Поетичні твори Платона Воронько. Перша частина збірки "Осениця"

    Платон Микитович Воронько народився 1 грудня 1913р. в с. Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині.
    Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. Біографія його – справді народна біографія: в роки першої-другої п'ятирічок П. Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. В 1935р. його призивають до Червоної Армії.
    Демобілізувавшись, майбутній поет (він уже тоді писав вірші – здебільшого «для себе») повертається на Сумщину, деякий час вчителює, а 1937р. вступає до Літературного інституту ім. О. М. Горького. 1939р. добровольцем їде на фінський фронт, де воює разом з своїми товаришами по інституту – С. Наровчатовим, М.Отрадою, А. Копштейном та ін. З перших днів Великої Вітчизняної війни, знову добровольцем, – на її передньому краї, а 1943р. закінчує курси підривників і переправляється в партизанське з'єднання С. А. Ковпака. І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але не публікував їх. Зате деякі вірші його, написані в походах, стали піснями.
    1944р. виходить перша книжка віршів «Карпатський рейд», книжка поета-партизана, складена з віршів, створених у бойових походах – «від Путивля до Делятина». Вірші «Карпатського рейду» писалися в дусі народно-пісенному.
    Чи не найбільший успіх серед ліричних творів припав на долю вірша «Я той, що греблі рве», написаного невдовзі по війні, – він став хрестоматійним. У творчому розвитку П.Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього у поета вийшли збірки «Весняний грім» (1947), «Великий світ» (1948), «Славен мир» (1950), «Від Москви до Карпат» (1951), «Моя Москва» (1953), «Обов'язок» (1955), «Моя Гуцульщина» (1956), «Драгі другарі» (1959) та ін. Цей перелік поповнюється багатьма книжками для дітей (напр. «Казка про Чугайстра»).
    За повоєнними віршами можна легко бачити життєві маршрути поета – чи то шляхи «від Москви до Карпат» по місцях колишніх боїв, участь у всесвітній молодіжній конференції на захист миру в Лондоні чи поїздка до «драгих другарів» – у Болгарію, в інші країни, чи перебування в Москві, чи відвідини країв, де він народився і зростав.
    Для поезії другої половини 40 – 50-х років характерні вірші, навіяні героїкою і трагікою недавніх битв – «Солдат», «Могила генерала Руднєва», «Пісня про Лівшу», «Вдень накувала зозуля», «Ой, ганьба!», «Пісня ветерана», «Винесла відерце за ворота» та ін., а також інтимна, любовна тематика («Мені приснилась та білява», «Зустріч», «Тільки згадка торкнеться рукою», «Я не шукав кохання», «Є почуття такі прозорі» та ін.).
    Широке визнання здобули пісні «Я славлю партію», «Від Москви до Карпат», «Коні вороні», «Ходімо, кохана, у ліс», «І чого тікати» та ін.
    Епічний талант поета виявився в поемах «Безсмертя» (1945), «Ярославна» (1945), «За всі літа розлуки» (1945 – 1962) (автобіографічна за характером), поемі-легенді про братів-гуцулів – «Стояни», невеликій поемі «З Німеччини в Чернеччину» (1945).
    Від 1960 р. у світ виходять книги лірики і поем – «Мирний неспокій», «Через гони літ» (1960), «Гнівом Африка клекоче» (1961), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Скресання» (1967), «Поки живий – іду», «У світлі блискавиць» (1968), «Повінь» (1970), «Здвиг-земля» (1976), «Узьмінь» (1979) (одна з найваговитіших збірок ), «Батькові долоні», «Совість пам'яті» (1980).
    До 70-річчя поета вийшло чотири томи його вибраних творів. Поет продовжує плідно працювати також на ниві дитячої літератури.
    Платон Воронько є автором понад 30 збірок віршів і поем та великої кількості книжок і книжечок для дітей, а водночас і відомим громадським діячем.
    Заслуги поета відзначені урядовими нагородами і преміями. Він – лауреат Державної премії СРСР (1951, за книги «Добрий ранок» і «Славен мир»), Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1972, за книгу «Повінь»), премії Ленінського комсомолу України ім. М.Островського (1962, «Драгі другарі»), літературної премії ім. Лесі Українки (1976, збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», драматична поема «Казка про Чугайстра»).
Обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань.

