Ігор Муратов Художній літопис часу - Життєвий та творчий шлях І.Муратова -

До творчості І.Муратова

До поетів

Художній літопис часу 
Надрукований у передмові до збірки поетичних творів автора.  Видавництво "Дніпро". 1982 рік.
Автор Микола Ільницький

Коментар автора сайту: 
    Якщо Ви звернете увагу на дату виходу передмови до книги, 
то зрозумієте, що може "проскочити" згадка про Радянський
Союз,  КПРС тощо. Тож при використанні даних текстів будьте 
уважними та не наробіть помилок.
    Особисто я, хоч і не в захваті від радянської влади, проте
надрукував без змін дану передмову, тому що не маю право
на зміни у тексті без погодження автора.

   ХУДОЖНІЙ ЛІТОПИС ЧАСУ

    Творчість Ігоря Муратова одним крилом сягає періоду утвердження нового радянського мистецтва на засадах соціалістичного реалізму, а другим входить у сучасний літературний процес, втілюючи собою спадкоємність художніх традицій. 
    У віршах, поемах, повістях, романах і п'єсах І. Муратова відображені ентузіазм перших п'ятирічок, драматизм і героїка Великої Вітчизняної війни, напруга повоєнних років, доба, позначена досягненнями бурхливого науково-технічного прогресу. Твори письменника – документ епохи і сповідь, слово про час і про себе, вони несуть відблиск його світобачення, темпераменту, сповнені неповторних настроїв, почуттів, інтонацій.
    Органічною потребою творчої натури І. Муратова було постійне прагнення якнайповніше реалізувати свою громадянську й людську сутність. Відчуваючи, що йому тісно в поезії, переходив до прози; намагаючись увійти в тісніший контакт із сучасником, писав п'єси. Можна так само говорити й про його прагнення до стильової різноманітності, багатства творчої палітри: у поетичному асоціюванні, способах ліплення характеру, окресленні ситуації проглядає намагання виявити нові ресурси слова. У тому постійному пошуку розкрилася велика духовна невтоленність – не споглядальна, а спрямована до дії, поєднана з активною громадянською позицією, з темпераментом бійця.
    І. Муратов своїм життям довів ту єдність слова і вчинку, яка лише й може бути справжньою запорукою довір'я читача. Вічна невдоволеність собою, поривання до чогось ще не осягненого, не збагненого, не здобутого – ось риси, притаманні цьому художникові.
«Відкрилась тайна слів мені на схилі років»,- зізнається І. Муратов і напише слова глибокого філософського змісту: «Є у звершенні сум безпричинний...» Сум - від обмеженості людських можливостей, конечності людського життя, від того, що не все із задуманого вдається здійснити. Але поки людина живе, то разом з нею живе і прагнення нових відкриттів.
    Хто скаже, чого більше – заперечення чи ствердження – у такій ось строфі:

Чого я жду? Яких новин навальних, 
Яких іще нових прекрасних катастроф 
Після моїх тривог дев'ятибальних 
І неповторних вистражданих строф?!
(«Напровесні стою на перехресті...»)

    Тут – діалектика почуттів, настроїв, діалектика живої душі митця. Ігорю Муратову було добре знайоме почуття самокритичності, воно виразно звучить в одному з віршів останніх років:

Усе боюсь не встигнути... куди? 
Чогось не доробить... Чого? Для чого? 
За мною роки – як важкі сліди, 
Що залишила ти, моя тривого!

Творю, руйную, мучусь, і люблю, 
І не спинюсь, аж поки серцем стихну, 
І все одно – чогось не дороблю, 
І все одно – кудись таки не встигну. 
(«Усе боюсь не встигнути...»)

    У цій строфі пульсує той самий нерв, що й в одному з останніх віршів К.Симонова:

Не хватает меня во времени,
Не хватает меня в пространстве...

    Ця спорідненість – від подібності людської і поетичної долі письменників, від однакового прагнення якнайповніше розповісти про свій час і про себе.
    Життя поета було часткою життя країни, а творчість – часткою радянської літератури. Перша збірка І. Муратова «Комсографік» вийшла 1933 року, а друкуватися він почав значно раніше – ще з 1925-го, тобто в тринадцятирічному віці (народився письменник 28 липня 1912 р. в Харкові, в сім'ї службовця). Літературне змужніння проходило разом з гартуванням характеру в робітничих лавах: у 1930 р. закінчив хімічну профтехшколу, працював на заводі «Електросталь», потім на ХТЗ техніком-ливарником. Учився на вечірньому відділенні філологічного факультету Харківського університету, який закінчив 1939 року, уже будучи відомим поетом, автором кількох книг.
Творчі принципи молодого автора окреслюють уже самі назви збірок. «Комсографік» утверджує комсомольську, робітничу тему, декларує атакуючі ритми: напружена ситуація, енергійна, рвучка фраза, лаконічна репліка, як, наприклад, у вірші «Чотири бригади вантажили поруч»:

- Вірно! – сказали.
- Дайош! – кричать.
Хто – покривився, 
Хто – промовчав. Рушили.
П'ять чоловіка стоять.
- Що ж це ви, хлопці? 
питаю я.

