Обговорення творчості Дани Рудик на форумі

БУДДИСТСЬКЕ ОСІННЄ

Ліс стоїть
у мандалах осінніх,
мов бурятський
розмальований дацан.
Вітер, як послушник
голомозий,
крутить з листя
молитовний барабан.
І гортанно трублять
древні мантри
відлітаючi за обрій
журавлі.
Сонце -
старець з усмішкою Будди,
розсипає злото
по землі.
Б’є у гонг небесний
бонза-жовтень...
Замоливши
суєтні гріхи,
він сіда чекати
просвітління
під священним
деревом
Бодхі.







БОСАНОВА

От і осінь, моє серце,
от і осінь...
Зграя листя відпливає
в неба просинь...
Раз душа
твого кохання
вже не просить –
значить, осінь,
моє серце.
Значить, осінь...

Що нам з літа,
мій коханий,
що нам з літа...
Терни в серці
від очей сторонніх
скрито.
І тремтить душа,
дощем байдужим
вмита...
Де ж поділось,
мій коханий,
наше літо...

Босанова,
мій невтішний,
босанова...
Невесела і немодна,
і ненова...
І душа кружля в ній
змокла,
знову й знову...
Босанова,
моє серце...
Босанова...







ШЕПІТ ЗМІЯ,
    АБО ПЕРША ПЛІТКА

“Що цнота твоя,
що свіжість,
наївносте первозданна...
Ніколи не станеш, Єво,
ти першою
для Адама.
До тебе Ліліт пізнавши
у сельві едемській пряній,
тебе нарече: “Дружина”.
Про неї зітхне: “Кохана...”
Клянеться тобі:
“Довічно!
У вірности та любови!”
Та зрадить тебе стократно
у чині, думці та слові.
Туди, де її оселя,
він рветься
єством своїм стрімко...
Забудь про свою
богоданність,
з ребра наспіх
зліплена жінко.
Адам
у нічнім безсонні
вдивляється в зоряну стелю,
в уяві Ліліт допавши...
У теплій твоїй
постелі.”







LA BOHЙME

Губить дощ свої сльози сліпо
у Тартар оркестрової ями.
Причаїлася смерть у мушлі,
мов підступний і ніжний суфлер...
Ах, Мімі, трояндо несправжня,
мій блідий, паперовий квіте,
рук твоїх і рамен тендітних
не прикрасить весільний флер

Розтинає задавнені рани,
наче скальпель, дзвінке сопрано.
Чистим сріблом колоратури
л’ється плинно блискучий вокал.
З чотирьох залояжених актів
нічийого життя не скласти...
Тільки подих чомусь тамує
у пітьмі затонулий зал.

Ти навмисне свій ключ загубиш,
о, мала квітникарко убога,
та не буде фальшивої ноти
у дитячім твоїм почутті...
І в Латинській дільниці промерзлій
ти повіриш, неначе у Бога,
у любов і весну останню
у згасаючім тихо житті...

У картинно обдертій мансарді
ти помреш на так модні сухоти,
з легковажним поетом Родольфо
нетривкий переживши роман.
І в молитві бездушна Мюзетта,
і агонія – згідно з лібретто...
О, гримована правдо сцени!
О, життя правдолюбний обман!

Гільйотиною морок відтявши,
важко впаде завіса на сцену.
Екзальтований вибух овацій.
На обличчi – пекуча роса.
Змовкне в серці поволі скерцо.
Обірветься тривожне крещендо...
Відболить все. Мине безслідно...
Відгримить, як травнева гроза.

  





ГЕЙША

На рукаві –
журавель застиг у польоті.
Дбайливо полічено
і сховано у лаковане пуделко
дрібні перли сліз.
Дитячі перса
перетягли лати поясу.
З легких ширм,
зашорів та зашморгів
збудовано клітку,
де на чотирьох татамі,
звично ховаючи відчай
під шаром рисової пудри,
чекає гостей
маленька малинівка,
якій так бракує
розрекламованої відваги
мадам Б.







КРЕОЛЬСЬКА ПІСНЯ

Марії Титаренко

Прийде світла неділя,
прекрасна Маріє,
й настане велике свято.
І будуть дзвони гучно
людей на площу
скликати.
У бубни і калатала
мулати вдарять
завзято.
Скоріш на свято!
Усі на свято!
Ті кораблі, що колись
до портів не доплили,
крізь бурі з надією плили,
та все ж не доплили,
важкі галіони,
стрімкі каравели
й відважні фрегати,
на всіх вітрах
в нашу гавань
знізвідки прибудуть,
і будуть
в гавані нашій
гармати їм честь
віддавати.
Нарешті свято!
Усі на свято!
Стануть купці темноокі
товари свої викладати:
корицю, імбир,
дзеркала і єдваб,
і бурштини...
Будуть купці волоокі
нарозспів до них
примовляти:
“Купіть на свято!
Велике свято!”
Буде вогонь нам
тепло своє віддавати,
щедро його буде
нам дарувати...
Ми хліба на нім
напечемо багато-багато.
Щоби усім його
не забракло,
прекрасна Маріє.
Щоб було свято.
Веселе свято!
Буде гранатом
iскристе вино
на столі вигравати.
І буде зернят
у гранатах іскритись
багато-багато...
А ти намисто
з них зробиш,
прекрасна Маріє.
І прийде свято.
Настане
правдиве свято...
Квітчасті шалі
і сукні з батисту
предивно будуть
нас прикрашати.
Ми будемo
сильно любити...
Нас будуть
дозгінно кохати...
Все в нас ще буде,
прекрасна Маріє...
В нас буде свято!