    Збірки Платона Воронько "Осениця" складається з ліричних по своєму настрою віршів, віршів-роздумів про прожите та пережите, дороге та рідне серцю

Приємного Вам перегляду!

Збірка

"Осениця"



Осениця – не гучні обжинки,
А спокійний гуртовий обід.
Мов по краснім літі на поминки,
Сходиться в неділю всенький рід.

Будуть каша польова, горілка,
Квашені і свіжі кавуни.
Зрине пісня, наче перепілка,
І замре у гонах тишини,

Бо у вирій спомином полине
Сивокрила бесіда батьків.
Осениця – свято журавлине,
Прийшле із язицьких правіків.





Дорога на Київ у грунті й підґрунті,
В купинному здвижі, в грудневому грудді,
Поросла тернами, снігами задута,
Узута в сирицю, кривава, роззута,
Ота, що до ніг – праслов'янським племенам:
Полянам, древлянам і всім безіменним.
Дорога козацька, повстанська дорога,
Крізь дикі поля й ненаситні пороги.
Дорога Хмельницького, Ґонти, Шевченка...
Глибинна дорога – не стежка-кочевка.
По ній прямували піхота, обози,
Під стягом жовтневим пройшли паровози,
Сто сотень блискучих шабель Примакова
І партизанська гроза Ковпакова.
Дорога на Київ гуде, наче мідь,
Дзвоном п'ятнадцяти наших століть.





Супрун – козак на Запоріжжі,
Супрун – пілот у небесах.
Батьки звитяг – усе при збіжжі
На тракторах та на возах,
І нені – з кужелем на лаві
Чи з рискалем на буряках.
А їх синів у вічній славі
Несе Вітчизна на руках.





Ми – ковалі своєї долі»,–
Старий вівчар казав щодня.
Його в комунівській квасолі
За землю вбила куркульня.
Сховали діда там же в полі
І написали на хресті:
«Ми – ковалі своєї долі» –
І стали ці слова святі.





Раннє сонце, наче паляниця
З печі – розрум'янена, м'яка...
Я біжу по воду до криниці,
Десь коса дзвенить з-під молотка.
Може, мати вийме на лопаті
З печі, як на небі, отаку...
Від різдва немає хліба в хаті.
Два ціпи танцюють на току.





Цє вже ніч?
Та ні, іще не ніч.
Ще сонця слід багрянить виднокруг,
Ще сизі ластівки черкають Ворскли пруг,
На Вовчім у шибках – ні каганців, ні свіч...
Іще не ніч.

Ще видно, як в дійниці обручній
Скипають бульбашки на теплім шумовинні,
Ще мати знову дістає зі скрині
Ту хустку, що як молодість на ній,
Іще дідусь не погукав на піч
Мене, малого, доказати казку.

Денікінці червоного Тараску
Ведуть у яр на розстріл.
Це вже ніч.





Квіти люблять бджіл,
Бджоли квіти люблять.
Безліч міст і сіл
Немовлят голублять.
Геть по всій землі:
– Люленьки-люлі.

В час негоди мак
В пурпурну пелюстку
Просльозився так...
Так, як мати в хустку,
В хустку з полотна,
Бо іде війна.

Ні квіток, ні бджіл –
Мідяні джмелі.
Лиш на сотню сіл,
Сховане під піл:
– Люленьки-люлі,–
Наче з-під землі.





Стояло літнє місячне безвітря.
Старий ялинник наче скам'янів,
Він підіймав шпилів готичні вістря,
Мережив тінню рівний пруг полів.

З-під крил упали бомби-запальниці.
Шпилі повільно сунулись на пні,
А пруг ланів – неначе край спідниці
У юнки на Купала при вогні.

Коли б дівча – втекло чи закричало,
А бір мовчав, не зойкнули лани.
Лише насіння – всіх начал начало –
Нестямно рвалося кудись на край війни.

