Коли помер поет, у високих компартійних стінах три дні узгоджувалися тексти некрологів, які мали з'явитися в пресі. Практично викреслювалося все, що стосувалося гідної оцінки його творчості. А його ж поезія, за словами Олеся Гончара, вийшла із самих глибин народного життя. З мудрості народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівана вона. Звідси цей дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній...
    Та перелицьованих сталіністів вогнем пекло Симоненкове:

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

    І вони робили свою безчесну справу не тільки з некрологами. Радянська цензура ганебно спотворювала окремі поезії Василя Симоненка, а десять з них взагалі були заборонені в Україні. Навіть передчасна смерть поета довгий час була загадкою. Тепер відомо: причини смерті залишилися в лінійному відділенні міліції міста Сміли, де «доблесні» стражі порядку садистськими побоями прирекли поета на мученицьке вмирання.
    Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в глухому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспника. Рано залишився без батька. Після закінчення 1952 року середньої школи вчився на факультеті журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власним кореспондентом «Робітничої газети».
    Оце і вся біографія поета. Проте змістом і покликанням його життя була Поезія! Уже перше обговорення віршів у літературній студії університету, перші публікації в періодиці стали провісниками того, що в українську літературу прийшов Майстер неординарного таланту. Тодішня критика одразу завважила в його поезії високі громадянські мотиви, осяяні благородністю власних душевних поривань, незвичайною інтелектуальною напругою.
    Любов до Батьківщини - чи не найвищий акорд у всій поезії Василя Симоненка. Це потвердила і перша збірка віршів «Тиша і грім», яка побачила світ 1962 року. Вона стала живильним явищем у тодішньому суспільному житті України, новим художнім поглядом на дійсність, розуміння сутності людини, гармонії її буття. «Тиша і грім» - єдина книга, що вийшла друком за життя поета. Вже після смерті його ім'я швидко оповилося підлими вигадками й злісними намовами. І тільки завдяки неймовірним зусиллям друзів читач все-таки дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), книжки «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжки для дітей.
    Помер Василь Симоненко 14 грудня 1963 року.
    Творча спадщина Василя Симоненка удостоєна Національної премії України імені Т.Г. Шевченка.

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
   





УКРАЇНІ

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!
 

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
  

МОНАРХИ

Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявляли пащі, мов кратери,
І гукали:
- Ми - символ доби.

- Хто не з нами, той проти Бога.
- Хто не з нами, той проти всіх! -
І сипались лаври убогі
До куцих кривавих ніг.

Нікчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втіх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством їх.

Ідоли обслинені, обціловані
Ішли величаві в своїй ході.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля їхнього вічного трону
Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжній не треба
Спиратись на плечі нікчем.

ПРОРОЦТВО 17-го РОКУ

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил -
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ - одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!
 

Світ який - мереживо казкове!..
Світ який - ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам -
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
  

БАБА ОНИСЯ

У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам'ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.
 

ДУМА ПРО ЩАСТЯ

Увійшла вайлувато в сіни,
з хати віє нудьга й самота.
У руках засміявся віник -
спритно валянки обміта.

Тупотить об долівку ногами
і мороз вибива з рукавиць.
З нею в хату ввірвався гамір,
ошалілий сміх сніговиць.

Мов воскресли принишклі діти
тупіт, лемент, вищання й писк.
Місяць хоче, мабуть, погрітись -
суне в шибку свій блідий диск.

Заглядає, цікавий, у миску:
що ви з'їли таке смішне,
що од вашого реготу й писку
тягне в хату із неба мене?

Хлюпа щастя дзвінкою хвилею,
ніби тут вікувало воно -
не життя тобі, а ідилія,
як в поганих книжках чи в кіно.

Де фотографи? Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш!
Можна знімок утнуть до газети
і жахливо веселий вірш.

Це ж така показна ситуація -
гарна мати і троє дітей!
Це ж чудова яка ілюстрація
для підтвердження наших ідей!

Застрибають веселі цифри
у ґрунтовно важких статтях,
та не встане з словесних вихрів
многотрудне її життя.

Ви мовчанкою соромливою
постараєтесь обминуть,
що в доярки цієї щасливої
руки й ноги вночі гудуть.

І чи прийде під ваші кашкети
блискавицею думка дзвінка:
в космос крешуть ото не ракети,
але пружні цівки молока.

