ЛИСТИ ПІД РАНОК

Твої листи, що надходять під ранок - тоді,
коли вже вогні
Південного Хреста починають згасати.
Ці листи, наче невидимі крила зоряного Лебедя,
що відлітає щоранку у невідомі краї.
Я відкриваю конверти, зліплені із паперових снів,
перечитую ці листи зі знайомим почерком.
Прозорі слова: від них віє космічним холодом...
Я впізнаю тебе.
Я уявляю тебе...
Ніч над містом поволі згортає свої чорні вітрила
і відчалює тихо кудись у безсоння.
Відчиняю вікно.
Я вдивляюсь у ніч,
ніби небо і ніч злились воєдино -
в безмежжя...
Гіркий цигарковий дим
зміїно в'їдається у думки:
десь той прадавній, чи, може, прийдешній рай
підсвідомo живе у згадках про перший гріх -
своє яблуко-серце я розкраюю
і даю половинку тобі, мій Адаме...
Що залишилось?
Ці давні, крилаті листи вже також
зникають, як дим
над вогнистим заобрієм...

Я змерзлою стежиною ввійду
у сон густих засніжених лісів.
Вернусь туди, де інколи
лиш чуть виття вовків -
у тишу, де хрустить мороз, коли торкнусь
я твоїх зледенілих вій...
Мовчиш. Ледь дихаєш. Ти спиш.
У цій обителі з очей перлина чистої сльози -
це ніби світ, що скрижанів
й тепер повис
на краєчку твої повік,
ніби бурулька головою вниз -
ще мить і впаде.
Та серед тиші вже ледь чутно
кришталевий дзвін:
так лунко кришаться і падають світи -
один за одним.
Прийми мене в свої засніжені ліси!
Вдягни у ризу вічної сосни -
зелені віти сонцем покропи
і тихим небом вкрий...
(2004)

ЦИКЛІЧНІСТЬ

Коли після довгого
мертвого спання -
зеленоока весна
покохалася
з блакитнооким літом -
вони присягнулися
у вірності
на золотому вівтарі
сонця.
Але літо зрадило -
у срібному храмі
місяця
повінчалося
з кароокою осінню.
Тоді зеленоока весна
збожеволіла
у відчаї -
на цинковому ложі хмар
лікувала її
сивоока зима
крижаними піґулками,
сніговими дозами морфію
і гіпнозом вітру...
...Коли після...
(2004)

Я поспішаю крізь сіднейський China Town,
проштовхуючись через натовп:
скрізь обличчя. Зизоокі обличчя.
Незнайомі звуки та голоси.
Посмішки. Чи то, часом, не маски?
Я поспішаю через цей австралійський клаптик Азії:
обабіч лише незрозумілі ієрогліфічні написи...
та знову азійські обличчя. Азійські посмішки.
Обличчя Азії - мені ввижаються
юні обличчя майбутніх чинґісханів з Китаю.
Я біжу - ось перехрестя!
Я втікаю - дивне перехрестя австралій,
європ, південних америк, африк та азій.
Перехрестя, де лінії перетину сходяться в серці.
Азійські обличчя. Азійські посмішки -
перехрестя років чи свідомості?
Що? Де? Коли? - втрачена пам'ять:
ці розшматовані клаптики цілісності
підсвідомість знов сплітає
у зшитки зазубрених цитат
стереотипності.
А ти, мій Боже, десь там, високо!
Десь понад всім цим хаосом -
знаєш, я тепер тут одна з тобою!
І я тепер на перехресті.
Мигає зелене, і я вже йду.
Переходжу на другу сторону вулиці,
до кінця цього кварталу - туди,
де крізь ранню імлу
видніються силуети таких ж емігрантів,
де у вітринах висотних будов віддзеркалюється
їхнє пожовкле листя...
Ці далекі пришельці зі старих європ
тут вже давно пустили коріння.
Там, серед них, я сховаюся:
там немає облич,
там немає очей -
там є лише барви,
що нагадують ренесансну позолоту
Середземномор'я...
Там нема голосів -
Там є лише м'який шепіт
у верховіттях...
PS: ...Хтось колись сказав,
що немає ангелів.
А я відповіла: "Подивись,
придивись уважно до цих вікон душі,
до розбитих вікон -
туди, де розтрощені серця єднаються,
чи не бачиш їх?"
(травень 2006)
    