    «Загибель синьої птиці» (1934) полемізує із символістською естетикою М. Метерлінка. І. Муратов заперечував ідеал «синьої птиці» в ім'я «комсографіка», примарну мрію – в ім'я чіткої реальності, революційного ідеалу. Вчуваються тут, щоправда, відголоски пролеткультівського спрощенства, нігілістичного ставлення до традицій минулого, але також – і внутрішній протест проти тенденцій позасоціальності серед деякої частини творчої інтелігенції. Поєднання оцих двох мотивів і породило такі рядки:

Не довелося нам з тобою 
Під романтичною вербою 
У затишку на самоті 
Сонети ткати золоті.
(«Не довелося нам з тобою...»)

    Затишок під «романтичною вербою» був тоді чужий поетові (значно пізніше він прийде на пораду до мудрої природи). А сонети – теж уявлялися чимось на зразок «синьої птиці»...
    Згодом, уже в 60-і роки, письменник сам недвозначно «уточнив» свою позицію,– давши у вірші «Лірична спокута» (1969) належну оцінку колишнім спрощеним уявленням:

Ми картали поета:
мовляв, не поет, а піїт; 
Не горіння, мовляв,
а байдуже безкрилля естета, 
Дезертирство у сон,
за незнаним засуджений сум...
Аж тепер я збагнув,
що була то й моя естафета 
Від Гомера й до нас
неприборкана віра в красу! 
(«Лірична спокута»)

    Усвідомлення цієї естафети приніс життєвий і мистецький досвід. А приходив він нелегко. І не тільки до І. Муратова. Для багатьох тоді, скажімо, поняття «сонет» асоціювалося із затишком, ідилією, соціальною індиферентністю...
    Можна відзначити принаймні три чинники, під впливом яких формувалося творче обличчя І. Муратова: поезія В. Маяковського й П. Тичини і пов'язане з нею тяжіння до акцентного вірша, щедре введення у тканину творів розмовних інтонацій; українська й російська поетична традиція; стихія фольклорної поетики, зокрема баладного драматизму. Все це з часом синтезувалось у творчості І. Муратова, переплавившись і витворивши його власну манеру, але на початку виразно давали про себе знати прямі впливи.
    Вплив класичної традиції особливо помітний у таких ранніх поемах І. Муратова, як «Зелені Зозулі» (1935) та «Остап Горбань» (1938). У першій ідеться про утвердження нових моральних норм у тогочасному селі (право на кохання, яке перемагає в боротьбі з пересудами), в другій – розгорнуто широку картину життя в роки громадянської війни, виразно окреслено розстановку класових сил, у чітких тонах змальовано представників ворожих таборів. Дія розгортається поволі, епічний елемент часто «перебивається» розлогими ліричними відступами, у яких так само, як і в ритміці, вчуваються пушкінські інтонації.
    Згодом поет зробив нову редакцію твору, і залежність від Пушкіна відчувається вже менше. Такі ранні поезії, як «Над «Кобзарем», «Моя білява Лорелей», яскраво засвідчують міцний зв'язок поета з класикою. Літературними асоціаціями наскрізь пронизано також пейзажі 1. Муратова – чи це буде «шлях Полтавський», де дівчина «наче з пісні осміхнулась» («Інтимні присвяти»), а чи пізніші «Осінні вогнища», де картина полинового диму викличе таку асоціацію: вогонь той, наче «безсмертний Бульба, що жартує в смертний час».
    У ранніх творах відчутна й фольклорна стихія, особливо в тих, де йдеться про революцію і громадянську війну. В цьому є своя закономірність. Молодий поет художнім читанням збагнув, що мотив революції е продовженням героїчного мотиву української пісні та думи, в яких виражено сподівання народу на волю, мрії про соціальну справедливість.
    Героїка революційних битв була характерна не лише для творчості учасників революції і громадянської війни, а й для тих поетів, які ще не встигли взяти у ній участі (М. Бажан, А. Малишко), її освоєння було моральною підготовкою, духовною мобілізацією для наступних битв, що назрівали у світі. Все це невдовзі виявилося потрібним.
    Велику Вітчизняну війну І. Муратов зустрів уже бувалим солдатом, гартованим у боях з білофінами (в армії служив з 1939 року). Спочатку воював рядовим, потім молодшим сержантом піхоти. В листопаді 1942 р. був контужений і потрапив у фашистський полон. В поемі «Сповідь солдата» (1945–1960) розповідається про обставини полону та про концентраційний табір на півострові Узедом у німецькій Прибалтиці:

Півострів. Ні села, ні міста. 
Бараки. Табір. Поле чисте,
Але його ні перейти,
Ні стать на ньому, ані сісти,
Бо вздовж і впоперек – дроти... 
А ще, бувало,– хтось там десь 
Утік чи здумав утікати, 
Вже зранку табір наш увесь 
Як стій стоїть. Під автоматом 
Іде лічба з кінця в кінець, 
І кожний, хто десятий – мрець.

    Художнім документом страхітливого табірного побуту є поема «Розчахнута брама», основу якої склали дев'ять віршів, написаних у концтаборі й замаскованих між строфами народних пісень. Коли б вони були виявлені, поет поплатився б за них життям, як це сталося з автором «Моабітського зошита» татарським поетом Мусою Джалілем, молодим українським поетом Дмитром Вакаровим, угорським поетом Міклошем Радноті.
    Доля змилувалась над І. Муратовим, і дев'ять табірних віршів, які через двадцять років прийшли до читача розділами «Розчахнутої брами», стали свідченням сили й незламності людського духу й глибокої мудрості, здобутої в умовах, коли людина перебуває на грані життя і смерті і їй відкриваються «останні істини». У дев'ятому вірші, який є, по суті, квінтесенцією циклу і всієї поеми, перед читачем розгорнута градація бажань: «І перше бажання було – тікати... І друге бажання було – наїстись.... І третє бажання було – кричати... Й четверте бажання було – забутись... і п’яте бажання давило: метатись!.. І шосте – любити!.. А сьоме бажання з'явилося згодом. А сьоме бажання було – збагнути». Поет не боїться розкрити читачеві душу до кінця, без останку, не приховуючи слабостей. У єстві його героя жило й інше почуття, яке допомагало долати наругу і страх. Це почуття, здавалося, готове було погаснути під невсипущим жовтим оком з прожекторних вишок оточеного колючим дротом табору, та в необхідний, остаточний момент воно виростало з глибин свідомості. Так, було бажання помститись:

І тим, хто так ревно топтав нас і мучив, 
Зирнути у жовті від жаху щілини 
І тішитись, тішитись, тішитись довго, 
Аж поки не гримне короткий постріл. 
І далі – вдертись в їх затишні житла, 
Де кров моїх кревних на кожнім трофеї, 
Де сині арійські баньки з колисок, 
З рожевих ресорних дитячих візочків 
Безпомічно вирячили на мене 
Малі недорощені чінгісхани, 
Яких би простив я...

