Запорізька область
Біографічна довідка
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується
JAVA- навігація
та GIF-
анімація!!!
Перша та друга
частина збірки
|
|
Запорізька область |
Перша та друга |
Зміст творів:
Матушек Олена Франківна – українська поетеса.
Народилася 26 квітня 1953 року в м. Запоріжжя. Закінчила 1976 року Київський
університет. З 1985 року працює в редакції журналу «Ранок». Автор збірок
«Акварель міста» (1981), «Телефон довіри» (1988), «Розімкнуте коло» (1991).
(http://ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=210)
У своїй збірці віршів "Телефон довіри" українська
поетеса Олена Франківна Матушек прагне поетично осмислити неперехідність
людського буття, його духовних і моральних цінностей, зафіксувати явища
нашої дійсності в їх діалектичному розвиткові. Ліричний герой поезій – наш
сучасник, який сприймає світ небайдужим серцем, завжди готовий стати на
захист правди, любові, добра.
Вірші, художнє оформлення передруковано зі збірки
автора "Телефон довіри", Київ, Видавництво «Радянський
письменник», 1988р. Художник О.І.Мікловда
Частина І |
ПОРЯТУЙТЕ КРАСУ
Порятуйте красу –
У зерні, у стеблі, у росині,
Порятуйте красу –
У бджолині і в солов'ї,
Бо з усіх дефіцитів
Найбільше потрібні людині
Нелинялі, нетлінні
Скарби безкоштовні її.
Порятуйте красу –
У привітному доброму слові,
Порятуйте красу –
У відправленім вчасно листі,
Ви її порятуйте
В своїй безкорисній любові,
Ви її порятуйте
В душевній своїй чистоті.
Ви її поверніть у притихлу,
Натомлену днину,
Доки німб сонцесяйний
У ночі потворній не згас,
Ви її захистіть,
Як довірливу ніжну дитину...
Порятуйте красу –
І вона
порятує
вас!
Спочатку право на мовчання,
А потім – право на слова...
Коли безсонними ночами
Болить тобі душа жива,
Коли вона шукає істин,
Коли вона себе шука,
Коли, наївна і врочиста,
В ній тиша дозріва дзвінка,
Коли в тій тиші – відсвіт болю,
Коли в тій тиші – співчуття,
Коли прорватися на волю
В ній прагнуть досвід і знаття,
Коли вона змогла збороти
Категоричності свої
Й дешевих слав дешеве злото
Вже не засліплює її,
Тоді безсонними ночами
Збагнеться істина жива:
Спочатку – право на мовчання,
Лиш потім – право на слова.
ДВОБІЙ
Чи життєві долаємо гори,
Чи в обхід прокладаємо шлях –
Всюди нас переслідує ворог,
Найпідступніший ворог –
Страх.
Він собі обирає мішені
По лякливих збілілих очах.
Наші душі, неначе кишені,
Вивертає вік по ночах,
На прицілі його пістолета
Кожен відступ – в словах чи в ділах.
Хто
в поеті
убив
поета?
Страх!
Хто
у випробувальну годину
Крізь мовчання сургуч на вустах
Викрав з кращого друга – Людину,
Оболонку лишивши?
Страх!
Хто
в притишених кабінетах
По вознесених поверхах,
Тут і там розставляючи вето,
Всі ідеї вбиває?
Страх!
Він – столикий, і він сторукий,
Він не знає вагань і втом,
Правді він викручує руки,
Йде у наклепах – напролом.
Ні вблагати його, ні впросити,
Він глухий до найвищих слів...
Треба –
вбити його, убити,
Доки він тебе не убив.
Висоти інколи здають...
Буває, що здають без бою,
Не захищаючи собою
Великих справ велику суть.
Та у житті – як на війні:
Висот маленьких не буває.
Душа лякливо відступає –
Лишає висоту вини.
А там бувають часто – друзі,
А там бувають – прапори...
А ми до кращої пори
Відсиджуємось в лісосмузі.
Хоча ми маєм на меті
Ту висоту колись відбити...
Але воднораз відступити –
Закони зрушити святі.
Бо є висоти із висот,
Які в собі несем незримо...
Бо починається Народ
З малої висоти – Людина.
КОМПРОМІСИ
Ще даль світилася безлісо,
Ще тільки неба чисте тло...
...Гінке пагіння компромісу,
Коли і як ти проросло?
Яке отруйне впало зерня,
В який чуттів родючий шар,
Що крізь твоє колюче терня
Ледь продирається душа?
Вона уже криваво плаче,
Вона ненавидить себе
За те, що це хапке гілляччя
Закрило небо голубе.
