Воронько
Осениця
частина
ІІ
Вірші з поетичної збірки
"Відлуння
десятиліть"
|
|
Платон Микитович Воронько
Осениця Вірші з поетичної збірки |
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується JAVA-навігація,
JAVA- та GIF-
анімація!!!
Збірка"Осениця"
частина ІІ
Мати щоліта полотна білила,
Праником била, била та й била
В кладку осикову, біля загати.
Гупає праник...
Лягаю спати.
Встану удосвіта – гупає праник,
Мов кроком пудовим ступає світанок.
Й нині, як вечір надходить, не ранок,-
Чую відлунок...
Ні, то вже не праник
Біля загати в качинім озерці,–
Мамина втома відболює в серці.
Минула холоднеча.
На годині
За день стара шипшина зацвіла.
Не забагато треба і людині –
Хіба лише душевного тепла.
Та найчастіш його й не вистачає.
Не про застолля я,
Не про банкетний хміль,–
Про слово, що виводить із відчаю,
Тамує в серці незглибимий біль.
Вільні чайки – супутниці милі
У плавбі, вдалині од землі.
На світанку вони злотокрилі,
Срібно-сизі – в вечірній імлі.
А вночі... Де їх бідні оселі?
Поблизу сивих подруг нема.
Надихає думки невеселі
Пересолена морем пітьма.
В мене прибрана, тепла каюта,
На столі – помаранчі, вино...
І свободи чаїної скрута
Заглядає всю ніч у вікно.
Був будиночок, сад яблуневий...
Залишилися лавка і тин.
Був стомісячний спілий, липневий
Дивний вечір, як сам Лебедин.
Сухозлотка од фар на муравці,
Чийсь транзистор кохану зове.
Я сиджу на струхлявілій лавці,
Зграя літ лебединих пливе.
З-поміж них найбіліша лебідка
Пригорнулась до серця крилом,
Що пливла в сороковому влітку
Над хмільним яблуневим теплом.
Якщо ти залишилась на світі
По сей бік вибухових лавин –
Хай привидяться липнем налиті
Чаші яблунь в далекому літі,
Коли нам лебедів Лебедин.
Землі не болить від орала, –
Від бомби, снаряда болить,
Болить від руки, що украла
У неї ріки блакить
І залишила у полі
Ім'я тії річки, та й квит.
Земля від гіркого болю
Іде у болотяний скит
Або в піскову пустелю
І стане лиха, скупа –
Ні місця не дасть під оселю,
Ні вжинку – бодай півснопа.
Я лежу в дзвінкім осіннім золоті
Під роями глиць.
Дух лісів настояний на солоді
Вив'ялих кислиць.
Задрімав: наснився поцілунок –
Трепетні вуста.
Справді сон а чи живий відлунок
Літ із-за півста.
Заливає повінь спогадання
Та й не в перший раз.
В пору золотого опадання
Зацвітає ряст.
Ледь-ледь чадить багаття по дощі,
Жарок беззубий смокче вогку глицю,
Мутна вода тече назад в криницю,
А не з підзем'я б'є поміж кущі.
Нараз протряхла сушнику нагреба,
Багаття полум'ям купальським розцвіло,
Джерелиться криниця. Все як треба.
Лиш між людей шугає нице зло.
Ось дибає триногий лось-підранок:
Свинцем спотворено класичний екстер'єр,–
Напивсь джерельної, приліг і вмер під ранок.
На дачі ллє жакани браконьєр.
По житньому полі,
По гонах життя
ІДУ -
І стежина грайлива
Ще вірить в далеке моє майбуття,
Як мати, лиш тим і щаслива.
Не знає стежина, що в ближнім ярку
Вона падолистом осіннім зітреться.
Уже не снопами, а по колоску
Збираю врожай свій у ворочок серця.
Та всякий новий колосок при стопі –
Багатший зерном над усі, що в снопі.
Зоряна музика з неба на трави...
Треба забути про завтрашні справи,
Затамувати настирливі болі,
Спертись плечем до живої тополі,
Вчути в ній пісню під музику неба,–
Більше нічого мені не треба.
Музика неба, пісня тополі
На рідному полі,
На хлібному полі.
Рання осінь малює пейзажі, та як ще!
Левітан і Васильківський не змогли б!
Дощ пішов на тиждень – все пропаще.
Із-під барв опалих виліз гриб.
Він м'ясистий, півкілограмовий.
Як йому зрадів беззубий дід!
Ну, а осені у час передзимовий –
Ні з мольбертом в ліс,
Ні на грибний обід.
Я, здається, нині в цій порі.