    Але бажання помсти відступило, як тільки з'явилися в уяві дитячі візочки. Цей спогад знову спливе в пам'яті поета, коли в «Сповіді солдата» він уже тверезо й розсудливо скаже про те, що «наша ненависть не стала безумством месників сліпих». Ігор Муратов й надалі брав безпосередню участь у боротьбі з гітлерівцями. Після визволення з концтабору в березні 1945 року він знову на фронті. А по війні – головний редактор газети «За повернення на Батьківщину». Потім – рідний Харків, триває перервана війною літературна робота. Одна за одною виходять нові книги поезії, прози, драматургії, критики й публіцистики. І. Муратов належить до письменників, характер яких визначає не сама тема, а духовний, естетичний досвід. 
    Події в житті країни і власному житті збагатили його духовно, глибше, багатовимірніше відкрився його внутрішньому зорові світ.
У кінці 50-х – на початку 60-х років у поезії І. Муратова, як і в творчості інших письменників, відбулися важливі якісні зміни: розширення проблематики, збагачення образності, активна взаємодія жанрів. Оновлення палітри було продиктовано самим життям: внутрішній світ людини став складнішим, новий зміст зумовив появу відповідних художніх форм, засобів. Цим характеризується творчість багатьох поетів старшого й середнього поколінь того часу (М. Бажан, А. Малишко, Л. Первомайський). Поява талановитої молоді (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич, М. Вінграновський, Л. Костенко) – стимулювала цей процес.
    Загальні літературні тенденції, безперечно, втягують у своє силове поле – тією чи іншою мірою – кожного поета, але по-своєму переломлюються в його творчості. Цікаво, наприклад, як у поезії І. Муратова відбилася дискусія про традиції і новаторство. В одному з віршів («Класифікація») він писав, що «є поети новаторські, є традиційні. Раціональні, а то й емоційні. Є поети мажорні, а то й мінорні». А крім них, ще трапляються «просто поети».
    Ігор Муратов намагався бути «просто поетом». У цього «просто поета» знаходимо дуже широку гаму почуттів і настроїв. Позаду лишилася прямолінійна категоричність присудів. Поет, який колись безоглядно відкидав «пейзажну ідилію», тепер відкриває у природі таємницю безсмертя, вічне оновлення. «Це – правда: ми прагнем безсмертя»,– каже він і знаходить його в картині лісу, де «молодими жолудями в дібровах світяться дуби» («На перевалі»). Перевал у житті природи, коли час жнив переходить в осінь, відповідає порі людського життя, коли можна вже оглянутися назад: а які жнива в тебе позаду?.. В природі бачить поет і приклад моральної самовіддачі. Спостерігаючи за роботою дятла, він скаже: «не від старості – від струсу мозку дятли помирають» («На заході барвисто...»).
Світ відкривається поетові багатьма гранями спілкування людини з людиною. Розмаїтішою стає палітра. Але це не ускладнення тільки форми, бо неможливо написати справжній твір, лише «на римі висячи» («Право на вічність»).
    У духовному єстві поета постійно «змагаються» два начала: тяжіння до пластики предметного світу і прагнення передати психологічний стан. У віршах І. Муратова сильний полемічний струмінь, коли думка висловлюється «прямим текстом», як, приміром, у вірші «Полеміка»:

Потішайтесь, що я не ліричний, 
Тенденційний,
плакатний,
не вічний,
Я ваш спокій не раз вже труїв, 
Боженята міщанських раїв. 
Я вам дамся взнаки й не ліричний!

    Без таких вибухів настрою – навіть надто прямолінійних, як у цьому вірші,– уявлення про І. Муратова, про його соціально-моральне кредо було б неповним. Поетові підвладні різні способи втілення ідеї, він збагатив свою творчу палітру аналітично-інтелектуальним началом, будуючи метафору за принципом віддалених асоціативних зв'язків. Хоча у такий спосіб найважче досягти психологічної достовірності задуму. В І. Муратова трапляються випадки, коли складові елементи не становлять природного цілісного образу (наприклад, в «Аналітичному трактаті»), де романтиці протиставлена робота. Автор знаходить вагомі аргументи для такого протиставлення, хоча у них формується умовивід, від якого віє холодком логічної розумової операції:

Романтика – це очі, а не руки, 
Пунктир буття, проекція життя, 
Ефектно препаровані розлуки, 
Терпкий екстракт чужого почуття. 
Тож тричі будь навік благословенна. 
Розвідуй зорі й тундрища буди, 
Робото наша, чорна й повсякденна...

    У деяких віршах поета трапляються місця описові, риторичні, раціоналістичні, зате йому вдавалося викресати іскру поезії від зіткнення різнорідних начал. Погляньмо, як спалахує побутовий прозаїзм у несподіваному контексті:

Я – дух шукання, дух повстання,
А не контора постачання
Утіх, яких жадаєш ти!
(«Мій добрий, бідний Дон-Жуан»)

