|
Василь Якович Грінчак "Земле
моя" |
Біографія,
|
ЗЕМЛЕ МОЯ
І
Райдуга в полі півнеба схиля
До колосків, до пшеничної ниви,
І голубіє у росах земля
Після дощу – благодатної зливи.
Жайворон хоче у небо злетіть –
Чисте, як озеро, світле і гоже.
Піснею хоче у небі прожить,
Та від землі відірватись не може.
Падає знову на груди землі,
Крильцями рідне гніздо обнімає,
Там у гнізді пташенята малі
Дивляться в небо, де пісня лунає.
Крила зміцніють після весни,
І пташенята летітимуть в небо,
Щастя відчувши в польоті, вони
Знову повернуться, земле, до тебе.
Як я люблю висоти голубінь,
Райдуги світле і ніжне проміння
І поривання нових поколінь,
Тих, що не гублять земного тяжіння.
ІІ
Все найдорожче, любов і жалі,
Все, чим світлію душею щоденно,
Взяв я від матері і від землі –
Ніжно, дитинно, натхненно!
Дяку і вірність у серці несу,
Хочу, щоб завжди світанки ясніли,
Щоб на землі шанували красу,
Матінку рідну любили.
Більшого горя не знаю, коли
Нива горить і чорніє зернина,
Тліє земля, де ромашки цвіли,
Сохне тонка тополина.
А на дорозі, в скорботі свята,
Мати стоїть і синів дожидає...
Хай обминуть нас криваві літа,
Хай не приходять до рідного краю.
ІІІ
Земле, засійся зерном золотим,
Щоб колосилася нива зелена,
Щоб смертоносний напалмовий дим
Не обвивав тебе саваном, нене.
Земле, заквітни розкішно в садах,
Щоб солов'ї ні на мить не змовкали,
Досить вже крові пролито в степах,
Досить вже мертві тебе обнімали.
Земле, колискою будь для людей,
А не труною – печаллю німою.
Хай над тобою засвітиться день
Сонцем ясним і любов'ю людською.
СИМФОНІЯ
Заструменіла, забриніла стрілка,
Тонесенько заграла, заспівала,
Затінькала у полі, як сопілка,
Як флейта, що найвищі ноти брала.
Від кореня, від грудочки земної
Пішов той звук стеблиною угору,
Стеблиною зеленою, з якої
Розвився колос у червневу пору.
Затаєно, здивовано, мрійливо
Дивилося, мінилося світання.
Над полем, над просторами, мов диво,
Здіймалось колоскове проростання.
Над нивами, над травами духмяно
Вбиралось, розвивалось у цвітіння,
У зернятках молочних рано-рано
Світилось, відбивалося проміння.
І голубінь із неба голубливо
Над колосом схилялася, стелилась.
І вже до обрію широка, щедра нива,
Як море, хвилювалась, колосилась.
А музика над полем не змовкала,
І жайворон крилятами в зеніті
Торкав ті струни, що бриніли в житі,–
Симфонія про колос наростала.
ВЕСНА
Пахтить, ряхтить, весняно дише
На всю ширінь масна рілля.
Від бруньок тріскається тиша,
Кипить у зелені гілля.
Ляга зернина до зернини
В долоні теплої землі.
І протинають небо синє
Шнурочком чорним журавлі.
Вітрець теплінню тихо віє
Помимо вуликів, садка.
Бджола на сонці крила гріє,
Ось-ось – і зірветься з льотка.
Ще вчора сніг білів на пагорбі крутому,
Іскрився в променях, вилискував, блищав.
А вітер налетів в пориві весняному
й за ніч на пагорбі той білий сніг злизав.
І диво сталося: між листям і травою
На другий день, лиш ранок заяснів,
Маленький пролісок, пробуджений весною,
На світ увесь так щедро засинів.
Солодко пахне в лісах медуниця,
Рву при землі поміж листям сухим.
Серце у грудях не може вміститься,
Б'ється, мов жайвір над лугом німим.
Ніжно берези вибілюють небо,
Дятел стукоче об кору сосни,
Як мені сумно бути без тебе
В перші пробуджені ранки весни.
Знову ти будеш вночі мені сниться,
Може, тому, що такі голубі
Очі твої, як в лісах медуниця,
Та, що зриваю між листям тобі.
ЩЕДРА НИВА
Хвилюється широка нива,
За валом вал переливається,
У грози, в сонячні години
Зерном янтарним наливається.
Красується під небом синім,
Із краю в край під вітром міниться.
Куди не глянеш, де не станеш,
Стеблом і колосом проміниться.
Шумить, шепоче тихо-тихо,
Щоранку до землі вклоняється
І під зорею світанковою
Росою срібною вмивається.
І, як провісник жнив багатих,
Летить над нею сиза горлиця.
Ще день, ще мить – і в полі чистому
Людина ниві низько вклониться.
БАЛАДА ПРО СКІФСЬКЕ ЗЕРНО
Під чорноземом,
Під суглинками і пісками
Пролежало скіфське зерно віками
В невеличкім кургані,
У звичайній скіфській могилі,
З того часу, як скіф-хлібороб
Не почувся на силі.
