наскільки глибокі сни
(стій не роби цього друже!)
вранці брудні калюжі
стрінуть тебе восени
(може таки пірнеш...)
сни загадково п’яні
вогкість осінньої рані
пам’ять не знає меж
(…в чорні озера сну?)
осені темні вежі...
вільно знімаю одежу
може таки засну?
вчора снів не було
може дощі й не винні
сутінки старовинні
сонце сідає на скло
і на брунатній стелі
я занотовую мрій
обриси…
обрій мій
вирізьблений зі скелі
в озері снів самоти
знову сплету павутину
хоч би тебе частину
хоч би наснився ти...
|
сонце зійде
я цього певна
але чи певен ти
ти певен
я знаюсь тільки на місяці
і на його зірках
тональність D
мінор, напевно
перегортай листи
а там вже
орієнтуйся на місці
і по моїх руках
я не твій стиль
не та типовість
не той розряд дівчат
ні я не мавка з білявим волоссям
і млявим бажанням виго́д
але чекаєш ти
хай тимчасовість
цих еротичних ґрат
хочеш дізнатись
що то є осінь
то прихопи лот
виміряй чітко мої глибини
може я замілка
виміряй чітко мої глибини
може у мене є дно
ми не зійдемось
бо ніч хвилинна
і осінь завжди морська
і сонце зійде
бо час швидкоплинний
та чи не все одно?
|
|
|
|
мавки не мають палити
бо пожовтіють зуби
Друже Бобер не поможе
мавкам бобри не друзі
вербні у них габарити
мавки фольклорно для згуби
мавки – щось вічно свіже
адже не вчаться в «вузе»
можуть спокійно згоріти
полум’ям болю зради
їх не тримають на світі
смертні старі батьки,
праця а може й діти,
й відповідальні ґрати
і помилки у звіті
і сподівань роки
може й не страшно вмирати
як діалектику знаєш
замість кінця – середина
знов відросте голова
зрештою не завадить
саме коли помираєш –
пісню що звуть “лебедина”
виконать як “Лісова”
|
кришиш скло і думаєш навіщо
ми живем
навіщо
ми вмираєм
все життя
постійно обираєм
поміж раєм і ще кращим раєм
і свідомо відлітає птаство
і свідомо друзі йдуть від друзів
немічно народжує юнацтво
сотні тисяч робізонів-крузів
і самотньо битися об стіну
і самотньо –
жити і вмирати
тільки п’яним – море по коліна
їм немає з чого вибирати
кришиш скло і думаєш
на щастя
але щастя – дещо незалежне
серце – ще не тіло, але з часом
ставишся до нього обережно
|
|
сон-це-остання-осіння-відпустка
осінь – остання осіння мелодія
дощ і крижинки – це пастка чи пустка
погляд і потяг – пестлива рапсодія
не зрозуміти-зуміти-уміти
лунко смієшся-ридаєш до відчаю
листя – останні даровані квіти
хмари – останні,
осінні,
нелічені
ти відмираєш,
жовтієш,
падаєш
ранок хрипить, наче голос Джо Кокера
осінь. Галюцинації.
згадуєш
що у Джоконди посмішка джокера
|
|
шепіт недоліченого листя
знаєш
я знайшла свою жіночність
я не знаю
що тепер робити
що робити з нею?
так самотньо
вечір – найнадійніша колиска
та вікно твоє –
холодні очі
вечір
осінь
і бетонні плити
паркові алеї
і безодні
ніби не пророщене насіння
я лежу в землі
ховаю погляд
я шукаю інше місце тихе –
там зрости аби спокійно вмерти
ти і осінь
осінь і прозріння
і думок моїх короткий огляд
чорні віти
ніби часу віхи
я тебе кохаю
...ефемерно
|
РІЗДВЯНІ ЕТЮДИ
біле лягає на чорне
лід на калюжах скресне
те, що було потворним,
Ти, що колись воскреснеш,
зміниш канон… грудня
зміниш канун… свята
сни – на Різдво – людно
сніг – ніби сни – вата
біле прикриє темне
ніч розітнеться світлом
Той, що нас любить ревно,
з’явиться й знову зникне
крига замінює сходи
з кавою бачиш в склянці
сни, що минають згодом,
сніг, що розтане вранці
|
|
ніколи горобці не плачуть
в вухах
гуде мара
що завтра буде дощ
нерадіо
немузику
не слухать
сумна пора
не можна далі
хоч...