А їй би – гнівом спалахнути,
А їй би – блискавкою стать,
Щоб ці міцні, отруйні пута
Спалить, розвіять, розметать,
Щоб тільки – чисті виднокола,
Щоб світла даль і неба тло,
Щоб вже ніколи,
Вже ніколи
Тут терновище не росло!
ТРАВНЕВИЙ РОЗДУМ
Свічечко каштанова, тремтлива,
Ям; ти мені світиш уночі!
Над твоїм пірамідальним дивом
Цілий світ захоплено мовчить.
Свічечко каштанова, травнева,
Як змогла ти на вітрах зрости?
Присвіти цьому ясному дневі,
Ти красою дневі присвіти.
Хай на себе дивиться у люстро
Всіх віків і всіх тисячоліть...
Чи ж дозволить мудрочоле людство
Так за безцінь в мить одну згоріть?
Ти устань, тремтлива, проти смерті
Сяйвом неподоланим світань...
Тільки у нейтронній круговерті
Людству
поминальною
не стань.
НЕЙТРОННИЙ ЗОЙК
Коли раптом Дніпро здичавіє ревучий
1 ураз обезлюдніє світ,
Як ти будеш стояти, Тарасе, на кручі
Самотою
на тисячу літ?
І твоя всевидючість, обпечена болем,
Де і в чому розраду знайде?
Є річки, є лани твої широкополі,
І – нікого,
нікого
ніде...
Будуть сивіти вірші у мертвім беззвуччі,
Будуть кликати, кликать людей,
Навкруги ж – тільки гори,
і море,
і кручі,
І – нікого...
нікого...
ніде...
Ну невже вони рвали кайдани неволі,
Провіщали оновлений день,
Щоб зненацька ти, світе, отак збожеволів,
Що – нікого!
нікого!
ніде!..
І планета осліпла, блукаючи в ночах,
Свій шукала загублений слід?..
Так набатно: «Вставайте!»–
Заклично й пророче
Стука в наші серця «Заповіт».
ДИКИЙ ВИНОГРАД
Крізь тишу тиш,
Крізь грому грізні рими,
Крізь сміх сльози і присмерки досад
Долає вись –
Невтримно, незборимо –
Зелена повінь –
Дикий виноград.
Чому він – «дикий»?
Ну хіба ж він дикий,
Коли зумів корінням осягти
Таке неспинне
І таке велике,
Невтолене жадання висоти!
Він ні піднять,
Ні підсадить не просить,
Йому усі підпори замалі,
Він за собою в небеса підносить
Кубічний метр власної землі.
Він так живе.
Йому дано збагнути
Крізь гіркоту невиношених грон
Цей захват –
Мов хлопчак, перемахнути
На поверсі крутому на балкон.
Зелене, неприборкане проміння
З усіх шпарин
Всепереможно б'є...
Собою зігріваючи каміння,
І нам закам'яніти не дає.
Людині потрібна людина,
Як світлу – безобрійна даль,
Як вічності – кожна година,
Як щастю потрібна печаль.
Долоні потрібна долоня –
Щоб доторк, і хліба шматок,
І усміх, і сльози солоні
Навчитись ділити на двох.
Навчитись ділити до крихти
Й захмарене, і голубе...
Людині потрібно відкрити
У іншому серці себе.
Бо тільки у серці відкрите
Крізь морок пітьми й забуття
Миттєво спалахує світло –
Пульсуюче світло життя...
Й безсмертя пронизливий подих
Тоді крізь віки пророста,
Коли він – із погляду в погляд,
Коли він – із вуст у вуста...
А кумирів же, сказано, не сотвори.
Та науки цієї, як видно, замало,
Коли навіть і нині,
Й до сеї пори
Не минає захоплення п'єдесталами.
Як вони височать, постаменти оці!..
Тільки треба уважно іще додивитись,
Чи до них прилітають лише горобці,
А чи люди
приносять
квіти.
А все від того, з чим себе рівнять,
Які собі загадувать висоти,–
Одна і та ж засіяна рілля
Жита вродити може і осоти.
А все від того, як собі боліть,
Яким безсонням нуртувати ночі.
Бо серце може пустоцвіт вродить,
А може й слово – зболено-пророче.
А все від того, як себе любить,
В якім ряду з усім живим і сущим,
І як нести в світи життєву мить...
А інше все з'ясується грядущим.
Слово – не горобець...
Народне прислів'я
Крилаті слова одвіку,
Пташата вони – і все.
Малесеньке чи велике,
А в дзьобику пісню несе...