Поховали його у простій одежині,
Поруч меч-оборонець поклали
І вуздечку з коня,
А у головах поставили
Повне зерна горня,
Бо з дитинства душа його скіфська
Була у зернині.
Та ще рало тулилось
Біля натруджених ніг,
Тесане, стругане,
З коріння твердого, мов камінь.
Отак у землі пролежав той скіф,
І зерно біля нього
Мовчало в горняті віками.
А зараз те зерно
Волає в музеї на лаві,
Біля нього проходять туристи,
Мудреці й просто так – роззяви.
Кожний патякає щось,
Мовляв, почорніло, як вугля,
Що коли його посіяти,
То, звичайно, що уродить дуля...
І минають горня,
І спішать до тієї вітрини,
Де золото сяє,
Забувши про вічність зернини.
Йдуть дивитись на персні,
Підвіски і діадеми
І дивуються всі:
«Та невже?
Така розкіш?
І де ми?..
Та хіба це у скіфів?
Невже в здичавілих степах?
А різьба!
А браслети! –
І все збереглось у віках...»
А зерно із горняти
Волає в притишенім залі:
Та все золото те,
І обручки оті, й пекторалі,
Як приходила скрута
й голодна година страшна,
Все мінялось тоді
За малесеньку жменьку зерна!
Та те золото й розкіш
Везли із країн із далеких
На швидких кораблях
Персіяни й прославлені греки.
І за диво-зерно,
Життєдайність святої зернини
Віддавали вони
Найдорожчі шовкові тканини.
Ні, не вмер ще в мені,
В почорнілій шкарлупі, росток,
Ви посійте мене –
Зійде світлий,
живий колосок!
Рік мине, а чи два,
Чи десяток років, не віків –
На землі проростуть
Міріади таких колосків.
І з руки до руки
Потече чистим злотом зерно,
Що в горняті у скіфськім
Лежало віками воно.
СЯЙВО ЗЕРНИНИ
З батькової долоні,
Широкої, як рідне поле,
Порепаної і чорної,
Як борозни крутої ріллі,
Осяйної і світлої,
Як золоте сонячне коло,
Сипляться в дитячі руки
Пшеничні зерна малі.
Дзюркотить крізь пальці струмочок,
Ллється теплою ласкою,
Шумить колосками ниви,
Жайворонком у небі бринить.
Хлопчик усміхається,
Зворушений дивною казкою,
До батька до свого тулиться,
Й здається вічністю мить,
Хлопчик усміхається
До кожної сяючої зернини,
Що дозрівала в промінні
На високім пшеничнім стеблі.
І не було ще у хлопчика
Такої світлої днини,
Як оця літня днина
Із батьком на щедрій землі.
СТЕП
(Кубань, 1942 рік)
Ти знову, сестро, нині нагадала
Мені той степ, і ту страшну війну,
І ту теплінь, і степову весну,
Коли бійців ми наших виглядали.
Вночі не спали, бо до ранку канонада
Все гупала, і степом йшла луна,
Коли ж змовкала, серед ночі тишина
Була для нас неначе чорна зрада.
А вранці знов ми бігли до курганів,
Можливо, наші степом вже ідуть,
Та в них була важка й далека путь,
І маревом здавалось нам світання.
Бо степ безлюдно всюди даленів,
Лиш мріли сиві і сумні кургани,
Яскріли всюди червоно тюльпани,
А шлях між ними порожньо сірів.
Як настраждались ми в чеканні. Мати
Раз вийшла з нами, довго з-під руки
Вдивлялася у відблиски ріки,
Вдивлялася за обрій сивуватий.
І раптом аж здригнулась: між травою
Мигнули сірі тіні, знов і знов.
Та так, що степ під сонцем захолов,–
То бігли вовчі зграї ковилою.
Чи їх злякали вибухи снарядів,
Чи степ од вибухів за обрієм горів,
Хто зна. Та балками поміж сухих кущів
Вони все бігли й бігли безпорадно.
Нас ніби вітром здуло із кургану,
Опам'ятались вдома на печі.
В станицю наші увійшли вночі,
Ми чули голоси їх на світанні.
Які ж були то рідні голоси,
Обличчя рідні, очі, рідні руки
Після тяжкої, довгої розлуки,
Що вже й чекати не стачало сил.
Ми кожний день у степ ішли по квіти,
Тюльпани рвали,– степ ще так не цвів!
Від краю і до краю пломенів,
Горів, мов жар, ніде було ступити.
А мати квіти на пероні продавала,
Принаймні так казала нам завжди,
Сама ж солдатам роздавала молодим,
Коли їх на фронти випроводжали.
Приходила натомлена вночі,
Приносила хлібину чи тушонку
І плакала, бо жінка похоронку
В дорозі їй читала, плачучи.
А степ все цвів, і йшли, і йшли солдати,
За Дон на Україну йшли і йшли,
А ми тюльпани їм з надією несли,
Щоб легше їм було до бою стати.
Ти знову, сестро, нині нагадала
Мені той степ і ту страшну війну,
Тюльпанів море, степову весну,
Коли бійців ми на курганах виглядали.
Так тихо, що я тишу чую.
