Уже в статечному віці Микола Сингаївський зізнався, що вся його творчість, рядки поезії чи прози - з трави, гаїв і перелісків, віковічних зеленошумних борів і поліських озер, невеличких річок і льоноцвітпих ланів, житніх перепелиних вечорів і жайворонкових світанків. У них - його душа...
    Далеко не кожен пост може так сказати: сучасна урбанізація вимірів не знає. І Микола Сингаївський цікавий саме тим, що його дорога до слова, як і вся творча біографія, практично не розлучалася з поезією теплих лугів, ластівочих весен, а відтак і поезією праці, причетністю до співучого розмаїття краси природи...
    Народився Микола Федорович Сингаївський 12 листопада 1936 року в селі Шатрище Коростснського району на Житомирщині в сім'ї хлібороба. В 1961 році закінчив Львівський університет імені Івана Франка. Працював на будовах Києва та Кривого Рога, в редакціях газет «Літературна Україна», «Молода гвардія», журналу «Ранок», головним редактором журналу «Піонерія».
    Микола Сингаївський - автор десятків поетичних збірок, серед них: «Гроно», «Мої сторони світу», «Моя радіостанція». «Архіпелаги», «Спадщина», «Заповітний хліб», «Синові в дорогу», «Вогненна трава»; більше двадцяти книжок для дітей - «Мій календар», «Журавлине літо». «Калиновий вітер». «Ластівоча весна»; збірок пісень - «Чорнобривці», «Безсмертник». Дві збірки поета - «Листи до жайворонків» та «Серед теплих левад» - побачили світ болгарською мовою. Окремі цикли віршів перекладалися багатьма мовами народів колишнього Союзу, а також польською, угорською, чеською, іспанською, німецькою.
    Микола Сингаївський - лауреат літературних премій імені Миколи Трублаїні, імені Миколи Островського та імені Лесі Українки.

ПІСНЯ В РОСАХ

Темно-сиза ожина
Гляне гронами з гаю.
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю.

Ген привітна домівка,
Що мене колисала,
Та ромашка-журливка,
Що на луг виглядала.

Що мені в нагороду
Аж до осені квітла,
Віщувала погоду,
Як провісниця літа.

Тепла в росах стежина -
Та, що з ночі пізнаю.
Тут моя Батьківщина,
Пісня рідного краю.

Ніжна матері мова -
Та, що в серці до скону.
І щоденна обнова -
Сяйво нашого дому.

Спориші на подвір'ї
Та джерельна криниця...
У такому довір'ї
Отчий край мені сниться.

Я таким його бачу
Із огрому земного.
Свою пісню і вдачу
Взяв я змалку у нього.






ВІД СЕРЦЯ ПОКЛОНЮСЬ

Знову чую, мов співає мати,
долітає голос до зорі.
І мене виходять зустрічати
край дороги наші явори.

Сонце з небокраю
встало рано-рано.
Знову розмовляю
з вами, рідна мамо.

Ви співали дітям колискові,
ніжне серце сповнили добром.
Ви життя давали колоскові,
щоб налився соком і зерном.

Ваші материнські заповіти,
як найперші на землі стежки.
Виростають роботящі діти,
і дарують пісню нам жінки.

Заквітують, як весна, бажання,
я в тій пісні словом озовусь.
Матерям з найглибшим поважанням
я від серця, щиро поклонюсь.

Сонце з небокраю
встало рано-рано.
Знову розмовляю
з вами, рідна мамо.






БАТЬКІВСЬКЕ ПОЛЕ

Тихе батьківське поле
за поліським селом розляглось.
Все чекає когось, не діждеться когось.
Чує кроки господаря,
чує дотик руки.
І засівом його
наливаються вщерть колоски.
Наливаються
сонцем, вітрами, теплом,
споконвічним,
живим.
невмирущим зерном.

Раннє батьківське поле
змалку нам до роботи прийшлось.
Все чекає когось, не діждеться когось.
Сіячеве дихання
воно чує щодня.

Той, хто потом зросив його,
той у поля рідня.
Той, хто слухав його
віл роси - до зорі -
орачі, сіячі,
а в жнива - всі як є - жниварі.
Всі від поля,
від грудки землі, від зерна,
всіх об'єднує хліб
і турбота одна.

Давне батьківське поле,
скільки поту за вік напилось!
Все чекає когось, не діждеться когось.
Хлібороб його потом не раз поливав,
сподівання душі,
мов добірне зерно,
у ріллю висівав.
І воно проростало,
бо в ньому, як іскра, жаріла душа,
і живого зернятка
не торкнулась посуха-іржа.

