і земне
Зійшлось в мені
І пам’ять генів сердить.
Лиш синій бинт падучої зорі
Прикриє рану різано-душевну –
Мов напис на березовій корі
Залишений прибульцями, напевно.
То ж Всесвіт мені яблуками пах.
Нелюдське щастя стукало у шиби.
Отак-от все й замерзне у віках –
І наше все і вже й не наше ніби:
Блискучі нерви рейок, суєта…
Зелений сніг, божки вертепно-хатні…
І сорочина біла на свята…
І дві зорі –
Такі,
Немов останні.
І знов весна.
І знову все так само...
Високовольтні струни, гул мостів...
Печаль глибока, як могила мами,
І тихий сон – мов голос у воді.
Твоїм волоссям даль моя прошита.
Тече по шаблі вітер золотий.
І чайки крик, і океан, і жито...
Лиш я і ти...
Громи підземні і небесна тиша.
Лиш чути райських яблунь передзвін,
Які колись, ліричні ми, залишили
У час цвітінь.
Й полин цвіте, немов зоря поетова.
У небі Місяць – хліб на рушнику...
А знов весна...
Цілуємось в наметові.
Слова, як рибу, кутаєм в ріку.
І ждем плодів... і спокоту, і спокою...
Весна ж, як грішна молодість, мине.
І ми підемо білою дорогою...
І там заснем...
ВЕСНЯНЕ
Тісно.
Чорна, як мармур, ніч.
Не тісно лише в польоті.
Стогнуть жінки і кричать півні.
Кіт, мов білий глечик, на плоті.
Весна, як повстання, прийшла сюди.
Заплескали крила ангелів п’яних.
Мов куля крізь душу, крапля святої води
До самих себе кличе тумани.
Гнізда сумні. Журавлиний крик.
Самі журавлі золоті, як листя.
Святе і просте щось, до чого звик
За років тридцять чи, може, триста.
Зірки падучої шрам золотий,
Невидимі нерви вітру.
Кам’янобаба Мавка, Лукаш худий,
На все готовий за ту ж „півлітру”.
Пузата провінція.
Пихатий центр.
Сліпий скрипалик на перехресті
Пісню продасть за хліба цент.
Курва стоїть.
До болю себе запестить.
Яблуні юні ось-ось зацвітуть.
Розцвітати важче, ніж засинати.
Весна.
Підіймається навіть ртуть.
Тісно навіть літати.
5 квіт. 05.
Напиши мені морем велику поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.
Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
Й пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.
Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.
Сам я славу на ласку міняю і гроші – на волю.
Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.
13 груд. 05.
* цитату взято автором сайту "Анумо знову віршувать!", з вірша І.
Павлюка "Порок" як лейтмотив, чи девіз збірки поезії "Вірші про осінь" |
|
Ігор Павлюк - нині старший науковий працівник Інституту
літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, доцент
Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).