Хай швидше прилітають снігурі.
Ми часто час порівнюєм з рікою.
Ріка обабіч миє береги,
Махни у радості веслом або рукою -
Вже й берег, трави, квіти навкруги.
Але є третій бережок, звичайно,
Лише один і поперек ріки.
Він вдалині нам видиться печально,
Хоча на нім ті ж трави і квітки.
Нічого від початку не почнеш,
Щоб навіть зміг удруге народиться,
І вдруге трапиш в сіть прадавніх меж,
Де вкорінились глід або щириця.
Стопою вчуєш втоптану тропу...
Ось тут і маєш свій знайти початок –
Серед автографів мільйонних і печаток
На сіль переварить чужу ропу.
І коли ти у пошуку мастак,
Коли для істини – всю душу, кров і піт.
Сіль стане трохи іншою на смак,
Аніж була до тебе сотні літ.
Сплесне галуззям над собою
Стара тополя і зітхне
Червоно-жовтою журбою,
Яка, мов спалах, промайне.
Вона з одним листком багряним
Притисне бростку до грудей
І огородиться туманом
Од зір, од сонця, од людей.
Коли ж дихне пора погожа,
Стара одягнеться в атлас,
Зламає трухлу огорожу,
Всміхнеться, мила і пригожа,
До зір, до сонця і до нас.
О, як вона на мене схожа!
А може, схожа і на вас?
Осінній день бухикав хрипко,
Укрившись хутром листяним.
За сторчаком хворостяним
Зурмила бджіл прощальна скрипка,
Де молоденький сонях цвів
Між лисих макових голів.
Мак співчував йому:
– Чого це
Так запізнився,
Йде ж зима? –
А сонях, влюблений у сонце,
Лиш посміхався крадькома.
І ощасливлена бджола
Солодкий сміх його пила.
За літо стомлена мілесенька ріка
Вповільнює ходу свою синяву.
Вона не мріє про дніпрову славу,
Не тішиться стрибками з лотока.
Але коли в закови забере
Зима їй ноги і ласкаві руки,
Ріка обуриться:
«За що терплю я муки?..» –
І повінню кайдани роздере.
В тім герці волею наповниться душа,
А тіло силою наллється молодою, –
Ріка млини затопить до коша,
А може, й греблю пустить за водою.
Буває озоріння!
Так, але негусто.
Коли ж ти вчув його заздалегідь -
Воно стьмяніє враз.
На серці стане пусто,
Душа схолоне, наче дзвона мідь,
А ти у дзвін той будеш калатати
І тішитись: яка луна довкіл!
Хоча луна не вилітала з хати,
Вона, безкрила, билася об стіл.
На золотом гаптованій галявці
Берізка-юнка закружляла в танці –
Аж серце виривалося із тіла,
Аж платтячко за вітром полетіло.
Стоїть вона, тонюня і біленька,
Без хусточки, без платтячка, голенька.
Веселі очі раптом – повні сліз,
Як і у всіх оголених беріз.
Не за одежкою затужені вони,
А що не буде танців до весни.
Перон щербатий, наче берег річки.
Стрибни із нього – й понесе вода
Тебе, засмиканого вдома чоловічка,
Хай на твердій полиці – не біда.
На першім полустанку недалечко,
Як зійдеш – зачарує новизна.
І диво станеться:
З вишневого вершечка,
Мов зірка, ягода шелесне неземна
Тобі в долоні.
У шибки віконні
Осіннє сонце золотом хлюпне,
І на любистками порослому пероні
Коханням першим серце спалахне.
Важучі кетяги краси
Галузки вигнули бузкові,
Немов не справжні, а казкові
Суцвіття з перлами роси.
За день обламана, тонка
Стирчала гілочка бузкова.
Краса – то ноша нелегка,
Коли насправжня,
Не казкова.
Чи вірю я в удачу?
Як ще вірю!
Вона – Великдень творчого труда.
Щаслива мить, коли небесну мрію
Загнуздує земних думок орда.
І сам дивуєшся – сягнув у неможливе.
Ти вище себе підійняв себе.
Але удача – пані шаноблива,
Не гейкнеш їй ні цоб, ані цабе.
Мала пташина впала з висоти,
З-під неба од хуртечі та морозу.
Своїм падінням крикнула:
– Лети!
Впадеш од блискавки, од кулі чи склерозу.
Аби з польоту падав,
З висоти.
Хтось дурість вважає силою,
Діяльністю звуть суєту.
Того, хто нікого не милує,
Хвалять за вдачу круту:
«Він не ганчірка – кремінь!»
