|
Я душу серед поля покладу,
(Нехай її, брудну, омиють роси),
А сам піду, в далекий край піду,
Як наймит стомлений і босий.
Зіб'ю в дорозі ноги до крові...
(В чужім краю ніхто не приголубить).
Які ще муки видумать нові
Тому, хто сам себе не любить?
Весь час питать: навіщо я живу?
А може просто – плюнути і жити?
Упасти в свіжоскошену траву,
Чи птахою у небеса злетіти.
Не в чужині, а тут, не на біду,
На радість всім, хто в серці зла не
носить,
Я душу серед поля покладу
(Нехай її, брудну, омиють роси).
Зляканою птахою
Відлітає час.
Крилами вимахує,
Обганяє нас.
Натовпом збентеженим
Біжимо услід
Поміж днями радості
І роками бід.
Чорними дорогами,
Берегами рік,
З болями й тривогами
Й так із року в рік:
Наздогнати хочемо
Те, чого нема...
Брешемо й пророчимо,
Але все дарма...
Зляканою птахою
Відлітає час
Від землі забутої,
Від безкрилих нас.
З темно-синього неба упала зоря
Догоріла і все... Не помітили люди,
Що не стало іще одного корабля
З тих, що в небі пливуть із нізвідки в нікуди.
Люди просто ішли битим шляхом своїм,
Говорили про щось, неважливе до болю
І не думалось їм за печалями зим,
Що душа іще проситься вийти на волю.
Полетіти туди, де, в далеких світах,
Вже чекає її вітер нових земель.
Щоб, із чистих бажань, у загублених снах,
Збудувати для неба новий корабель.
Щоби хтось із людей, на порозі весни,
Просто глянув би в гору і звідси, здаля,
Пригадав свої мрії і радісні сни
І впізнав би у небі свого корабля.
За далекою смугою заходу сонця,
Що ледь-ледь пробиває вечірній туман,
В синім отворі неба, як у ополонці,
Світять зорі багряними цятками ран.
За далекою смугою заходу сонця...
За зеленою смугою темного лісу
Новий день помирає в холодній імлі.
Ніч приходить і чорну кидає завісу,
Кров'ю дня зостається роса на землі.
За зеленою смугою темного лісу...
За блакитною смугою раннього неба
Наливається жаром холодна зоря.
Новий ранок невтішний приходить до
тебе,
І жене у дорогу за сині моря.
За блакитною смугою раннього
неба...
За прозорою смугою вічної долі
Дивні люди міняють то пісню, то стяг.
І мандрують далеко, шукаючи волі,
Полишаючи світ непотрібних звитяг.
За прозорою смугою вічної долі...
Мені казали: «Йди у світ,
Іди за обрій, світ за очі.
І відшукай у світі слід,
Холодний слід цієї ночі».
І я зібрався в дальнюю дорогу
(На сході вже багрянились вогні)
Хотів я зранку помолитись Богу,
Але молитись не дали мені.
Я без молитви вирушив в дорогу
Узяв у торбу хліба і води...
Забрали торбу. Стусана з порогу
Мені дали, сказавши: «Так іди!»
Ішов голодний, тихий і сумний,
Без Бога в серці, в чім родила мати,
А за спиною верещали: «Стій!
Давай назад, бо будемо стріляти!»
Я постояв, подумав, зрозумів,
Що голому нема чого втрачати.
Коли за обрій вже зайти зумів,
То вирішив назад не повертати.
Хіба ж це мати научала сина,
Щоб на чужому горі наживався?
Чому ж і досі стогне Україна
Від тих, хто гербом влади увінчався?
Чи може то безбатченки лихії,
Що увірвались до скарбниць народу,
Й розпродають Вітчизну, як повію,
Щоби вгребти собі винагороду?
А може орди ханські повернулись
Й від того наша ненька стогне й плаче?
Що ж ви, сини, чи мертвим сном поснули?
Чи стліла у серцях козацька вдача?
Німий народе мій, мовчиш ти і понині
І дивишся, як ситії пани
Гребуть твоє добро по Україні,
А тебе хочуть взути в постоли.
Нагаєм знов на панщину погнати,
А волю справжню втерти в мозолі,
І доти, доки будеш ти мовчати,
Ти скніти будеш на своїй землі.
На Батьківщині жити, як в засланні,
Убого заздрячи життю чужих світів.