    Творчості І. Муратова притаманна чіткість задуму, струнка логіка розвитку поетичної ідеї. Якщо він іноді вдавався до ускладненої метафорики, то для того, щоб досягти «простоти у лабіринтах складності, тиші в вибуховому вогні». 
    Творче зростання поета характеризується поглибленням поглядів м;І гніт, на людину, це позначилось на композиції і образній структурі його творів, особливо поем. Ранні поеми І. Муратова – ліро-• пічні. В них чітко окреслено ситуацію і конфлікт. Такий принцип побудови поем бачимо в «Зелених Зозулях», «Мачусі», «Остапі Горбаневі». Поеми «Несміяна», «Прометеєве віче» побудовані зовсім інакше. Сюжет тут внутрішній, і рухає його логіка розвитку ідеї, а не характерів. Відбувається помітна інтелектуалізація задуму, яка вимагає ущільнення побутового матеріалу, нових композиційних прийомів, зміщення центру ваги у розгортанні події до зосередження уваги на концептуальному образі-метафорі.
    Поет обирає мотиви, які мають уже велику традицію. Ще на початку свого творчого шляху він тяжів до переосмислення ідей та образів світової класики. Але якщо, наприклад, ідея «Загибелі синьої птиці» звелася до однобокого і спрощеного трактування образу з п'єси М. Метерлінка, то в пору творчої зрілості поет, зберігаючи соціальну загостреність і полемічність, долає однобокість підходу і досягає глибини й багатовимірності художнього задуму. Так, герой поеми «Спокуса» – сучасне втілення гетевського Фауста – дістає можливість здобути дар Мефістофеля – вічну молодість, але ціною втрати пам'яті. Спокуса залишитися вічно молодим зблідла перед голосом пам'яті. У поєдинку зі спокусою пам'ять здобуває перемогу, бо в ній зосереджено почуття кровного зв'язку з часом, з батьківщиною, «з печаллю й радістю земною».
    І. Муратов виступає в поемах на захист гуманістичних ідей світової культури в часи поширення отрути антигуманізму. Особливо показова у цьому плані поема «Прометеєве віче», жанрово визначена автором як «віршована драматична полеміка». Звернення до образу Прометея було не випадковим. У буржуазному мистецтві з'явилися спроби скинути з п'єдесталу цього, за словами К. Маркса, найблагороднішого святого й мученика у філософському календарі.
    Весь твір сповнений гострої полеміки, в ньому пульсують пристрасті нашого часу, точиться двобій соціально-філософських ідей. Прометеєві на вічі (своєрідному диспуті) доводиться протистояти «практичним діячам» сучасного Олімпу, які намагаються переконати, що люди сьогодні зреклися «твого вогню, твоїх химер» і «пломінь бунтарський твій – димок у комин». В наш час, мовляв, не варто давати собі мороки добродіянням, бо це «міраж... апендикс... атавічний рудимент...» Вістря поеми спрямоване проти цинічного прагматизму; весь твір пронизують гротескно-саркастичні інтонації, які, проте, в кінці оповіді міняються,– в них уже домінує урочистий мілос Вічної Матері, охоронниці прометеївського вогню самопожертві, що у трактуванні поета є вогнем морального самоочищення.
    «Прометеєвим вічем» І. Муратов попередив цілу низку творів радянської поезії, в яких прометеївське начало добра, саможертовності протиставлено спопеляючій силі руйнування світу і людських душ («Поема Прометеєві» Ю. Марцінкявічюса, «Не кидай вогню, Прометею» М. Каріма та ін.).
    За кілька днів до смерті (помер письменник 29 березня 1973 р.) І. Муратов написав поему «Серце Тичини». В ній показано мужніння Тичини як громадянина й митця, його духовний поступ від «Сонячних кларнетів» до гімну революції й «Псалму залізу». Крізь призму постаті Тичини виразно прочитується ідея, що міра причетності художника до епохи, міра впливу на епоху визначає його вагу в духовній спадщині народу, місце в історії. До такої причетності, суголосності з часом постійно прагнув і сам І. Муратов. Постать великого поета була для нього моральним прикладом і творчим стимулом.
    У художній спадщині І. Муратова поезія займає провідне місце. До того ж на нього як на прозаїка – а він є автором романів «Буковинська повість», «Свіже повітря для матері», «У сорочці народжений», «Сповідь на вершині», повісті «Жила на світі вдова», документальної поеми в прозі «Дорога до сина» – багато в чому вплинула поезія. За прозу він узявся, маючи вже чималий поетичний досвід, зокрема в епічному жанрі. Поезія і проза мовби взаємно доповідають одна одну в його творчості: «Я вернусь, моя прозо твереза, до тебе, лиш хмільного скуштую ще раз»,– писав він в одному з своїх віршів. Це, сказати б, зовнішні ознаки спорідненості й «суперництва» в його єстві поета і прозаїка. Що ж стосується ознак внутрішніх, то вони виявляються у структурі творів. В основі чи не кожного прозового, як і поетичного, твору І. Муратова лежить наскрізна поетична ідея. А роман «Сповідь на вершині» побудований за принципом, ближчим до поезії, аніж до прози: увесь сюжет будується на підкресленій умовності – про себе, про свій час розповідає людина, якої вже немає в живих...