Кремінь...
Його б до кресала,
Щоб вічна душевна темінь
Хоч в іскрах миттєво скресала.
Я не причетний до святої таїни,–
Чув про святих, але ніде не бачив.
Можливо, той, хто ранньої весни
Засіяв смужку, кремінь намантачив
І зрізав перші плідні колоски,
В долонях вивіяв колючі остюки
І випік перший хлібець на вогні,–
Той знався на священній таїні.
Почув я півня в нас на Бессарабці
До сірого розвиднення уранці,
Коли Печерськ ще вікна не розплющив,
Коли тролейбус перший не приплющив
Казбеки сніжні до рівнин асфальту.
А півень з баритона аж до альта
Переливав свій голос артистично,
Так виразно і так нестерпно-клично,
Що я прокинувся під свитсю на Вовчім,
У клубкуватім коноплянім клоччі.
Почав шукати шкарубкі опорки,
Онучі з вибійчаної оборки,
Та й бігти в школу аж за кладовище.
Летіли з лави гребінь, мичка, днище,
І прядка перекинулась рипляча.
А півень знову будить нетерпляче...
Я в ліжку розминаю сигарету,
Все не збагну: а де ж той півень, де то –
На Бессарабськім ринку чи на Вовчім...
Печерськ розплющував свої замерзлі очі.
У дятла струсу мозку не буває,
Хоч все життя він дерево довбає,
Затиснувши дзьобасте долото.
І стресів, мабуть, не буває теж.
А як же він потрапив під авто?..
Лежить убитий між слідів-мереж.
Забув трудяга дятел те єдине,
Що в мудрої природи є людина,
Якій він цілий вік робив добро...
Ще тепла кров обагрює перо.
Синій птах, як я довго ішов за тобою
По горбах та ярах, із тяжкою судьбою,
Як боліли осколками січені кості...
І нарешті уздрів у тьмянкій високості.
Опустися, дай глянуть, який ти красивий!
Синій птах усміхнувсь:
– Я не синій, а сивий.
Грими, грими, весняний громе,
Над скреслим поливом Дніпра,
Зеленобаштові хороми
Здіймай, Батиєва гора.
Лети, о весно, з березоля
У літо, в липень-медяник.
Зерном налийся, щедрість поля,
Радій з приплоду, чередник.
Гніздись, іще не вбита качко,
Не думай, що за крок – біда.
Хай сто мисливців лазять рачки
Довкіл єдиного гнізда.
Ти з дітьми вилетиш у вирій,
На Здвиж повернеш ізвідтіль.
О серце, в грім весняний віруй,
Коли голосить заметіль.
На перевал ми вилізли помалу
І потекли назад із перевалу,
Забувши з межигірного віконця
Душею доторкнутися до сонця.
А дерлися по кручі ради того,
Щоб причаститися до чуда вогняного,
Серцями спалахнуть у сонці-вірі.
Вернулися такі ж суєтні, сірі, –
Із перевалу нас прогнала втома.
Лінивість будем проклинати вдома
І знову подумки сягать на перевали.
Вже б і пішли... Та чоботи порвали.
До всього звик я, навіть до осінньої
Холодної і чорної землі,–
Коли вже й сонце промені знецінює,
До заходу ховається в імлі.
Але не звик я до години сонної
В ранкову пору чи на схилі дня.
Волію час той пілкою суконною
Протерти, як спітнілого коня.
З відра облити свіжою, студеною...
І мчати, обірвавши стремена,
Незвіданою стежкою буденною,
Яку ніхто на світі ще не зна.
Поснули під ковдрою ночі,
заплющивши вікна, квартири.
Годинник чорняву брівку
уже приморгнув на чотири.
Захрипли на всесвіт горласті
транзистори – злі яничари.
На небі вдягають сузір'я
гаптовані сріблом кептари –
Біліє на сході світанок,
зустріть його треба врочисто.
Беруть із криниць Водолія
вологу його променисту.
З долонь розливають в любистки
досвітньої юності чари.
З любистків мелодія ллється,
як місячне світло з-за хмари.
В ту пору приходять до мене
буденні слова, як на свято,
Не дідом, не батьком кличуть,
а називають татом.
Не чарують квітки у букеті,–
Лиш розкидані десь по гіллю.
Я люблю не поета в поеті,
А людину в поеті люблю.
Мить, зупинися,
Ти прекрасна!
Й.-В. Гете– Не зупиняйся, далі йди,
Ти не ота...
Не та – прекрасна.–
Мить усміхнулась любо, красно,
Відлунком кинула:
– Зажди,
Ще пожалієш в час біди,
Що не сказав тоді, колись:
О мить прекрасна,
Зупинись!