А для неї це зовсім не диво,
бо збагнула давно таке:
справді, зараз вона щаслива,
тільки ж щастя яке важке!..

І тому ця Марія чи Настя
будить дзвоном дійниці село,
щоб поменше такого щастя
на Радянській землі було!

ДІД УМЕР

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не станс мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже -
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні -
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
 

ЗЛОДІЙ

Дядька затримали чи впіймали -
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
«Як вам, дядьку, не ай-яй-яй
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали? Ви крали в себе.
Це ж просто сором красти свій труд».
Дядько понуро тім'я теребив
І смакував махру.
Дядько кліпав товстими віями,
Важко дивитися в очі ганьби,
Важко йому із домашніми мріями
Враз осягнуть парадокси доби.
«Та воно так, - у кулак кахикав, -
Красти погано... Куди вже гірш».
Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш!
Чому він злодій? З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі,
Сором у серце мені плює...
Дядька я вбити зневагою мушу.
Тільки у грудях клекоче гроза:
Хто обікрав, обскуб його душу?
Хто його совісті руки зв'язав?
Де вони, ті - відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги і брехуни,
Що в'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись в крісла й чини.
їх би за ґрати! їх би до суду!
їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги.
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
    

ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинках ранньої роси.

Бігла стежка в далеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт.
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.

Задивляюсь у твої зіниці,
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,
Чуєш - битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Громотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи - все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє червоне знамено.

ВОНА ПРИЙШЛА

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?
 

ЛЮБОВ

Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається, — може, я не знаю, -
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
 

ТИША І ГРІМ

Скажи, что делать мне с тобой:
Недостижимой и единственной,
Как вечер дымно-голубой?
А. Блок

І
Довго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на осонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.

І на трави не бризнули роси, мов перли,
Як рум'янець густий раннє небо залив.
І здавалось - життя задрімало, завмерло,
Заблукало в безмежжі неміряних нив.

І здавалось - нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті...
Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.

II
Та звелася з-за лиману
Хмара темно-сиза,
Полоснули ятагани -
Блискавки - донизу.

І вітри на перепутті
Загриміли цепом,
Розірвали свої пута
І помчали степом.

І озвалися долини
Гомоном знайомим,
І упала на коліна
Тиша перед громом.

І земля впилась водою,
Мов живою кров'ю.
І обнявся сміх з журбою,
Ненависть - з любов'ю...

Гей, почуйте, добрі люди,
Заздрить мені треба:
Грім ударив мені в груди,
Грім з ясного неба.

І убив у серці тишу,
Розпанахав спокій -
Я стою і вітром дишу
На землі широкій!

III
Люди різні між нас бувають -
Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мріях та сні.

Може, це і не дуже грішно -
Не для всіх же доступна даль,
Тільки чомусь в очах їх смішно
Заплелися журба і жаль.

І життя мовби їх не било,
І дріма в них чимало сил.
Але їм тільки сняться крила,
Наяву ж - вони зовсім без крил.

Я судить їх не маю права,
Я для них не бажаю зла -
Я і сам жив отак «цікаво»,
Доки в мене ти не ввійшла.

Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю, і душею,
І щасливим нещастям моїм.

IV
Пригадаю усе до слова,
До зітхання згадаю все,
І мене - в недосяжне - знову
Хвиля спогадів понесе.

То наївні, а то суворі
Сколихнуть вони спокій мій,
А за ними в холодне море
Рушить човен моїх надій.

Ой, ті плавання невеселі
(Як від правди себе втаю!) -
Розіб'ється човен об скелі.
Об гранітну байдужість твою.

V
Не жартуй наді мною, будь ласка,
І, говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.

І без слів я усе розумію,
Що сказати маєш мені,
Та в мовчанні живе й надія
Не почути жорстоке «ні!».

VI
Ображайся на мене, як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю -
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання - у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію -
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене -
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

VII
Чому смуток з тобою поруч
Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Невідомі зовсім мені.

Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть
І печалі, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть.

Але к бісу цю мудрість убогу!
І догадки під три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу.
Все життя усміхалась ти.

Щоб ніколи сльоза на вії
Не світилася, мов роса.
Хай же щастям завжди ясніє
Некриклива твоя краса.

Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе, -
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно - голубе.

VIII
Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.

Хай заляжеться тиша навколо,
Й знову стану, як ви, німим,
Але в серці моїм ніколи
Не замовкне весняний грім.