Мовчати й на глухім своїм мовчанні
Ростити знову й знов собі катів.
На ліжку вбогому вмирає хвора мати...
Ні слова з вуст, лиш слізоньки з-під вій.
Та замість того, щоб води подати,
Кричать скажені діти славу їй.
Знов: «Слава!», знову: «Хай живе!»
Знов крикуни з високим чином
Кричать: «Свобода! Всі вперед!», але
Це – ще не Україна.
Митці співають оди їй
Бездумно, безупинно.
А я сказати хочу: «Стій!
Це – ще не Україна».
Забувши міру (як завжди)
Всі славим Батьківщину.
Спинись, народе мій, зажди,
Це – ще не Україна.
Поглянь на руки матерів,
Що весь вік гнули спини,
Поглянь на сивину батьків,
Оце, брат, Україна.
На землю згублену поглянь,
Вона ж бо лиш єдина
Пізнала стільки зневірянь...
Оце, брат, Україна.
Устань, Тарасе, подивись,
Ти вірним оком сина.
Ти це хтів бачити колись?
Чи це твоя Вкраїна,
Де брат на брата гострить ніж,
Щоб зверху сів вражина?
Чого ж, Тарасе, ти мовчиш,
Чи це твоя Вкраїна?
Народе, брате, не згаси
Вогонь душі єдиний!
Старенькій неньці віднеси
І, впавши на коліна,
Моли пробачення,
проси,
Щоби простила сина.
Бо це, брат, Україна.
Бо це, брат, Україна!
Мабуть ми щось таки забули
У цій гонитві за життями...
Недодивились, недочули
У намаганні до нестями
Перекричати розпач власний
За все, що так і не
збулось.
Себе жалієм: «Я –
нещасний...
А винуватий в цьому
«хтось».
І роззирнувшись хижим оком
Волієм крайнього знайти
«Ми знаєм все, бо ми – пророки!
А от вони, вони – кати!»
І так, і сяк словами блудим,
По бездоріжжю, навмання...
Ми знаєм все, тому всіх судим
З печери власного знання.
Ну що ж... Беріть хрести, пророки,
Кривавий піт зітрем з лиця,
І до Голгофи мірять кроки
В тернових, нелегких вінцях.
Хто перший з вас на шлях цей стане,
Самотній шлях болючих ран???
……………………………….
Лежать «пророки» по диванах,
І дивляться в телеекран.
На кораблі життя, лаштуючи вітрила,
Шукаю в небі світлої зорі.
Фальшиві янголи на паперових крилах
Туди-сюди літають угорі.
Не полічити їх силенну силу.
Кишма кишать, мов купа хробаків.
Фальшиві янголи на паперових крилах –
Бездарні діти переобраних божків.
Є руки, є ноги і є голова,
І серце, що в груди колотить невпинно...
І є ще надія, що правда жива...
І є ще нагайки, що пишуть по спинах
Знайомі слова про любов до держави,
Відомі думки імпотентних ідей
І поділ знайомий на лівих і правих...
І тисяча клямок на сотню дверей...
Є прапор, є герб і пісні про свободу,
Є сало, це видно з портретів вождів,
Які так детально пояснять народу,
Чому той народ того сала не їв.
І є ще такі, які крикнуть де треба,
І ті, що незгодних примусять мовчать...
І є ще Душа, що літає по небу,
В той час, як бездушні на площах кричать.
Лякливим птахом думка пролетіла,
Пересторогою на всі віки.
Страшний не той, хто убиває тіло,
А той, хто душу крає на шматки.
Ніхто, мабуть, не буде сперечатись:
Поезія – то є найвищий дар.
Одним поетам в вічності літати,
А іншим – вічно брати гонорар.
Забута за буднями спала весна,
Прокинулась, бачить: лишилась одна.
Тихесенько встала, купалася в росах,
В косу заплітала розплетені коси.
Сиділа, чекала, а я все не йшов,
Подумала: мабуть, він іншу знайшов.
Стелились туманом травневі гаї,
Співали одвічні пісні солов'ї,
І згадував я в свою осінь сумну
Забуту за буднями милу весну.
Листком осіннім мене носять
Вітри років, вітри доріг.
А кораблі розлук голосять
Про те, що мав і не зберіг.
І клен самотній на прощання
Махає сотнями долонь...
Кидає листя осінь рання
У вогонь.