У тиші також звуки є:
Це коли в травах сік пульсує,
Це коли квітка росу п'є.
Це коли мед стікає в сотах,
Що принесла за день бджола,
Це в метушні важка робота
Мурах малих біля стебла.
Це коли зерно дозріває
І в колоску гніздечко в'є...
Коли уся Земля кружляє
І нам життя своє дає.
ПІСНЯ
Низько-низько розстелився
Туман по долині.
Там звив собі соловейко
Гніздо на калині.
Коли квітом забіліла
Калина весною,
Витьохкував соловейко
Пісню над рікою.
Витьохкував про кохання.
Про щастя пташине.
А гніздечко, мов колиску,
Гойдала калина.
Оперились пташенята,
В ірій полетіли.
На калині, на гілочці,
Гніздечко лишили.
ЧОВНИКИ-ЧОВНИ
Деснянський рибалка на човнику-струзі,
Що видовбав, вистругав сам із верби,
Пливе, не хитнеться. Такої плавби
Ніяк не навчуся. Під вербами в лузі
Ці довбанки всюди лежать у траві.
Неначе дельфіни лежать неживі
По всій придеснянській окрузі.
Та то лиш здається. Ген-ген з-за коси
Знов човничок-човен на хвилі прямує,
Рибалка у човнику вправно веслує,
Минаючи тіні столітніх осик.
І човник ті хвилі навпіл розтинає,
Летить в голубінь, у кипіння лугів.
І згадка за згадкою знову зринає
Про мужність походів далеких років.
Рибалка пригадує тихі затони
І вир течії, крутизну глибини...
Як стрімко тоді пролітали човни,
З лугів у майбутнє неслися вони –
Десну перейшли батальйони!
БАЛАДА
ПРО
ЗЕЛЕНУ
НЕДІЛЮ
Я маленький, я русявий...
А мати ласкаво:
«Ходім, сину, до берега,
Будем рогіз рвати
Та зелене, розмаїте
Гіллячко ламати.
Нарвемо між осокою
Татарського зілля,
Бо сьогодні на Поділлі
Зелена неділя»,
йдемо ми до берега
Стежкою, травою,
А зелене віття має
Прямо наді мною.
Зеленіє, аж бризкає
Зеленню долина,
Шумить листячком зеленим
Тонка сокорина.
Через місточок, така важенна,
Іде з травою гарба зелена.
Я зупинився, став біля клена,
Глянув у копанку – я теж зелений.
Штани зелені, сорочка, ноги,
Навіть в корови зелені роги.
Біжу, сміюся, весь зеленію,
Несу у серці зелену мрію.
Сміється сонце, сміється мати,
Йдемо додому клечати хату.
Хай наша хата теж зеленіє,
У світі білім не почорніє.
Бо у дідуся, коли згадає,
Кожна хатина горить, палає.
А як бабуся в згадках німіє,
Не тільки хата – земля чорніє.
Чорніють люди з горем-бідою,
І чорний вітер віє війною.
Мати стеле на долівку зілля,
Стеле рівно, примовляє:
«Зелена неділя, кучеряве хмілля,
Хай зеленню наша хата має,
До сонечка світлі вікна
Щораночку повертає».
Виходимо з хати і зелене віття
Чіпляємо на воріття.
Кожний ріжок, кожний дашок
Починаємо клечати,
І так дивно зеленіє наша світла хата.
Раптом чую гамір, стукіт,
Коні б'ють копитом,
До нас прямо у подвір'я
За весною за красною
Іде тепле літо.
Встає з воза батько,
Встає з воза дядько,
Встають тітка й молодиці,
В руках у них зеленіє жито і пшениця.
Заходять до хати,
До хати-світлиці,
Почали співати
Про диво жар-птицю:
«Летіла жар-птиця
Та попід горою,
Крила в неї зеленіли,
Як трава весною.
Летіла жар-птиця
Над полем, над житом,
А назустріч їй із жита
Вийшло тепле літо.
Сонечко жар-птиці
На крилечка сіло
І хвіст пишний у жар-птиці
Та й позолотило.
Прийшло до нас літо,
Шумує пшениця,
Хай у полі в колосочку
Зерно золотиться...»
Батько й мати за стіл сідають,
Гостей любих пригощають,
З літечком вітають!
А на столі зеленіє кріп і петрушка,
Салат, шпинат, цибуля зелена,
А в зеленій мисці зеленіє юшка
Та пирогів гора здоровенна.
Гості їдять, співають...
А я, малий, русявий,
Побіг у зелені трави,
Побіг у зелене жито
Стрічати зелене літо...
РІЧЕЧКА МОГО ДИТИНСТВА
Річечка вузенька Бережаночка,
Наче стрічка голуба між трав,
В'ється тихо, шелестить лататтям,
Забігає у широкий став.
А в ставу зникає, розливається,
Підмива коріння осоки,
їй назустріч випливають зграйками
З жовтими качатами качки.
Камінці на дні її виблискують,
І пісочок сріблом виграє.
Біля Бережаночки привітної
Миють верби листячко своє.
З Шарапанівки в Куниче на Китайгород
Річечка біжить в очеретах.
Скільки літ вона в мені голубиться
І хлюпоче-хлюпає у снах.