    Перший великий прозовий твір І. Муратова – «Буковинська повість» (1957). Розповідь у ній ведеться від імені головного героя – Танасія Карпюка. Такий спосіб розгортання сюжету йде від традицій української класичної прози і має свою перевагу над «об'єктивованою» манерою – більшу міру суб'єктивності, тобто розкриття подій і характерів наче зсередини, крізь призму сприйняття героя. Але тут криються і певні труднощі, передусім у виборі персонажа, чия оцінка має стати мірилом об'єктивності в ставленні до людей і подій.
    На життєвому шляху Танасія по-своєму відбилася доля буковинського краю, страждання народу за часів панування боярської Румунії, утвердження радянського ладу після Великої Вітчизняної війни. Хоч перед читачем розкриваються сторінки нелегкого життя селянина – бідування в рідному селі Чорногузах, поневіряння за
океаном, боротьба з фашистами під час тимчасової окупації,– головним виступають зміни в свідомості героя, його духовне зростання.
    Конфлікти у творі розкриваються не через характеристики, а через стосунки персонажів. Оцінки, репліки (часто дуже влучні, в народному дусі) увиразнюють, підкреслюють суть тієї або іншої людини. Саме так подається диференціація героїв на соціально-класовій основі: з одного боку – багатії Косован, Бережан, Ховрах, Худик, з другого – підпільники Берник, Крикливець, бідняки Метеїк, Хорбут, Платика та ін.
    Напруженим драматизмом сповнені епізоди періоду війни та перших повоєнних років. Перемагає нове, молодь – сини Танасія Олекса та Семен, дочка Крикливця Софія – сприймають нове життя як кровне, завойоване у важкій боротьбі. Запам'ятовується образ Микити Петровича Пономаренка, вчителя, який приїхав допомагати буковинським братам будувати нове життя. Хоч «ховрахам» вдалося вбити його, але сама смерть вчителя – один з вражаючих епізодів твору – яскраво свідчить, що нового життя не зупинити.
    За жанром «Буковинська повість» – це явно роман: широке історичне тло, дія відбувається протягом майже півсторіччя, простежено життя цілого покоління людей, розкрито соціально-психологічні конфлікти, виведено багатьох персонажів. Називаючи твір повістю, автор мав на увазі спосіб оповіді, який нагадує розповідь про цікаву подію, свідком якої був оповідач або ж про яку чув. І хоч у даному разі «подією» є, по суті, все життя Танасія і його односельчан, особистість оповідача накладає свій відбиток на твір, веде за собою автора, в одному допомагаючи йому, а в другому обмежуючи. Допомагає тим, що дає можливість вплітати в текст легенди, казки, дає можливість «виговоритися» героєві, а обмежує тим, що не все авторське цей герой може передати, і часто, особливо в епізодах з часів війни, автор перебирає на себе функції оповідача.
    Прозові твори – «Жила на світі вдова», «Свіже повітря для матері», «У сорочці народжений», «Сповідь на вершині», а також незавершений роман «Саксаганські портрети» мають спільну ідейно-художню домінанту: перш за все полемічність, протиставлення різних життєвих позицій, справжньої і фальшивої цінностей, доведення їх до логічної, хоч не обов'язково сюжетної, розв'язки.
    Повість «Жила на світі вдова» (1960) є, по суті, першою спробою письменника поставити ці проблеми на ширший ґрунт – перевірити їх складністю людських стосунків і доль, життєвих конфліктів, продиктованих тогочасними обставинами. В повісті маємо два полюси, навколо яких і встановлюється відповідне силове поле, два критерії оцінки людей: з одного боку – висока людяність і мужність, втіленням якої є Уляна Дунай, з другого –ницість і демагогічне пристосовництво, уособлене в образі Всеволода Охтирського. Зіткнення цих протилежних моральних засад, цих життєвих, а водночас і філософських принципів становить ядро задуму. Героїзм головної героїні твору Уляни виступає як норма життя, як природний стан – без голосних декларацій і високих слів. Уляна втратила у війну чоловіка Тараса Дуная. Залишений для підпільної роботи в окупованому ворогом Харкові, під час однієї з операцій він був поранений, потрапив до рук гестапо і загинув майже на очах дружини. Сцена героїчної загибелі Тараса, передана у творі через спогад Уляни, вражає силою волі й самовладанням цієї простої жінки. Турбота у ставленні до дітей, до чоловікових батьків, душевна доброта й водночас висока принциповість, органічне неприйняття нещирості, брехні висвітлює цей образ, а заодно й увесь твір, почуттям справжньої людяності, оптимізму.