Виходжу у сонячну днину,
Зернини несу в руці,
Скликаю усеньку пташину –
Не кличу лишень горобців.
Маленьких, сіреньких, лякливих.
Задиристих і навісних,
Таких безпорадно-крикливих,
Таких без пуття голосних.
Бо впевнилась і зрозуміла,
Торуючи шлях до сердець,
Що слово – наснага і сила,
Та тільки – не горобець.
Бо нині добі і людині
Потрібні, неначе озон,
Жайворовий і орлиний,
Але – не цвірінькальний тон!
А горам завжди значно важче жить...
Рівнині – що?
Вона як є – рівнина...
На горах небо зморене лежить,
Ховається в них пташка і звірина,
А гори не ховаються – стоять,
Такі, як є – усім вітрам відкриті...
Комусь же треба небо підпирать,
Щоб нам було надійніше у світі.
Комусь же треба першим буть в ряду,
Приймать на себе грози і лавини
1 від рівнин відводити біду,
Собою прикриваючи рівнини.
Вони відкриті – і тому січуть
Їх і дощі, і хвищі, палить змора,
Тумани сліплять і морози б'ють...
Та гори вистоять.
На те вони і гори.
В ГОСТЯХ
У ЯБЛУНІ
Цій яблуні щораз ламали руки,
Гілляччя проріджаючи густе.
Авторитетно ж довела наука,
Що не туди ця яблуня росте.
Бо всі її причесані подружки
Чемненько, чепурненько поросли,
Весною в унісон квітують дружно,
Задерши бруньок пещені носи.
А яблуня – крислата, кострубата,
Аж нетутешня, аж якась не та,
Такі родила яблука завзято,
Що дзвоном їх дзвеніла висота.
А їй ламали віти – приручали,
І репалася шкіра від вапна.
Та криком у собі вона пручалась,
І вперто не стандартнилась вона.
Весною фейєрверком золотистим
Пагіння посилала в небеса,
А восени виповнювалась змістом
її шалена зморена краса...
...О яблуне крислата-кострубата,
Я знов і знов іду в твої сади
Учитися не лише виживати,
А й яблука,
А й яблука родить.
ПІСЕНЬКА
СТАРОГО РИСАКА
Західний варіант
О рисаків гарячоноге плем'я!
Як вас жене дороги вільний лет...
Я розкажу про небо і про землю.
Я не скажу, чому болить хребет.
Ми щільно йшли. Ні повернуть, ні збочить,
Лиш вожака розмитий силует.
Пил з-під копит підступно застив очі...
Я не скажу, чому болить хребет.
Табунщик наш –- він бути звик в ударі.
В його руках – батіг а чи стилет,
1 певен він, що наближає далі...
Я не скажу, чому болить хребет.
І дай вам боже вік того не знати,
І дай вам боже впевнено іти.
Можливо, вам судилось доскакати.
Тож хай лишаться цілими хребти.
Хто з полів, хто з лісів, хто з роздолля,
Хто з трави, де роса промениста,
Хто від річки, а хто і від моря –
Ну а я починалась від міста.
Я не знаю – з якого століття
Проростали в мені, проростали
Кам'яним, фантастичним віттям
Площі, вулиці, сквери, квартали.
Будування... Закон і потреба.
Будування... І думка, і рух.
Я віками вбирала у себе
Правду тільки творящих рук.
Ми ростемо із містом врочисто,
Хто крізь кого – і досі не знаю.
Моє місто святкове і чисте,
І –
жодної
хати
скраю.
ІНВЕРСІЙНИЙ
МОТИВ
У кожного в душі
€ невелике місто,
Що не підвладне полчищам сторіч.
Там Істини живуть.
Там є провулок Істин
І вулиця Всіляких Протиріч
Там в лабіринтах тихого містечка
Живе бабуся Пам'ять, і вона
Своє вікно засвічує надвечір,
Щоб нашу душу висвітлить до дна.
Печаль і Сміх заходять часто в гості,
Збирає Смуток роси і дощі,
А в голубій надхмарній високості
Живе Натхнення – жайворон душі,
Проспекти Мрій там сонячні і чисті,
Там білий сніг для вулиць – не для скронь.
А на центральній площі – площі Честі –
Горить священний
клятвений
вогонь.
УРБАНІСТИЧНИЙ
МОТИВ
У мене сусіди – люди хороші,
Щоднини вітаємось чемно, як слід...
...А сходи лежать, мов застигла гармошка,
Якою не грають вже тисячу літ.
Не грають. До рук не беруть – недоречна.
