Ігор Муратов  Заручник мінного поля Ігор Муратов

До творчості І.Муратова

До поетів
 

Автор - Микола Шатилов

Заручник мінного поля Ігор Муратов

(надруковано у суспільно-політичному, науковому і літературному
місячнику "Визвольний шлях" у травні 2001 року №5)

        У повоєнному Харкові найвідоміший письменник - Ігор Муратов.
    «Буковинська повість». Переклад російською. Друкує московський часопис. Сталінська премія!
    На кремлівські урочистості не покликали. На харківські сам не пішов. Коли це - дзвінок.     Начальство: «Зайдіть!». Ну, заскочив. Тицьнули медалю. Словом, усе, хлопці, як і сьогодні...
    З кишеньки ошатного піджака, наче рибку за хвіст, витягає Муратов орден.
    «Дружба Народів»!
    Роберт Третьяков (він у «Прапорі» завідує поезією) порпається за стосами віршів, що громадяться на підвіконні. Криївка на склянки. Виглядає, що мили їх ще тоді, коли Муратов носив на вилозі вусатий профіль вождя.
    Тепер не носить.
    А брежнєвщина... А любити Сталіна модно... Не носить.
    За стінкою Роберт споліскує гранчаки, а в нас лекція з історії совєтської геральдики, і я, дякуючи Муратову, починаю петрати, що «Дружба Народів» хоча й не орден Леніна, а все ж і не задрипаний «Знак Пошани».
    Не покропити - гріх!
    ... І вони, молодими, пили-гуляли, та під чаркою гомоніли про поезію. А нинішні? Про огірки! А хоч і Роберт... Овва! Про вовка помовка...
    Орденок свій кидає Муратов на дно склянки. Плюснув коньяку. На старшинський манір. Будьмо!
    А на військовика не схожий: груди западисті та й плечі пригорблює. Але щось давньостаршинське в ньому є. Про таких перед Першою світовою, коли він народивсь, казали породистий: за його вимушено пролетарської юности насміхались - з благородних: потім була, здається, інтелігентна зовнішність.
    Що вибрати?
    Ігор Муратов - породиста людина.
    Війну знав.
    Пішов на російсько-фінську. Не політруком, як більшина писацької братії. Піхотинцем.
    ... «кишки на телефон». Чули? Ха-а! А я бачив. Погнали в атаку. Морозяка за тридцять й снігу по коліна. Біжу мокрий, мов мишеня. Підгірочок. Не високий, але стрімчастий. Дроти якісь теліпаються. Ухопитись - і видряпаюсь. Та де тобі! Знемагаю. А поряд здоровань. Стрибнув, ухопивсь... Вибух! Кишки на дротах і димком повито. Мінна пастка.
    Знав полон.
    Німецький. В'язень концентраків. Котрийсь бавер викупив. Наймитував по садибах. За чотири роки - жодного паскудного хазяїна. Й неодмінно додасть: «Ви не повірите...».
Дача Муратова нагадувала за обрисами сільський домочок. Десь у Баварії. Збіг обставин, як той каже, та певні асоціяцїї це спричиняло. У мансарді, під гострою стріхою, кабінет, захаращений старовинними, ще батьківськими, меблями, і п'є Муратов, мішаючи горілку з ліками, зі старовинної чарочки-пелюстки. За вікном гайок, що: «я умру, а ти залишишся, білий гаю край гори, від жалю не заколишешся, не зів'янеш до пори», і спогади, як у тій чарочці, перемішано з віршами, і зринає оте «ви не повірите...».
    Повірю, але не в чудо.
    Бранець, уникнувши допитів, перевірок і таборів, залишається у совєтській зоні, в Берліні, щоб редагувати часопис. Відомчий. Каґебешний. «За Повернення на Батьківщину».
    Муратов чудеса відкидав.
    Дзвінка засвітила. Сподибав товаришка. З вели-и-кими зірками... «Смерш» відчепивсь. Посада генерал-майорська, платня під стать, а робота - аби день до вечора. Витуманюємо бандерівських ватажків. Покутні листи - сльоза проймає! - самі пишемо. Підписи щирі. У каґебістів - списки української еміграції. З адресами. Агентура газетки просто до скриньок закладає. Які бандерівці?! Звичайнісінького втікача не запопали...
    А в столі, в шухлядах- мідяні, з лев'ячими мордами наклад очки -лежать захалявні вірші. По смерті знайдуть, прочитають, а по багатьох літах, коли дозволено, оповістять, що й Муратов - слава йому! - «оспівав націоналістів».
