На головну

Зміст творів:

Частина ІІІ "ПОЛІТ ОСВЯТИВШИ СОБОЮ"
Політ освятивши собою Про очі Цей спектакль ми самі розіграли... Стара казочка на новий лад У вечір втікали... Кінематографічне Зима. Сніги... Непроспівана пісня... Я, може, вигадаю все... Ти – музика моя...	Балада про одну любов Ілюзіон... Жінки старіють так раптово... Якби цей день... Я ніколи не думала... Печаль не в тім... Любов свої склада календарі... Ізнову слухати готова... Забаганка душі
Частина І "ПЛОЩА ЧЕСТІ" Порятуйте красу Спочатку право на мовчання... Двобій Висоти інколи здають... Компроміси Травневий роздум Нейтронний зойк Дикий виноград Людині потрібна людина А кумирів же, сказано, не сотвори... А все від того... Крилаті слова одвіку... А горам завжди значно важче жить... В гостях у яблуні Пісенька старого рисaка Хто з полів... Iнверсійний мотив Урбаністичний мотив Телефон довіри Мені забули подзвонити... Ой у місті завірюха... Ну удар, грозовице... Думки у стилі брейк-дансу Монолог недресированого собачки Живуть на світі половинки... Останній сніг А душі заростають... Найкращий вірш – врятована душа... Замість колискової для доні У будинку "Малятко"...	Частина ІІ "ШВИДКІСНА ТРАСА" Швидкісна траса Коли іти – не поспішати... Крізь ромашкове мовчання А тут – звичайне полювання... Голос Дніпра Не напоїла нас криниця... Коли, здається, час вмира... Прошуміла слава, ніби дощ... Спочатку так... Вмирають поети... А ви уже посивіли, дерева... Я вчуся в осені втрачати... Пора осіння кличе до пера... Коли об тишу ніч спіткнеться... А будинків, будинків... Ялинка При світлі знаків зодіаку Друзям А із захеканого дня... Мої ровесники вже дивляться туди... Спочатку пристані шукаєм... Нанесло на небо...

Частина ІІІ

ПОЛІТ
    ОСВЯТИВШИ
        СОБОЮ

Я – зірка летюча,
Я – зірка летюча,
Я – зірка...
Впаду у долоні твої
Прохолодно і гірко.
І вся спалахну,
І вернутися в небо не зможу...
А може, в долонях я душу свою відморожу?
1 стану сніжинкою,
Потім – крижинкою стану
1 вже не розтану,
Ніколи уже не розтану
І не повернуся у небо, туди, де літають...
Замерзлу крижинку
Долоні твої затискають,
1 не відпускають,
1 не відчувають, холодні,
Що зірка летюча крижинкою стала сьогодні.
А завтра...
А завтра, політ освятивши собою,
Обернеться раптом
    сльозинкою
        голубою...

ПРО ОЧІ

І.
В реальнім царстві дня і ночі,
Де справно глузд над світом править.
Ще тільки очі, тільки очі,
Єдині очі кажуть правду.
Крізь безголосся, крізь мовчання,
Крізь грати слів і пересудів
Відвертістю, немов мечами,
Ще пробиваються до суті.
І не рятують маскаради,
І хай вуста белькочуть інше –
Вони всесильно-безпорадні,
Вони яке – святі і грішні,
Вони над ницістю регочуть,
Вони умовності ламають,
Бо тільки очі, тільки очі
Престижних масок не вдягають.
І хай тремтить лякливий розум,
І хай боїться потрясіння –
Крізь очі в нас заходять грози,
І землетруси, і прозріння,
З очима важко розминутись,
В них – струм оголеного болю...
...В цій правді можна захлинутись –
Ну відведи, благаю, погляд!

ІІ.
У кадрі сну на плівці ночі,
Мов світлотіні нереальні,
Твої прийшли до мене очі –
Такі чужі,
Такі жадані.
Жагуча мить,
Хмільна неправда,
Луна, озвучена чеканням...
Сміється розум –
Чесно радить
Душі звільнитись від кохання.
Кайдани слів і поговорів,
Себе від себе ніде діти:
І дві зорі згоряють з горя
По двох роз'єднаних орбітах..
Тому крізь темні хащі ночі
У душу, клопотами скуту,
Твої прийшли до мене очі
Сказати щось.
А що – не чути...

Цей спектакль ми самі розіграли,
Розписали до слова, до сліз
В переповненій буднями залі,
Без реклам, без афіші й куліс.
Так цікаво побуть на виставі,
Де ти сам і актор, і глядач,
Підморгнути здивованій славі
І на сміх обміняти свій плач.
Дуже точно розписано ролі,
Жоден жест не віщує печаль...
Тільки відблиск далекого болю
Сколихнеться в глибоких очах.
Може, біль, а можливо – омана.
Ми не можемо правди не знать...
Та на зло усім правдам – не стану
В цій виставі нічого мінять!
Я горджусь – я хороша актриса!
Ти гордись – ти актор хоч куди!..
... Ну доволі, давайте завісу!
Я прошу вас... хто-небудь... води...