Колись-то збирались. Ця звичка мина...
Ми знаємо ціни на імпортні речі,
Сусідів – не знаємо імена.
Ми чемно вітаємось. Чемно минаєм.
Ми так бережемо ретельно свій час.
Ми чемно нічого у них не питаєм,
І чемно вони не питають у нас.
Отак і живемо. Живемо – не тужим.
Живемо – не дружим. І якось живем...
А нас розділяють не стіни – байдужість,
Ота, що одвічно бере за живе.
Отак і живемо. А вечір приходить –
У дверях швиденько повернем ключа...
Тоді на гармонь обертаються сходи
І тихо до ранку самотньо звучать.
ТЕЛЕФОН ДОВІРИ
Перша телефонна служба довіри
почала діяти у Москві.
Серед ночі,
Серед холоду квартири,
Коли світ летить кудись у темноту,
209-90-04,
Відгукнися, увійди і порятуй!
209-90... Я не знаю,
Я собі оце ніяк не доведу:
Як же так – людина космосу сягає,
А своїй душі не може дать ладу?
209-90-04,
Що зарадить може твій всесильний слух,
Коли раптом в когось вкрадено довіру,
Коли зраджує когось найкращий друг?
209... Тихо крутяться пружинки,
Цифри мовкнуть, повні таїнства свого,
Тільки входить в темноту порожню жінка
І чекає не поради, а... його.
Та виходить в темноту печалі серце,
На орбіту власних болів і образ...
209-90... Ти не сердься,
Я тобі про щось веселе.
В інший раз...
Мені забули подзвонити...
Яка дрібничка, що й казать,
Таке буває – ми ж не діти,
Ми стільки вмієм забувать!
Ми вмієм знати і уміти,
Передбачати і могти,
А от дрібничку – подзвонити!-
Нам у думках не вберегти.
Ах, наші дні, ах, обіцяння,
Ах, заклопотаність без меж!..
Але спіткнешся об чекання,
Чеканням душу обпечеш,
Чеканням душу обморозиш,
І світ чекально заболить.
Та нагада розумний розум:
Тобі
забули
подзвонить...
Ой у місті завірюха,
Тополина завірюха,
І ув очі і у вуха тополить...
Зупиніться хоч послухать,
Не почути – так послухать,
Як сурмить тополя у блакить.
Бо у неї нині свято –
Відпускає тополята,
Відпускає тополята у світи,
Хай научаться літати,
Власну доленьку шукати,
Долітати, проростати і рости,
їм не можна запізнитись,
їм потрібно приземлитись,
Ти їх, вітре, обережно донеси.
...А на вистелах асфальту
Замасковані під вату
Тополині
ненароджені
ліси...
Ну удар, грозовице, удар
Із усього небесного зросту!
Хай мигне, мов лисиця, між хмар
Блискавиця твоя вогнехвоста!
Розкоти перестиглі громи,
Прогрими, розгроми, розізлися,
Стебла зливи у землю встроми,
Щоб у хащі дощу розрослися!
Кинь у день освіжаючий рай,
Пекло спеки аби заливало, –
Захопи, зануртуй, позривай
Безшелесні нудьги покривала!
Хай схитнуться, знуртовані плином,
Розімлілості терези!
Бо усім – від стебла до людини –
Так потрібно хоч зрідка грози!..
ДУМКИ У СТИЛІ
БРЕЙК-ДАНСУ
І я сполохано сахнуся,
Зачувши металевий звук:
Ви – роботи. Я вас боюся,
І ваших слів, і ваших рук.
Чужих наказів виконавці,
Чужих програм програвачі,
Інструкцій від яких інстанцій
Ждете, з підказки живучи?
Які провалля і глибини
В квадратних порожнинах душ,
Де ані сміху, ні сльозини,
А тільки – електроди муштр?
Рука залізна не здригнеться,
Залізний погляд не змигне,
Ні віри, ні душі, ні серця
Прицільність ваша не мине...
О, як нестерпно з вами грати
Щоденно в справи і слова,
Немов потрапивши за грати,
Себе втрача душа жива,
І в кров ураз лице розбити
Об незворушність, як об брук...
Та вірю – вас, іржею вкритих,
Ще потім
викинуть
на брухт!..
МОНОЛОГ
НЕДРЕСИРОВАНОГО
СОБАЧКИ
Із серії «Цирк»
Я не люблю стоять на задніх лапках
І зневажаю тих, хто так стоїть.
На чотирьох, як суджено собакам,
Нехай на перебитих, та своїх.