Життєві бурі нас кидають
То в небеса, то до землі,
Прощаєм ми і нам прощають
Гріхи великі і малі.
І забуваючи про втому,
В чужій, далекій стороні
Я вірю, що вернусь додому
Навесні.
Політ років не зупинити,
Вони назад не повернуть.
І вже не ми, а наші діти
Як нове листя проростуть.
І стане все навкруг зеленим
В краю, де я давно не був,
Там де лиш клен самотній мене
Не забув.
Листя клена, листя клена,
Ти, то – жовте, то – зелене,
То ти є, а то нема,
Віє холодом зима.
Листя клена, листя клена,
Як життя моє шалене...
Вітер вдаль несе від мене
Листя клена.
Я в порожньому кафе,
У кишені п'ять «зелених»
І блондинка «під шафе»
Звабно дивиться на мене.
А мені вже все одно:
Сльози, сміх, дешева слава...
Я дивлюсь, дивлюсь на дно,
А на дні лиш чорна кава.
Тут колись сиділи вдвох,
За вікном сміялось літо...
Мабуть, знає тільки Бог,
Де блукаєш ти по світу...
Сірий, мокрий листопад
Там за вікнами кафе,
Тут – лиш кави аромат
І блондинка «під шафе».
Боже, як я ще не вмер.
Так давно тебе чекаю.
Де блукаєш ти тепер.
Мабуть, навіть Бог не знає.
Що ж , я плакати не буду…
Хоч кохав тебе одну…
Кину і про все забуду,
І блондинці підморгну.
Чорна кава, чорна кава,
Ти моя сумна забава,
Чорна кава, жовті дні
І моя печаль на дні.
На стомленій землі краплинами дощу
Заграють небеса мелодію жалю.
На серці тільки біль, я тихо шепочу
Тобі в останній раз: «Я так тебе люблю».
Сумний осінній дощ відплачеться за нас,
Залишить на вікні краплини кришталю...
В цю невблаганну мить,
коли прощатись час,
Я тихо шепочу: «Я так
тебе люблю».
За гори, за моря нас розведе життя,
Та я легких доріг у долі не молю.
За всі мої гріхи єдине каяття
Твої святі слова: «Я так тебе люблю».
За селом зелений гай
Сонно затихає.
Темна ніч за небокрай
Сонечко ховає.
Припиняють шепіт свій
Колоски у полі,
І туманів сивий рій
Простелився долі.
Стих в саду пташиний спів
Аж до сходу сонця.
Котик-мурчик засопів
Тихо край віконця.
Спи і ти, моє маля,
Спи, моє серденько.
Засинає вся земля...
Спи, вже ніч близенько.
Прекрасний сон побачив я:
Дитинство золоте.
Раділа матінка моя –
У неї син росте.
Таким, як діти всі я ріс,
А мамі кращий всіх.
Найкращі руки, очі, ніс,
Найкращий в світі сміх.
Прощались витівки мені,
Коли я пустував.
А мама плакала вві сні...
Я чув, але ще спав.
Прокинувсь. Мами вже нема.
Я вибіг на поріг:
– Матусю! Матінко! Ма-ма-а-а!
Чом тебе не зберіг?!
Прекрасний сон побачив я:
Дитинство золоте.
Раділа матінка моя –
У неї син росте...
Два коня пасуться біля ставу:
Один – білий, другий – вороний.
Білий кінь – це радість і забава,
Чорний кінь – це смуток мій нічний.
Білому – земне широке поле,
Вороному – зорі в небесах...
Дівчина шепоче: «Мій соколе,
Чому в тебе сльози на очах?»
І козак, стискаючи долоні,
Сумно в очі дивиться її.
«Плачу я, бо не мої ці коні,
А мої лиш в гаю солов'ї».
Милувалось солов'ями літо,
І стояли трави в кришталі...
І летіли коні ген по світу:
Чорний – в небі, білий – по землі.
Життя, життя... Розлуки і чекання...
Кохання перше і любов остання...
І час, який не має вороття.
І все ж, як добре, що ти є, Життя!
Що розквітають посмішки і квіти,
Що друзі є і щастя – наші діти,
Безсонні ночі і щасливі сни,
І поцілунок першої весни,
І погляд ніжний кличе в забуття...
Як добре, що ти є, Життя!
І в день, коли піду за той поріг,
Де вже нема ні часу, ні доріг,
І звідки вже не буде вороття,
Скажу: «Як добре, що було Життя!»