Там лілеї, мов з кришталю чистого,
Вперше я коханій назривав...
Річечко вузенька Бережаночко,
Ти течеш, як мрія, поміж трав!
Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.
У гнізді було п'ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На стежині луговій.
Безпорадні пташенятка
Розгубились по лужку,
Не знайдуть гніздечка-хатки,
Ще попадають в ріку.
Одуд кличе їх, скликає,
Добрий виламавши прут:
«Ось гніздечко,– промовляє,-
Одут-тут, одут-тут...»
Мій волошковий цвіте
Між золотистих нив,
Тобою квітне літо
І вітер захмелів.
Тобою мріє поле,
Про тебе мріє гай
І сяє голубінню
За житом небокрай.
Тебе зірву я, цвіте,
До неї понесу
Волошок сині квіти,
Волошкову красу.
Вона на тебе гляне,
Згадає про жита
І звеселить усмішкою
Мої сумні літа.
Пахне материнка у кімнаті,
Зірвана тобою при дорозі.
Я від тебе хочу сина мати,
Хочу щастя в радості й тривозі.
Хочу сина кликати: «Мій синку!»
І тебе любити, як світання.
Бо хто дарить ніжну материнку,
Той приносить щастя у коханні.
Дощі аж хлюпають –
прийшла пора червнева,
Схилилися вусаті ячмені,
А над полями блискавка вишнева
Ще б'є і трусить хмари наливні.
Гуркоче грім, і колос у пшениці
Здригається на росянім стеблі.
Ще не було такої громовиці,
Такої благодаті на землі.
Жита стоять стіною попід гаєм,
Неначе в оксамитовім вінку.
Ще б сонечка! Тоді зерно засяє,
Немов бурштин, у кожнім колоску.
ДЕРКАЧ
Деркач на лузі у траві
Всю ніч дере цупку тканину.
Не сплять тумани лугові
Від неспокійної пташини.
І чайки в березі пищать:
«Та тут же неможливо спати!
Ну перестань-но ти дирчать,
Ну досить ту шматину рвати!»
І чорногуз, як дід старий,
З гнізда погляне й починає:
«Якщо дереш, то вже дери,
Бо сил від тебе вже немає!»
Деркач не спить і до зорі
Усім деркоче без упину,
Коли ж виходять косарі,
Стихає у траві пташина.
Вже забілів горошок польовий.
І кашка розцвіла на стеблах деревію,
Стежина вкрилась килимком трави,
Такої ніжної, що я ступить не смію.
Ліс темною стіною обступив
Пшеничне поле, а на тому полі
Хтось ще здавен могилку обсадив,
І там у небо здійнялись тополі.
Стоять, мов свічі, не шелесне віть,
Стоять незрушно, чисто, мармурово.
Схилилось небо, в полі кожна мить
Дзвенить про пам'ять срібно, колосково.
Іду стежиною у тиші польовій,
Йду від могили разом із журбою.
А день проміниться, і пахне деревій,
І небо сяє синьою габою.
Хіба що у ранкової зорі,
Як усмішка твоя, таке світання,
Таке горіння, як твоє кохання,
Хіба що у ранкової зорі.
Хіба що ніжний яблуневий цвіт
Так світиться промінно, пелюстково,
Як твоя ласка, твоє щире слово,
Хіба що яблуневий ніжний цвіт.
Але найбільш боюся я тернини
Твоїх очей, твоєї глибини.
Вони тепер зорітимуть щоднини
Любов'ю неповторної весни.
ВЕСНА
Тане сніг. Чорніють полонини.
Небо наче синькою взялось.
Ручаї, зійшовшись на долині,
Цілий день змовляються про щось.
Непомітно, за якусь хвилину,
Посивіли котики в теплі,
Вилізли із бруньки на лозину
І на сонці гріються малі...
ГРЕЧКА
За селом біля садка,
Зовсім недалечко,
Наче море молока,
Розлилася гречка.
Підійди – вона дихне
Пахощами цвіту,
Вітерець легкий війне
Ласкою, привітом.
І почуєш, як дзвенить,
Як співає поле:
То до гречки в кожну мить
Підлітають бджоли.
Мов на арфі золотій
Хтось торкає струни...
Носить пісню тепловій –
За лісами луни.
Ти ніби те живлюще джерело,
Що б'ється кришталево при долині.
Там біля нього ніжно розцвіло
Галуззя білим цвітом на калині.
Там біля нього проліски ростуть.
Кульбаба жовтим цвітом процвітає,
Там горлиці щоранку воду п'ють,
До нього кожен спраглий припадає.
Ото і я до тебе поспішаю
І кожний порух твій очима я ловлю,
Вбираю серцем чистоту твою,
І серце від любові оживає.
БІЛІ НОЧІ
І на Вкраїні білі ночі!
Це коли ніжним білим цвітом
Черешні в селах зацвітають,
Коли в садах буяє повінь
Цвітіння щедрого. На вітах
Нема ще жодного листочка,
Який би світлим оксамитом
В промінні сонячнім бринів.
Кругом лиш цвіт. Не видно навіть
Ні хат у селищах, ні вулиць.