AIR

Очікування грози
серед спекотного літа
гнітить...
Пекучий пісок просочується
крізь віконні шпарини,
що втупили
свій погляд на північ.
Ніч...
Мозок
вимикає
гарячу активність
пульсу.
Артерії у конвульсіях.
Кров
сповільнює
по своїх блакитних коліях
циркуляційний експрес.
В миттєвостях
чи у вічності
здіймається
бездумковий вакуум...
Гроза надійде.
Лише не тепер.
І не сьогодні.
Нею вже, мабуть,
відгриміло вчора.
Ніч...
Нірвана...
Ядро вічності
згорнулося коконом -
зацепеніло гойдається
у пустці самотності....
Піщинки шкребуть
у проміжках
між комою
та живою ще
підсвідомістю...
Колискова.
Ледь чутний спів. -
вітер стовпом -
вихор, торнадо, тунель?
Чорний зефір над асфальтом
трансформується
в гарячу безмежну душноту,
яка ще зовсім недавно
була свіжим повітрям.
Повітря. Fresh Air (Mentol?). Ефір. Дух -
він настільки потрібний душі...
Душно. Торнадо. Тунель -
подих, як zeppelin
з голосами безпомочі,
поволі звивається ввись..
(січень 2006)
 

Заборони впали
яблуком стиглим, важким -
із скарбниці розбитої
аромат миґдальний здіймається.
Навколо скарбнички -
шкарлупиння розлущене,
а вуста гіркотою
уже поціловані...
У сандаловім сутінку
смуток жахається
гілля дерев, проростаючих крізь
мури кам'яні.
По колонадах звиваються.
Вірші Петрарки в її
кучері тиціанові
як самоцвіти вплітаються.
І луною маґії -
дивом искристим,
мудреців еліксиром
лежить, наче спить, зваблена...
В залі тихій з аркадами
в сяйві витають злотавому
тони лютні журливої -
міфом окриленим
відлітають в краї,
де за рікою
згасають уже голоси,
а в пишних садах
на другій стороні
сонце назавжди прощається
з віком ренесансної краси...
(квітень 2004)






ТИХО У РОЗТОЧЧІ

Там – в тихім краї,
Де у гущі лісовій джерела
Беруть свій початок,
Де в замріяних озерах
Дзеркалиться бездонне небо;
В краї, де ріки розтікаються:
Одні – в Балтійське,
Другі – до Чорного,
Де потім у бурхливій течії,
Обгортаючи старезний континент,
Знову зливаються
В одному океані:
Там десь Атлантиди проблиски
Вони у синій глибині,
В промінні сонячнім
Вінцем прадавніх спогадів
У попелі вітром розсіялись...
Там, де в часі розбігаються
На всі сторони думки
І мрії... шепіт соснових лісів
Та скрегіт водяних млинів
Лиш чутно тишиною лунить.
Там відгуки воєн страшних
Та відблиски легенд старих
У водоспадному сплетінні
Німі витають... Тихо...
Так тихо в Розточчі –
В краї мовчазних дзвіниць,
Розстріляних церков.
І мертвих цвинтарів...

Небо над Розточчям
Розливались, мов безкрає море,
Ріки в семиструнну вертикаль -
Розквітали ніжно вічні сльози
Пролісками у лугах.
В мед-заграву весняного ранку
Арки простягався стан
Й непомітно барву - час горизонталі
В лазуровім смутку вицвітав.
Сумно мохом заростають
Фрески в сиротах-церквах,
Що руїнами з хрестами
Загубились у лісах. -
Десь розкидані по світу
Люди святять новий храм, -
А з Розточчя - лише світло
У фіалках та у снах...
Синє небо - тиха пристань
ув озерних дзеркалах.
Ліг вже промінь золотистий
На росу з небесних арф -
Й наче килим семибарвний
Водоспадний виткав ткач, -
Може, ще раз з неба гляне
Божа Матір на цей край?