Де ж край війни?..
Ніхто не знав на світі.
І падали зернята в жар згори,
Як падають бійці, раптово вбиті,
Як падають їх рідні матері,
Коли приносять звістку поштарі.





В твоїх устах печальна складка,
Що з бронзи, з мармуру зійшла.
Ти не богиня,
А солдатка –
На попелищі край села...
Поземки землю фугували
Під ями вбитим – аж сичить.
Ти ж, мов загзиця,– до Каяли,
Щоб князю рани омочить.
Під серце кулею уражен
Обранець твій – ледь-ледь живий:
Твій Залізняк,
Твій Довбуш,
Разін,
Твій ковпаківець лісовий.
О незглибима ніжна рвійність,
Що на край світу – крізь бої...
Як є свята, жертовна вірність,
То ти – жива душа її.





Три танкиста,
Три веселих друга –
Экипаж машины боевой.
Солдатська пісня

Ніч шептала перешерхлими губами:
«Ой чого ж так гірко-димно у байрачині?»
Нахилялась в поцілунках над лобами
Трійки діток, що фашистом будуть страчені.

Як стягали із броньової колиски,
Сорочки геть обірвали з тіл обпечених,
А допік їх парабелум вогнеблисками.
Зійдуть зорі на могильних поперечинах.

Ніч убивців проклинала хуртовиною,
Загортала мертвих діток в сніжний ватяник.
Затужила, мов причинна, під калиною:
«З чим прийду я до порогів рідних матінок?..»



Полісся. Праліс твані обступили.
Загін вернувся з рейду і упав.
Болотяні каганчики купав
Дбайливо промені уранці засвітили.

А хлопці спали, набували сили,
Всяк пень собі під голову поклав.
До Сновидовичів, у тихий листоплав,
Фашисти бронепоїзд підкотили.

Удар з гармат, неначе землетрус.
А хлопці спали за бронею бору,
По шию кожен в теплу глицю вгруз.

Ковпак лайнувсь у сні, натяг картуз.
Одстрілювався тільки чорногуз
Двоствольним дзьобом, шию звівши вгору.





В тилу партизанськім, на бідній Волині,
Знайшли ми оселю в гнилій луговині.
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим –
Полинне подвір'я за тином лозовим.
Хатина стояла присохлим опеньком.
Дівча з перелазу на ніжках тоненьких
Скік-скік, наче зайчик. У пелені – сливи.
Яке ж воно раде, яке ж бо щасливе:
Сливок назбирало, щоб нас пригостити.
А в хаті давно вже – ні їсти, ні пити.
І личка немає – лиш очі як сливи,
Як сливи опісля грозової зливи,–
Великі та сині, аж сизі по краю.
Я слізьми давлюсь, як те щастя згадаю,
Дитяче, сирітське, за тином лозовим,
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим.



Багряна ніч. Пожежа чи гроза?
Привиділось. Ніч, як голубка, сиза.
І молодик за лозами поблизу,
І ним недоцілована роса.
Тоді бризантна хвиля од фугасу
На шмаття рознесе молодика,
Тоді трипала кулеметна траса
Потягнеться вогнем до літака
І не дотягнеться, і небо збагряниться
Відразу од пожежі та грози.
І мати вийме житні варяниці
В горнятку не із печі, а з лози,
І скаже: – їж, синочку, я зварила
Тоді, коли іще була жива.–
Що це – окоп солдатський чи могила?.
Не пригадає росяна трава.





Гіркий полин сивіє в межах,
На гонах – жито, пшениці.
Війна...
Хліба лягли в пожежах.
Лиш полини, мов ті бійці,
Стоять в обпалених одежах,
При них – бездомні горобці.
Коли фашисти гнали бранок
Із України за Волинь,
З них кожна брала наостанок
Не цвіт троянди, а полин.
Чи гіркотою був він рідний,
Мов їхня доля,–
Хто те зна?..
Та в кожної – пучечок срібний,
Немов дівоча таїна.
У чім та загадка полинна –
Бадилля в жовтій сивині?..
Солодке – в спомині хвилинне,
Гірке – у пам'яті на дні.