Ані людей. Все потопає
У білім мареві цвітіння,
І села в пору цю здаються
Поміж зеленими полями
Неначе білі острови...
Коли прокинешся у північ,
В кімнаті світло так, немовби
Надворі день. У тиші ллється
Крізь вікна сяйво мерехтливе,
І коли подих затаїти,
То чути шепіт пелюсток.
Виходиш з хати... Мати рідна!
Стрункі черешні, як мадонни,
Стоять в чарівному убранні
І ніч вибілюють кругом.
Від них біліє все подвір'я,
Паркан, і клуня, і криниця,
І журавель старий біліє,
Цямриння, й цинкове відро.
Стоїш, дивуєшся, вдихаєш
Медовий запах черешневий,
А місяць, ніби човен срібний,
Ледь-ледь у вишині пливе.
Тюї-тюї... Десь соловейко
В долині пісню починає,
А потім до струни торкнеться -
І ніч, як арфа, забринить.
Від тої музики на землю
Із гілочок, немов сніжинки,
Кружляють, сіються у тиші
Маленькі білі пелюстки...
Чарівні ночі, білі ночі
Зміняють дні погожі, тихі,
Коли у нас на Україні
Черешні всюди зацвітуть.
Вечорами пахнуть матіоли,
Тихо листям липа шелестить.
Я тебе люблю і вже ніколи
У житті не зможу розлюбить.
Назриваю квітів біля хати,
Що розквітли під моїм вікном,
Вийдем, люба, вечір зустрічати
Там, де мріють верби над ставком.
Сядем в човен, нас нестиме хвиля
Аж туди, де луг і сіножать...
Кажуть всі, що скоро в нас весілля,
Ми ж про це ще будемо мовчать.
Вечорами пахнуть матіоли,
Тихо листям липа шелестить.
Я тебе люблю і вже ніколи
У житті не зможу розлюбить.
Посеред двору липа розцвіла,
Правічна липа, кучеряві віти.
На ній мільярди ніжного суцвіття,
В суцвітті кожнім – золота бджола.
Бджола з Обухова, Кагарлика, Вільшанки,
Бджола з Трипілля, Ржищева, Півнів,
Усі летять ще з ночі, на світанку,
Щоб до обіду взяток не збіднів.
Гуде мільярднобджоло стовбур липи,
В промінні сонця заіскрився цвіт,
Хтось липу ніби золотом обсипав –
Злетівсь на неї весь бджолиний світ.
Дзижчить, бринить, видзвонює, співає,
Пахтить духмяно наш маленький двір.
У липи свято раз у рік буває,
І свято це – бджолиний медозбір.
А як пройшла пора її цвітіння,
То всюди мед янтарно заяснів –
В Обухові, Кагарлику, у Півнях,–
Той мед з села, що зветься Копачів!
БАЛАДА ПРО ДІДА СОЛОМУ
Від хати до хати, від дому до дому
Ходить балада про діда Солому.
Балада серйозна, балада й весела,
І знають про діда усі наші села.
Коли щось серйозне, то всім це відомо,
Що треба звернутись до діда Соломи.
Чи жито косити, а чи молотити,
То йти треба діда гарненько просити.
Воно це можливо зробити й самому,
Та можна побити стебло на солому.
А дід той і скосить, змолотить ладненько,
І кожна стеблина виходить рівненька.
Кулі чи сніпочки у діда, мов діти,
І чисті, й цупкенькі, аж любо глядіти.
Такими сніпками з високого жита
Можна хатину добряче покрити.
Якщо покривати, то всім це відомо,
Що треба просити знов діда Солому.
Дід стріху обводить спочатку кулями,
А потім хатину вшиває сніпками.
І вивершить гарно, що любо дивиться,
Недарма лелека на хаті гніздиться.
Та скажуть: спинися, це все застаріло,
Є шифер і цинк, а солома – не діло.
Можливо, це правда. Та справа не в тому,
Тут йдеться, як трудиться дід наш Солома.
Бо й навіть сьогодні: в колгоспі скосили
Й солому в стоги механічно зносили.
А щоб не прогнили стоги під дощами,
То дід наш Солома їх вершив руками.
Дід завжди в турботах, і всім це відомо,
Яка є майстерня у діда Соломи.
Там іграшки в нього смішні і кумедні:
Бичок із соломи, зайці і ведмеді.
Лелека в гнізді, соловейко співає,
І Баба Яга на мітлі пролітає.
З соломи жирафи, слони і пантери,
Казкові герої, міфічні химери...
Від хати до хати, від дому до дому
Всі діти говорять про діда Солому.
Бо сміх і веселощі, всім це відомо,
Дарує малятам дідусь наш Солома.
Та скажуть: «Ну й що? Не здивуєш нас нині,
Тих іграшок повно лежить в магазині!»
Лежать в магазині? Та справа не в тому,
Тут йдеться в баладі про діда Солому.
Якщо вже серйозно: були роковини
Тараса Шевченка у нашій країні.
І дід надіслав із пшениці ясної
Портрета людини, усім дорогої.
Злотиста стеблина лице оживляє,
У рисочці кожній веселкою грає.