... ІЗ СІДНЕЮ

Як раптово
кривавий промінь
розпоров тяжку ризу
дощових хмарищ -
розтрощився по мокрих
бетонних квадратах:
тисячі іскор
сліпучого полум'я -
в дзеркалі крапель
синьої повені
пелюсток палісандру...
Як тихо вони лягають
під ноги
наче в екстазі святої покори,
самовідречено віддаючись
напризволяще
байдужим крокам
перехожого...
Так і у відблисках
асфальтових калюж
буденність струшує
зі свого скелету примар
напівпрозорий вельон
пустки днів...
Тільки натовп низьких,
вбраних у сірий саван, хмар
і надалі бреде як процесія
кудись понад край
Нового світу... -
У цьому місті,
обвитому смоґом,
де крик зграй кажанів
кружляє у пітьмі
над кронами дерев
вечірнього Гайд парку:
де над сплетінням
розгалужених аркад
здіймаються,
наче тіні птахів
із Гітчкокових фільмів... -
Там катедра Сент Марі
урочисто чекає
на пришестя
перших променів
завтрішнього сонця.
Її дзвони,
наче галасливі діти,
розгойдаються -
і луною різдвяних мелодій
вознесуться у височінь,
до пронизаних сяйвом
далеких зоряних пустель...
(грудень 2005)






ПОВЕРНЕННЯ

І знов шляхи... Шляхи, що розходяться
і сходяться як ріки.
Із цих незчисленних перетинів доріг
намагається вирватись
заблукале повернення додому:
кидаюсь у зниклі літні вакації дитинства
та кидаюсь у сумне та дощове місто,
що так поволі прокидається
у холодну весну під час Великодня...
І комусь барвінок –
квітка барви глибокого неба,
чи то барви океану,
у який поринула таємна Атлантида,
чи то далекої берегині криг – Арктики,
чи то прадавнього льодовикового періоду –
комусь ця квітка, наче скроплена сльозою
когось із недосяжної космічної висоти –
вона в’ється попри коріння
старого лісового цвинтаря:
вона любить рости на могилах
давніх і не зовсім давніх предків...
І срібні хрести дерев’яної церкви,
що неподалік,
так боляче пронизують душу
своїм післядощовим лиском...
І це місто, що розкинулось
біля підніжжя пагорбів Розточчя,
це місто, що втратило свою корону
та невинність –
воно таке все сумне та замріяне:
завмерло в очікуванні якогось дива
із золотим промінням...
Бо усе, усе – ностальгія вже котрого повернення.
Усе – наче екскурс у спіраль історії
минулих і розтрощених цивілізацій;
як гучний шепіт
і дике зворушення емоцій;
як голоси, що кличуть у дорогу
нездійсненних мрій
старого мудрого князя
про повернення з далеких хрестових походів...
як голоси, що кличуть у дорогу в світ.
У світ, що обертається навколо
своєї осі та Сонця –
ніби вічний іронічний докір,
що все кружляє на своїх орбітах...
Бо, повернення завжди болить.
Воно стискає, мов залізний обруч...
(травень 2005)
   

Я стільки разів чекала,
коли ти повертатимешся з темряви лісу.
Я стільки разів вслухалася
у кожний шелест,
у тріск сухих гілок,
відгадуючи твої кроки.
Я так прислухалась до виття вітрів
у сподіванні,
що почую твій голос..
Але там, серед тиші - лише тужливий крик сови
сповіщав, що даремно: не йшов ти..
І не страшно мені було тут, на узліссі,
бо високо в небі зринали зоряні дощі -
їхнє сяйво спалахувало
над верхівками сосен,
нагадуючи про ту давню нашу Святоянську ніч,
що тепер ніби фосфоричний спомин,
ніби тисячі вогнів у зіницях -
заіскрилась і згасла..
Я знов тут. Чи чекаю?
Вже давно не сподіваюсь на диво.
I давно вже не плачу.
О! не вертайте, думки, по стежках,
котрими серце блукало наосліп!
Я давно вже не плачу,
а як би хотілось так як колись
плакать крізь сни! -
але, видно, ти вкрав мої сльози..
Все ж чекаю. Тебе вже не кличу,
бо захрип до оніміння мій голос.
Рухи застигли - ніби бачу себе в вовчій шкірі..
І лиш темрява - немов страх, немов біль -
мій вовчий інстинкт завжди поруч..