Я не люблю догідливо у вічі –
Принада цукру звабна і легка,
Ховаючи в очах голодний відчай,
Піду шукати чесного шматка.
Я не люблю – під дуду і у танець,
Де оплесків дешева хлюпота;
Манежу фейєричного вигнанець,
Піду ганять бездомного кота.
І мерзнуть взимку, і самотньо плакать,
І друга – не хазяїна – шукать...
Хай інший хтось стоїть на задніх лапках.
Якщо йому до цього не звикать.
Живуть на світі половинки –
У половинок тихий крок,
І половинчасті в них вчинки,
І половинчастість думок.
В їх напівдушах – напівболі
І навіть напівпочуття,
Свої куценькі напівдолі
Вони сприймають за життя.
Вони сміються напівсміхом,
І правду ріжуть, та... навпіл,
І критикують напівтихо,
І захищають з напівсил.
Їх так, буває, вродить густо –
Скриплять гілки усіх дерев...
Та половинок навіть гусінь,
Їх навіть гусінь не бере...
ОСТАННІЙ СНІГ
Як важко буть останнім снігом...
Останній сніг ляга до ніг,
Над ним кепкують сосни сміхом,
А він ще й лащиться до них.
Його не ждуть – а він приходить
(Як важко йти, коли не ждуть!).
І в цьому винна не погода,
А щось суттєвіше, мабуть.
А він прийшов по допомогу,
В його душі пече вогонь...
Останній сніг ляга під ноги –
А ми не хочемо його.
А ми вже мрієм про відлигу,
Уже весна у душах гра...
Як важко буть останнім снігом,
Коли
пройшла
твоя пора.
А душі заростають, мов стежки,–
М'який спориш, жоднісінького сліду, -
Коли по них не ходять навпрошки
Ні радості, ні сумніви, ні біди...
Я ж над усе ціную битий шлях
Із тополиним сяйвом на обочинах,
В натомлених від спеки споришах,
Колесами й ногами потолочених,
Де кожен день до обрію важкий,
Але по вінця в нім стрімкої повені...
І душі заростають, мов стежки,
Якщо вони нікуди не спрямовані.
Найкращий вірш – врятована душа.
Врятована від пихи і від ліні
Душа, яку повік не полиша
Високістю освячене горіння.
Найкращий вірш – то здивування мить,
В буденному віднайдені дива
І спогад, що у серці защемить...
А інше все – слова.
ЗАМІСТЬ
КОЛИСКОВОЇ
ДЛЯ ДОНІ
Ой упало яблучко і покотилося,
Я змахнула вітами і зажурилася,
Я шукала яблучко – листя зелене –
А воно котилося далі від мене.
Занудилось яблучко в маминому небі,
Час прийшов – і доленьку пошукати треба,,
і уже не втримати, не вернути –
Ой тривожно-солодко яблунькою бути!
Пройдуть дні печальнії, пройдуть веселі,
Зронить моє яблучко зернятко в землю,
Стане-подивується з того немало:
Як це воно з яблучка яблунькою стало?
Буде свої гілочки колисати,
Будуть в гілках яблука визрівати...
Потім прийдуть жнивні дні у тривозі,
Та й покотять яблука по дорозі...
Я стою схвильована, похилилась.
Ой упало яблучко, покотилось...
У БУДИНКУ
«МАЛЯТКО»
Це забути нелегко –
Як думки не жени...
Вірить Оля лелекам –
Дуже добрі вони.
Оля знає ізмалку,
Що, звичайно ж, лелеки
Принесли і Наталку,
І її, і Анжелку.
Вони діток приносять
Не подвір'я оці...
У лелек Оля просить
І книжки, й олівці.
І цукерку, і вафельку –
Хай нечасто, яке –
Від лелек вихователька
Олі передає.
Оля ходить подвір'ям,
Жде лелек дотемна,
Бо у Олі є мрія –
Найдорожча, одна,
їй здійснитись нелегко,
Але вірить – і все,
Що колись-то лелека
Маму
їй
принесе.
Частина ІІ |
Шалені дні, шалені ночі
Летять, мов швидкісні авто...
Я голосую на обочині,
Та не спиняється ніхто.
У даль – розвихрено і дзвінко –
Летить стривожений сигнал.
І що кому маленька жінка,
Яка кудись там не встига?
Ядуче світло б'є у вічі,
Кошлатиться під ноги дим...
Мені б розгледіти обличчя –
Хоча б одне – за склом отим
І між оцих вогнів відчужень
Чиїхось слів, чиїхось рук...
Та трасі швидкісній байдуже,
Бо тут – односторонній рух,
Бо тут – запрудженість до краю,
Бо тут – напруженість стрімка...