Гуцулка вишила стебло
Зеленолисте, квітку
І щедре сонячне тепло,
Бо вишивала влітку.

Як можна вишити тепло
Ласкаве, та невидне?
Не знаю як.
Воно було
Багряне та блакитне.

Коли приклав живе тепло
Із квіткою до рани,
Блакитного вже не було,–
А крізь багрянь – багряне.



Коні, вірні друзі,
Вбиті на Карпатах,
У страшній напрузі,
В шлеях при гарматах,

У грімких тачанках,
Де в задках – «максими»,
Що по вражих ланках –
Жаром невгасимим...

Коні ескадронні
З вершниками вбиті,
Вже на вашім схроні –
Цвіт волошки в житі,

А на високості –
Рутики червоні,
Там, де ваші кості,
Побратими-коні.



Чорні крила птаха на снігу,
Сивиною іній ліг на пір'ї.
Ні хлівця, ні тину на подвір'ї.
Тополина, зігнута в дугу.

З осені все спалене дотла,
Навіть паша бур'янів убога.
Вулиця із хутора втекла,
І з дороги збилася дорога.

Вільна птахо, в тебе ж пара крил,
Чом ти з пекла не втекла на волю?
Мов причинна, йде зима по полю.
Рідна земле, ти – ворожий тил.

Все це не приснилося мені,
Бачив сам я, власними очима.
Скільки тих трагедій за плечима
В пам'яті народу по війні.





В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
I Іоміж глухих руїн побачив я рояль.
I1 .ітиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся – тихий жаль:
11 є пощастило вижить ні одній
Струні стальній.

На кришці піднятій окреслені мішені:
Фашисти Баха грали на пістолі.
Лишилось гільз латунних зо три жмені
Од парабелума,
Од лютої сваволі,
Що дух прекрасного втоптала в перегній.

Спою сонату на струні сумній
Грав місяць над завалами каміння,
Л гільзи стріляні, мов чортове насіння,
Злорадно блискали на мертвій Прорізній.





Сіно пахне дужче, ніж трава,
Згадка більш тривожною бува.
Як сама подія промайнула,
Куля із націленого дула
На війні –
Тепер мене вбива.



На цвинтарі забутого села,
Що вимерло в війну і не воскресло,
Квітують без і сива ковила,
Закручена вітрами в перевесло.
А доокіл жовтіє степу мідь
З намуленою річкою мілкою.
Край цвинтаря самотня юнь стоїть,
До кетяга торкається рукою,
Немов до материнського плеча.
Питаю:
– Хто тут – батько а чи мати?..
– Не відаю...–
Розгублене дівча
Печаль очей спішить в бузку сховати.
– Лишилась я маленькою сама,
Дізналась потім, що в степу знайшлася,
Де Інгулець кургани обійма...–
Скупа росинка в листі зайнялася –
Сльозиночка палюча степова.
А дівчина підводить руку вище,
І мамина розквітла голова
До доньки хилиться з курного кладовища.





Ким ти зріс – чи явором, чи буком,
Може, кленом з зіркою на шапці,
Друже мій, похований за Бугом
Разом з кулеметом у тачанці?

Бомба з неба... Прилетіли коні,
Зранені осколками, і впали.
Корчились тумани в оболоні,
Ми нічого в коней не питали.

А вони заплакали криваво
І померли. Що вже їм казати.
Тамували урвище отави.
Зойкнули салютом автомати.

Рідколіссям заквітчались луки.
Коники у золотому танці.
Ким ти зріс тут – явором чи буком,
Може, кленом з зіркою на шапці?





Коли сонце, велике, багряне,
Робить перший свій крок по землі,
Ти виходиш, тамуючи рани,
На роботу у місті, в селі.
На посіви ідеш,
На обжинки,
Вчиш труду покоління нове.
Йдеш –
Немає для тебе зупинки,
Товариство моє фронтове.