    Брехня.
    Захалявні поезії-це біль, співчуття і вдячність...
    Оспівував Ігор Муратов інше.
    Не гордував і датами. Першотравень - і в «Соціялістичній Харківщині» чергова аґітка. Викрашає себе: «Вдало вийшло, вельми вдало!».
    За власною творчістю дух ронить, а найбільше пишається, як часто з письменниками буває, геть-то не найліпшим. П'єсами. Бере їх театр імені Шевченка. Потрібні місцеві драматурги. Дві-три вистави, і - порожня заля.
    П'єси явно коньюнктурні й відверто нудні, але Муратов на прем'єрі як не свій: нервує, гаркавлячи помітніше ніж завше, починає злегенька запикуватись, й бачити, не дочекається, коли піде заслона.
    Пішла!
    Стискаючи бильця, поточився вперед і не зводить очей зі сцени. Важкувате, мужнє, але із зворушливою ямкою підборіддя. Глянсувата, виголена крицевою бритвою щока. Збігає, збігає по ній і закочується до ямки сльозинка. Драматичний шепіт: «Геніяльно! Невже це я написав?..».
    А, може, любив Муратов не так свої Гєси на кону а сам по собі кін? Принаймні, рядок, який увібрав епоху його молодости, наскрізь театральний: «... і в „Березолі"1 грала Чистякова».
    Він і читав театрально.
    Нездужає, а конче маємо щось обговорити. Запрошує до себе. Ідемо з Олегом Шабельським.
    Дім «Слово» на вулиці Культури, де, крім письменників, мешкають артисти, композитори, маляри... Мистецьке гетто. А нишпоркам зручно: вільнодумці - всі як на долоні. Та ми тим не переймаємось, як і тим, що працюємо в газеті «Ленінська (гітлерівська?) Зміна», що большевицькі (нацистські?) агітки складаємо не тільки - ой, не тільки! - на Першотравень...
    Так, це не про Муратова.
    Це для Муратова.
    Щоби там, де нема білого гаю, не видалося йому, що бодай чимось здумав дорікнути.
Засиділись до ранніх - із сизим, як і в кімнаті, туманцем - осінніх сутінків. Шабельський поспішає. Побачення.
    З дівчиною? То й краще! Заберіть і вертайте!
    Не світить самотою вбивати вечір.
    Повернувся Олег, заповівши Яну Єлагіну, і... враз полинули вірші.
    На поезії Яна не зналась, та це аж ніяк не шкодило. Поезія зналася на ній: і «губи - розтулена рана», і «хмільно збігала униз руса коса її, руса, до пояса»...
    Помітно й голим оком, що Муратова вона надихає.
    Читав, повторюю, театрально, але не по-акторськи. У акторів - деклямація, а в нього - сповідь. Не та, що на паперті або майдані, а виважена, «технічно досконала», камерна. Актор, граючи самого себе, стає аматором, а він ставав, якраз ні, актором. Бо грав не просто себе, Ігоря Муратова, але й глядачем його найпотрібнішим завжди залишався - Ігор Муратов. Здавалось, якби ми пішли ще смерком, не познайомивши його з Яною, він, насамоті, в затишно теплій вітальні, все одно читав би, як і нам, до півночі.
    А за кілька днів донесли у вуха, що скаржився Муратов: не дати ради з молодими письменниками. Сам приволікся й іще одного тягне. А потім дівчина не знати звідки взялася. Угайка!
    А «дякую, дякую вам за вечір»? А «заходьте ще, будь-коли...»? А цілування ручок? Атож! По всьому по тому. Але мене не заскочило, на ставленні моєму до Муратова не позначилось, і я й далі дивився на нього так, як і тоді, коли зайшов він до дев'ятнадцятої авдиторії.
    За склом філфаківських дверей оголошення. Чорнильні, з-під широкого креслярського пера, літери. Зустріч з поетом Ігорем Муратовим. І програма, і є в ній «відповіді на запитання». На лекціях вимислюю, чим то ошелешити лавреата, й нічого, звісно, оригінального не спадає на толок.
    Гаразд, як він щодо новітніх рим у Драча, у Вінграновського (ще не вигадано «шістдесятники»)...
    У дев'ятнадцятій, най просторішій на факультеті, аж стіни тріщать, а гостя ще немає. Припізнився хвилин на десять і довго перепрошував, пояснюючи, де забаривсь.
