РОЗДІЛ
ЛЮБОВІ
ТЕРПКИЙ
СМАК
НЕДОЗВОЛЕНА РОЗКІШ
Недозволена розкіш – у скутому межами світі
Павутиння щоденності зняти з своєї душі,
І сміятись, сміятись, захоплено й щиро радіти,
І збирати безжурно в долонях холодні дощі.
Недозволена розкіш – будити іще несвідомо
Те, що мрією навіть не назовеш:
Все бентежне і світле, нове і таке невідоме…
О, не дай потонути у морі свободи без меж !
Ти отямишся, знову повернеш на землю,
Згорнеш стомлені крила (літати ж забули давно!)
І поринеш в своє монотонне будення.
А політ – це як мрія чи давнє, забуте кіно.
СУМ'ЯТТЯ
З собою залишися наодинці –
Душа тривожна в відчутті весни.
Сум’яття, імпульси, канони і традиції –
Смак радості, бентежності, вини.
Хвилин кількох – запалені вогні –
То випадковість, доля чи шампанське ?
А ще – ті очі, те захоплення у танці…
В усьому винні, мабуть, лиш вони.
Вернись, вернися із захмарних веж…
Чому ти прагнеш в небесах літати ?
Нема свободи й радості без меж,
А ти їх все-таки надієшся пізнати ?
Любов – це тиша
і безмежне небо,
Це світлий усміх у твоїх очах.
Любов – коли і слів уже не треба,
Це трепетні птахи у небесах.
У світлі дні фіáлкові музики
В душі заграють –
і відкриють світ.
І все, що сірим було і безликим,
Враз оживе,
немов весняний цвіт!
– Подивися у вічі зорі вечоровій
І признайся мені –що у ній ти побачиш ?
– Та заграва рожева на віях тріпоче,
Як в часи наших перших чарівних побачень !
– Ще у очі мої подивись – чи не згасли ?
– Палахкочуть і сяють тим чистим вогнем !...
– Нам з тобою давно уже все стало ясно ...
– Ми з тобою від себе ніяк не втечем ...
Так радісно – тривожно,
Щасливо і бентежно
Ця тиха світла зустріч
Засяяла мені.
Які ж душі простори –
Прекрасні і безмежні –
Розкрилися назустріч,
Неначе уві сні.
"Намалюй мені ніч"
М. Петренко
Намалюй мені ніч,
фіалкóві шовки,
Оксамитні і ніжні,
як руки твої сутінкóві.
Намалюй мені радість –
які таємничі зірки,
Що сміються, як вранішні роси,
в трави на зелених бровах.
Намалюй мені щастя –
то білого птаха політ,
Сонця світлий човен
у розкриленім морі неба.
Тільки сум не малюй
і портрети непроханих сліз
на холодних шибках –
Я прошу,
не малюй,
не треба!
ЗРАДА
Тепер болиш – щохвилі і щомиті –
Коли байдуже глянеш ти чи спиш,
Коли твоїх цілунків білі квіти,
Як іскри, спалахнуть – облиш, облиш!..
Не край так серця,
як поранив очі,
Тим прикрим спогадом
спалив мій дивоцвіт.
Які холодні нині
стали ночі,
І посірів посеред літа світ.
Пахучий сад моїх весняних днів
Уже відцвів – і зріють юні вишні.
А я у сонячному шепоті листків
Тебе згубила – як же все це вийшло ?
СПУСТІЛІ ГНІЗДА
Фальшиві квіти
і німі слова,
Й твої порожні
і відсутні очі.
Тих квітів жаль –
була краса жива,
Але байдужий погляд
твій зурочив.
Як жаль сердець,
що, як спустілі гнізда,
Не дочекалися
із вирію птахів.
Як жаль усіх,
кого наш час “заїздив”,
Зламав спокусами
й стоптав поміж гріхів.
НЕНАПИСАНІ ЛИСТИ
1.
Так, ми спалили всі мости,
Застави міцно зачинили.
… І ненаписані листи
Так ненаписані й лишились.
О, милий, як любила я,
В захмарній радості купалась !
Але уже не взнаєш ти,
Що ненаписані листи
Так ненаписані й зостались.
2.
Пробач – пробач за вторгнення неждане,
За несподіване торкання до душі.