День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов,
      покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда спитав: – Стережеш?
– Ні, світильнику ясний, за літо я звикся до поля.
Баштанець доглядав, а бадилля – чого стерегти?
У селі я один. Тут – із сином... Отам, де тополя,
Він убитий, казали... Могилу не зміг я знайти.
Але мертвий нікуди не піде. Отож я з Іваном
Гомоню, а буває, по чарці наливки хильнем.–
Місяць вгору пішов, луг і поле укрились туманом.
Дід сидів, гомонів на кулях під своїм куренем.
Пожовтіло усе, лиш тополя стояла зелена.
Аж до місяця в небі здіймала шумливе крило.
– Ач, ласкава яка, зеленіє зарадоньки мене.
Як пожовкне й вона, я від сина піду на село.



На вулиці стоять гарматногруді танки,
Пороша вкрила спини броньові.
Не на парад, здається, а в атаку
Загримотять в скаженій куряві...
І той сніжок, що кришталем іскриться,
Згорить мов порох. І дрімотна ніч
Впаде під гусінь, наче біла птиця,
Впритул прострелена болванкою між віч.
І вже її нічим не воскресити,
Як тисячі ночей, убитих на війні.
Пороша сіється через небесне сито,
Сніжинки грають в жмурки на броні.





Баранці, кудлаті баранці –
Білою отарою на морі.
Прикордонний корабель в дозорі,
Блискають локаторів хребці.
У чохлі гармата кормова,
Пусто у торпеднім апараті.
Мир!..
Але у кожному квадраті
Притаїлася тривога бойова
Або навіть –
Третя світова.





У атомну війну повірити не можна.
Чому ж мені так боляче-тривожно?
Чому ввижається слизька, одна-єдина
Льодина в морі і – на ній людина?
Жахлива самота – ані душі довкола.
Зола на всій землі давно вже прохолола.
Рябіє струп'ями розтоплене каміння –
Німі надгробочки одвічного творіння
Мільярднорукого розумного труда.
А на крижині мати молода –
Ні мужа, ні дітей не вигляда.



Припорошені інеєм щоки,
Сніг блукає в кошлатих бровах.
А які ще тверді його кроки,
Рук живих широченний розмах.
Він з морозом веде поєдинки,
Він штурмує рвучку заметіль.
Дві години пройти до зупинки...
Тільки в цьому, спитаєте, ціль?
Може, й так.
Він – ровесник століття,
У дев'ятий десяток іде.
І ялини опущене віття
В ноги срібні поклони кладе
Лиш йому, бо у парку – нікого,
Хоч у місті людей за мільйон.
Ця прогулянка – подвиг старого –
Всежиттєвий його марафон.
Громадянську пройшов, Вітчизняну.,
Як завжди, рушив з дому зарану –
Ще світились шибки де-не-де.
Ветеран на роботу іде.



Покололись роки на дрібні черепки
І пірнули в глибинь.
В них кохається вчений,
Припадає до них, мов до вуст нареченій,
Обдуває намул вікової ріки.

Не кубушку він стулить із них, а епоху.
І сарматка помчить із дитям на коні...
Бо війна почалась за помірок гороху,–
Від кубушки й мисок – черепки при вогні.

Може, й наше життя по череп'ї з пластмаси
Будуть вчені вивчать у прийдешні віки.
О, яке ж то безглуздя!
Від кожного часу
Залишає війна черепки.





Війною стрів мене цей Світ.
Із неба кидав до колиски
Заліза толові огризки
І вишень ранній первоцвіт.
Стогнав і лаявсь Білий Світ...
Та я не чув того нічого:
Було ще місяців –
Не літ –
Мені від роду, як прочовгав
Рік чотирнадцятий свій слід,
Кривавий і могильний слід.
Мене він чоботом не стер:
Нехай, мовляв, солдат росте.





Пасуться коні в зоряному лузі,
Нічліжники печуть солодкі буряки.
Два місяці – в сазі і на галуззі.
Я з жахом думаю:
А що, коли вовки?..

Усе вночі широке і далеке,
Усе страшне – аж ген до Гниляків.
З гнізда схиляє голову лелека:
– Не бійся, спи, я прожену вовків.

