Грінчак Василь Якович (26 квітня 1928 – 22 січня 1987) народився в селі Китайгороді Тростяиецького району на Вінниччині в селянській родині. Після закінчення Тростянецької середньої школи вступив до Одеського університету на український відділ філологічного факультету, який закінчив у 1953 році. Працював у видавництвах «Молодь», «Веселка». Писати вірші почав у студентські роки. Друкувався у багатьох газетах і журналах. Перша поетична збірка «Мені не байдуже» вийшла у 1956 році. Згодом виходять збірки віршів та поем: «Неспокій» (1959), «Пам'ять серця» (1961), «Горіння» (1964), «Поезії» (1966), «Кетяг калини» (1971), «Листи у безсмертя» (1973), «Вірність» (1979), «В промінні колоска» (1983) та книжки для дітей «Лебедятко», «Прапори Країни Рад», «Вийшло в поле тополятко», «Двоє в морі», «Боцман Птаха», «Поєдинок», «Ясенець», «Позивні мужності», «Цвіт від кореня».
    В його перекладах з російської мови вийшли прозові та поетичні твори.

    Збірку Василя Грінчака "Земле моя" складають кращі вірші з попередніх видань.
    Вірність високим громадянським ідеалам, своєму творчому покликанню, другові й коханій – провідні мотиви збірки. Всі її твори пройняті теплотою і ліризмом, любов'ю до Батьківщини – багатої і щедрої землі, освітленої промінням сонця і пшеничного колоска.

    Збірка поетичних творів під назвою "Земле моя" опублікована у 1988 році  видавництвом художньої літератури «Дніпро». Книжкова фабрика «Жовтень».

    ГОРІННЯ

Зерно

Змивала мати на посів
Пшеницю в цебрику дубовім
Від головні і бур'янів,
Від пилу й залишків полови.

Із братом воду я носив,
А він просив: «Ну досить, мамо,
Ти й відпочити не даси,
Все ллєш у цебрик, наче в яму».

Вона ж зливала раз у раз
На землю воду помутнілу
І, незважаючи на нас,
Роботу скінчити хотіла.

І все спливало, лиш зерно,
Одне в одно, янтарне, чисте,
Лягало золотом на дно
І грало барвами іскристо.

Пройшли літа... і я змужнів,
Давно врожай зібрала мати.
Та весну ту і той посів
І завжди буду пам'ятати.

Бо хочеться мені давно
В житті поезії такої,
Щоб кожне слово, як зерно,
Лягло на дно душі людської.

В колисці, сплетеній із верболозу,
Мене малого мати колисала
ІІ щось ласкаве, ніжне промовляла,
Втираючи мої невинні сльози.

А потім, щоб заснув, мені співала
Тихенько-тихо про калину в лузі,
Яку для чогось люди поламали,
І дівчина одна лишилась в тузі.

Я знаю, знаю: ти недосипала
У ті далекі неповторні ночі.
0 материнське слово, рідні очі,
Мені ви ніжність і любов вливали.

Коли тепер мене питають друзі:
«Де гарно так навчився ти співати?»
Я згадую про ту калину в лузі
1 ті пісні, яких співала мати.

Я не забуду їх, без них – не жити,
Вони звучатимуть в мені щоднини,
Бо я від них навчивсь красу любити
Моєї дорогої України.

Земля – красива, голуба планета.
І хочу я побачити здаля
В ілюмінатор нашої ракети,
Як ніжно грає барвами Земля.

Я б милувався і забув навіки
Світи далекі, зоряні світи.
Нехай там рай і скрізь медові ріки,
Палаци кришталеві і мости.

Куди б мене ракета не домчала,
В тривозі я вернувся б звідтіля,
Щоб раптом поміж зорями не стала
Із голубої чорною Земля.

Перший супутник Землі

Вже вісті по країнах розійшлись,
Мов блискавка різнули темінь ночі.
І світ здивовано у небо задививсь,
І у мільйонів посміхнулись очі.

А з репродукторів, неначе голуби,
Летіли світлі, радісні сигнали.
Вони, як пульс нестримної доби,
Для нас в майбутнє позивними стали.