Хлібне батьківське поле
і мені пізнавать довелось.
Все чекає когось, не діждеться когось.
Разом з батьком сюди
я хлопчиськом прийшов.
Скільки літ пролетіло, -
я сьогодні тут знов.
Батько якось надвечір,
наче з поля, пішов із життя.
Відчуваю і досі
його думи-турботи,
його втрати-скорботи,
його зерна-чуття.

Щедре батьківське поле,
скільки знало ти грому і гроз.
Все чекає когось, не діждеться когось.
Борозна залишилась -
аж за обрій, за хмари лягла.
Жайвір сіє проміння,
як умілий сіяч, з-під крила.
Тут мені, як і птиці, -
все знайоме у ріднім краю:
в борозні, у зерні, у колоссі
я батьківський слід пізнаю.
 





ЧОРНОБРИВЦІ

Чорнобривців насіяла мати
у моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
про квітучу надію свою.

Як на ті чорнобривці погляну,
бачу матір стареньку,
бачу руки твої, моя мамо,
твою ласку я чую, рідненька.

Я розлуки і зустрічі знаю.
Бачив я і в чужій стороні
чорнобривці із рідного краю,
що насіяла ти навесні.

Як на ті чорнобривці погляну,
бачу матір стареньку,
бачу руки твої, моя мамо,
твою ласку я чую, рідненька.

Прилітають до нашого поля
із далеких країв журавлі.
Розцвітають і квіти, і доля
на моїй українській землі.

Як на ті чорнобривці погляну,
бачу матір стареньку,
бачу руки твої, моя мамо,
твою ласку я чую, рідненька.
  





ПІД НЕБОМ -
        НА ЗЕМЛІ

У кожного свій край.
В собі, в собі шукай -
Любисток, що зацвів
Під маминим вікном.
І житній вітер нив,
Що спить чутливим сном.
І свій дитячий слід -
У мареві, в теплі,
І жита сивий цвіт -
Під небом на землі.

У кожного свій край.
В собі його пізнай
Як далечінь і вись
У птаха під крилом.
Та людям засвітись
Ласкавістю, добром.
Та швидше припадай
До зоряних криниць, -
Пізнай свій отчий край
З найглибших таємниць.
Із клекотів земних,
Із проростання трав...
І слово, що від них
Ти, мов свічадо, взяв.
І сонце, що цвіте
У соняху твоїм.
І вічко золоте
В розквітті польовім.

У кожного свій край.
В собі оберігай
І колисковий спів,
І матері сльозу,
І стежку, де ступив
На сонячну росу.
І синій мак світань,
Що в небі палахтить,
І щедрість поривань,
І тиші творчу мить.
І день, що завеснів
У рідному краю.
І молодість синів,
Як молодість свою.

У кожного свій край.
Навічно пам'ятай,
Що народився ти
Для мужності, добра,
Що є пора цвісти
І зважувать пора.
Ти пам'ятай життям,
І в серці пронеси.
Що ти живеш чуттям
Братерства і краси.
Що став ти на поріг.
Твій поступ - зорешлях.
Що ти живеш за всіх -
Полеглих у боях.






ПОЛЕ ЧЕСТІ

Поле честі - то поле роботи,
І тому добротворне воно.
Там виходиш ти грозам супроти
І плекаєш, мов душу, зерно.

Поле честі - то поле врожаю,
Що посіяно - все для життя,
Щоб у наспівах рідного краю
Усміхнулись і мати й дитя.

Поле честі - то поле любові.
Де і радість, і сум не чужі,
І чекання твої вечорові,
І гарячі світання душі.

Поле честі - то поле надії,
Де, мов доля, зернятко твоє,
Де, мов ранок, душа молодіє -
І щедріша до світу стає.

Поле честі - то поле зростання,
Де людина душею зроста...
Збережімо назавжди кохання -
Найсвятіші свої почуття.
  





ЖИВОТВОРЕННЯ

Все було на роду:
Скуштував і біду,
І сваволю гірку -
Як велось на віку.

Пломеніли вуста
І німіли щораз:
Ще на гірші літа
Рвійно кидало нас.

Не корилась душа,
Снивши сум самоти.
Не торкнулась іржа
До її чистоти.

Виживала в нужді
На воді, лободі.
І сьогодні вона -
Вся до дна - глибина.

В цій - і гнів, і любов,
І світання зірниць,
І розкрилля обнов,
І щедрівка для птиць.

Всім жадана вона,
Паче вогник з пітьми.
Мов співуча струна.
Що звучить між людьми.

З неї - поклик повстань,
Животвору вогонь,
І спокута ридань,
І ласкавість долонь.

З неї - титла моя.
Кожне слово мос...
Знов стрімка течія
В серпе хвилями б'є.