Когось гукає – не змовкає
Моя рука...
Коли іти – не поспішати
Крізь солов'їні голоси,
Накинувши боярські шати,
Виходять боярські ліси.
Вони несуть в собі величність,
Вони не знають суєти,
І гомонить із ними вічність
Про світ довірливо на «ти».
А я зайшла і зупинилась,
А я не знаю, що й казать:
– Дозвольте, лісе, ваша милість,
Годинку тут погостювать.
Я погостюю обережно,
Я не порушу тишини,
Щоб тільки повінь ця безбрежна
Текла – зелена – з вишини,
Щоб тільки птах, щоб тільки квітка,
Щоб тільки промінь на сосні,
Щоб обпекли – не знати звідки –
Чиїсь слова неголосні.
Щоб довго-довго ще луною
Через щодення голоси
Довірливо ішли за мною
Боярські боярські ліси...
КРІЗЬ
РОМАШКОВЕ
МОВЧАННЯ
Порадив лікар: «Пийте трави,
Траву щодня собі варіть,
З її зеленої держави
Завжди росли богатирі...»
Мій день суєтно натомився,
Тож визнає пораду цю...
І от по кухні вже розлився
Гарячий запах чебрецю.
...Я п'ю, а він мене спиває,
В мені в'юнкасто ожива,
Крізь мене гінко проростає
Лугів некошених трава.
Скресає спогад, ніби крига
Давно забутої ріки,
І розрива Червону книгу
Могуття трав на сторінки...
Яку ж траву тобі варити,
Мій луже, зораний дарма,
Щоб знову ти умів родити
Кривавник, руту і оман
І щоб тебе не тисла важко
Бриласта зсушена рілля?..
...А намальована ромашка
Лише голівку нахиля...
А тут – звичайне полювання,
Розвага тобто, і не більш...
...Куди ж це ти, мале та раннє,
Так необачливо летиш?
Тікай в надійність очерету,
Згинайся нижче до землі!..
Пташа ж, відчувши поклик злету.
Несе надію на крилі.
І вірить в небо –
В небо тільки!
Тому й не чує: «Стережись!..»
Малесеньке, незграбне тільце
Криваво вдарилось об вись...
... Мисливці витерли рушницю,
Догідливо стрибає пес...
А я все бачу– б'ється птиця
Об нерозлітаність небес.
ГОЛОС ДНІПРА
Це теж – Дніпро.
У склянці чаю
Його розхитує рука.
Це теж – Дніпро.
Без крику чайок
У форму втілена ріка...
... Ну як же так?
Я ж добре знаю,
Що ти ось поряд хлюпотиш?
А я до тебе – не встигаю,
Беру тебе по склянці лиш.
А що та склянка?
Навіть спраги
Вона не здатна загасить?
А ти ж мені потрібен справжнім
Рікою,
Морем, що бурлить,
Що хвилі хлюпає на берег,
Що глибиною аж ляка,
Де на піску, мов на папері,
Кладе слова вітрів рука.
Мені потрібен ти не всує
Таким – однісіньким, одним,–
Де у щоденні так сумує
Душа за голосом твоїм,
Вона сумує і не знає,
Ізвідки та печаль гірка.
... У кожнім серці протікає
Своя озвучена ріка.
Не напоїла нас криниця...
її джерельний передзвін
Давно уже не джерелиться,
А лиш відлунює з глибин.
А нам, натомленим космічно,
На перехресті всіх століть,
Лиш дзвонковою і криничною
Одвічну спрагу загасить.
Але нема води в криниці,
Завжди була і от... нема,
їй і самій оце б напиться,
А так стоїть собі німа.
Та хтось її щороку вміло
Фарбує, чистить, догляда,
Неначе вірить,
Вперто вірить:
Іще
повернеться
вода.
Коли, здається, час вмира
І відчай огортає душу,
Я згадую – коло двора
Росла колись старезна груша,
їй сто віків... По ній роки
Уздовж і впоперек ходили,
Коріння зжерли хробаки,
Вітри грозовиськом кадили.
А ми, жаліючи її –
Стара ж бо, дихає на ладан,–
Гойдались хвацько на гіллі
Молодшого – що поряд – саду.
А груша думами століть
Беззвучно у собі зітхає,
Уже й не диха, й не скрипить,
І раптом – знову зацвітає...
Прошуміла слава, ніби дощ,
Висохли дороги і калюжі.
А зрадлива злива крила дужі
Вже над іншим іменем полоще.