Не зупинюся, не відстану
І все, що треба, я зроблю
Для краю рідного, кохана,
Бо я люблю.

Назустріч вийду вітровіям,
У боротьбі не загублю
Свою мету, свою надію,
Бо я люблю!

А наше щастя із тобою
Навік піснями окрилю,
Щоб ти завжди була зі мною,
Бо я люблю.

У арфи струни – золоте проміння,
Торкнеш рукою – ніжно забринить,
Освітить серце, душу звеселить,
Як жайвора співаночка весіння.

В любові струни – пряжа чарівна,
Щасливий той, хто пряжу ту сплітає.
Вона, як арфа, співами лунає,
Буяє цвітом, як в садах весна.

Будь ніжною, коли душа кохає,
Щоб не порвалась ні одна струна.



 

БУРЯ

Від спеки задихались люди,
Від спеки тріскалась земля,
Гойдалось марево повсюди,
Чорніли смугами поля.

Здавалося, що все загине,
На лузі спопеліє цвіт,
І лишаться самі вуглини,
І стане чорним білий світ.

Та все за мить якусь рішилось:
Об хмари вдарили мечі,
Загуркотіло, закрутилось,
І стало темно, як вночі.

Земля здригалася від бурі,
Дерева гнулись до землі,
Громи, басисті і похмурі,
Гриміли вогненно в імлі.

Навколо пінилось, ламало,
Перевертало і несло
Все, що засохло і зів'яло
І неживим уже було.

Стояли люди і зітхали:
«О боже, що то за біда!»
Вони не знали, що буяла
В тім вирі сила молода.

Коли ж затихло й хмари-тіні
Лиш громом блискали здаля,
То всюди в сонячнім промінні
Цвіла оновлена земля.

Я все те відчував, і слухав,
І думав, сповнений чуття:
Коли в житті бува задуха,
То кличте бурю у життя.

Я не кобзар і не співець,
Який чарує світ сьогодні,
Але завжди, мов скарб сердець,
Любив, люблю пісні народні.

Чи українські мелодійні,
Такі багаті, як життя,
Чи то російські – тихі, мрійні,
Як материнські почуття.

Я їх співав і горював,
І в серці болі не стихали,
Бо в ті пісні народ вкладав
Велике горе і печалі.

Де не бував я, не ходив,
Завжди співав пісні народні,
Та над усе люблю мотив:
«Повстаньте, гнані і голодні!»

Одні спішать в Європу завітати
І побувати у чужих краях,
А я поїду у свої Карпати
По ковпаківських бойових шляхах.

Одні спішать чужу красу побачить,
Які і де скелясті береги,
А я знайду у горах ключ гарячий,
Нап'юсь води і наберусь снаги.

Знайду місця, де йшли бої криваві,
Вклонюсь могилам рідної землі
І прочитаю напис на скалі
Про тих, хто вічно житиме у славі...

Я не спішитиму в Швейцарію, до Риму,
Бо хочу серцем всім відчути знов,
За що вмирали друзі-побратими,
За що лилася їх гаряча кров.

Об'їду всюди нашу Україну,
А потім – на Урал чи на Кавказ,
Щоб добре знати рідну Батьківщину,
Як ті, хто вмер за неї в трудний час.



 

Коли мене гнітить зневіра
До тих, кому я довіряв,
Біль серце давить, мов удав,
Коли мене гнітить зневіра.

Фальшиве все, що з ними мав,
І дружба їх – буденність сіра,
Коли мене гнітить зневіра
До тих, кому я довіряв.

В матерів не одна дитина.
У дитини – мати одна.
Так і в мене моя Україна,
Рідна серцю навік сторона.

Я учився по ній ходити,
Воду пив із її джерела,
Я не можу її не любити
За життя, що мені дала.

З колискової пісні голос
Перейняв у дитячі дні,
А пшениці достиглий колос
Нашумів про любов мені.

Я несу цю любов між люди,
Світлий серцем, неначе зоря,
Бо вогнем загорілись груди,
Непогасним вогнем Кобзаря.