Йде слава усюди, і всім це відомо,
З країни в країну про діда Солому.
Така-то балада, і щира й проста,
Бо в діда Соломи душа золота.
НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ
Прийшов опівночі, ступив через поріг,
Задріботів, зацокав по кімнаті,
І від його маленьких ніг
Сліди лишилися лапаті.
Обнюхав черевики, підійшов
До мисочки, де молоко біліло,
Почав хлебтати – щоб ти був здоров!
Та так, що аж під носом засвистіло.
І ще гостріш блищали колючки,
Коли він молока напився.
Порвав мені газету на шматки
І в тій газеті у кутку вмостився.
Ну, це уже занадто, друже мій,
Чи ти забув, де маєш ночувати?
Ану збирайся, та лишень мерщій,
Отак забути можна й рідну хату.
А він фурчить та дивиться в вікно,
На місяць дивиться й мені шепоче:
«Мої батьки пішли давно в кіно,
А сам, повірте, я сидіть не хочу».
Ласка у серці, мов пташка у небі,
Крильми тріпоче і лине до тебе,
Лине, голубиться, ніжністю б'ється,
В синь вечорову шовками снується,
Ласка у серці, мов хвиля дніпрова,
Сонячна, тепла і повна любові,
Тихо хлюпоче, у променях грає,
Глянеш – відчуєш, що краю немає.
Жаль, коли пташку поглинуть тумани,
Довго у серці болітимуть рани,
Жаль, коли хвилю розіб'є каміння,
Згасне у серці ласкаве проміння.
Я питаю: звідкіля ти,
Незнайома, мила,
Що у тебе, в лебедяти,
Руки – білі крила?
Я питаю: чом у тебе
Сині-сині очі?
Може, так синіють зорі
У травневі ночі?
Я питаю: чому коси,
Як в лугах покоси,
Де росли шовкові трави,
Ніжні і ласкаві?
Я питаю і боюся
Все про тебе взнати,
Може, є любов єдина
В серці лебедяти?
Горби піщані і червона глина,
Ярки, переярки, тернові кущаки,
Та нори лисячі, та зарості ожини,
І все це звалось здавна – Прирізки.
В дитинстві там худобина товклася,
Корови терли об кущі боки.
З ярочка яр дощами розмивався,
Горби ж стояли й звались – Прирізки.
Окопи зрили ті горби піщані,
І довго бились там червоні вояки,
І ця висотка, пункт оцей останній,
Був як форпост на карті – Прирізки.
А зараз тут баштан. Жовтаві дині
На сонці гріють репані боки,
І кавуни, як валуни в долині...
Та всі говорять: йдем на Прирізки.
Питаю в діда, чому так назвали?
А він покраяв диню на скибки,
Сказав поволі: «Землю прирізали
Колись бідноті. От і – Прирізки...»
На річці перший ясинець блискучий,
Під ним струмить прозора течія,
Вдивляюся і чітко бачу я,
Як на льоду відбились сині кручі.
Хати відбились, і стрункі дерева,
І крила чорні птаха-вітряка...
Дзвенить ріка стодзвонно, кришталево,
Немов рояль, виблискує ріка.
Та раптом в намальовану картину
На ковзанах метнулись хлопчаки
І написали за якусь хвилину
Зимову казку сонної ріки...
Мене питають: «Ти чого мовчиш?
Чого задуманий, зажурений сидиш?»
А що сказати їм – не відаю, не знаю:
Я в мить таку з тобою розмовляю.
Побачать усмішку замріяну в очах,
Дивуються: «Ти наче світлий птах!»
Нічого їм сказати не посмію:
Я в мить таку лише про тебе мрію.
Усі схиляються до мене у тривозі,
Коли помітять ненароком сльози.
Я засміюсь до друзів на прощання:
«Це все від того щирого кохання».
Омелюх сидить на горобині,
Скльовує солодкий сік із грона,
Так мій сум сидить у мене в грудях,
Скльовує мою останню радість.
Хоче моє серце полонити,
Хоче в мене радість відібрати,
Відібрати щирість і веселість,
Мою ласку і любов до тебе.
Але я не дамся йому злегка.
У найтяжчу у житті хвилину
Підійду до тебе, в очі гляну,
Змию сум гарячою сльозою.
І злетить пташина з горобини,
Полетить шукати собі зерна.
А мій сум покотиться із серця,
І воно любов'ю знов займеться.
ДІВЧИНКА З ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ
Я з нею познайомивсь у читальні,
Де гілка тулиться знадвору до вікна.
Шпаки на кленах увесь день вітально
Щебечуть там, бо вже прийшла весна.
Ми з нею півгодини розмовляли
Про навчання, про книги, про кіно...
«А ви моєї мами не стрічали?» –
Питала, глянувши в прочинене вікно.
Я дарував їй календар на згадку
І книги, де в малюнках сторінки.
І промінь-зайчик весняного ранку
Виблискував біля її руки.
Джміль забринів десь у віконній рамі.
Я щось розказував про білих журавлів...
«А ви не бачили моєї мами?» –
Питала, глянувши із-під тоненьких брів...
Чорніють високі гори,
Синіє вечірня даль.
І міниться річка на сонці,
Неначе розплавлена сталь.
