Небо знов молоде й блакитне,
Лютий спить непробудним сном,
А весна усміхнулась квітнем,
Яснооким малим пустуном.

Я тобі принесла фіялки,
А як місяць над містом став,
Ти мене цілував так палко
У розквітлі мої уста.

 

 
Чорний колір — колір зради,
а червоний — то любов,
очі в мене два свічада
і палка татарська кров.
О тікай, стрункий юначе,
стережись моїх очей:
подивлюсь — припадком наче —
і не спатимеш ночей.
Поцілую — і до скону
будеш прагнуть уст моїх,
і затроїть кров червону,
кров юначу п'яний гріх.

 

 
Такий похмурий вечір нині,
кривавий захід знов мовчить,
і западає тінь в долині,
і вітер з півночі шумить.
А потім прийде ніч-старчиха,
простягне руку під вікно,
і знов присниться далеч тиха,
степів квітчасте полотно.
І битий шлях мені присниться
і під горою, за селом
похилий хрестик і криниця
й Христос з засмученим чолом.
 

 

ІНВЕКТИВА

О, світе підлости й брехні,
Насильства, підступу й сваволі!
Чи довго ще отак мені
Блукати без пуття й без долі?
Чи довго вам іще служить,
Людці нікчемні, карли духа?
Вже ліпше впасти на межі
Лицем в прийдешні завірюхи!

А коли ні, то де ж оті
Слова без страху і облуди,
Слова великі і прості,
Що б'ють в лице і палять груди?
О, як знайти в цій метушні
оте одне прекрасне Слово,
Що стане в величі ясній
І до сердець усім промовить?
І що шакалів і лисиць,
Вовків, гієн і чорних круків,
Самозакоханих самиць,
Самців метких і довгоруких,
І суку, що з кубла гарчить,
І вірних їй «батьків родини»
В одну благословенну мить
Оберне раптом у Людину?!

 

ЖНИВА

Сивий попіл притрусив принаду,
золотий волосся мого спліт,
і весни мені ти не пригадуй,
не бентеж спокою зрілих літ.
Буде осінь гарна й плодовита,
овочів не вбили громи з хмар,
і душа, як стиглий колос жита,
зберегла для житниць свій тягар.
Хай же прийдуть ті нежданні й пізні,
ті жнива, сподівані такі!
І впадуть покоси, зрізані
вимахом Господньої руки.

СПОВІДЬ

Не забудеш ніколи провин,
що ранами в серці носиш.
Не прийде до тебе син,
що пробачення в нього попросиш.
Не витреш з пам'яті слів
проказаних гнівно.
Це твій лебединий спів
на нерідному озері співаний.
Це твій передсмертний крик,
твоя сповідь, в серці причаєна...
Хай же буде благословенне повік
ім'я Твоє,
        Ти — нерозгадна Тайна.

 

ДОЩ

Дощ мав прийти коло восьмої,
а прийшов о десятій,
тонкими пасмами дрібноросяно
впав коло хати.
А жінка чекала напружено,
виглядаючи кожну краплю.
І стогнали сосни так тужно,
що жінка заплакала.

ВИЛАЗИТЬ МІСЯЦЬ...

Вилазить місяць, як полтавський книш,
з-за хмари, як із печі,
і голосом зимових типі
заводить пісня ночі.
Самотньо йдеш у ніч оцю,
у безвість, в порожнечу,
і, наче каторжний ланцюг,
свій біль волочиш.

БАБИНЕ ЛІТО

Кульбаби одцвіли і мрією пухкою
із вітром пурхнули кудись у далечінь.
За ними серце злинуло у неспокої
стежками маячінь.
Минуло літо, тільки бабине горить ще,
спадає листя на траву, неначе кров,
і баня неба молитовно пнеться вище,
темнішає немов.
Ввесь світ стоїть, мов храм розписаний штудерно,
Ввесь Божий світ яріє барвами яси.
І хочеться благать: очисти нас од скверни,
Створителю краси!