В матерів не одна дитина,
У дитини – мати одна.
Так і в мене моя Україна,
Рідна серцю навік сторона.



 

«Вертатись хочу на Вкраїну!» *
Лягли зажурені слова.
А за вікном була Москва
І світла сонячна година.

Москва для серця дорога!
Але Довженкові, як сину,
Так захотілось на Вкраїну,
Що в грудях запекла жага.

Примарились деснянські села,
Дніпровські кручі, береги
І дітвора мала, весела,
Джерела, сповнені снаги.

Наснилися травневі ночі,
Садки вишневі, солов'ї,
І матері ласкаві очі,
Шляхи, стежини і гаї;

І запах рідної землиці,
І жовті житні колоски,
Цямриння чистої криниці
І потиск ніжної руки;

І небо, небо –синє-синє
В світанки гожі повесні...
Таке лиш там, на Україні,
Таке лиш в рідній стороні.

Сидів, журився без упину,
Біліла мудра голова.
«Вертатись хочу на Вкраїну!»
Палали огненні слова.

З листа О. Довженка

Мені такої не знайти
І не побачить вже такої
Чарівної, і молодої,
І завжди вірної, як ти.

На тебе довго я чекав,
Шукав тебе і знав, що стріну;
Коли ж зустрів, то не покину,
Бо, ще не знавши, покохав.

Тобою дихає весна,
Тобою серце щиро б'ється,
Для тебе пісня ніжно ллється,
Бо ти в душі моїй одна.

Мені такої не знайти
І не побачить вже такої
Чарівної, і молодої,
І завжди вірної, як ти.



 

Прокинувсь я від дивної тривоги,
Від звуків дальніх, повіву весни,
Яка відкрила сонячні дороги
І чарами заколисала сни.

Припав до шибки, і моя кімната,
Мов арфа, задзвеніла, ожила,
То в небі народилася соната
Від ніжного пташиного крила.

То журавлі несли пісні весняні,
Курличучи у чорній вишині.
В цю ніч ти знов наснилася мені,
Як музика тривожного кохання...

Біліє березовий гай,
Вибілює вітами небо,
Зорею горить небокрай.
Я згадую ніжно про тебе.

Як тільки-но сонце зійде,
У небі дзвенять колокільця,
То жайворон пісню веде,
Промінням висвітлює крильця.

Повсюди дзвенить далина,
Земля прокидається зрання.
І проліском квітне весна
У це березневе світання.

Іду між берізок тонких,
Рву проліски сині, мов небо,
Чи тільки торкнуся до них –
І згадую ніжно про тебе.



 

Іволги співуче тремоло...
Арсен Каспрук

За луками, за лісом голубінь –
Льодком закута річенька Ірпінь.

У лісі тиша, біла і німа,
Над снігом заколисано дріма.

І дот, що ледь видніє за горбом,
Вдягнувся також в сніговий шолом.

Я йду і йду, біліє голова,
Невтішні в серці гніздяться слова.

Десь дятел стукнув, забринів сучок,
І я прокинувсь од важких думок...

Ех, Сеню, Сеню, все тут замело,
Затихло іволги співуче тремоло.

А пам'ятаю, як ми навесні
Вслухалися в ті звуки чарівні.

Вслухалися, і весело було
Нам слухать іволги промінне тремоло.

А зараз сніг, над снігом голубінь –
Закута в кригу річенька Ірпінь...