IX
Пройдуть зливи, замовкнуть грози,
Задрімають вітри на ланах.
І весняного грому погрози
Пронесе стороною луна, -

А проміння довге, як мітли,
Обмете сизохмарну даль.
І пройдеш ти, лишивши світлу,
Невгамовну мені печаль.

Та в прекраснім житті важкому
Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.
 





КРИВДА

(Новела)

У Івася немає тата,
Не питайте тільки, чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.

Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно -
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два, -
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова...

Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув - сусіда йде.
- Ти пустуєш тута, - озвався, -
А тебе дома батько жде...

Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п'ятах
Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато,
Але в хаті - мама сама.
- Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..

Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід -
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав...

Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі...

Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе -
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба -
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі - людина,
І хочеш того чи ні -
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої- одні.

КИРПАТИЙ БАРОМЕТР

І. Замість вечірньої молитви

Ти лежиш іще впоперек ліжка -
Ну до чого мале й чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив'язали цупко мене.

Кажуть, носа ти вкрав у баби,
Губи й ноги забрав мої,
Взяв у матері синю звабу
І в очах своїх затаїв.

Спи, грабіжнику мій кирпатий.
Сумнів диханням розігрій,
Я тобі стану в голови слати
Найніжніші подушки мрій.

Розішлю свої думи в дозори,
Щоб у сизому міражі
Не ступило свавільне горе
На кордони твоєї душі.

Бо не змок ще убивчий порох
Од потоків дитячих сліз -
Через трупи надій бадьорих
Твій одвічний і підлий ворог
До усмішки твоєї ліз.

Над народами, над віками
Встало горе, мов чорний гном.
Торохтять бойові тамтами
Над прозорим дитячим сном.

Відгодована злість, і хитрість,
І закута в броню брехня
Атакують добро і щирість
Серед ночі й білого дня.

Гуркотять бойові колісниці,
Свищуть ратища і шаблі...
І тривозі моїй не спиться,
Йде вона босоніж по землі.

І встає проти кривди й злоби
Мій обсмалений сонцем гнів
Щоби спав ти спокійно, щоби
Ти сміявся і жебонів.

І ладнає совість гармати
Проти підлості і обмов,
І виводить зневіру на страту
Безпощадна моя любов.

Наливайся земними силами,
Вдосталь радощів зачерпни -
Над тобою тріпочуть крилами
Тихі-тихі спокійні сни...

ІІ. Погрози ночі

Вибіг він з туману муки, втомлено присів,
Гуртувались мляві звуки у сузір'я слів.

Мав він силу необорну, цей лукавий хтось,
Мені в душу світло чорне від тих слів лилось.

Він казав: «Скона твій спокій на моїх ножах,
Я - на місці, я - стоокий, я - всесвітній жах.

Дам тобі великі очі і великі вуха,
Страх до смерті залоскоче силу твого духа.

Гей, виходьте, мої слуги, мої вірні діти,
Мою владу, мою силу дурню покажіте!»

Вибігали із туману з галасом і гиком
Довгорукі, волохаті, обплетені ликом.

Вузьколобі й куцоногі, з іклами-зубами,
Заходились вибивати тропака ногами.

Танець пітекантропів

Ми не брешем, не лукавим -
Що подужаєм, берем!
Ми сьогодні світом правим,
Все жерем,
Жерем,
Жерем!

Тільки ми од страху вільні,
Ми - сини Європи!
Ми - могутні,
Ми - всесильні,
Ми - пітекантропи!

Нам живеться ласо й любо,
А на совість ми плюєм -
Що потрапило на зуби,
Те жуєм,
Жуєм,
Жуєм!

Тільки ми від глузду вільні,
Ми - сини Європи!
Ми - могутні,
Ми - всесильні,
Ми - пітекантропи!

Танцювали, гупотіли, раптом провалились.
На їх місці генерали як з землі вродились.

Оточили мою душу й заревіли п'яно,
Били в груди кулаками, мов у барабани.

Хор генералів

Слухай, мрійнику, ідіоте!
Ти - в комедії лицедій!
Ми випльовуєм сотнями з рота
Недогризки людських надій.

Не цяцьками - ракетами бавимо,
А життя не вертає назад -
Син ітиме з очима кривавими
Крізь гарячий атомний чад.

Одсахнеться твоєї щирості
І шукатиме ласки у риб,
Коли з серця у нього виросте
Наша мрія - атомний гриб.