Все минає, бо, як не ростем,
Лиш відлуння в полі залишаєм...
Літо ж пам'ятають не дощем,
Літо ж пам'ятають – урожаєм...
Спочатку так – на швидкості, вперед,
Крізь дорогі обличчя друзів давніх.
Так легко перекреслюєм старе
Оманливим на краще сподіванням.
А потім – пригальмовується лет,
І, озирнувшись у роки зболіло,
Відчуємо: так вирвались вперед,
Що по дорозі краще розгубили.
Вмирають поети,
Лишаються вдови,
Втікають Пегаси –
Порожнє сідло.
Лишають на щастя
Маленьку підкову,
Немов недописану
Літеру «О»...
Лишаються вдови
Між холоду літер,
Скупих телеграм
І пекучих безсонь.
Кружля над судьбою
Самотності вітер,
Навік погасивши
Живильний вогонь.
О, як же натхненно
І як терпеливо
Були вони жрицями
Цього вогню!..
Всі бачили тільки
Поезії диво,
Вони ж їй себе
Віддавали по дню.
О, як вони вміли
Чекать і мовчати,
Від протягів часу
Вогонь берегти.
Усе розуміти –
Не все помічати
І все до краплиночки
В серці нести.
Лишаються вдови.
Стихають промови,
Лиш рими нетлінні
Летять звідусіль...
І цокають, цокають
Часу підкови –
У скронях,
У серці,
В чутливій сльозі...
А ви уже посивіли, дерева,
А вам уже одна пора – летіть...
Натомлена, задумлива, жовтнева,
Повільно загуса над світом мить.
Вона ясна, та зовсім не печальна,
Вона притихла – тільки це не сум.
Вона явля повчально-визначальну
Оголеної справжності красу.
Де кожен жест – просвітлений і зримий,
Де кожна фальш – як маска на кону.
Де ні дощем, ні фарбами рясними
Не приховать деревам сивину.
Де тільки день,
І тільки неба просинь,
І мить,
Яка зуміла поріднить
Дерева, що націлені ув осінь,
І душі, що спрямовані в блакить.
Я вчуся в осені втрачати...
Лети, лети, зів'ялий лист!
Який це дивовижний хист –
Своїх утрат не помічати.
І що там весен хороводи,
і що там літа зелен-шовк?
Навчилась осінь у жінок
Такої зрілої погорди.
О віри кладочко хистка
Над прірвою розчарування
Освітить осені зітхання
Надія першого листка.
Пора осіння кличе до пера,
Розважність слова, як розважність цвіту.
Вже все інакше. Вже ота пора,
Коли не «прагнуть» треба, а «робити».
Вже сонце знає часу крутосхил,
Вже стільки листя – просто за водою...
Лише берізка із останніх сил
Так прагне
видаватись
молодою...
Коли об тишу ніч спіткнеться,
І заніміє часу біг,
і сум у роздум переллється,
Тоді... тоді приходить сніг.
Він так приходить,
Так пречисто,
Так розуміюче іде,
Що ожива безлюдне місто
Живою сутністю людей.
А сніг довірливий,
Ласкавий,
Будинки чемно обмина,
Мені підморгує лукаво,
Мовляв, усе, як я,– мина,
Мовляв, усе спочатку вперше,
А потім, потім... не питай!..
Летить зими вихрастий вершник,
Гука: «Як можеш, здоганяй!»
Гука: «Як можеш...»
Можу, сніже!
Коли над буднями сніги,
Перекипа душа у ніжність,
У слово, сповнене снаги.
Бо всі ми з тих країв, ізвідти,
Звідкіль порив приносиш ти...
Коли летять сніги над світом,
Душа не знає самоти.
А будинків, будинків, будинків
У місті промерзлому,
Немов сніговиця за ніч нанесла їх оце...
І день відчайдушний
Своїми зухвалими пензлями
На ватмані неба
Малює камінне лице.
Не дихає вулиця.
Світ до глибин промерзає,
Ні слова живого,
Ні звуку ніде далебі...
Але у будинку напроти –
Я точно це знаю –
Жінка самотня заварює каву собі.
Стоїть вона довго.
Повільно розмішує цукор.
І дивиться пильно кудись у минулі роки...
На кріслі
Крижинкою чорною
Крихітний цуцик
Торкнеться зненацька
її крижаної руки.
А кава холоне.
Платівка накручує танго.
А жінка – красива...
їй тиша оця до лиця...
І думаю я –
Чи ж зігріється,
Чи ж відтане
В промерзлому місті
Жінка самотня оця?.