Миколі Криванчикову

Злітає спогад, ніби чайка біла,
Крилом торкає наболіле серце,
А ніч, як море, важко-неспокійно
Чорніє всюди.
Думи, ніби хвилі,
У скроні б'ють, і голова сивіє
Від спогаду, що тугою повитий,
Що б'ється, ніби чайка у негоду...
«Де ви, мої далекі юні друзі,
Мої хороші, рідні побратими?
Я чую нині голос ваш і мову,
Я бачу ваші очі у тривозі,
Я відчуваю потиск рук гарячих,
Обійми, по-морському богатирські.
Де ви? Скажіть хоч слово, хоч півслова,
Хоч поглядом зігрійте, хоч рукою
Торкніться до плеча...»
Та ніч оглухла,
Мовчить, зітхає, як безмежне море
Перед грозою, хмарами повите...
Там під важучими зеленими шарами,
У глибині морській, на дні самому,
Чорніють кораблі, що затонули,
Що поховали у собі навіки
Відважних воїнів у битві грізній.
Ті кораблі тепер – то їх могили,
Вони стоять, як у степу кургани,
Але до них ніколи не приходять
Ні мати, ані батько, ні сестра.
До них немає стежки чи дороги,
Вітрець-пустун над ними не повіє,
Не зійде в росах голубе світання.
Бо там пітьма, лиш зрідка долітає
В грозові ночі відгомін прибою
Та іноді до болю милі звуки,
Коли із туги чайка закигиче –
Морська душа...
Злітає спогад про війну, про горе,
Про Севастополь, білий і величний,
Про друзів бойових...
Вже й ніч минула,
І ранок темні вікна витирає,
В кімнату ллється світло.
І сльоза
Упала на папір, де мало бути
Про друзів слово...

АРАРАТ

Борису Єгіазаряну

Дивлюсь, мов зачарований, на диво:
За Єреваном, за долинами в імлі,
Над хмарами, що виснуть мерехтливо,
На кревно рідній, на чужій землі,
Біліє Арарат, мов пасмо сиве.

Проміння над вершинами ясніє,
Ковчег із Ноєм з хмари виплива,–
Як видиво біблійне, ледве мріє,
Мов казка давня знову ожива...
Лиш Арарат над світом ген сивіє.

Бо в цій долині, де сади квітчали
Родючу землю, де гінка лоза
Під гронами згиналась і ячала,
З очей дитячих покотилася сльоза
І камінь пропекла, коли упала.

Бо в цій долині, де троянди білі
Пелюстки розкривали, як сонця,
За ніч одну вірменки посивіли
І з кожного смаглявого лиця
Стікали сльози і в крові чорніли.

Бо дикі яничари, як вандали,
Усе живе, що квітло і росло,
Порізали, стоптали, сплюндрували,
Все згинуло, неначе й не було,
Лиш в небо лиця мертві ще кричали.

Так Арарат у горі посивів,
Одірваний насильно і нещадно
Від рідної землі, від праотців,
Він якось дивиться печально й безпорадно
На край, де чути клекоти орлів.

І я тією сповнився печаллю,
І я, мій брате, також посивів,
Коли дививсь, як Арарат за даллю
Над хмарами, над світом всім білів,
Над вбитими жорстоко і без жалю.

 

    НЕСПОКІЙ

Ковалю, дорогий ковалю,
Великий брате криці і вогню,
Пали у горні кривду і брехню,
Не буде в світі горя і печалі.

Усе життя ти йдеш назустріч дню,
До підлості нема у тебе жалю.
Гартуй же правду із міцної сталі,
Як воїнам гартуєш ти броню.

Без правди ми не можем в світі жити,
Нам тільки з нею у бої ходити
До старості, до посивілих скронь.

Коли ж в горнилі буде жар згасати,
Ми біля нього станемо на чати,
І кожний кине серце у вогонь!

Легенда починається з кохання,
Із подвигу і мужності людської,
З джерельця чистого води живої,
Із сонячного дивного світання.

В ній б'ється сяйво мудрості святої,
В ній завжди поклик, дія і шукання,
У ній краса одвічного змагання
Незбореної сили молодої.

Ходімо й ми в легенду із тобою
Дорогою чарівною ясною
Назустріч сонцю, щастю і весні!

Від сірості й буденщини німої,
Від дикого міщанства і застою,
Туди, де юнь, де праця, де вогні!

Біля Тараса, на горі високій,
Співали в свято кобзарі пісні,
Бриніли всюди струни голосні,
Неначе ковила в степу широкім.

І ті пісні були такі сумні,
Тривожні, як давно минулі роки,
Бурхливі, як гірські річки-потоки,
І лагідні, як промінь навесні.