Я засинаю в сіні на ряденці,
І видиться, як вовка б'є крилом
Наш чорногуз.
І радісно на серці.
Солодкий дух пливе понад селом.



Мати внесе околоту,
Зварить куліш у горняті.
Ми дрова не йдем колоти –
Вже й тину нема при хаті.
Коли ж розлилася повінь,
В город нанесло красноталю,
Прибився трухлявий човен.
Є дрова... Пшона не стало.



То був могутній духом чоловік.
Він знав:
Ніхто поміж людей за вік
Небесну блискавку іще до рук не брав,-
I вирушив у степ до грозових заграв.
Його знайшли убитим на ріллі.
Як поховали –
З горбика в імлі
Майнула блискавка.
Він випустив її
З могили у міжзоряні краї.
Навіщо мертвому той грозовий вогонь...
Але ж він брав його у лещата долонь.





Два Тютюнники стоять переді мною.
Доле, ти дала такий талант братам,
Що вражав нас правдою земною,
Зливи ніс посушливим літам.

Вже колосся бронзою дзвеніло,
Спілі зернята співали на коші...
Чом же яре сонце потемніло?
Чом сльота осіння на душі?

І холодні похоронні сурми
Слізьми захлинаються, сумні.
Два Тютюнники, немов народні думи,
Болем озиваються в мені.





А сонце ще стояло проти скелі,
Мов думало: чи далі йти донизу,
Чи серед вересу, на моховій постелі,
Росою окропить свою багряну ризу?
Подумало й пішло, лишило спогадання
Про щасну таїну у вересовім цвіті.
Зі скелі сонце потім, в кожнім літі,
Мені всміхалося:
– Примарні сподівання.
Таке дарується людині раз на світі.





Минувшина, яка ти дорога!
Скарбниця пам'яті і запорука дії.
Іду до тебе – серцем молодію,
Серпанком голубим колишеться юга,
І сивина моя, либонь, стає русява.
І знову стежка на снігу кривава...
Та навіть болем ти для мене дорога,
Моя минувшина.





Сонце вечірнє в пухнастій хмарині,
Як мати стара в полотняній хустині,
З-над обрію в полі когось виглядає.
А той десь далеко, либонь на Алтаї,
Чи, може, ще далі – в човні на Амурі...
І сонце за обрій зникає в зажурі.
Лиш хмарка біліє край неба в імлі,
Мов хустка з-під стріхи у тьмяному склі.





Смереки сині,
Сріблясті буки
Здіймають в небо стопалі руки,
Мені махають через Карпати:
– Приходь спочити,
Пісень співати.
Ми всі шумливі, живі, здорові,
У наших жилах – краплини крові,
Яку пролив ти на верховині.–
Гукають буки,
Смереки сині.
І я той поклик вчуваю радо,
Лечу душею до зеленграда,
Де грають гуки
В камінній ріні,
Де срібні буки,
Смереки сині.

Сонце сходило за гуком,
Ні, не сходило – спливало.
Простягав до нього руки
Пишний бук над перевалом.
А воно на руки – хустку
З променистого серпанку...
Як ласкава Ксеня з Хуста –
Ясинівському Іванку...
А мені?
Мені, старому,–
Все зціляюча «Свалява»,
Тепла злива після грому
Й Ковпакових рейдів слава.



Не спиться весні, бо така молода.
В косі золотий молодик-гребінець,
А під ногами отава руда,
Крізь неї блакитний пробивсь пагінець
Проліска:
– Мамо, я змерз, я тремчу.–
Весна йому:
– Вранці дам сонця й дощу.–
Поруч конвалія вийшла тендітна.
Весна посміхнулась:
– Я вже не бездітна.



Досвітній шепіт ночі – таїна.
Край неба засіріли чорні хмари.
На все міжгір'я – лампочка одна,
Немов із башти мстивої Тамари.
Скресає пташки хрипкий голосок,
Він, як і вогник, поки що самотній.
З імлистої міжгірної безодні
Світанок вирвався до моря на пісок.
Не згасне вогник – в променях розтане,
Самотній заспів потече у хор.
І день новий, мов дядько Чорномор,
В шоломі сонця вибреде з туману.
Тоді прокинеться минулого одвічність,
Обійме юнооке майбуття,
І самоти манлива особистість
Розчиниться в буденності буття.