Аскетичний, підсушений вид, глибокі залисини й рештки каштанової, без сивини, хвилястої вдавні чуприни. Настанова не то що без тіні поважносте, а радше хлопчача: жвава, з шалапутними гримасками міміка й вільні, простацькі жести. За викладацькою катедрою не стоїть. Походжає. Два кроки туди, два назад.
    «Буковинська повість»? Замислив поему. Пишу, а все розвалюється.
    Сюжет прозовий.
    Жанр змінити аж кричить, а фактів бракує. Подався на Західню Україну. Дозбирувати. Місяць по людях вештаюсь - і марно. Там, там півсела заокеанські заробітчани, а вгледіли нотатник - і як заціпило. Воно й не дивно: каже, поет, а сам, може, з органів.
    Тоді Муратов і згадав, що існує «ефект луни». У хатах, куди забігав на світельце посидіти-побалакати, відлунювало оповідання Короленка про волиняка, що, не знаючи мови, поневіряється в Америці. Переповість, а наостанці докине: «Отака, вуйку, з моїм дядьком історія вкинулась». А вуйко і собі, як воно попервах у Чиказі непереливки...
    Пора й мені запитати, але вагаюся, може, нікчемниця бува стукнула в голову Ануж зачне поет при всіх учити абетки віршування. В дурні пошиюся. Та де наше не пропадало!
    Муратов - крок і розвернувсь на підборах. Зиркнув іронічно: що воно за мудрагель знайшовся, і знову чіткий поворот і вздовж катедри - до вікна.
    Задивився.
    А напроти тільки й того, що блакитний павільйончик «Морозиво». До нього й говорить, а голос дедалі глухіший, і дев'ятнадцята наслухає.
    Поетичних законів не визнає. Поезія - це і є закон. Під нього підпадає все. А рими... Ось вам пара. Не з Драча-Вінграновського. Вони такої, як «завива-підійма», сахатимуться. Та й справді, що за рима? Недосконала! Безмежно вбога! Але... шевченківська. «Реве та стогне...». Де, хто й коли поставив її на карб поетові? Скажіть, філологове!
    Німує дев'ятнадцята.
    А Муратов, відвівши нарешті очі від блакитного павільйончика, розглядається по слухачах. Може, шукає мене? Та ні, подумки програє літературний анекдот, щоб весело завершити зустріч, і пам'ятає, що деканом уже підписано...
    Подорожню бюра пропаганди, яке платить за виступи.
    Письменницькі підробітки.
    Не до студентика.
    А студентик і гадки не має, що муратівський «ефект луни» придасться йому через ціле життя, що зараз, у дев'ятнадцятій, знеохочено його - і знов таки на ціле життя - до словесної гри, до віршів, чий вимір, за Маланюком, не строфи, а метри.
    У Муратова перехопив я і два-три кольоритні вислови, але це перегодом, коли запізналися.
    У моїй «лензмінівській» комірчинці - сам.
    Умостився на стільці для відвідувачів, під «биком», і зразу - за роги: «Я - Муратов. Прочув, з'явивсь у нас новий автор, а оце на Сумській дай, кажу собі, загляну».
    Спосіб знайомлення славетника з початківцем просто не до подумання, але сам не надає ваги, поводиться анітрохи не поблажливо, що й змушує мене зашарітись. Стаю наче той абстрактний «бик», на якого Тофа, редакційний художник Анатоль Кринський, не пошкодував червоної фарби.
    З творчістю Кринського Муратов, виявляється, гаразд обізнаний: знаменитий книжковий графік! А виявиться, що й з Олегом Шабельським ніколи не проти потеревенити. З Олегом про все можна - від драматургії Йонеска до «шевченківських» акторок. З Леонідом Осадчуком-не-роз-лий-вода. Осадчук гуморист родовитий і також не звичне, а своєрідно театральна людина.
    Усі - повоєнне покоління, а з верстаками, митцями його генерації, Муратов поза письменницьким клюбом не чалився.
    Отже, запозичені вислови...
    Подати їх на письмі годі. Матюкався Муратов страшенно вигадливо. Дивним дивом це йому личило. За контрастом із шляхетною зовнішністю. Ні пізніше, спілкуючись з кіннотниками (а вони щодо цього аси!), ні тепер, коли повидавано словники простої лексики, не довелось мені натрапити на муратівські круті слівця.