    





ВЕСНА

Вогнями Ватри кличе вже у ніч
Магічного й священного обряду,
Що крізь пітьму тисячоліть –
Як голос крові –
Знов із первісною пристрастю манить
Весна, що спалахнула у серцях
Слов'янського прадавнього народу.
Зове, манить тривожний клич у далечінь –
Спалити Смерть, щоб жилось!
Піснями й танцями у височінь
Полине радість в зорянисту ніч
Зустріну день новий ясний –
Хвала і честь Ярилу!
Астральне втілення богів:
На пантеоні наших прадідів –
Огнем очисним і живим
Вже на престолі воцариться земнім
Зеленоока Лада-Берегиня!







РІЗДВЯНИЙ СЕНТИМЕНТ

Я подумки серед ночі розтоплю
стару, кахляну, ще ледь теплу піч
і притулюся до неї спиною -
а біля мене змерзло затремтить
руде котя та згорнеться в клубочок...
І у руках триматиму гарячий чай,
що з нього дихають кориця й помаранчі -
а поки що далечини передчуття
залізе під гілля різдвяної ялинки...
... Та на столі вже сонно мружиться свіча.
Навколо неї - шкарлупиння.
І ось - обручка, лялька, ключ і таїна -
сьогодні вже з подругами наворожились...
Десь за вікном скажено біситься зимовий вій,
жбурляє снігом у змертвіле скло -
на нім малює квіти й зірки без душі
й усім назло - собі назло
у комині гудe і вовком виє...
... А тихий спокій - це було давним-давно.
І ясний образ - наче вчора:
так ніжно заколисує печі тепло
й немовби вогником рудим
котя муркоче y моїх долонях...

 





ПЕРШИЙ ДЗВІНОК

Дитино!...
Капнула сльоза
у склянку із водою.
Губи затремтіли
у німому крику:
із радіоефіру
жахливе щось почулось.
Квітка і дзвіночок
впали на підлогу...
Дитино!!!
Знялося в небо
кривавими крильми
пронизане наскрізь
серце у долонях...
І ось воно!
І ось уже це сталось!
Дитино!!!
І лише свіча
горить так тьмяно –
у цій скорботній самоті
дощем повите горе
ховається у полум'ї
молитви та проклять.
Дитино!
Не може капнути сльоза.
Не може в усмішці
паралічній кривій
народитись слово!
„Дитино!!!" –
майнула думка
спаленим шляхом увись:
„Візьми свою маму з собою!"...

Цей вірш - реакція на жахливу
трагедію в Беслані.

Як часто підводячи очі до неба,
І коли вже у них - ні сльози,
Ти згадаєш про щось, що так болісно в серце
Ще з дитинства глибоко врослось.
І тоді серед тиші благаєш невпинно:
Повернись! Повернись! Повернись!
Де самотність дзвінкою луною, як всесвіт,
Резонує на хвилях душі. -
Десь під сонцем жагучим, чужинним, далеким
Сокровенне здійсниться на мить:
Бачиш - он, білий сніг, що давно вже не снився,
Стелить чисте своє полотно -
Й серед сосен у небі сузір'ям іскриться
Тиха Ніч. Таємниця. Різдво...
(Сідней, січень 2006)
    





ГАММА СУЧАСНОСТІ

ДОгасаючий світ
ще силується відтворити
РЕмінісценцію весни
протежною рукою, але
МІмози кулями розсипались -
ФАта Морґана дійсності
вже набирає обрисів
СОЛьного стовпа.
ЛЯкається стривожено
СІренький голуб: довго літаючи,
не знаходить свого гнізда.
ДОдому вже не вернеться...
СІнай завмер без Мойсея голосу -
ЛЯгає прах безшелесно
СОЛьним шляхом, так
ФАнатично щось Азазел викрикує,
МІни підкладаючи, -
РЕкрути вже йдуть зі зброєю
ДОвершити наказ...