Вкраїнонько, оце твої бояни
Про горду славу і пекучі рани
Розказують у думах і піснях!

Дзвенить, мов криця, вільне їхнє слово,
І бачить світ, як мужньо і грозово
Боролась ти за правду у віках!

Могили, обеліски і хрести
В садах, у скверах, в полі, при дорозі.
Над ними матері, утерши сльози,
Стоять годинами й не можуть відійти.

Була війна, і шаленіли грози,
Ніхто не міг рятунку тут знайти,
Ніхто не міг через вогонь пройти
У дику спеку і страшні морози.

Нам дуже тяжко на війні було,
На рубежах кривавих полягло
Мільйони юних, наче цвіт весняний,

Котрі хотіли жити і любить...
О земле, як ти можеш пережить
Оці людські й свої нестерпні рани?!

Де я не їздив, де я не бував,
Але ніде не пив води такої,
Прозорої, солодкої, дзвінкої,
Яку малим з джерельця набирав.

Джерельце те було в нас під горою,
У видолинку між зелених трав.
Там я пастушив, там і виростав,
І все, чим жив, у серце взяв з собою.

І де б тепер я не зустрів криницю,
Де б не схилявся, щоб води напиться,
Під щедрим небом сонячного дня,

Я бачу під горою у долині
На дорогій і рідній Україні
Того джерельця синє оченя.

СЕСТРІ ХРИСТІ

В садах розкішних, в зелені Лубни,
Біліють над лугами, над Сулою.
Добридень, сестро! Як давно з тобою
Не зустрічали ми разом весни.

йдемо стежиною попід горою,
За словом слово, ніби з давнини,
Хтось навіває спогади війни,
Як ми тікали аж за Дон гарбою...

Картопля на столі та огірки,
Давно вже випиті гранчасті чарочки.
Я плачу, бо співа мені сестра,

Як наша рідна і старенька мати
Шукала в березі маленького гусяти
І пізно-пізно гнала до двора...

Почесна є професія одна –
Це людям добрим криниці копати.
У цьому ділі треба певно знати,
Де залягла джерельна глибина.

Це вам не просто яму вигрібати,
Аби лиш докопатися до дна,
Де є вода. Із глиною вона
В такій криниці буде вікувати.

Спочатку треба шар такий знайти,
Щоб струмінь бив, як промінь з висоти,
Щоб до криниці люди стежку знали...

Отак, і пісню пишучи, знайди
Такі слова, щоб у житті завжди
Вони людей сердечно хвилювали.

Пахне в хаті любисток і м'ята,
Рушники, мов живі, на стіні.
Фото в рамочці рідного брата,
Що загинув давно на війні.

Прохолода і тиша у хаті,
Я сиджу при розкритім вікні.
Якось дивно і сумно мені,
Що живе тут сама лише мати.

Ми ж давно розійшлись по світах,
Бо ще змалку шукали свій шлях –
Хто на фабрику, хто у науку...

Входить мати. У неї в руках
Миска вишень... Усмішка в очах.
Я схиляюсь, цілую їй руку...

Моя любов бринить, немов струна,
То журиться, то кличе опівночі,
А ти не чуєш і прийти не хочеш,
Вона для тебе дивна і сумна.

Які печальні і тривожні очі,
Яка в них часом туга вирина,
Коли ти, юна, світла, чарівна,
Від мене відвертаєш зір дівочий.

Не раз казав я серцю: зупинись!
На ту красу чудовну не дивись!
Та чомусь в мене серце неслухняне.

В любові квітне і з любові в'яне,
Рве павутиння, знову оживає
І знову з туги, мов струна, ридає...

Посріблив траву мороз осінній,
І блищить вона, немов парча.
Від останнього журливого ключа
Засмутились в тебе очі сині.

Сонце в хмарах, як бліда свіча,
Світить, та не гріє вже промінням.
Ти задумана схиляєшся до сина
І торкаєшся рукою до плеча.

Леле! Скільки літ з тії весни
Пролетіло, як із чорної війни
Не вернувся батько. Сивина

Вже у тебе. Синові ж пішло
Більше літ, як батькові було...
Як же довго тягнеться війна!