Викреслюю рядки і цілі строфи
Нові слова летять у мій садок.
Слова – лебідки, журавлі і дрофи –
Звивають гнізда в паростях думок.
За ті, що в гніздах,– тішуся, радію,
А котрі викреслив?.. Я не тужу по них,
Бо слово те одвічно молодіє,
Яке не дуже квапиться до книг.
Сміється Гоголь, як сміється дзвінко!
А плаче як –
Того ніхто не зна.
Упала на дописану сторінку
Гірка сльоза, не перша, не одна.
Дивлюсь на Гоголя:
В печалі мудрі очі,
Безсмертна посмішка не гасне на губах.
Із «Мертвих душ» захланні морди вовчі
Гарцюють на осідланих гробах.
Хміль над Россю – полум'ям шаленим
З іскорками пуп'янків, квіток.
Він зеленим вогником до мене
Шепотів: – Чекай, настане строк! –
Строк був скорий. Рано восени,
За веселим пивом і вином,
Хміль-вогонь кричав: – Хильни, хильни!
І хоч світ коти доверху дном! –
Покохав тебе колись давно,
Ще зеленим вогником над Россю.
«Де ж ти, хмелю?..» Пиво і вино
На чужім весіллі пролилося.
Рось біжить, вузенька і мілка,
Як у пісні: «Схочу – перескочу!»
А у згадці – широчінь яка!..
Обміліла... Обміліли очі.
Іду по трав'янистих килимах.
Була в натхненні ткаля-майстериця.
Ось виткана із соняхів жар-птиця,
Який манливий крил її розмах!
А там – ромену золотава квітка,
Та біла – для вінчальної фати;
Комусь на щастя – з лілії підківка
Між рутою...
Промінчик з висоти,
Іще не затканий в основу конопляну,
Тонкою ниткою над кроснами ґуля.
І крик душі – довкіл, куди не гляну:
Яка прекрасна матінка-земля!
Бредуть вербички в глибокості,
В блакить ріки.
В родини риб спішать у гості
Явірники.
І лугові дуби юрбою,
Шумні, хмільні,
Ведуть калину за собою
По мілині:
– Ходімо з нами, юнко мила!
Не бійсь, мала! –
Довкіл весна зеленокрила,
Розмай тепла.
Вона й мене бере за душу
Коло Дніпра:
– Скресай, біжи! А я не рушу:
Крута гора.
Слова не штампують, як мідну грошву,
Хоч штампи-шрифти знакомиті здавна.
Слова мають серце і душу живу.
їм так, як і людям, потрібна весна
Під сонячним небом, на щедрому полі.
їм простору треба, крилатої волі,
Родини близької, і рідної хати,
І новонароджень в устах немовляти.
Найбільше їх щастя – поезії мова:
В ній подвиг, і пам'ять,
І совість – од слова.
Глодовий кущ колов шипами вітер,
Трощив на брості паморозі лід,
Змітав довкола таємничий слід
Відталинами виписаних літер.
Коли ж одяг покручені гілки
В зелений шовк з рожевістю рясною,
Сховав свої колючі кулаки
І з ніжним шепотом вклонивсь перед весною.
Згадав про зниклий напис на снігу,
Що мерехтів, мов іскри од кресала,
Він запитав красуню дорогу:
– Це ти мені про свій прихід писала?
– А хто ж іще!..
– Виходить, я даремно
Ламав за тебе шип'я кулаків?
– Я – дівчина...
Ми любим сварку ревну
Закоханих у нашу вроду юнаків.
... Учитель Котляревський...
Воєвода...
Герой баталій...
Кінчимо реєстр.
Еней вертається з Троянського походу.
В Полтаві грає полковий оркестр.
Моторний парубок Еней при тулумбасі.
Губернські пані – в білому як сніг...
Поет плете у передримськім часі
На кріпосну імперію батіг.
Криворівні, де гуцульські хати
До ріки збігають чередою,
В'ється стежка поміж брил загати
Над гаптованою зорями водою.
Кажуть, тою стежкою над силу
В теплу пору і в осінню хвищу
Йшов поет до пралісу по схилу,
Зупинявсь під явором найвищим.
Скільки дум чоло йому палили,
Серце сяло ярим сонцем зрана,
Повінню скресали творчі сили...
Поглинала все те смертна рана.
– Тужить вуйко Йван за нашу долю,-
Шепіт люду шурхотів по ріні.
Й нині чутно перелунок болю
На Франковій стежці в Криворівні.