Маятник колишньої
Обрядної страшливої покори
Вже відбиває тепер
Свій південний ритм:
У світі війн та помсти -
Це корона смерті
На силуеті жертви,
Що виповзла з провалля днів,
Обмотаних терновим дротом...
І в повний місяць грішна ніч
Так фарисейськи одягає білі шати
Чистої панни!
Вампіри душ не сміють вкрасти
Цей солодкий трунок -
Келих крові винної правди,
В якому утопилася
Колюча іскра сонця.
Та чи тому я, бувша відьма,
прийшла на згарище єритиків
Змиритися із інквізиціями слів
жорстоких і твердих, мов камінь?
Спалах вогню - лише завдаток
Для фанатичної та ламентуючої
Втіхи канібалів
Неофашистських ритуалів.
Абсурдний залишок любові!
Нордовий вітер вже рознісся
По гарячих пустелях
І правовитих володіннях
Нової Світової Ночі...

Місяць
Одиноким пілігримом
Кружляє серед невидимих хвиль
Нічного припливу –
Це осіннє шаленство,
Відірване від землі,
Летить увись зривати квіти
Із зоряних лук.
І промінь,
Встромлений y серце,
Прикує погляд
До ожилих хмар статуй.
За куртиною театру
Схованого світу
Нездійсненої драми
Чи то ритуалу,
Де очі зблякнуть
І звикнуть до гри
Чорно-сірої трагедії
Молитви муз без арфи.
Переливається мелодія
Нечутно і водночас так лунко!
Це Бетховен, наче маг,
Чарує з ночі Місячну сонату.

На вовче сонце
У сутінках глядять Карпати
Вогняними очима давнини.
Десь по обпалених стежках Бескид
Лиш бігають знедолені вовки,
І ночі гімн в густих лісах
Голодні виють сіромахи.
Лиш зарано древній дзвін лунав
Церков, забутих у воєннім лиху –
З'являється вигнань мара:
Й проходить партизанська тінь УПА
Вовків слідами – брат за братом...

Я меч умию свій в Тобі,
В твоїй душі, у сльозах твоїх.
І сонце висушить його
Й очистить –
Вдихне у нього силу жить.
І виросте засіяним
Квіттям дрібним:
Не буде він губителем вже душ
Й скерує погляд свій
На ниточку життя.
І буде витися, мов плющ
По древі пам'яті й буття.
Твоя поранена душа
Простить йому ці рани.
І рани мук, спричинені терпінням,
Загояться невдовзі...
Йому лишень не докоряй,
Пробач йому. Можливо, так і слід:
Час випробовувань настав –
Жива ще кров,
Іще не вмерла, ще терпить...







ВІК АТОМУ

І мчався вершник на баскому коні -
Немилосердний воїн-лицар!
Кружляли вроки в небесах -
І ліс скорботою сивів...
А в нім - бетонна криниця:
Під яким чудо-листям папороть її хова?
Чому ж від сліз солона ця живиця?
Засох вже корінь дерева життя.
Немає болю та й нема вже втіхи
Bід легкокрилих мрій-надій...
А чорні церкви спалені - гробниці
Повиростали на несіяних полях.
Лиш вицвілі та поржавілі плакали ікони -
По вишитих стікали кров'ю рушниках.
Застигли сльози на свічках покори.
І лиш таблички забороненої зони
Колишуться y вітрі на стовпах...
Німі та тихі колонади
На передвічнім тлі
Із предків пам'яті попіднімались
У височінь - другого світу тінь:
Десь нагорі ввижався
Золотоверхий Константинополь
Та славний благородний Рим...

У моїх володіннях сьогодні турнір,
і приймаю спокійно я страту й спасіння:
десь високо у Царстві зникає цей шлях,
ніби тихе відлуння процесій.
Але все ж таки тут сьогодні турнір -
поєдинок віків: зради й кохання!
Де ж мій лицар і зброя його золота?
Лиш у сонячнім сяйві вилискує меч,
і хоругва над ним майорить,
і вітер куйовдить волосся..
Ти ж, Володарю мій, воював!
Воював до останнього подиху.
Ти за царством тужив
та за орлиним шаленством польоту!
В моїх володіннях вже скінчився турнір.
І тепер височіють дві вежі,
що невпинно вартують вночі
вічний спання його спокій...
Замість слави тепер надійшли
час смирення й скорботності Орден...
Де ж ти, Лицаре мій?
У моїх володіннях панує лиш тінь -
вже імлистий твій образ...

