У повоєнній українській літературі Олександр Підсуха чи не першим започаткував тему миру. У недавньому минулому відважний фронтовик - сапер, зв'язківець, автоматник - на весь світ скаже:
    Великі і малі народи Одною думою живуть. Ми мусимо іти до згоди Через найглибші в світі броди, Але знайти до миру путь!
    Тема миру стала провідною у творчості поета.
    Народився Олександр Миколайович Підсуха 16 жовтня 1918 року в селі Ніжиловичі Макарівського району на Київщині в сім'ї коваля. Ще зовсім малим залишився без батька, який помер невдовзі після його народження. Закінчивши семирічку в сусідньому селі Наливайківці, юнак продовжив навчання на робітфаці Київського лінгвістичного інституту, а за два роки став студентом англійського факультету Харківського педінституту іноземних мов, який успішно закінчив 1939 року. Працював викладачем англійської мови в Донецькому індустріальному інституті. Із 1941 по 1945 рік - на фронтах Великої Вітчизняної війни. Демобілізувавшись 1946 року, викладав у Київському педінституті. У 1953 - 1958 роках - відповідальний редактор журналу «Дніпро», перегодом - заступник голови правління Спілки письменників України, завідувач редакції серії «Романи й повісті» видавництва «Дніпро». У 1973 - 1979 роках - голова правління Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном.
    Уперше виступив як поет 1939 року на сторінках харківського «Літературного журналу» з віршем «Етюд». Першу збірку поезій «Солдати миру» видав у 1948 році. За нею побачили світ «Я хочу миру» (1949), «Життя за нас» (1950), «Героїка», «Слово про наших друзів» (1951), «Услід за нами» (1953), «Поеми» (1954), «Поезії» (1955)... Та ще півтора десятка книжок для дорослих і дітей. Олександр Підсуха - автор відомого віршованого роману «Поліська трагедія» (1962), одного з найкращих творів цього жанру в українській поезії. Це широкоепічний твір про звитяжницький подвиг народу у війні з гітлеризмом, зокрема, про героїзм народних месників у двобої з фашистською чумою. Роман багатоплановий, глибокий за змістом і цікавий за художнім втіленням.
    Олександр Підсуха був нагороджений багатьма бойовими орденами й медалями, удостоєний інших високих урядових відзнак.
Помер поет 21 жовтня 1990 року.

Хто чув,
    як рано навесні
Земля пробуджується в сні
Або-
    як в літні місяці
Колишуть жито вітерці?

Хто бачив,
    як увосени

Сумують голі ясени
Або-
    коли у грудні десь
Гай запорошується весь?

Інакші кожної пори
Стають озера і бори, Сади,
    і луки,
        і степи,
На що не глянь,
    де не ступи.

А у людей із давніх пір
Є дві пори:
    війна і мир -

Руїни,
    злигодні
        і сум,
Краса житгя
    і велич дум.

Сьогодні нас усіх єдна
Один порив,
    мета одна,
Одне бажання всіх країв:
Щоб слухати не грім боїв,
А те,
    як рано навесні
Земля пробуджується в сні,
А в теплі літні місяці
Колишуть жито вітерці
Або -
    як пізно восени
Сумують голі ясени.






РОВЕСНИКАМ

І коли це сталося: сивизна на скронях?
Що ж, вступає осінь у свої права.
Пролетіла молодість на гривастих конях,
І про неї згадка з сумом ожива.

Все бої, походи,
Боєм збите жито.
Пів-Європи пройдено,
Скільки пережито.
А тоді на молодість
Не давали знижки.
Від Кавказу й Волги
До Берліна пішки.
Випала на долю нам
Люта хуртовина.
А прийшли додому -
Навкруги руїна.
У труді загоїли
Наболілі рани.
Глянули на сонце -
А воно нерано.

І коли це сталося: вечір па порозі?
На порозі вечір з місяцем блідим.
Та привал далеко. Ми іще в дорозі.
Ой не завжди весело бути молодим.
      





ПОРАДА

Хай задум твій тобі ясний,
А почуття ще сплять,
Пера у руки, друже мій,
Іще не треба брать.

Коли вже стільки почуттів,
Що ллються через край,
Тоді, мій друже, й поготів
До столу не сідай.

Коли ж - одне за одним вслід
Слова, немов налитий плід,
Задзвонять у душі, -
Сідай,
Пиши.
 





