Василь Симоненко
Біографія
До творів Василя Симоненко,
опублікованих у збірці
"Відлуння десятиліть"
До творів Василя Симоненко,
опублікованих у збірці
"Відлуння десятиліть"
Ви, що складали поеми і оди,
Світ оглядали крізь щілини рам -
Як ви боїтеся, що вийде і люди
Ваш запашений (???) крам!
Говоріть голосніше, ридайте більше -
Може, й прилипне комусь до рук.
А ні - то зав'язуйте пояс тугіше,
І йдіть і глитайте брук.
Відповідь
Небагаті у мене скарби,
Але й ті не всі зберіг,
Залишивши для віршів фарби
І думок нешвидкий розбіг.
І на мене колишні друзі
Сиплють лютих прокльонів град,
І стою я в тісному крузі
Між наклепів, образ і зрад.
Хай сміються тупі кентаври!
В мене власна погорда єсть,
Бо за ваші дешеві лаври
Не продам я совість і честь.
30.10.56
Вона прийшла
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й молила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в неї тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана -
Ну, як мені за нею не піти?
Ворон
Очі розпечену магму ллють,
Губи тремтять потворно -
Сліпа й безсила лють
Прийшла і взяла з горло.
І став я малим та чорним
Голодним вороном,
І сиджу на березі та каркаю,
Докоряю, каркаю й кричу,
І людей проклинаю та картаю,
Що не можу напитися досхочу.
І чорнію, марнію та худну,
І благаю щодня про одне:
- Пожалійте, змилуйтесь, люди,
нагодуйте мене!..
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злобі не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Задивлюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань,
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай живе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Одійдіте недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живіть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б'юся,
Чуєш - битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся
Без любові їх, без очей і рік?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить на світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи - все одно
Я проллюся крапельками крові
На твоє червоне знамено.
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Я живу з тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
Кривлякам
Не вигадуйте муки і драми,
Не видавлюйте з себе сліз.
Правді в очі дивіться прямо,
Не відводьте погляду вниз.
Не вимучуйте з себе сміху,
Коли серце стогне від мук,
Не благайте у долі лиха,
Коли щастя іде до рук.
Будьте схожі самі на себе -
Чи розумні, чи просто дурні.
Будьте чортом чи ангелом з небі,
Тільки не будьте штучні й смішні.
Люди - прекрасні. Земля - мов казка
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце у землю в'язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захтіло ожити і жить!
Воскресайте камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
- їх на землі не було.
Мандрівник
Кусень хліба, молоко в торбині,
Бісі ноги, збиті до крові, -
Гонить хлопчик гуси по стежині.
Прутиком похвиськує в траві.
І звертають хлопцеві з дороги,
Кидають привітно на ходу:
"Ти куди, козаче кривоногий,
може, вже шукаєш молоду?"
тільки він всміхається солідно
та з-під лоба гляне мимохідь,
і йому ні трохи не огидно,
що його не хочуть розуміть.
Бо ж ніхто не знає, що хлопчина
Всі шляхи, де йшли мандрівники,
Буде знати, як оцю стежину,
Що веде від хати до ріки.
Можна
Можна вірить другові чи милій,
Марить на яву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать - можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати,
Ті, що не палають, не горять.
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись омирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого не можна.
Нареченій
По шляху чумацькому у росах
Буде вічність мчати на коні,
Я губами у розкішних косах
Позбираю зоряні вогні.
Де світи стикаються у шалі
І сміється злісно маніяк,
Я свої повідаю печалі
Тій, що жду і не діждусь ніяк.
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в 20 літ в моєму серці втома,
Що в 30 - смерті в очі подивлюсь.
Моє життя - розтрощене корито,
І світ для мене - каторга і кліть...
Так краще в 30 повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Немає смерті. І не ждіть - не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
І будуть вічно веселитись люди,
І танцювать дівчата в кабаре.
І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну -
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.
Пророцтво 17-го року
Граніти і обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил -
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже не має місця для могил.
Мільярди вір зариті в чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже не має місця для могил!
Уже народ - одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд.
Прости мені, земле, дурість мою.
Прости, коли щось не вмію.
Я дурість ледачу працею вб'ю,
Під зливою дум змужнію.
Літа не чекають. Мій шлях не легкий,
Спішу все пізнать й збагнути.
Прости мені, земле, коли не такий,
Як треба синам твоїм бути.
У спогадах дитинство вирина,
Коли над віршем п'яний, соловієш.
Якщо думки - це рання сивина,
То, видно, ти повік не посивієш
Україні
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!
Ходжу. Сиджу. Лежу і скнію.
Мовчу. І часом шаленію
Від власних гадок і гидот.
Не задавлю у серці змія -
Він ссе і ссе собі помиї
Моїх бездонних нечистот.
О чому я таки й порожній,
Такий дурний і "невозможний",
Що сам себе здушити рад?!
Чи не тому, що мускул кожний
Із тиші рветься в світ тривожний
Під вітровій і зорепад?
Де ж ті одні - єдині руки,
Що в час досади і розпуки
Мене сховають в свій овал?
Нема їх! Лиш вітер грюка
Та смуток мій, Нудьга і Мука
Ведуть свій звичний карнавал.
Ще один протест
До двадцяти бунтуємо завзято,
Шукаєм правди, клянемо брехню
І віримо, що нашому огню
Належить всяку нечисть спопеляти.
Тоді ми все бажаємо змінити,
Яка хороша й нерозумна ти,
Наївна, мила юність неумита!
Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,
І ми стаєм холодні та спокійні,
Такі собі чиновники черстві.
Уже в душі нема святого болю,
І розум нам не рветься вже на волю -
Ми раді тим, що ситі і живі.
1954
Я в світ прийшов не тільки їсти й пити,
Скалити зуби до дурних дівчат
Та любуватись зоряним намистом
Під мариновані мелодії кантат.
З сім'ї селянської до грубості простої
В життя дороги стеляться мені...
Я хочу пити сонячні настої,
Пізнать до краю радощі земні!
І на стежках, порослих будяками,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.
Я закоханий палко, без міри
у небачені вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу,
кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім'я
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.
Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто - отак без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.
Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.
Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум'ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.
Щоб не пекли дрібні образи,
Дрібненьку душу день при дні,
Я згоден вибухнуть відразу,
Неначе бомба навійні.
І диву дивному даюся,
Що з того користі катма:
Чомусь не лопаюсь, не рвуся -
Напевне капсуля нема.
До творів Василя Симоненко,
опублікованих у збірці
"Відлуння десятиліть"
Роботу над сторінкою розпочато 23 березня 2005 року