  

Минаю я твій сміх -
Не чую вже нічого.
В очах твоїх лиш лід,
У них - ніч чорна.
Як білий, чистий сніг
Паде тихо довкола -
Цей незбутній гріх
Заберу я з собою.
Так необачно тепер
Я зійшла аж униз.
А за мною услід -
Лише тихий твій докір.
Але очі без сліз,
На серці - лиш холод!
Так необачно тепер
Я зійшла аж униз:
У печери ночей,
У провалля безсоння.
Упивається біль:
Закривавлений сніг
тане ніжно в долонях.
Не можна згадувати тінь
Ніколи-ніколи:
У дзеркалі душі
Вона - мов прозорість.
Метелик на снігу
Не відчуває болю,
Мов недоторканий гріх,
Що цвіте лиш зимою.
Й так необачно тепер
Ще зупинюсь на мить.
Але очі без сліз,
І на серці лиш холод.
Не почую цей сміх,
пройду тихо повз нього -
На це здатна лиш тінь,
бо вона є прозора...







ПЕРЕЛІТНІ ПТАХИ

О, це вічне втікання з осені у весну -
вже багато птахів перетинало Екватор!
У гострій полярності почуттів:
між колючим морозом
та жагучою спекою,
де немає ні краплі вологи -
там мрії й слова,
мов полум'яний Грабалів лебідь,*
вогненні крила якого у висоті,
мов у танці зоряних хороводів:
ще перед тим, ніж упаде вниз,
пролунає той крик
серцеривною одою!
...А десь внизу пливуть моря й острови,
півострови та континенти...
Десь вгорі кружляють комети.
Цілі галактики переплелись:
сузір'я та одинокі планети...
Десь з-поза хмар
видно міста,
і немов камінці мозаїк,
утворюють конгломерат,
та пізніш
розсипаються та зникають...
Летять перелітні птахи -
їхній шлях оповитий
сонячним сяйвом:
там вітер й небесна блакить!
У позахмарній висоті,
десь між небом й землею -
лише туга, мрії та сни:
летіти, летіти за сонцем у вирій!

* "Ґрабалів полум'яний лебідь" -
цей образ взято із твору видатного
чеського письменника Богуміла Ґрабала
"Чарівна флейта" (1989).
   





ЛІЛЕЇ

Сумні лілеї пливуть
тихою водою -
гойдаються замріяні
на хвилях забуття.
Зачаровані красуні
розквітають під час
місячного сяйва,
коли під спів русалок
уся природа завмира.
Цієї ночі на Купала
забуття
втрачає свою силу
й виходять із води
душі наречених,
утоплені колись.
Як білий вельон
є для них імла,
а сукня -
пелюстки з латаття.
І хороводами
магічними танцюють,
плетуть із спогадів вінки,
кидають їх у воду,
і хлюпіт тишиною лине,
лякаючи наш сонний світ.
Лиш на світанку серед тиші
іскриться з променем роса.
Подує вітер -
розгойдає лілеї й хвилі,
і затремтить яскравим сяйвом
давно забута,
діамантова сльоза.

То ж намалюй весну
На чистім біло-крейдянім папері!
Старі дерева хай цвітуть
Розгорнутими крилами лелеки!
І темні контури зажурених хрестів
Мріятимуть про сизу примху ранку, -
Чийсь образ з росянистої імли
Нечутно прийде босоніж до ґанку.
І стане тихо. Все замре в передчутті
Ударів перших Великодніх дзвонів! -
Зима, стривожена від гучної луни,
Мов срібна акварель, розчиниться у водах.
Твій штрих митця торкнеться неба свято:
Воскресло в вись підійметься туман,
Скропляючи усе, неначе святить...
І мов проміння, що торкається землі –
Так обережно у старий цвинтар
Ввійде Хтось тихою ходою...
І в травах - замість крові слід -
Залишиться барвінок із росою.