    Сюжет повісті досить розгалужений і дещо схематичний, помітна одноплощинність у змалюванні персонажів, зокрема Петра Дуная та його дружини Тетяни, їх сина Тараса – Уляниного чоловіка. Однак ті епізоди, в центрі яких стоїть образ Уляни, сильні й художньо переконливі.
    В романі «Свіже повітря для матері» (1962) поглиблюється і ставиться, так би мовити, на виробничо-побутовий ґрунт морально-філософська проблематика попередньої повісті. Тут автор утверджує думку, що людина пізнається й розкривається не лише у виняткових ситуаціях, коли на карту ставиться саме життя, але і в умовах звичайних, буденних, коли «ставкою» є... душа людини.
Головного героя твору Омеляна Свиридовича Крамаренка, який керував будівництвом елеваторів, звільнено з роботи, бо через грубе порушення технічних норм (про що він знав) сталася аварія й загинув сторож. Факт не випадковий: у ньому своєрідно відбилася вся натура Крамаренка – людини егоїстичної, черствої, фальшивої, користолюбної. Одружившись колись із красунею Катериною, яка була тоді вагітна, він потім на все життя зробив її безсловесною рабою. Омеляну Крамаренкові та Волобуєву протистоять син Катерини (нерідний син Омеляна) Борис і зять Віталій Письменний. Явна протилежність двох таборів, їх полюсовість іде, очевидно, від прагнення письменника перш за все протиставити моральні принципи. Тому характери в романі дещо прямолінійні. А все ж безсумнівною удачею автора є образ Віталія – молодого робітника, свідомого своєї державної ваги, робітника-інтелігента, цікавого й дотепного співбесідника, людини чесної і прямої. Ці ж риси згодом пізнаємо в Дмитрові Череді – персонажі трилогії П. Загребельного («З погляду вічності», «Переходимо до любові», «Намилена трава»).
    Роман «У сорочці народжений» (1964) – своєрідна сімейна хроніка, в якій письменник прагне до об'ємності зображення, розмаїтості соціального і людського типажу, поглиблення психологічної розробки образів.
Організуючим – композиційне й ідейно – виступає образ Федора Коляди, котрий уособлює покоління, що виростало й формувалося в умовах радянської дійсності, випробовувалось усіма труднощами життя країни, окрилювалось радістю її досягнень і є її живою історією.
Федір Коляда – не тільки стрижнева вісь сюжету, він визначає і духовну атмосферу роману. В критиці справедливо підкреслювалось, що закладену в основу твору ідею чесності найповніше представляє Федір, який за складних і суперечливих обставин зберігає високу порядність. Антитеза до тієї основної ідеї, виразником якої виступає Федір,– пристосуванство, безпринципність, безоглядний кар'єризм. Ці якості втілені в постаті Гусака. Але Гусак не викликає враження згущеності, нагнітання негативних рис, як Крамаренко із роману «Свіже повітря для матері». Цей образ переконливий і послідовний не як комплекс ідей, а як людський тип, породжений певними обставинами.
Роман «населено» доволі густо, причому переважна більшість персонажів діє протягом майже всього твору, то зникаючи, то знову з'являючись у вирі подій. Тримаючи своїх героїв у полі зору протягом тривалого часу – мирного і воєнного життя,– автор простежує розвиток їх характерів. По-різному склалася доля таких персонажів, як батько Федорової дружини Варвари, Микола Макарович, Федорова тітка Надія Василівна, Варварина сестра Клава, але вони люди порядні, і цю порядність не втратили у життєвій скруті й біді. Показує автор також еволюцію міщанства, починаючи від примітивного, ще з непманських часів споживацького комплексу Раїси Іванівни, Варвариної матері, і до сучасного «інтелектуального» споживацтва Савочки: форма різна, а суть одна.
    Удачею автора є образ Федорової дружини Варвари, це чи не найскладніший з усієї прози письменника. У Варвариній натурі втілюється той конфлікт, полюсами якого в сюжеті роману є Коляда і Гусак, її єство мовби розривається між впливом на неї, з одного боку, Федора, а з другого – Гусака. Червоточина роз'їдає душу Варвари змалечку, читач такою і залишає її на півдорозі...
Коли окинути одним поглядом цикл щойно розглянутих романів, можна побачити в їх спільній спрямованості той самий войовничий гуманізм, ту ж боротьбу за чесність, за чистоту людських душ, що є нервом поезії І. Муратова (пригадаймо вірш «Полеміка»).