ЯЛИНКА
Така мала, цікава і зелена,
Так радісно всміхається до мене –
її уперше, юну і свавільну,
Від подруг, мами і коріння вільну,
Запрошено у вогнесяйне місто.
Тут буде бал!
І свічі, і намисто!..
...Ялиночко, ялинко, ялинятко,
Моє зеленороге оленятко,
Куди летиш?
Куди тебе несе?
Це ж просто маска, маскарад – і все!
Бо завтра, і не глянувши у вічі,
Із тебе знімуть новорічні свічі,
Обтрусять діловито мертві голки
І викинуть, покривджену і голу,
Немов на жар утрат і каяття –
На вулицю,
На холод,
На сміття!..
ПРИ СВІТЛІ
ЗНАКІВ ЗОДІАКУ
Якихось звірів знов наврочив
Японський календар мені –
Завжди чимало є охочих
За нас вершити наші дні.
Якісь там «тигри» і «собаки»
Перебігають нам путі.
Найкращі ж знаки зодіаку –
Це л ю д и в нашому житті,
Це ті, із ким поділиш радість,
Це ті, із ким біда навпіл,
Це ті, хто у щоденні справдить
Що він «змія», чи «кінь», чи «віл».
Тому, віншуючи початок
Удач у новорічний день,
Я хочу з вами зустрічати
Щороку – тільки Рік Людей!
ДРУЗЯМ
Коли вже айсберг дня розтане
У морі тиші за вікном,
І, скаламучене зірками,
Схитнеться неба чорне дно,
Коли безсоння, ніби птиця,
Вночі крильми прошелестить,
Із сном облишивши свариться,
Душа сідає за листи...
Ну, як живете, любі друзі?
Чи устигаєте встигать?
Чи спотикаєтесь на тузі
Колись відпалених багать?
Чи доросли уже до себе,
А чи стомилися рости?
Чи відчувають корінь стебла,
А крона – безмір висоти?
Чи помічали ненароком,
Спинившись серед суєти,
Як з кожним роком,
З кожним роком
Все довше й довше йдуть листи?..
А із захеканого дня
Я нині випряжу коня...
Гайда, мій коню, на роздолля,
Хай розвіває гриву воля,
Хай розвіває, розвіва,
Снаги у серце долива!
А на запрудженій дорозі
Покинемо важкого воза,
Такі нестерпні ці вози!..
І долю хилять терези
Усе в той бік, де «треба», «треба»,
Де ні зірок, ні дум, ні неба,
Де шлях вузький,
Де так завізно,
Де ні проїхать, ні пройти
1 де назад вертати пізно
І треба – йти...
Мої ровесники вже дивляться туди,
У ті роки, з яких давно ми вийшли,
Де дзвінко так, мов трави із води,
Ростуть дівчата – молоденькі вишні.
Вони ідуть, упевнені в собі,
Несуть красу, літами не прибиту,
І вірять, що у світі голубім
Лише для них і посмішки, і квіти.
І що життя ось тільки почало
Свій тихий плин, і радість, і кохання...
Ну як їм знать, що все оце було,
Що все оце не вперше й не востаннє,
І що недовго зелені буять –
Вже серпень там, за рогом, дожидає,
Бо все в житті повинно одцвітать...
Але вони про це іще не знають.
Спочатку пристані шукаєм,
А потім – прагнемо штормів...
... Що ми самі про себе знаєм
У круговерті справ і слів?
Яким ключем відкрить зуміли
Душі глибинні тайники,
Де сто вогнів (такої сили!)
Ще не приборкано ніким?
Де кожен день – чуттів сум'яття,
Де здобувати і втрачать,
Де мов закляття, мов прокляття -
Летіти і не наздогнать,
Де так ніколи й не збагнути
У круговерті справ і слів –
Чому, коли вже все здобуто,
Нам знову
прагнеться
штормів?..
Нанесло на небо,
Нанесло повно
На голубе небо
Білої вовни.
Ходить Парка-прялка,
Вибирає ретельно
Найбілішу нитку
На своє веретено.
Найбілішу нитку
На блакитнім полі
Вибирає Парка
Для моєї долі.
– Ой ти Парко-прялко, –
Я веду розмову,–
Я не хочу білу,
Хочу кольорову,
Щоб цвіли барвисто
Радості і болі
На моєму чистім
Полотні долі.–
Та сміється Парка:
– Ет, була б охота,
Кольори, дівчино,
То твоя турбота... –
...І пливуть по небу
Голубим човном
Величезні скирти
Білої вовни...
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса: virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту
"Анумо знову віршувать!": www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 31 липня 2006 року