  





СЬОГОДНІШНІЙ ВІРШ

(Буденне)

Як завжди, переступаючи поріг своєї улюбленої бібліотеки,
щоб покурити,
виходжу у двір старого Клементина –
аж раптом – дощ. Сліпий дощ.
І годинник на вежі вже відбив шосту годину,
дивлюсь – експозиція під відкритим небом:
на дереві
пурхають скульптурні без облич маленькі янголи.
Чудна алегорія: янголятка без „Я".
І крила їхні такі химерні.
І рухи якісь такі незграбні...
Недокурена цигарка летить у смітник.
Назад вже туди не повернуся.
Йду далі.
Йду вулицями Праги,
А дощ – сліпий, сонячний дощ
враз переходить у сліпу сонячну зливу –
над містом – важка, сіра вата із хмар,
подекуди роздерта, з блакитними вставками.
І Прага уся, мов смиренна, притихла –
Люди від зливи – хто де – поховалися.
Злива, сонячна злива паде –
он, за збілілою, мов зі снігу, дощовою завісою
Празький град і катедра Святого Віта –
(їхні контури ледве завісу прорізують,
і їх майже не видно),
бо, мабуть, хочуть відірватися від землі
та злетіти,
мов величезнa космічна станція
кудись в незбагненність,
туди, до самої Середини –
десь поза першопочаток Всесвіту...
І злива поволі вщухає.
Величезні калюжі,
що їх годі переступити, чи перескочити –
я крокую по них –
мої ноги вже цілі промоклі.
І я уся змокла.
Душа теж... Мені зимно.
А Прага – місто вічності!
І ріка, що тече під мостом в неповернення,
і небо, розбовтане хмарами,
і золота акварель, що простяглася над містом
від краю до краю...
І чайка, що пролітає, мов вишита сріблом
на тлі гобеленів небесних,
І все-все є з'єднане в сонячнім лиску,
в зoлоті арки... –
Я дивлюсь зачудовано,
на лиці відчуваю вологу –
не можу збагнути: чи то дощ, чи то сльози?...
Ми проходимо крізь міста,
і міста проходять крізь нас,
як сказав Андрухович.
І чомусь мені так подумалось:
ще трохи, й повернусь у місто свого раю,
у місто дитинства, у Львів..
А Прага – надія моя, мій вічний Рим,
І Сідней – місто мого чистилища.
Так, мабуть, ціле життя кудись ми ідем
Та зводимо в серці свої нові міста.
І в місті моїм – є там темна ріка зі страхів,
як Параматта в Сіднеї з акулами.
І є там вулички з назвами „Щастя" й „Любов",
Є й храми, будови, парки, сади і навіть кладовища.
І є в тому місті багато мешканців,
Та ще більше лише подорожніх...
І я знаю, що колись покину це місто –
вийду опівночі з нього,
пройду через браму
й попрямую під зоряним небом
серед високих некошених трав,
серед нив туди, де ти вже так довго чекаєш...
Та зараз я тут, стою на мості –
празькі вежі з хрестами вилискують сяйвом –
вони, мов антени, що вловлюють струмінь енергії
і передають її далі, на землю.
Я дивлюсь: місто - в душі,
місто – ззовні. Все таке з'єднане, сяє!
Буденне стає небуденним.
Мабуть, через усе це в таку урочисту мить
так Бог промовляє...

ЗАРОДЖЕННЯ ЖІНКИ

Все нижче й нижче
нахиляються
до тебе зорі й Місяць -
а ти, Панно, замріяна,
матеріє іще незаймана,
ще спиш невинним сном.
І в сні твому лелійному
тече ріка під кригою,
але прийде весна відлигою -
звільнить твою печаль..
І ось уже під одягом
гарячим подихом
зашелестіло літечко -
мов стиглим, зрілим яблуком
серце твоє повниться -
із ледь тремтячим дотиком
сковзає із плечей твоїх
ніжно-шовкова дівоча біла шаль..
Ти прокидаєшся
й так зачудовано у ніч вдивляєшся,
бо відчуваєш щастя
лоскотний, невгасимий жар...
Ти - Жінка,
Ти - Матерія із Духа створена! -
І лоно хай твоє освятиться
Любові імпульсу вогненним променем!
Й коли рука твоя безсило
на животі потім спочине,
Мадонно, ти вже знатимеш:
там, під серденьком знеможеним
вже струменить нове Життя..

 

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!"
www.virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 4 листопада 2006 року