І як спитають за добро і зло,
Згадаю все, що радісне було,
І щоб не гризло душу каяття,
Вклонюсь тобі до ніг, моє Життя!
Ми – діти Землі, безпорадні та кволі,
Блукаєм в пітьмі, як сліпі кошенята.
Невпинно шукаємо кращої долі,
А Доля – не річ, вона – птаха крилата.
Полине за обрій в нестримнім польоті,
За хмари злетить і назад повернеться.
З собою поманить так звабно, а потім
Поверне все так, як лиш їй заманеться.
А Доля – не річ, вона – птаха крилата...
За Долею треба у небо літати.
Як останній жовтий лист
Падаю на брук.
Хто я? Хитрий юний лис,
Чи самотній крук?
Сіре небо, чи земля
Спалена дотла?
Вічне літо... На поля
Осінь не прийшла...
Сумно й тихо. Кулі свист –
Незнайомий звук...
Як останній жовтий лист
Падаю на брук.
Ходив дорогами весни,
Щоб невідомий світ збагнути.
На всі чотири сторони
Я прокладав свої маршрути.
На крилах юності літав
Над світом дивним, незнайомим.
І був коханим, і кохав...
Йшов геть і знов вертавсь додому.
Улітку бігав по житах,
Шумів в дібровах вітром юним.
Любов і радість у серцях
Людей мої будили струни.
Осінню тугу і печаль
Ховав від всіх, та не від себе...
Вертався й знов летів у даль,
У світлу даль ясного неба.
Різдвяним снігом зігрівав
Замерзлу землю... Боже правий,
Ти бачив: раб твій не шукав
Ні влади, ні грошей, ні слави.
А тільки радості усім,
На всі чотири сторони...
Я був і грішним і святим,
Ходив дорогами весни.
Дивись, це твій шматочок неба
Тобі засяяв поміж хмар.
Це лиш тобі і лиш для тебе
Відкрили світ незнаних чар.
Зумій побачити, почути,
Все, що призначено тобі.
Вузли своїх думок розплутай,
Не загубися у юрбі,
Яка снує безладним роєм
З метою, але без Мети.
Зумій упоратись з собою
І за юрбою не піти.
Призупинись, поглянь у небо,
І ти побачиш поміж хмар:
Це лиш тобі і лиш для тебе
Відкрили світ незнаних чар.
Довірливим, маленьким кошеням
Дитяча радість зазирає в душу,
А я втрачаю лік безликим дням
І кожен день, чомусь, старіти мушу.
І суєтою невблаганні дні,
Як бур'яном колючим проростають...
Приходить сон і тільки уві сні
Я подумки ще іноді літаю.
Стомились крила, тіло і душа,
Але в очах вогонь іще жевріє
І серце просить: «Ти не полишай,
Не полишай, не полишай надію».
І я втрачаю лік безликим дням,
І кожен день чомусь старіти мушу,
Та знову й знов маленьким кошеням,
Дитяча радість зазирає в душу.
Ще лічить такти кров у скронях,
Це – дуже дивне відчуття,
Коли читаєш по долонях
Непевну музику життя.
Печалі й радості оркестри
Зібрались вже в твоїм краю...
Ти знаєш правду, ти – Маестро,
Зіграй же музику свою.
Настала мить, ти бачиш ноти
На тонких лініях небес,
Вони тобі розкажуть хто ти
І звідки, і коли воскрес.
Забудь про все! Забудь про себе!
Нехай життя – це тільки мить.
Твоя рука злітає в небо,
І дивна музика звучить.
Не зупиняйся, далі, далі!
Від небуття до небуття
Оркестри радості й печалі
Ведуть симфонію життя.
А що було? А все було…
Життя сміялось і гуло.
А де тепло? Тепла нема-
Скінчилось все, прийшла зима.
А що тепер? А що - ж тепер???
Чи я живий, чи вже помер?..
Мабуть живий, раз тут стою,
Серед зими, у цім краю…
А буде що? А буде день!
Веселий день нових пісень.
І я його наздожену,
Бо є надія на весну.
Падає, падає, падає сніг,
Землю замерзлу ховає у сни…
Чорні стрічки моїх літніх доріг
Тягне зима до весни.
І ти, віч-на-віч з журбою,
Колись зрозумієш сам:
Відвертість з самим собою
Найважче дається нам.
|
*