Лягає тиша у трави,
Вечірня зоря встає.
І коник зелений на скрипці
Мелодію ночі снує.
Коли побачиш парус вдалині,
Згадай мене і напиши мені.
Бо серце в грудях, мов його вітрила,
До тебе лине, рідна моя, мила.
Коли почуєш чайку в тишині,
Згадай мене і напиши мені,
Бо то не чайка в морі закигиче,
То все тебе журливе серце кличе.
Коли край моря будеш ти одна,
Не знаючи ні спокою, ні сна,
Згадай мене, в цю мить я теж не сплю,
Бо лиш тебе чекаю і люблю.
Моя любов – то крапелька медова
На раз єдиний на твої уста.
Моя печаль – то хмарка вечорова
На усмішку твою, що з уст зліта,
Неначе ластівка, у небо веселкове.
То все на мить для тебе. Але слово,
Що зайнялось вогнем в душі на дні,
Те слово, що народжене з любові,
Воно не гасне, дорога, о ні!
Воно поллється ніжністю такою,
Яку ніхто ще на землі не знав,
Воно, осяяне любов'ю і красою,
Розкаже те, чого я не сказав.
Ввійде в життя, як зірка світанкова,
До серця твого цвітом припаде,
До рук торкнеться, мов трава шовкова,
Для тебе синім проліском зійде.
Повіє ласкою з березового гаю,
Про твої очі розповість тобі,
З якими я щоденно розмовляю,
З якими я щоденно у журбі.
Тобі простеле у життя дорогу
І подарує щастя повесні,
Щоб ти не знала болю і тривоги...
Воно не згасне, дорога, о ні!
Коли в тебе горе буде –
Не думай ховатись в кімнату,
Воно тобі висушить груди,
Ніколи не дасть тобі спати,
Остудить серце гаряче
І кине у темінь ночі,
І радості більш не побачать
Безсонні, зажурені очі.
Коли ж прийде щастя в хату
Таке, як ранкове сонце,
Не думай його ховати,
Від інших закрити віконце.
Воно в самотині згасне,
Як промінь в годину смеркання.
І те, що було прекрасним,
Тобі принесе страждання.
Ніколи не будь одною,
Як щастя чи горе буде,
Що б не було з тобою –
Серце неси між люди!
У червні раптом випав сніг
На молоде, квітуче жито,
На луг зелений, на моріг –
І забіліло всюди літо.
Біліє липа у садку,
Біліють вишні і черешні,
Стоять в снігу, як в сповитку,
Немов не наші, не тутешні.
Біліє гречка за селом,
Та не летять до неї бджоли,
Бо вже не цвітом, не теплом
Повіяло студене поле.
Ідуть закутані жінки,
Не граються веселі діти.
А чорнобривці й купчаки
Прив'яли й почали чорніти.
Так в червні нагло, як цей сніг,
Фашисти перейшли кордони.
І сивим матерям до ніг
Лягло аж двадцять міліонів...
В БУДИНКУ ХЛІБА
Тут незвичайні для музею експонати,
Оригінальні і вітрини, й стелажі,
Тут пахне хліб пшеничний у кімнатах,
Батони пахнуть, калачі й коржі.
Тут пахнуть пиріжки і марципани,
Рогалики, книші, крутий малай,
Біліють булки, пишні і рум'яні,
Красується весільний коровай.
Тут вироби сучасні й історичні,
Тут випічка, яку ще добре знав
У Київській Русі, в часи правічні,
Найкращий пекар – мудрий Ярослав!
Є скибочка, що в космосі літала,
В ній світиться і праця, і весна...
Та є тут скибочка, з якою голодали,
Яку зробила чорною війна.
Вона як глей, вона, як горе, чорна,
Тоненька, як в сиріточки рука,
Та з нею в Ленінграді непоборно
Ставали люди мужньо до станка.
Блокада їх, мов кліщами, душила,
Морила голодом, морозами пекла,
Та скибочка тоненька їх живила –
В тій скибочці надія ще жила!
І люди смерть і голод той здолали,
Хоча навкруг блокадні йшли бої,
На тротуарах падали й вставали,
Затиснувши у кулаці її.
Вона дійшла до наших днів такою,
Що важко вже й повірити мені,
Що то є хліб, що долею людською
Він був тоді, у ті блокадні дні.
Заходьте всі до нашого будинку,
Тут свято хліба, літа і весни!
Та не забудьте глянуть на скоринку,
Що винесла всю гіркоту війни.
Мати схиляється
Над позеленілим цямринням криниці,
Блисне їй синьо
Джерельної води оченя...
І завжди отак,
Як тільки погаснуть зірниці,
Як тільки займеться
Обрій нового дня,
Все мариться їй,
Що світлі дитячі зіниці
До неї зоріють
З глибин криничного дна.
В червневу годину,
В проміні літнього ранку,
Витончена і кривава
Арійця рудого рука
Кинула в криницю
її маленьку Оксанку,
І лопнув ланцюг з відерцем,
Ніби нитка тонка...
Люди з тії криниці
Не беруть у домівки воду,
Бо тільки вискне корба –
Стисне їм горло біль.