СТАРА КАЗОЧКА
    НА НОВИЙ ЛАД

А Баба-Яга не родилася бабою,
І Баба-Яга була молодою,
Самотність у лісі вважала розвагою,
Аж поки літа не пішли за водою.

А вже як пішли– то вона озирнулася
і раптом відчула таку печаль:
Дерева, і квіти, і просіки-вулиці
Старіють із нею і гірко мовчать.

А де ж те кохання,
А де ж те омріяне,
А де ж отой принц,
Що з самотності візьме?..
Коли розминаємось ми із мріями,
В нас теж визріває потроху «ягізм»...

А Баба-Яга відзначалась відвагою,
Вона ж на мітлі недаремно літа...
... Самотність усі ми вважаєм розвагою,
Аж поки опустять шлагбаум літа...

У вечір втікали
І пізно вертали,
Нас мами картали невміло,
То ми із дитинства
В любов проростали –
Любили, любили!..
        Любила.

Нам ця захмелілість
Міліть не давала,
Душі напинала вітрила...
О, як ми росли,
Як дороги долали –
Любили, любили!..
        Любила.

Здавалось –
Ніколи не буде відпливу,
Така у цій повені сила...
Не мали нічого –
Чекали щасливо,
Любили, любили!..
        Любила.

... Вода за водою,
Луна за луною
У тишу впадуть відболіло...
і що це із нами,
І що це зі мною –
Любили ж, любили ж?!
        Любила?..

КІНЕМАТОГРАФІЧНЕ

Скажи, кінокамеро,
Око твоє правдиве,
Скажи, кінокамеро,
Душу словами розрадь –
Чи справді ти віриш в кохання,
Неначе у диво,
Коли зафіксовуєш пристрасті –
Дубль сорок п'ять?
«Не так» – і по-новому
Прагнуть актори страждати,
«Не так» – а в стражданнях
Немає ж і крихти чуття...
Скажи, кінокамеро,
Як же насправді кохати,
Щоб все еталонне –
І пристрасть і серцебиття?
Та камера мовчки
Кругленьке націлює вічко,
Бо зна свою справу,
Бо сцена готується знов...
І крутиться, крутиться, крутиться стрічка,
Дублює,
    дублює,
        дублює
            любов...

Зима. Сніги. А я – зелене зілля,
Так необачно проросло в замет...
Навіщо же це жагуче сонце гріло
І пробудило до життя мене?

Зима ж!
Сніги!
А я – зелене зілля...
Куди ступити?
Крижаніє крок...
Є у природи теж своє похмілля –
Байдужий сніг на жар осінніх крон.

Ну що ж, хай сніг!
Хай буде біло-біло,
Хай цілий світ морозом спалахне!
Було ж тепло,
Зігріло, і згубило,
І воскресило до життя мене!


 

Непроспівана пісня –
Це завжди надія на спів.
Непроспівана пісня
Не може в душі охолоти...
Як це добре, що ти
Проспівати мене не зумів,
Як це добре, що я
Залишилась для тебе у нотах.

Я звучатиму тихо.
Я ледве окреслю печаль.
Я нічим не порушу
Гармонію мрій нездійсненних.
Я звучатиму так,
Що у серці прокинеться жаль
До усіх, що уже відзвучали
І сходять зі сцени...

Я, може, вигадаю все –
Твої дзвінки, твоє мовчання,
Щоб розірвати днів кільце,
Де все відоме і звичайне.

Я вигадаю присмерк цей,
А в нім, на тлі чекальних звуків
Твоє замислене лице,
Повернуте у бік розлуки.

Я вигадаю всі слова,
Якими ніжності не змірять,
І, від розпуки ледь жива,
На зло собі у це повірю.

Ти – музика моя.
Не говори словами.
Мовчання хай звучить,
Мовчання нас єдна.
Ти – музика моя.
І все, що поміж нами,–
Не відстань, не печаль –
Мелодія одна.

Я вже забула звук –
Закличний звук любові,
Я вже згубила ключ –
Скрипковий –
Від душі...
...Я – музика твоя.
Відроджена тобою.
Почуй мене, відчуй.
І в серці запиши...

БАЛАДА
    ПРО ОДНУ ЛЮБОВ

Жив чоловік. Спокійно, ненужденно,
Любив кіно. Здоров'я й час беріг.
Аж тут – Любов. Некликана, неждана,
Прийшла – і стала мовчки на поріг.

«Ви хто?– спитав здивовано.– І звідки?
Я щось не пригадаю – ви чия?
А може, ви до нашої сусідки?»
Вона сказала: «Я – любов твоя».

«О так, Любов! Це з ЖЕКу, про квартплату,
Так в мене все, як кажуть, будь здоров,
Я навіть книжку можу показати...»
    Вона сказала: «Я – твоя любов».