Ми його заберем у тебе,
Вкрадем юність його й любов
І піднімем в розчахнуте небо
Над німим божевіллям дібров.

Здичавілі од крові нації
Будуть щирити ікла, мов звір,
І здихатимуть від радіації
У роззявлених пащах нір.

Як розірве космічну тишу
Передсмертний стогін землі -
Вічність подвиги наші запише
На своєму сивім чолі!

Вони пливли у ніч, як манекени,
Крізь їхні вигуки байдужі і страшні
Прилинув синім видивом до мене
Маленький привид і сказав мені.

Монолог маленького привида

Я - твій ровесник. Доля моя куца,
Печаль моя не відає кінця -
Старих світил чіткі орбіти рвуться,
І гаснуть ненароджені серця.

Я - твій ровесник. Плоть моя убита,
Із ребер в мене виросли дуби.
Моє життя потрощене, мов жито,
Ціпами божевілля і злоби.

Коли я біг розхристаний на луку,
Де обрій так прозоро глибенів,
Чужий солдат схопив мене за руку
І до людей у білому одвів.

І я дививсь на них незрозуміло,
В зіницях метушилися зірки,
І кров моя червоно цебеніла
У банку із рожевої руки.

І чорна ніч звелась в очах у мене,
І сон легкий навік мене зборов...
Моїм убивцям у голодні вени
Влили мою дитинно чисту кров.

Я - твій ровесник, пролісок надії,
Розтоптаний жорстокістю нікчем,
Я - син краси і голубої мрії,
Я - автор ненаписаних поем.

Я - твоя мука і твоє сумління.
Мені кати не обрубали крил:
Із ран моїх бере твоє коріння
Для боротьби і ненависті сил.

Немає в мене страху за плечима -
Я розірвав його одвічний гніт.
Великими блакитними очима
Дивлюся я докірливо на світ.

Іди і спопеляй байдужі душі,
І сліпоту, й холопство прокляни,
Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,
Народів обкрадених сини.

Я - твій ровесник. Доля моя куца.
Печаль моя не відає кінця.
Я кличу вас у відчаї не гнуться,
А вибухати, як нові сонця!

ІІІ. Ранок

Над тихим сном мого малого сина,
Над плетивом думок моїх і мрій
Пливла тривога, ніби всесвіт, сива,
Гойдаючись на гребенях надій.

Цідилась ніч крізь темне сито неба,
І зорі танули, як вогники малі...
Кирпатий мій! Дивлюся я крізь тебе
У завтрашнє страдалиці Землі.

Я бережу для тебе її квіти,
Тобі несу думок своїх огонь,
Для тебе запускаю на орбіти
Ракети із порепаних долонь.

Ми народились в муках, щоб родити,
Синами обезсмертити свій рід,
Щоб квітував на диво всьому світу
Козацький геніальний родовід!

Сини! Сини! Барометри кирпаті
Людського спокою і завтрашнього дня!
Ми перед вами разом винуваті,
Що на планеті бійки і гризня.

Ми винуваті, що міліють ріки
І лисинами світять береги,
Що десь духовні лупляться каліки
1 виростають ваші вороги.

Будь проклят спокій! Досить нарікати
На клопітливий і суворий час!
Грядуть сини - барометри кирпаті,
Вони за все спитають завтра нас.

СТАРІСТЬ

Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло, -
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові...
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі.
Що його, мов батька, облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо,
Лиш би вмерти на землі батьків!
 





САЛЮТИ МИРУ

В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зістрічаєм свято -
Перемоги радісної день.

І встають у пам'яті дороги,
Ті, що довелося нам пройти,
Щоб багряний прапор Перемоги
Над рейхстагом гордо пронести.

І живуть у пам'яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.

їх серцям - віками пломеніти
На червоних наших прапорах,
їх думкам - перемагать і жити
В наших творчих думах і ділах.

їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.

І тому, коли надходить свято, -
Кожен рік у травні, навесні, -
Наші грізні бойові гармати
Салютують миру - не війні!