Пробач, що серце, мабуть, трохи п’яне,
Що мить пройшла, а спогад залишивсь.
Це дуже небезпечно – ця відвертість,
І сповідь, й очі – поглядом в очах.
… З небес вертаємося до земної тверді,
А мить ота – у зоряних світах
3.
Так, як уночі росте трава,
Як уранці прокидається небо –
Сяють сонячні слова –
Тихий шепіт –
і говорити не треба.
Хвиля музики м’яко колише,
Причаївся у сутінках світ.
А ми до неба злітаємо,
вище –
о, який це політ !
4.
Ти даєш мені натхнення,
Ти даєш мені тривогу,
Ти – неспокій мій щоденний,
Що колись був майже богом ...
Ідол впав із п’єдесталу –
І душа моя зчорніла.
Знову сонце засіяло –
А піднятись вже несила ...
5.
Я напишу тобі листа
Про те, як зустрічі чекала,
Про те, як поночі не раз
Оці рядки тобі складала.
Ще напишу, як дощ ішов,
Від вітру шибки стугоніли.
Напевно, знає тільки він,
Яка в моїм чеканні сила.
6.
Під гіркими дощами
Земля дивувалась,
Світ серпневий увесь захолов.
В сірих хмарах брудних
В наші дні увірвалась
Гіркота цих пекучих розмов.
Шелестить тихий дощ
Похоронним шептанням,
Як молитва на рани мої,
Дощ холодний –
розв’яже усі запитання,
Що поставили сонячні дні.
7.
Замість пуху тополиного
нам – сніг,
Замість сонечка –
сльотавий плач дощів.
Ти тепло моє
від нього
не зберіг,
Ти сьогодні наше щастя загубив …
8.
Скажи, чи знаєш,
Чому так сталось:
Слова і очі – такі порожні ?
Колись же було,
Як я зітхнула –
То й твої очі уже згасали.
Колись же було –
Удвох мовчали,
Удвох окрилені летіли,
І в серці музика звучала …
Усе я знаю. Чого питаю ?
Чого в минуле усе вертаюсь,
Хмиз ворушу уже згорілий.
9.
А ми удвох, як нерозумні діти,
Схотіли розтоптати день свій світлий…
Подумати, обоє, добровільно (?!)
На горло наступили пісні вільній!
10.
Як ти болиш –
Усе мені болиш!
Чого вже час не згасить цього болю?
Облиш мене,
Я так прошу – облиш!
…Руками стерплими тримаю свою долю.
11.
Вимушена, вимучена радість
Маскою лягає на обличчя.
В посірілій денній круговерті
Я твої цілунки рву на клоччя …
12.
Впаде вода,
Впадуть сніги,
Впаде і небо колись.
Ідем по снігу
В зеленому листі.
Невже доведеться отак
Іти по розтоптаних небесах ?..
13.
Що біль – спокута чи печаль ?
А спомин, що дотла згорів ?
Тебе нема – нащо цей жаль
У довгій черзі моїх днів ?
Чого ж не бачу світу я,
І сонце взимку чом не гріє ?
У білім савані земля
Й душа – у холоді завії.
Дай сили, Господи, мені
Дождатися весни нової.
Я заплатила вже вповні
За дні, проведені на волі.
14.
А вірші ці, як білий сніг, гамують душу
І білим спокоєм лягають на поріг.
Як тихий сніг – страждати вже не мушу,
Дивлюсь на довгу ковзанку доріг,
І знаю – все на світі проминає.
Лише любов – як іскорка в снігах.
Сніжинка тане – і вода збігає
Весняним спогадом по запашних стежках.
Усе мине – й відродиться, і встане,
І спраглу душу напоїть вода
Тих неповторних спогадів весняних –
Й любов відродиться – прекрасна й молода!
Ми можемо всміхатись і радіти.
Ми можем пестити коханих і дітей.
А ще ми можем, наче в злому вітрі,
Колючим гіллям бути для людей…
ЗЛОБА
Поет казав, що “знать, од Бога
І голос той, і ті слова”.
А як прийдуть тобі слова,
Як хмари, чорні й лиховісні, –
І обірветься голос в пісні,
І страх,
І чорная тривога…
О ні, поете, не від Бога –
В них вбивча сила, не жива.
Страшніші чорної грози,
Потворніші нічного жаху –
Слова кусають, б'ють, жалять.