«Любов... Стривайте, як я міг забути!
Микола ж це... Надумався, чи як,
Мені боржок давненький повернути?..»
    Вона сказала: «Я – любов твоя».

Він довго думав – родичка, землячка?
Чи, може, в школі разом, чи в садку?..
І взагалі – якась вона дивачка,
Хтось підіслав настирливу таку...

«Ні, вибачайте. Щось не пригадаю...»
І він швиденько двері зачинив...
...А що було по тому, я не знаю.
Жив чоловік. Спокійно, гарно жив.

Ілюзіон...
Ілюзія, і ти,
І стриманість звичайного вітання,
І жест руки, що прагне вберегти
Від поглядів чужих далеку тайну.
А тихий вечір-ілюзіоніст
Нам повертає нишком все забуте,
Жартуючи, в словах міняє зміст,
Намріяне й реальність переплутує.
А я сміюсь, бо бачу лиш одна,
Як, вирвавшись, мов біль, мов неминучість,
Мов спогадів розбурхана луна,
Твої обійми вже летять назустріч...
Ілюзіон...
Прощаємось,
Пора,
Нема питання «бути чи не бути?».
А вечір наш...
Чи правда це, чи гра,
Чи за минулим сум,
Чи за майбутнім?..

Жінки старіють так раптово –
Мов ніч на місто опада...
Душа така ще світанкова,
Така ще мрія молода,
Ще ледь притишено зітхання,
Ще ледь примружено наїв,
Ще береже весняна пам'ять
Святковість найдорожчих слів,
Ще тільки – перший крок дитини,
Іще в очах – надії даль,
Іще сивинки – не сивини,
Іще задума – не печаль,
І квітам струшувать пелюстки
Пора ще тільки настає...
А жінка дивиться у люстро –
Нікого там не пізнає.

Якби цей день на музику покласти,
То я назавжди зберегла б мотив,
У котрім не згасав зелений настрій,
Що нас у ліс, хміліючих, водив.

А там трава лишилась неприм'ята...
Бо щось таке світило крізь дощі,
Що ні наблизити і ні прогнати,
А лиш тримать на відстані душі.

Я ніколи не думала,
Що розчарування – смішне.
Я його уявляла трагічним
І катастрофічним...
А насправді –
Насправді то сміх
Переповнив мене,
Він узявся довести,
Що все у цім світі не вічне.
Як банально:
Ти – вигадка!
Ця висота не збулась,
Паперові кораблики,
А не вітрильники в морі...
Я не хочу джаз-грому,
Хай лине над березнем вальс,
Хай спочине душа,
Бо вона – ніби птаха
Наморена.
Я сміюсь.
Я не плачу.
Бо сіль – не в сльозах.
Сіль – в словах.
Сіль – то біла печаль,
Що снігами впаде на світанні...
... Катастрофа минула.
Трагедія не відбулась,
Залишилось єдине –
Смішне моє розчарування...

Печаль не в тім,
Що не знайшла тебе я,
А в тім,
Що на свою гірку біду
Я усвідомила – уже ніде я,
Ніде-ніде тебе не віднайду.

Що на дорогах радості й осмути,
На крутизні усіх життєвих рік
Тебе – нема.
Тебе – не може бути.
Тебе – не буде.
Й це уже навік.

І що назад ніколи не вернути
Ілюзій, сподівань, передчуття...
А ще б хоч мить солодкої отрути,
Хоча б ковток хмільного незнаття!

Любов свої склада календарі,
Свої у неї дати й пори року...
Той довше проживе, хто не горів,
Додай їм щедро, доленько, за спокій.

А я промовлю стиха: «Будь здоров» -
і простягну похолоділу руку...
Я старша тебе на одну любов.
Я старша тебе на одну розлуку.

І знову слухати готова,
І знов цю спрагу не втолю...
... Якщо було спочатку слово,
То слово те було – люблю.

Мов пекло впало серед раю,
Мов рай, що душу обпалив,
Одвічно-первісне: «Кохаю» –
Щонайдивніше з-поміж див.

Ізвідки? Як? З вогню якого?
Із глибини яких оаз
Видобува себе це слово,
! – вперше, вперше!– що не раз.

Приходить – і зупинить вічність,
І все зруйнує до основ
Таке наївне і магічне,
Таке беззахисне – любов!

«Люблю!» – і слухати готова.
«Люблю!» – повік не охолонь...
...О так, було спочатку слово,
А потім... потім вже вогонь.

ЗАБАГАНКА ДУШІ – Ну що їй треба? Що, скажи, їй треба? Є день. Є ти. Є жар твоїх очей. Є все, що може бути. Що ж іще? Здобутків? Злота? Слави? Слова?.. – Неба...

На головну

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса: virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту
"Анумо знову віршувать!": www.virchi.narod.ru

 Роботу над сторінкою розпочато  31 липня 2006 року