КАЗКА ПРО ДУРИЛА

Отож воно й почалося з того,
що одружився дурний Петро -
тільки до хати привів небогу,
зразу ж топитись пішов у Дніпро.
Стрибнув у воду - в воді не тоне,
почухав тім'я дурний, а тоді
почав серед річки -
хай Бог боронить! -
ходить на руках по воді.
Походить трохи та ляже, полежить,
на хвилю закине ноги брудні -
і хоч би то що! Схопив, правда, нежить
та рибалок до смерті злякав у човні.
Йому все байдуже - ходить, та чхає,
та грайливо моргає до риб,
а небога із кручі рукою махає:
- Вернись, чоловіче, бо з'їм твій хліб! -
Почув те Петро та бігом додому:
що запопав - то усе перегриз;
добре, що жінка спалила солому
та в глечиках поховала дрова і хмиз.
Наївся Петро:
- Ну, стели постелю,
горличко ніжна моя, -
та сама лишень лізь під стелю,
а на долівці приляжу я. -
Отак і жили, без нужди та горя.
Сусіди шепталися, як один:
- Від чого товстіє Петрова Федоря? -
Аж гульк -
у Федорі син.
І такий тобі хлопець, що далі нікуди,
і такий тобі хлопець, що - ну.
На другий рік вже навчився бігати,
а на шостий - виматюкав старшину.
Прийшли до Петра пузаті
та й кажуть:
- Ти знаєш чи ні,
що виродок твій чубатий
сказав, ніби ми дурні? -
Розізлився Петро:
- Отаке тобі й на!
Та я ж його витурю з дому,
щоб не балакав малий сатана
того, що усім відомо... -
Узяв і прогнав. А що дурному?
Тільки приказував, як проганяв:
- Іди, лобуряко, з дому -
ти з мене останню сорочку зняв!
Іди собі, зла личино!
Може, десь виб'єшся у пани,
то, гляди, не поскупися, сину,
матері справить картату хустину,
а мені - кисет і штани...
Ну, йди вже, клята рахубо,
бо дома з голоду вріжем дуба... -
І пішло хлоп'я із убогої хати
кращої долі собі шукати.
Де воно не ходило, де воно не було!
Спало, де впало, їло, що мало,
та, мов трава, росло.
Та хлопця й вигнало - слава Богу:
не менше саженя в ріст,
кулаки, мов горщата,
мов обаполи, ноги, -
і де ж те здоров'я бралося в нього,
коли все життя - безконечний піст?
А люди про хлопця так говорили:
- Чому б не рости, коли він - Дурило! -
Отож, як Дурило уже зміцнів
і огидло хлопцеві байдикувати,
він раптом, ні сіло ні впало, захотів
навідаться до рідної хати.
Спакував у кишеню речі,
доброго костура в руки взяв -
і, як говорять, ноги на плечі
та й пішов, куди знав.
Іде та й людей питає:
- А де тут дорога до Рідного краю? -
А люди говорять:
«Кругла земля,
так що прямої дороги немає:
сонце сходить оно звідтіля,
а тамечки он сідає.
Спитай у нього. Воно
біга довкола землі давно,
то, певне, тобі щось розумне порає».
Махнув рукою Дурило
та й пішов навпростець;
добре, що сонце у спину гріло,
а в груди віяв вітерець.
Іде та й іде.
Аж у ногах занило,
присісти хотів, та ба -
з-за кущів до Дурила
вибігла враз галаслива юрба.
- Ти куди йдеш?
- Додому.
- А де ж твоя домівка?
- У Ріднім краю.
- А край де?
- їй-богу, не знаю,
я, люди, шукаю вітчизну свою.
- А навіщо шукати?
Лишайся, хлопче, у нас -
у нас не життя, а свято,
щасливим зробишся враз. -
І вмить та юрба оточила Дурила
і дружньо до нього отак говорила:

Речитатив старшин раю

Порода наша мудра від природи,
ми знаєм все, бо осягнули все.
І глипає на нас зворушено і гордо
щасливий предок - щирий шимпанзе.
Йому гойдатись на гіллі рипучім
і на тропічних тішитись вітрах,
а ми підем і цілий світ научим,
як у чорнильних плавати морях.
У нас до того мудрі всі та вчені,
що лімітуємо чорнило і папір!
Вулкани діють дужі і скажені
в хребтах висотних паперових гір.
Ми знаєм все! Для нас усе відоме!
Що буде завтра? Запитайте нас.
Як живить вогнища руда суха солома,
так нас годує мудрість повсякчас.
Ми пронесем, ми підведем і підем,
ми дійдемо, ми сягнемо висот!
Ми стільки істин вам за мить націдим,
що подив назавжди заціпить рот.
Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п'яні,
чого шукаєте, коли ми все знайшли,
коли ведуть дороги осіянні
під наше сонце з вашої імли?
У нас давно ніхто й не чув про горе
та інші нісенітниці й бридню.
Одна турбота наші чола оре -
а що, як в мудрі паперові гори
раптово влучить іскорка вогню?
Чи вистачить чорнила, щоб залить?
А більше нам нічого не болить...