не вихолощуй зайвого натхнення
неділя
ранок
синьо
жовта
ніч
неніч
не знайде
Біблій одкровення
а може треба
спробуй
варта річ!
руїн весна
не чуєш дощ свідомо
тримай себе
як птаха
у руці
дощів наснаг
і потолочей втома
не викликають сліз
у сірих горобців
|
|
і зимно, і холодно
і метро сьогодні поїде іншим маршрутом
і запльовані сходи
дибки стають, мов коні
і змерзлі пальці, сині, мов від отрути
не потрапляють в кишені
і ловлять протяги
і розкреслені ковзанки, і лінії на
долоні
піднімайте поли довгого одягу...
...а зовсім маленьких тримайте на
руках...
...бо двері обережно зачиняються...
...бо двері хижо зачиняються за вашою
спиною, поки ви не чуєте...
...бо двері таки зачиняються...
...бо двері просто чудово
зачиняються і без вас...
...бо двері неодмінно зачиняться
і ви залишитесь поза дверима
цього неодмінно холодного світу
наче він вже не може інакше –
тільки так: і зимно, і холодно,
і метро сьогодні поїде іншим
маршрутом...
|
ніч поза межами часу
ніч – вічна
ніч січня
ніч так незмінно схожа на казку
я загортаю тебе у пакунковий папір
ні, ліпше так:
я загортаю мої почуття у пакунковий папір
і хрупаю ледве заземленим снігом
який...
він ще може підвестись
він ще може злетіти з землі
а я – ні
ні, ліпше так:
я не зможу підвестись, якщо я впаду на лід
але якщо вітер легенько дмухне
мене легко знесе у повітря і я вже не зможу спуститись на землю
але міцно триматиму свій невагомий пакунок
в якому мої почуття і ти
і ніч, яка поза межами часу
і ніч, яка...
здається, що ніч – вічна
|
|
я вмираю останньою
в безнадії
я вмираю останньою
я дурію
чуєш –
реквієм –
то за мрією
бо остання таки вмирає...
і вмирає таки надія
я вмираю останньою
я вмираю...
ріжуть мозок
на дрібні частини
бензопилками
мрійного раю
чорт, спиніть же нарешті цей реквієм
божеволію
і безволію
і мене вже давно немає
і порізана на частини
я лежу у сміттєвій вирві
чуєш реквієм...
чуєш –
реківєм
ЧУЄШ???РЕКВІЄМ...
то за мрією...
|
|
груднева памороч
і теплий чорний сніг
і шкіра чорна –
дерево живе...
груднева памороч
дерева чують спів
гуде валторна
їхніх теревень
я не вмиратиму
бо завтра Новий рік
бо без напруги
грудень в’є стежки
я не вмиратиму
бо теплий чорний сніг
береш у руки –
грати у сніжки
|
|
мила, зарано збирати
барвінок
місто – суцільна будинна догана
схід на мольберті шукає відтінок
мила, зарано
чекай, допоки утямить твій Windows:
в кожного доля і шлях свій широкий
як не поставила вчасно «пінгвінів»
чекай, допоки
«вікна» висять, наче зсушене листя
осінь гартує комп’ютерні мізки
птаство сьогодні не зніметься з місця
що їм залізки?
мила, все пройде: і місто, і квіти,
і президенти, і будди, і хвойди,
і Соломон, що давно це помітив...
мила, все пройде.
|
|