- В мене весняні промені!
Повен тугий сагайдак.
Всім, хто в життя закоханий,
Промені, промені, промені
Я продаю за так!
Ранішнім сонцем даровані,
Злотні, мов спілий злак,
Промені, промені, промені!
Беріть собі в душі промені! –
Гукає гінкий хлопчак.
Хай пломеніє у спомині
День, коли йшов юнак,–
Промені, промені, промені,
В пору сердечної повіні
Всім продавав за так.
Гроза раптова.
Трепетні дерева
Обіймуться і відсахнуться геть.
І сонце дивиться із пилового мрева
Зіницями, запалими, як смерть.
Ріка, розчахнута в тісному узбережжі,
Готова кинутись на лози, комиші.
Найтяжче – передгроззя для душі
В сліпому, незбагненному бентежжі.
Ударить грім із тисячі гармат,
Багнети блискавиць прорвуть імли облогу
Тоді моя душа готова, як солдат,
Іти на смертний бій за перемогу.
Йду щоденно по гострому лезі я
Безконечного в часі ножа.
Мудрі кажуть: правдива поезія,
Коли сповнена болем душа.
Ну, а радість?
І радість болюча –
Швидкоплинна її краса.
Струни променів зріже туча,
І сльота заімлить небеса.
Далі йтиму по гострому лезі я,
Не ступлю на коштовний ефес.
Хай нестерпно болить поезія
Мирним щастям людських небес.
Для всіх відкритий мій тривожний світ.
Не оселитись закликаю в ньому,
А в гості завітать до того дому,
Де ратно й мирно жив багато літ.
Охоче розділю усе добро моє,
Віддам – кому що буде до вподоби.
Мій світ не схований в бездонні катакомби,
Але коштовності безцінні в ньому є.
Вони із тих скарбниць, що не бере іржа:
То честь людська – з юнацьких років чиста,
Плекана в серці совість комуніста
І красне слово – істини душа.
Птахи летять до літа,
Жовтень – під мокрим плащем.
Чаша моя долита
Вже не вином, а дощем.
Спасибі й на тому долі –
Страшно, коли пуста.
Осінь в моєму полі,
Озимина негуста
Вимокне чи перемерзне:
Зима – небезпечна пора.
Надіюся, може, на весну
Виживе нива котра.
Вже запахла антонівка спіла,
А на серці – серпнева жарінь.
Воля прагне великого діла
Перед тим, як сказати:
Амінь.
В час, коли затуманиться просинь
На моєму чималім віку,
Принеси мені, матінко-осінь,
Плід антонівки на рушнику.
У всіх є своя Чернеччина.
Добре, як є вона –
Мамина і лелечина –
В білому світі одна.
Добре, як є Слобожанщина,
Ворскла і шлях в Лебедин,
Де отчий твій край позначено
Також на світі один.
Я підтоптався.
Ноги-дерев'янці,
Не розігнути їх і не зігнуть.
А встану вранці, стисну речі в ранці
І – з молодими в пошукову путь.
Аби не буть обузою в дорозі –
Останні.сили вичерпну з душі,
Ітиму у строю, а не в обозі,
Топтатиму будяччя палаші.
Я зупинюсь лиш там, де смерть застане.
А ви ідіть,
Торуйте власний слід –
До людяних висот,
Бо ви – титани!
Молю я долю:
Хай наносить рани
Вам шлях незвіданий, а не крицевий шріт.
Явись, праправнуче, мені
Аж із далекого далека.
Скажи, яка сьогодні спека
У приазовській стороні,
Де йде полив і ночі й дні;
Або про те, як на Хрещатик
Зійшлися люди звідусіль
Обжинки вславить. На початок
Дівча вручає хліб і сіль
Трудівникам космічних піль.
Або мовчи, не говори,
Лише прийди. Хай я побачу
Крізь тебе землю, плідну, зрячу,
Від сонця – не від бомб – гарячу
Тії грядущої пори.
Жаром калини зігріюся,
Хмелевим цвітом уп'юсь,
Болем, як листям, розвіюся,
З піснею в себе вернусь.
І зустрічатиму зиму
З вірою в красну весну,
В щасну зорю невгасиму,
В крок на нову крутизну.
Художник ілюстрацій О. І. Мікловда
Технічний редактор Л. М. Бобир
Збірку здано на виробництво 18.07.83.
Підписано до друку 17.10.83.
Тираж 8000 пр. Зам. 3-231.
Видавництво «Радянський письменник»,
Київська книжкова фабрика «Жовтень».
Роботу над сторінкою розпочато 21 квітня 2006 року