Гроза шматує блискавками ніч,
Товче її, немов соломотряс.
Кошлату бурку не скидає з пліч
Вже третій тиждень громовий Кавказ.
Пишноти сонця, срібний бенкет зір –
Залиті зливами, розвіяні вітрами.
Та літо красне вже не за горами,
Світанком завтра спуститься із гір, –
Так думає з нас кожен, так жада.
А на світанку знов несе вода,
Мов з гір землисте листя восени.
Як тяжко б'ються з вітром ясени.





Регочуть трави – злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П'яніє луг, шумить, гуде
Опісля в'яленої спеки.

Кричить мені: – Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в латаття мідний ківш
І пий з усеї оболоні.

Губами я ловлю краплини,
Мов поцілунки юні п'ю,–
А ти стоїш, моя єдина.
По той бік райдуги в гаю.





У кохання є свої права,
Свій непередбачений талан:
Зоряна хвилина торжества,
Самоти студений океан.

У кохання є свої шляхи,
Суджені лише для двох сердець,
Є свої святині і гріхи,
Мила згода і кривавий герць.

Лиш повторень в ньому не бува,
Ні фортець надійних, ні руїн.
Зоряна хвилина торжества...
Потім – буря з чотирьох сторін.





Чого ти так давно мовчиш,
Сага ворсклянська комишана?..
Ні, ти кричиш мені, кричиш,
Моя вербова і вільшана.
Я чую голос рідний твій,–
То голос матері моєї.
Щодня спішу, аж рвуться шлеї,
А часу горнеться сувій
Все не до тебе, а від тебе.
Прошу твоєї хвилі, неба
І зірки в течії живій.
Бо то ж моя зоря єдина,
Моя щаслива і ясна,
Сага лозова, тополина
І при тобі земля родинна,
Де не кінчається весна.





Зовсім голенькі купались дівчата.
Ніч була тепла,
Імла як смола.
Блиснула блискавка,
Всі, мов качата,
З річки – туди, де одежа була.
Вкрились хустками, стислися вкупці...
Страшно, що блискавка може убить?
Ні, у дівчаток було на думці:
Мабуть, десь хлопці поблизу в цю мить.





Я знов у сні ходив до себе в гості
Стежиною, де б'ється осока
Коло млина, де у вербовій брості
Шумить кипінь на зрубі лотока.
Купався у ласкавім шумовинні,
Між палями шугав і завертав
У найстрашніші закутки дитинні,
В озерця із косицями отав.
Я бачив справжню зеленавість лугу,
Врочисто-чисту неба голубінь,
Найглибші в світі прірви і яруги,
Наиширшу гін пшеничних широчінь.
Ці кольори, ці простори й глибини
Лише в дитинстві бачити дано.
Уздрів я те, що в літньої людини
Роками й розумом затьмарене давно.



Жінка стоїть при труні,
Гріє руками холодне чоло.
Вона не зуміла віддати тепло
Найближчій людині за ночі і дні,
За довгі літа невеселі, трудні.
Шепоче:
– Я надто скупою була
На кожну краплину, часину тепла.
Тепер воно кригою стане в мені.–
Торкнулася кіс,
А вони крижані.





В очі сонцю дивитись нелегко також,
Як і совісті.
Часом глянеш, бува,– душу кине у дрож
З осоромності.

Тож повсюдно дивись в її очі гнівні,
У караючі.
Йди за совістю в світ, щоб ні кроку брехні,
Бо – світ за очі...





Зелена рибальська оселя
На березі моря в степах.
Стою, посивілий, мов скеля,–
Солоний пилок на губах.
Я сміх свій у збудженім щасті
Ловлю у юнацькім рою.
Чужі – корабельні снасті,
Бувалі в чужім краю.
Чужі – пересмаглі губи,
І мускулів сила – чужа.
А сміх мій, далекий і любий,
Мов та волошкова межа
У рідному рівному полі,
І зустріч на тій межі,
І перше кохання,
І болі,
І щастя моє – крізь чужі.