А може, цього справді й не було...
Ми випадково стрілися з тобою,
І захотілось нам піти понад Десною,
Де на лугах так вербно зацвіло!

І ми пішли. Над тихою водою
Зелене марево, гойдаючись, пливло,
Немов чарівне весняне крило,
Манило нас у трави за рікою.

Які п'янкі були високі трави!
Ніхто не бачив нас на цих лугах,
Коли ми йшли дитинні і ласкаві.

Я ніс тебе, мов казку, на руках...
І тільки промінь, щедрий і лукавий,
Тремтів любов'ю на твоїх устах.

Щоденно я блукав осінніми гаями,
Але ніколи ще не знав на самоті
Такої світлої хвилини у житті,
Як в Голосіївському лісі цими днями.

Там гай березовий зустрів мене ласкаво.
Про тебе мріючи, зайшов я в глибину
І слухав серцем срібну тишину,
Чув, як шепочуть пожовтілі трави.

Ніколи я не знав такої чистоти,
Як між березами високими й тонкими,–
Мабуть, між ними народилась ти!

Ходила тут стежками весняними,
Квітчала голову дзвіночками ясними,
Щоб потім так чарівно зацвісти!

Із станції далекої в село
Ми пішки йшли через широке поле.
Світання вже займалося довкола
І золотом на обрії цвіло.

Ніч, підібравши хутко чорні поли,
Втекла до лісу. Сонце вже зійшло!
Кінь чорний, ніби ворона крило,
В траві ходив і випасавсь на волі.

На нього задивились ми з тобою.
Він голову підвів і над росою
Від нього затремтіла довга тінь...

«То вам на щастя, милі соколята,–
Сказала нам бабуся біля хати,–
На щастя то, коли зустрівся кінь...»

Ніколи не забудуться мені
Твої слова, і ніжність голубина,
І зустрічі, де біла сокорина
Замріяно шепоче в тишині.

Де б я не був, лише до тебе лину,
Як птах, що прилітає навесні
Із вирію й несе свої пісні
На крилах у домівочку єдину.

У птаха, як в людини, ностальгія,
Він тягнеться в край рідний з чужини
Крізь грози, хмаровища і завію.

Отак без тебе я ходжу сумний,
Одну тебе в своїй душі лелію,
Неначе мрії образ чарівний.

В городі вже копають картоплі,
Тріщить в огні бадилля. Сивуватий
Лягає дим. Співають десь дівчата,
І ген курличуть в небі журавлі.

Ми вибираємо картоплю із землі,
Та більше бігаєм коло багаття,
Та скачемо через вогонь, а мати
Полає і всміхнеться, бо ж малі.

Так пахне осінь листям і грибами,
Печеною картоплею, медами
І вогкістю, що із долини йде.

Земля натомлена лежить, зітхає,
Неначе справді лоном відчуває,
Що скоро вже на неї сніг впаде.

Коли говорять інші, помовчи!
Май у душі хоч крихітку терпіння,
Бо в того мало чистоти й сумління,
Хто без розбору на усіх кричить.

Та й говорити треба мати вміння,
Якщо людина – доброти навчи,
Якщо падлюка – то вогнем печи,
Щоб не було гнилого животіння!

Не той мудрець, хто плеще через край,
Бульбонить всюди, ніби водограй,
Милується на власний крик і голос.

Серед важких зернистих колосків,
Ведеться це ще з давнини віків,
Угору пнеться лиш порожній колос!

Пам'яті Григорія Тютюнника

Бувало, вигляну раненько із вікна,
А він до лісу йде понад рікою,
З вільшини палицю тримає під пахвою,
Прямує берегом, де мріє далина.

Ірпінь шумить, розбурхана весною,
У вир корчами крутить аж до дна.
І в нього в серці стугонить війна
І б'є у вічі чорною грозою...

А потім повертається назад,
Натомлений в дорозі, як солдат,
Несе задуму, як життя, безкраю,

Й чоло його в задумі тій сія:
«Вкраїно мила, доленько моя,
За тебе я у цім житті згораю...»