Частіше вона, полеміка, проходить підтекстом, а іноді й спливає на поверхню. Так, роман «Сповідь на вершині» (1971) починається листом аноніма:
    «Шановний письменнику!
Почувши по радіо, що Ви пишете про В. М. Примакова роман, вважаю за свій моральний обов'язок...»
    Розповідь у романі веде його головний герой Віталій Примаков. І сам дає відповідь аноніму. Розповідає щиро, пристрасно. То мовою рапортів і зведень, то словами ліричного одкровення. З роману переконливо постає правота Примакова, його чесний рід, його любляче серце, його відданість революції.
    У романі переплітаються дві часові площини: революція і наша сучасність. Зв'язує їх в одно ціле постать головного персонажа. Це не просто композиційний прийом. Відтворюючи своєю «сповіддю* історичну правду, герой громадянської війни відповідає анонімщику Сидору: «Усе потьмарилося перед очима... Мерехтить... пересувається безладно у просторі й часі, мов бархани в пустелі, де ми у 30-му ліквідовували басмачів... А може, це в очах афганські піски? Прощайте, мамо... Ви ж усе чули? Не жалкуйте, що йду: значить, треба. І при житті це було головним моїм словом... А Сидір мій – лапки догори, капітулював, бо виштовхує мене назад у небуття! Більш не сподівається примусити мене, щоб я зажадав щось переінакшити у прожитих літах... Ви не бійтеся, мамо: не діжде. Хіба ж я не ваш син?.. Йолоп він, отой Сидір. Ще раз кажу: революцію треба робити з любов'ю – і мудро, і весело...»
    Отже, двоплощинність у даному разі – принцип ідейно-естетичний, той спосіб зв'язку часів, який дає можливість оживити сторінки минулого і водночас подивитися на нього очима сучасника, збагаченого новим соціальним досвідом, новим розумінням історії.
«Буковинська повість» теж написана від імені героя. Але розповідь у ній тече спокійно й плавно, як розмова біля гірської ватри. У «Сповіді на вершині» авторові доводиться раз у раз втручатися в розмову, оскільки тут взаємодіють між собою минуле й сучасне. І відповідно дві оцінки – не як заперечення одна одної, а як взаємо-уточнення з висоти сьогодення на новій вершині. Спосіб оповіді в цьому творі – художня умовність, завдяки якій повніше й чіткіше постає реальність історії. І водночас – пристрасть митця в обстоюванні її правди.
    Роман «Сповідь на вершині» – найбільше досягнення І. Муратова-прозаїка. Твір цей, по суті, започаткував ту жанрову структуру роману й повісті, що згодом розвинулась на шляхах поглиблення історизму як в українській, так і в загальносоюзній прозі («Циклон» і «Твоя зоря» О. Гончара, «Берег» і «Вибір» Ю. Бондарева, «Його батальйон» В. Викова).
    Д  раматичні твори І. Муратова підкреслюють вірність основним творчим принципам і мотивам, прагнення розкрити їх на новому життєвому матеріалі, іншою образною мовою. Драма «Нейтральна зона» (1970), справедливо названа критикою однією з кращих п'єс І. Муратова, органічно пов'язана з романом «Сповідь на вершині»: в центрі її – постать героя громадянської війни Віталія Примакова. Автор зосереджує увагу на проблемі моральної чистоти як запоруки перемоги, становлення нового суспільства. «Без моральної чистоти революції я не мислю собі її перемоги» – ці слова Примакова звучать як духовний заповіт наступним поколінням, а, отже, підкреслюють їх актуальність у наш час.
    Гостротою моральних альтернатив перейнята п'єса «Земля моїх правнуків» (1963), пафос якої спрямований проти «червоточини душі», угоди з власним сумлінням, моральними компромісами. Класова боротьба 20–30-х років служить письменникові матеріалом для постановки актуальної проблеми – «переробки» людської душі на нових соціальних засадах.
    Злободенність проблематики, використання умовних форм, прагнення до філософського узагальнення – риси, які роблять драматургію І. Муратова цікавим і своєрідним явищем в українському театрі.
Заслуговують серйозної уваги і пристрасна публіцистика письменника, спогади про побратимів по перу, вдумливі літературно-критичні статті.
    Все це органічно «вписалося» в літературний процес багатої на визначні події доби і, отже, стало його невід'ємною складовою частиною.
Постійне прагнення йти у «вогонь передніх ліній» визначило основну рису літературної спадщини І. Муратова. Оригінальною образною мовою він намагався відобразити неповторність свого часу, стверджуючи в плині минущого «вічності й хвилини голоси», і в цьому – істина його художнього слова, яка відкривається усе новим і новим читачам.

Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ

 На початок

До творчості І.Муратова

До поетів
 

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 8 червня 2005 року