ВІЧНЕ КАЯТТЯ

Спиняючись, поволі йшла,
Ішла на гору на Чернечу,
І постать згорблену, старечу
Ховала вранішня імла.
Там, у землі, у домовині,
Лежить Кобзар,
Лежить Тарас,
Хто в очі їй колись не раз
Був задивлявся, мов дитині.
Коли згадала, як спитав:
«Скажи, чи підеш ти за мене?» -
Забилось серце їй шалено,
Немовби дзвін закалатав.
Чому Тарасові слова
їй пригадалися на схилі?
Вона, вже сива удова,
Була і вчора на могилі.
Вона приїхала сюди
Із Петербурга, із столиці.
Хотіла прахові вклониться,
А їй сказали:
Не ходи! -
Та, поки вибралась на гору,
Вже знав могильний сторож-дід
Про той небажаний прихід.
Прийшла, Ликеро, ти не в пору,
Іди собі... -
    Куди ж іти?
Як далі хрест тяжкий нести?
Вже скільки літ, як він помер,
Що відшуміло - не вернути.
Та люди їй ще і тепер
Не можуть давнього забути.
Простить не можуть, що вона
Тарасові не стала другом.
Оце і вся її вина.
А далі що?
Зійшлася з другим...

Світало.
Гинула імла.
Іде Ликера до могили.
А їй назустріч дід похилий:
Іди собі... Чого прийшла?-
Вона іде і прийде знову
В одвічнім смутку і журбі,
І чутиме ту саму мову:
- Чого прийшла? Іди собі..,






ПРО ДОБРО. ДОБРОТУ
    І ДОБРУ ЛЮДИНУ

Добро

Не про майно ідеться нерухоме,
Не про якесь багатство, ні!
А про
Теоретично нам усім відоме:
Робити один одному добро.

Зроби добро людині і забудь.
Воно тобі сторицею віддасться.
Бо це єдина й непохибна путь
І до твого, і до чийогось щастя.

Доброта

Розцвітають літа
В невимовній красі.
І тепер доброта,
Доброта на часі.

Вже не стогне Дніпро,
Хвилі в далеч течуть.
Ті, що творять добро.
Мусять добрими буть.

Є доброта лиш для сенсацій.
Відома нам її мета.
Існує й інша доброта,
Що вимагає компенсацій.
А є така, що від людини
Вона сама назустріч лине
Із слова.
Вчинку,
Із очей.
Все більше й більш таких людей.
Ось кануть злигодні у вічність,
Серця перейме яснота.
І прийде в світ її Величність -
Одна вселюдська Доброта.

Добра людина

Живе людина,
Хороша, добра,
У ділі мудра,
В бою - хоробра.
Таку зустрінеш -
Хай сніг у вічі, -
А в серці літо
Від тої стрічі.
А є ні мудра,
Ані хоробра,
Та ще й душею
Не зовсім добра.
Таку зустрінеш
В ясну годину
І мов потрапиш
У холодину.
З такою й хліба
Не з'їсти, знайте.
Таку людину
Ви обминайте.






МОЇМ
    ДРУЗЯМ
        І
            ЗЕМЛЯКАМ

Можливо, хто спитає вас
Про мене і воєнний час,
То ви не знизуйте плечима
І не кажіть:
    - Він був із тих,
Що хочуть віршами своїми
Двадцятий вік перерости.

Передусім я ваш поет,
І ваш поет я після всього.
Я з вами напинав намет,
Де фронтова ішла дорога.
Я з вами захищав Донбас,
Копав рови під Павлоградом.
І кулі сипалися градом
Тоді на мене і на вас.
Я з вами мерзнув на шляху,
То як забуть мені, скажіте,
І вас,
    і бій
        і ніч глуху,
І боєм витоптане жито?
Траплялося, коли в путі
Ми хліба іноді не мали,
Я вірші висипав на стіл,
І про вечерю забували.

...І знов туди, де ми росли,
Ми їдемо. Ревуть гармати.
І не жахайтеся, коли
Не знайдете своєї хати.
Але почуєте ви знову
Знайому пісню, рідну мову.
І ви з проясненим чолом
Я знаю, підете до бою,
Який гримить не за горою,
А за селом.

Коли ж хто запитає вас,
Про мене і воєнний час,
То ви не знизуйте плечима
І не кажіть:
    - Він був із тих,
Що хочуть віршами своїми
Двадцятий вік перерости.

У нас із вами одні дороги,
У нас із вами одні тривоги.
Та будьте громом, а не відлунням.
Дорогу юним! Дорогу юним!