Дурило, звичайно, розвішує вуха,
Дурило аж рота роззявив та слуха,
Дурило гукає:
- Зрікаюся Рідного краю!
Візьміть мене, друзі, до вашого раю! -
І друзі Дурила під руки беруть,
і друзі Дурила до себе ведуть.
А хлопцеві думка сидить в голові:
- Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?
- Та це, - йому кажуть, - така у нас звичка,
до щастя дорога веде через річку -
та річка із крові та трішки із сліз,
але ти не бійся. Не втопишся. Лізь.
Вона не глибока -либонь, до колін...
- А кров там чия? - не гамується він.
- Чия? Та відомо чия - тих людей,
що підло не визнали наших ідей...
Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу
кого задавили, кого зарубали.
- А це хто тут висить? - питається в них.
Це дурень, один із отих навісних,
що пруться на острів...
- На острів? За чим?
- Та, правду сказати, либонь, ні за чим:
там щастя закуте в печерах німих
не те, що для нас, а оте, що для всіх...
- То нащо ж повісили?
- Так, для годиться:
якби не повісили, міг би втопиться...

І далі до Раю Дурило іде,
круг себе очима дурними веде.
- А це що за ідол? - питається знов.
- Це той, що закон наймудріший знайшов.
Навчив нас хапати, навчив убивати,
навчив людям в очі оману пускати,
навчив нас, як жити годиться на світі,
читай заповіта його на граніті.

Заповіт засновника Раю

Що кому на роду написано,
то й конем не обскачеш того.
Одному доля дарує лисину,
другому - шляпу з широкими крисами,
а третього причастовує батогом.
А четвертому, п'ятому, шостому і дев'ятому
цілісінький довгий вік
що врешті з четвертого,
п'ятого, шостого і дев'ятого
поробить стандартних калік.
А найкраще тому, кому доля багата
не захоче нічого дати -
ані честі, ані глузду, ні сорому - нічогісінько.
Ось цьому
ми з нікчемства свого п'єдестал створимо,
та освятим в кадильнім диму,
та сипнемо під ноги квітів,
та у лаври чоло вберем,
та, щоб весело жив на світі,
приведем панну Музу в гарем.
А самі заживем без гризоти,
бо відомо й дитині малій,
що у Музи цієї цноти
вже не більше, ніж у повій.
Стільки бідною торгували,
стільки вже продавалась сама,
що назвать її лярвою мало,
а сильнішого слова нема.
Ну, а нам що до того?
Ми люди тихі,
нам би повне корито бурди,
теплу ковдру, затишну стріху
та цукерку вряди-годи.
Бо таке на роду написано:
від Адама до наших днів
будуть людям світити лисини
величаво мудрих вождів.
Думав, думав Дурило,
аж йому голова заболіла,
та ніяк собі не збагне:
куди і до чого той ідол гне?
Якщо йому правда - ріднесенька мати,
то нащо ж йому п'яти лизати?
А якщо йому люба лизня,
то тоді його ненька - брехня?

Так замислився, що аж присів,
сім днів не пив і не їв,
а на восьмий устав і каже:
- Якесь дуже дивне те щастя ваше!
Не хочу такого, щоб я вмер!
Сходжу ще на острів до тих печер...
Та й ну Дурило
від друзів нових тікати,
а ті йому в спину кілки метати.
Добре, що наш Дурило водою не брів,
він, як і батько, ходить по воді умів -
отож він перший став у печері
і давай своїм костуром бити у двері.
За третім ударом впали двері,
і враз ніби сонце сяйнуло в печері,
і вийшло звідти дівча,
і всміхнулося мило:
- Спасибі за поміч тобі, Дурило!
Я долю тепер не мину і твою -
жду тебе, парубче, у батьківській хаті,
у твоєму Ріднім краю... -
Сказало і щезло.
Озирнувся Дурило -
дивиться:
гори вогнем охопило,
і кривава ріка змеженіла,
а там, за рікою, на тихій Зеленій горі,
біліє батькова хата,
а під нею засмучена мати
пасе сонячних зайчиків у дворі.