Кохання, як бетховенська соната,
Бринить в мені словами чарівними,
Живе в душі акордами дзвінкими –
Незаймане, тривожне і крилате.

Не знаю, рідна, як тобі сказати
Про ніжність вечорами голубими,
Про музику під зорями ясними,
Щоб ти несла любов у серці свято.

А може, і не треба говорити,
Можливо, краще все-таки – мовчання,
Ласкаве, тихе, як зорі світання.

Бо справді, нащо свічечку світити,
Коли на сході сонце запалає
І від проміння вся земля засяє!

Пам'яті Василя Кучера

Шумлять ірпінські сосни, як шумлять!
Колишуть тишу вітами густими.
Колись йому під соснами оцими
Доводилось із друзями стоять.

Іноді вечорами весняними
Вони до ночі дружно гомонять.
Якщо послухать, чом вони не сплять,
То підеш сам замріяний із ними.

Любив він біля лісу тут високу,
Немовби щоглу, сосну одиноку,
Яка бриніла, коли йшла гроза.

А зараз біля неї на травиці
Сліди пригасли, й крапелька живиці
По гілочці стікає, мов сльоза...

Вже ніч надворі. Листя шелестить
І тягнеться до мене у вікно.
Ти вже заснула. Ти вже спиш давно,
І все навколо тихо-тихо спить.

Ніч темна і глуха, неначе дно
У морі Чорнім. Небо не блищить.
Хтось зорі виклював між хмарами за мить,
Неначе півень на току зерно.

Десь у мартенах люди варять сталь,
Десь в шахтах сіль беруть, немов кришталь,
Десь у тайзі, де заметілі знову,

Ідуть шукать алмази у снігах,
Ідуть шукати золото в пісках,
А я шукатиму аж до світанку слово!

Мала щілина в греблі – то біда,
Нехай з заліза гребля і бетону,
Нехай в основі і каміння тонни,–
Розірве греблю весняна вода.

Отак в бою, отак і в обороні:
Пролізе в щілину змія руда –
І гине всюди сила молода,
І ллється задаремно кров червона.

Хто у житті шукає цю щілину,
Подобу бачу в ньому я зміїну
І гнівом і ненавистю киплю!

Коли вона вилазить на дорогу
Мого народу – серцем б'ю тривогу
І чоботом отруйну гадь давлю!

Відвертість завжди чиста, як сльоза,
Та треба знати, з ким відвертим бути,
Бо підлість піділлє тобі отрути,
І ти зів'янеш, як тонка лоза.

В житті ходитимеш, неначе скутий,
Не знатимеш, хто проти, а хто за,
Звідкіль на тебе стугонить гроза
І де звиваються оті отруйні спрути.

Будь чистим і правдивим в кожнім ділі,
йди впевнено до свої мрії-цілі,
Та знай завжди ціну своїм словам.

Той у житті завжди перемагає,
Хто з розумом полки свої єднає,
На горе підлим, лютим ворогам.

Щоб воскресити славні імена
Людей, которі безвісти пропали,–
Вони б огнем червоним запалали,
Як їх серця, коли була війна.

Та їх могили мовчазними стали,
І хто в могилах, так ніхто й не зна.
Ця невідомість і гірка, й страшна,
Вона від нас героїв заховала.

Як білий сніг, до материнських кіс
Печаль припала. Вже немає сліз,
Лише у серці жевріє чекання.

Солдати! Може, та згадає хтось,
Кого вогонь спалив серед колось...
Полегшіть матері її страждання!

Ти далека, ніби чайка в морі,
Гордо дивишся із-під брови-крила,
В коси промінь золотий вплела,
Очі сяють, як весняні зорі.

Де, в якім краю ти розцвіла,
Чи в Криму, де височіють гори?
Чи в степу, у голубім просторі,
Де шумить на вітрі ковила?

Я дивлюсь на тебе і не знаю,
Чом сумую і чому зітхаю,
Чому так душею затужив?