Даленіють роки,
Згнили кості арійця рудого.
Мати схиляється над цямринням
У мовчанні німім.
Мій друже, мій роче
Ти прийдеш до нас опівночі, роче,
Відкриєш красу новорічної ночі,
Відкриєш нам двері нових сподівань,
Нового життя ще не звідану грань.
Мій друже хороший, мій мудрий пророче,
Від тебе, як всі, лиш одного я хочу,
Щоб ти нам приносив весняну теплінь,
І неба травневого синю глибінь,
І щедрощі літа, і пахощі жита,
Щоб серце людське було сонцем налито.
Неси нам громи благодатної зливи,
Щоб діти росли, ніби колос, вродливі,
Щоб мати всміхалась до світлої днини,
І ласку, і ніжність давала дитині.
А тим, хто закохано дивиться в очі,
Мій друже хороший, ласкавий мій роче,
Дай щастя у дружбі, відвертості в слові
І ніжності світлої в щирій любові,
Мій друже, мій роче!
ОСІНЬ
Вже верес розцвітає синьо
І відлітають журавлі.
Червоні кетяги калини
Зоріють тихо до землі.
Вода в Дніпрі прозора й чиста,
Пісок посивів на косі.
Верба задумано, врочисто
Сріблиться вітами в росі.
З Херсона баржі пропливають,
Везуть смугасті кавуни.
І хвилі в березі гойдають
Уже прив'язані човни.
За гаєм гай у тиші мріє,
Тріпоче листя на гілках.
І в небі високо біліє
Літак, неначе дивний птах.
Злітає листя із дібров,
І материнка відцвітає,
Проходять роки, лиш любов
Все не проходить, не минає.
Іду один між явори,
І ти в душі одна-єдина,
Як тиха зіронька згори,
Сіяєш в серці щохвилини.
Сирецька пуща шелестить,
А я ходжу й тебе шукаю.
А листя кружить, і летить,
І килимом до ніг лягає.
Пливуть хмарини, і печаль
Пливе, як листя за водою.
Темніє гай, темніє даль,
Лиш ти, мов зірка, наді мною.
Голубіють сніги вдалині,
В тиші іній гілки сповиває.
І ніде, як здається мені,
Ні біди, ні печалі немає.
Тільки сонце ясне променить,
Тільки простір дзвенить кришталево,
Тільки тихий морозець тріщить,
І в мовчанні застигли дерева.
Я не можу очей відвести,
Все дивлюсь і дивлюся на тебе.
Я щасливий, що в світі є ти
І сніги голубі, наче небо.
Не печалю очей і душі не печалю,
Ласку й ніжність свою не таю,
Ні краплиночки смутку,
Ні краплиночки жалю
Не проллю в щиру душу твою.
Як мелодію тиху, весняне цвітіння
Покладу я на серце тобі,
Буду променем світлим в години осінні
І розрадою буду в журбі.
Пахне сніг вишневою корою,
Пахне синім проліском весни,
Це тоді, коли я йду з тобою
В царстві зимової тишини.
Падає той сніг, летить із неба
(Ситечком хтось трусить з висоти).
Як же важко жить мені без тебе!
Як приємно, коли поруч ти!
Сійся, сніжку, сійся на доріжку,
Хай вона веде нас до весни!
Ти найкращий, найчистіший, сніжку,
В царстві зимової тишини.
Впав листок на воду з клена,
Ще гарячий, у промінні,
А на ранок на деревах
Вже сріблився білий іній.
І вода покрилась кригою,
Лід блищав дзеркально, чисто.
Лист із клена в ньому сяяв,
Наче в рамі, променисто.
Клен зажурено дивився
На листок свій пожовтілий.
Скільки літ отак минуло,
З жовтим листям облетіло.
Зиму так стояв журливо,
Стрепенувся аж весною,
Пив жадливо соки й знову
Вкрився зеленню ясною.
Вже скоро ранок спалахне в загравах,
Схиляється в безсонні голова.
А на папері, мов роса на травах,
Вже зайнялись у променях слова.
У них і ніжність, і пора чекання,
І голубінь забутих вечорів,
І ласка матері, і перші сподівання,
І тихий шепіт яворів.
І труд людський, пекучий потяг серця,
І пісня, і таночок навесні,
І синій блиск маленького озерця,
І журавлиний клин у вишині.
Злилося все в єдиний лад звучання:
І лагідність, і покликів жага...
Хотілось ще почуть твоє дихання,
Та ти мовчиш ще й досі, дорога.
Мово моя колоскова,
Сестро-порадо шовкова,
Житимем вічно з тобою,
Рідною і дорогою.
Поки ти будеш на світі,
Буде народ твій в зеніті,
Будуть усі шанувати,
Ніжність твою прославляти.
Коли ж тебе в світі не стане,
Серце від болю зів'яне.
Тож берегтиму щоднини
Кожне словечко-зернину.
Хай розростається нива,
Хай колоситься щасливо,
Хай по усій Україні
Линуть пісні солов'їні.
Мово моя колоскова,
Сестро-порадо шовкова,
Вічні ми тільки з тобою,
Рідною і дорогою.
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!"
www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 25 серпня 2006 року