СТІНА

У прадавні часи
волею Яхве
могутні мури Єрихону
перетворились на
дитячу пісочницю...

З чотирьох вціліла
тільки одна
і стала Стіною Плачу.
Кожного дня
хтось треться об неї
мокрим носом,
хтось просуває
у щілину записочку
до Всевишнього...

Нещодавно шляк трафив
Берлінський мур...

Дехто тихенько
колупає собі на сувеніри
Велику Китайську стіну...

І тільки та стіна,
що виросла між нами,
мій любий,
стоятиме вічно.







МАНДРАГОРА

Ти шукаєш так спрагло
її силует у дзеркалі,
а в думках закидаєш
камінням,
обзиваєш відьмою
і мандрагорою.
Проклинаєш
болотяну твань
її погляду.
Доганяєш привида
уявою хворою...
З власним ліжком
спиш, неначе із жінкою.
Заливаєш щедро біду
і вином,
і горілкою.
Ночами cниться
вона тобі.
А прокинешся –
її катма...
Курву не одну вже
приводив додому,
та все дарма,
бо рятунку від неї
не було
і нема...
Світить дім твій
пусткою і сірою тугою.
Тільки сміх її глузливий
дзвінкою наругою
все ще бродить
у крові твоїй...







VERS LIBRE

Мені подарували кімоно.

Я розбила для Тебе японський сад
з альтанкою та озерцем.
Влаштувала для Тебе чайну церемонію.
Чи щось подібне до того.
Розмалювала синіми квітами
вазу з тонкої порцеляни.
Теж для Тебе.
Почала цитувати Дао і Конфуція.
Розвісила всюди паперові ліхтарики.
Я...

Ти смачно сплюнув у порцелянову вазу.
Помочився в озерце із золотими рибками.
Сказав, що чай відгонить пліснявою.
А ще сказав, що йдеш від мене
до Стефи з привокзального буфету.
Вона чудово готує борщ і голубці.
І, взагалі...

Завтра я куплю собі танкістський шолом.

     





LA BOUDEUSE

La boudeuse
(Картина А. Ватто, 1718 р.)
"Без жалю за минулим
і тривоги про майбутнє
ми весело йшли квітучим лугом,
під яким ховалась прірва..."
Граф де Сегюр,
сучасник Ватто

Віоли, тамбурини, клавікорди,
в обіймах меланхолії та снів
світ ілюзорності і анемічних слів...
Розсипте срібло жалобних акордів!

Гавот печальний - мрій опалих плід,
під твій мотив провадять гру манірну
рум'яна лялечка та кавалер невірний...
Де ти, любові істинної слід?

На тлі природи прісний ритуал.
Не піде обертом від нього голова,
заздалегідь відомі вчинки та слова
і штучних пристрастей невиразний фінал.

Театр тіней, де щастя так примарне,
а граціозність щирість заміня...
Невиправний рокайль, буколіка німа
та дві душі, загублені намарне.

Чому ж у цій містичній чорноті
так дивно тане плаття шовк важкий,
крадеться відчай під тремтіння вій,
смерть закрадається у серця темноті...

Віоли, тамбурини й клавікорди,
гряде вона, як грішний світ, стара -
пора прозрінь, всепрощення пора...
Даруйте ж подих радісних акордів!

   





ТАНҐО

Нам співає Ґардель із засвітів.
На паркеті від воску - слизько.
Так далекі від ніжности й захватів,
стоїмо ми з тобою так близько.
- Adelante! Легко і пристрасно!
- Al costado! З любов’ю й надією!
Що ж, назвем
цей реванш за непрожите,
наче фарс, аргентинською мрією.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жіґоло
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонґ,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.

В мою ліву мешт вгризся собакою,
а твої дві я топчу безжалісно.
Ми з тобою сьогодні приречені
на самотність удвох
в душнім залі цім.
Наші душі зав’язли в минулім...
І що буде -
на те ми заслужим...
Ти мене вже ненавидиш майже,
і мені так до тебе байдуже.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жіґоло
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонґ,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.

І зайдеться Ґардель востаннє,
й бандеонів стихне ридання.
Тихо скажеш: - Esto es todo...
Я руки не подам на прощання.
По твоїх бровах припіднятих
прочитаю німе питання...
Милий хлопче!
Це просто померло
неіснуюче наше кохання.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло...







DULLE GRIET

Вже не осінь. І ще не зима...
Знов, докупи згорнувши лаштунки,
не зазнавши твоїх поцілунків,
мертвим руслом бреду я одна.

Підганя мене пам'ять шалена.
Десь позаду залишивши страх,
на цибатих, незграбних ногах
тягнусь я крізь війну, навіжена.

Згарищ трупних долаючи дим,
забуваю, як ніжністю зранив,
як підступно, пекельно тиранив,
закидаючи плетиво з рим.

Пересохлий мій рот прокляне
все, що марилось перед світанком...
Оповитий весільним серпанком,
кепський шолом вінчає мене.

Меч химерний стискає рука,
волочу в другій скарб я свій грішний...
Лиш тебе, мій солодко-невтішний,
Грета вже не шука. Не шука...

 

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!"
www.virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 4 листопада 2006 року