Може, я нікого не любив?
А тепер відчув, що є кохання,
Ніжне, як волошкове світання.

Милуюсь неповторною красою,
Яку природа на землі створила,
Яку для нас навіки оживила
Незнаною щедротною рукою.

Яка велика благодатна сила,
Що вистояла в боротьбі із тьмою,
Енергією сповнила живою
Те, що віками у собі носила.

Якби не промінь, теплий і ласкавий,
Не зеленіли б у долині трави,
Не розвивалися б і не цвіли сади,

І не було б комашки і людини,
І не було б крилатої пташини,
А дули б вічні чорні холоди!

Заголубів барвінок у садах,
Травневе небо теж заголубіло,
Вишнева гілка стала біла-біла –
Розквітла вся на голубих вітрах.

Ти ще в житті своєму не любила,
Та серце б'ється в грудях, ніби птах,
Що вилетів з гнізда і в небесах
Відчув, як солодко тріпочуть крила.

Тебе побачивши, веселі юнаки,
Мов гілочку вишневу, на віки
Візьмуть у серце, будуть пам'ятати.

Коло воріт ходитимуть твоїх,
В тривогах ночі пропливуть у них,
Але тривожитись найбільше буде мати.

Дідусь мені сопілку калинову
В дворі на сонці вправно майстрував,
А я сидів та в очі зазирав
І слухав дідусеву тиху мову.

Коли зробив сопілку, приладнав
До неї пищик – пісенька шовкова
Так полилась іскристо й веселково,
Що я незчувся, як затанцював.

Стояла на порозі наша мати,
Щасливо посміхалась і мені
Казала: «Не скачи, а вчися грати!..»

Спасибі, мамо, що мене навчили
Любити невмирущі ті пісні,–
Вони мені людські серця відкрили...

Літує літо у липневім цвіті,
Гречки медами пахнуть звіддаля,
Вже зажовтіли ниви і поля,
Десь перепілка пітькає у житі.

Після дощу розморена земля
Лежить і слухає, що робиться у світі,
Ласкаве сонце спиниться в зеніті
І дивиться, як грається маля...

І кожний день – як подих дозрівання,
Година кожна – як пора чекання
Ось-ось почнуться у полях жнива.

Тре агроном в натрудженій долоні
Вусаті колоски. Зерно уповні,
Немов янтар, на сонці ожива.

Ти не богиня, ти не Беатріче,
Ти проста, як ромашка лугова,
Ти – як надія світла і жива,
Мене до тебе ніжність твоя кличе.

Там, де у росах стелеться трава,
Ти ходиш над рікою таємниче,
Тобі калина літ щасливих зиче
І гілкою червоною кива.

Ти чиста, наче вранішня роса,
І тиха, як година вечорова,
Мов хміль, спадає на плече коса.

Хотів би я сказать тобі хоч слово,
Яка твоя чаруюча краса,
Але боюсь, що бідна моя мова!

Мар'яну Маловському

Чудуюся, коли тебе побачу,
Ти знову літо десь промандрував,
Ти знову сіно десь косив, складав
В липневу пору, гожу і гарячу.

А потім під копою малював
Танок дівочий і селянську вдачу,
Голівку русу, посмішку дитячу
І в серце скарби знайдені ховав.

А зараз скарби ті на полотні,
І як не чудуватися мені,
Коли схвильований до глибини красою.

Мар'яне, будеш мандрувати знов
Серед полів, серед густих дібров,
Візьми й мене в ті мандри із собою.

"Чи ми ще зійдемося знову?" -
Бринить в душі один мотив.
У тиші синіх вечорів
Чи скажеш ти мені хоч слово?

Прийди! Я так тебе любив,
Так лагідно і волошково
В старій задуманій діброві
Тобі про ніжність говорив...

Десь чую: скрипка в тишині
Своє згадала і мені
Розповіла про все казково.

А я дивлюсь в ранкове небо,
Дивлюсь і думаю про тебе:
«Чи ми ще зійдемося знову?»


 

До поетів-класиків

На головну
 

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru

 Роботу над сторінкою розпочато  22 серпня 2006 року