Гребінь глетчера Кавказу,
Мохом вицвілим обшитий,
Чеше чубик скелелазу –
Віковічному самшиту.
Трохи нижче, у міжгір'ї,
Там, де житла мов скрижалі,
Гріють в кожному подвір'ї
Бабу сів столітніх шалі
Та надії:
Вже невдовзі
їхні правнуки злетяться,
В винограднім густолоззі
Захмеліє сиве щастя.





Гроза п'яніла в бешкеті шаленім,
Шмагала верболозом комиші.
Громових вершників блискучі палаші
Дубам стинали голови зелені.
А скільки злого реготу і шуму!
Земля, здавалось, трісне на шматки.
А скільки над малим поріддям глуму:
Глід, в пасма скручений, ковтав свої голки.
Улігся вітер, одшуміла злива.
Діброва посміхнулася щаслива.
Парчею срібною хизується олива.
Всі голови у нелинів на плечах.
Лиш трухляки гарцюють в бистротечах,
Прямуючи у дровники при печах.





Неначе пас на паровій машині,
Летить шосе, гойдається в очах.
Зненацька – стоп!..
За трасою в шипшині
Розлігся Час,
Провітрився, прочах
І задрімав.
Наснились дні минулі:
Незаймані степи – безмежна брагодать.
Давно вже одкувалися зозулі,
Лелеки й лебеді у теплий край летять.
0 господи, яка блаженна тиша!..
1 стрепенувсь:
– Хіба поспиш тепер! –
Знов рушив пас, мільйони шин колише,
Несе на барикади НТР.

До змісту творів

На головну

Роботу над сторінкою розпочато 21 квітня 2006 року


В тилу партизанськім, на бідній Волині, Знайшли ми оселю в гнилій луговині. Під сонячним сміхом і гнівом грозовим – Полинне подвір'я за тином лозовим. Хатина стояла присохлим опеньком. Дівча з перелазу на ніжках тоненьких Скік-скік, наче зайчик. У пелені – сливи. Яке ж воно раде, яке ж бо щасливе: Сливок назбирало, щоб нас пригостити. А в хаті давно вже – ні їсти, ні пити. І личка немає – лиш очі як сливи, Як сливи опісля грозової зливи,– Великі та сині, аж сизі по краю. Я слізьми давлюсь, як те щастя згадаю, Дитяче, сирітське, за тином лозовим, Під сонячним сміхом і гнівом грозовим.


День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі. Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж. Повний місяць зійшов, покотивсь по сухій кукурудзі, В курінець зазирнув і у діда спитав: – Стережеш? – Ні, світильнику ясний, за літо я звикся до поля. Баштанець доглядав, а бадилля – чого стерегти? У селі я один. Тут – із сином... Отам, де тополя, Він убитий, казали... Могилу не зміг я знайти. Але мертвий нікуди не піде. Отож я з Іваном Гомоню, а буває, по чарці наливки хильнем.– Місяць вгору пішов, луг і поле укрились туманом. Дід сидів, гомонів на кулях під своїм куренем. Пожовтіло усе, лиш тополя стояла зелена. Аж до місяця в небі здіймала шумливе крило. – Ач, ласкава яка, зеленіє зарадоньки мене. Як пожовкне й вона, я від сина піду на село.


Досвітній шепіт ночі – таїна. Край неба засіріли чорні хмари. На все міжгір'я – лампочка одна, Немов із башти мстивої Тамари. Скресає пташки хрипкий голосок, Він, як і вогник, поки що самотній. З імлистої міжгірної безодні Світанок вирвався до моря на пісок. Не згасне вогник – в променях розтане, Самотній заспів потече у хор. І день новий, мов дядько Чорномор, В шоломі сонця вибреде з туману. Тоді прокинеться минулого одвічність, Обійме юнооке майбуття, І самоти манлива особистість Розчиниться в буденності буття.