    Отак, віртуозно й смачно, лаявся він, озираючи харківський майдан... Вознесенський? Миколаївський? Тевелєва? Совєтської України? А може, як нині, - Свободи? Але пам'ятник на майдані не свободі, а - совєтській владі. З «героями революції»: гегемон у кепці, матрос із кулеметними стрічками, кухарка в косинці й солдат-бородій. А над ними - мало не лежить на спинах - величезна гранітна брила.
    Мишка Овсянкина, «героїв» і сам об'єкт присвяти Муратов посилає на такі екзотичні адреси, що їх не зафіксував жоден довідник.
    А звідки й що вони тягнуть? Сейфа сп'ятили! Виносять!
    За монументом - пізнаваний всіма харківцями льомбард.
    А монументальний матрос нагадує Муратову миршавенького, обом нам відомого літератора Юрка М. Прізвище має на -ко, але справдешня національність заважає йому пристати до ідеологічних апаратників, з-поміж яких юдофобів аж кишить. Заради їхньої ласки Юрко спаскудив материнський нагробок: жидівське прізвище стісали й вирізьбили інше. На -ко.
    А до чого ж оцей, з кулеметними стрічками?
    ... Сімнадцятий рік. Петроградська весна. Невським проспектом гуляє жидок. Червоний бант на пальті. «Свобода, - горлає. - Я всіх..!». А балтиєць його за петельки: «І мою жінку?!». Жидок затрусив штанами: «Товаришу матрос, ні в світі!» - «Гидуєш?!». Та як засмалить... Юрко М. чоловічок пронозистий. Багато чого доскочить, але на матроса свого наразиться.
    Пішов Муратов.
    Картата сорочечка, сандалі на босу ногу. Спека. Пішов Сумською, наверх, углядаючись в подзьобаний жіночими «шпильками» асфальт. На плечі торбинка з написом «Аерофльот». А в торбинці примірник «Сповіді на вершині». Щойно забрав у друкарки. Сповідь Віталія Примакова, командира «червоного козацтва».
    Постать з пам'ятника, який щойно матюкав.
    А Примакова любив і роман про нього вважав не лише своєю, але й вершиною української прози. Довідавшись, що готую рецензію, без ніяких яких смикав за поли: «І наголосіть! Наголосіть на стильовій манері!». Не пам'ятаю, чи наголошував, але «Сповідь...» припала мені до серця. Крім письменницької, є в ній і суто людська, життєпроходницька майстерність. Можна подумати, що біографічний роман писав Муратов як автобіографічний: перетнувши мінне поле чужого життя, не зачепив жодного небезпечного дротика. А тому, попри численні замовчання, не втратила «Сповідь...» щирости.
    Чимало її сторінок написано в лікарні, на Шатилівці. В Обкомівській, куди потрапляли й прирівняні до партійної номенклятури члени Спілки Письменників.
    Сліпучо сніжного дня навідуємо Муратова. Утрьох - з Леонідом Осадчуком і Робертом Третьяковим. Напівсидить у ліжку, спираючись на подушки. Поряд охайною купочкою папір. Кладучи аркуш на цупкий картон, хвацько, наче цигарку, тримає в зубах олівця. На наше, як йому тут ведеться, відказує старим дотепом: «Долівочки паркетні, а лікарі анкетні». А в Осадчука - новий, не гірший, і почалася веремія... Побрехенька за побрехенькою. Один з-перед одного.
    А за вікном давній парк.
    Сніг осипається з крислатих сосон, й білі хмарки на мить, заки розчиняться, зависають у повітрі.
    «... білий гаю край гори»...
    По Осадчуковій анекдоті заходиться Муратов сміхом. Папери з ковдри злітають на паркет. Третьяков квапиться зібрати, а він, іще не віддихавшись, іще очі яскріють, каже:     «Прощальний мій роман, хлопці...».
    Прощали Муратова в клюбі, на Чернишевській.
    Уже наблизившись до парканчика з іржавими ґратами, я завагавсь, як тоді, коли побачив самого вперше, й визнав, що не варто - востаннє.
    Відтоді пам'ятаю його таким, яким не бачив ніколи: біжить у солдатських, з обмотками, черевиках, підібравши поли шинелі під брезентовий пасок.
    Замінованою галявиною.

На початок

До творчості І.Муратова

До поетів
 

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 25 квітня 2006 року