Невидимі,
(бо ж навіть не комахи!) –
А як отруюють,
У серці як болять!
КРИК
Ти не любиш мене. Ти ніколи мене не любив …
Соком скошених трав терпко пахне засмагле небо.
Ненароджений день у світанку ще тихо спав,
Від роси пригинались розкішно зелені стебла.
Подивися у очі ! –
По-справжньому – раз – подивись.
Скільки можна свій погляд
Як листя осіннє скидати ?
Скільки долю просити –
Молити за добрий твій сміх,
Щоб розправились плечі,
І з серця упали лати.
В тебе осінь в очах,
Злісно дують холодні вітри.
А душа моя прагне
Тепла, і сонця, і літа.
Вічно вірить і любить,
І вперто – по грозах й дощах
Буде цвітом весни
Для тебе одного ясніти.
НАДІЯ
Я кожен раз все тамувати мушу.
Тобі нема до мого болю справ.
А все ж надію приспану колишу,
Що ти мені колись подарував :
Що буде день, і твої добрі руки
Прогорнуть пасмо із мого чола.
Розтануть всі мої образи й муки
У ніжності, як в дотику крила.
І будем
тільки ми
удвох
під небесами,
Й кохання щедро зацвіте над нами!
Заснув і спиш,
І навіть не чекаєш,
Що стрепенеться вітер за вікном.
Марна надія, що мене згадаєш
І рук моїх усміхнене тепло.
А я усе пишу тобі листи
Під холод вітру
і небес розпуку.
Зустрів нас дощ,
немов батіг, хльосткий.
Дощі – побачення,
дощі – розлуки.
Чому ж шмагає
так немилосердно
Ця злива землю
і травневе віття.
І падає вода
потоком сліз відвертих
З очей, що сяяли,
немов зірки, привітні.
ТОБІ – МОЯ КАЗОЧКА
У далекому царстві,
У приморській державі,
Там, де море солоне,
Там, де сни золотаві,
Ти поїдеш шукати
Скарби-самоцвіти.
В каруселі закрутяться
Радісні діти.
Буде небо там – синє,
Буде сонце – яскраве,
Ще зі мною ти – нині,
Завтра – в дальній державі.
Я шепочу молитву,
Я сумую без тебе.
Хай тебе охоронить
Від біди синє небо.
МОЄМУ ЧОЛОВІКОВІ
А світ, а світ – осінній вже, спустілий,
Він вже у вирій полетів листками.
А ти? А ти – далекий мій і милий…
Мій день з твоїм йде різними стежками.
На плечі кину шаль – гарячожовту осінь,
Вплету у неї смуток голих віт.
У холод неба вітер заголосить,
Жбурне листками – і ад’ю, привіт.
А я з розлукою сиджу отут, сумую.
Пройшла вже осінь. Скоро зазимую.
А ти, мій милий, як далеке літо, -
Таке ясне, яскраве, недосяжне…
А я живу, тобою обігріта.
Хай буде осінь – фейєрверк гарячий,
Хай буде казка золота в блакиті,
Хай буде дощ і сірий день незрячий –
А я живу, тобою обігріта.
Чеканням, тугою струмує це повітря,
І мить – струна, напнута між чеканням.
Молюсь за тебе й вірю – щиро й світло –
У тебе, рідний, в тебе, мій коханий…
САМОТНІСТЬ
Самотність – то кава гірка,
Ковтнеш – і попечено губи.
Самотність – то пустка глуха,
В ній серце і душу погубиш.
Це небо для мене
Самої
Самотньо
Синіє.
І місяць один –
Він ніколи нікого не гріє.
А ти так далеко…
Ти так відчайдушно далеко!
Тобі в тихий вечір
Про мене не скаже лелека.
Цей місяць холодний –
Байдуже із неба посвітить.
За мене
Ласкаво
Нехай обійме тебе вітер.
Хоча би цей вітер…
Думки розбрелися,
Як вівці в горах –
Це сум без причини,
Біль, сльози і страх.
А ти так далеко,
А ти так болиш…
Ти чуєш, мій милий?
Ти також не спиш?
Чи руки болять?
Чи не ниє спина?
Чи серце твоє
Не ятрить чужина?
А ти так далеко, далеко, ти там…
Душа сповідається болем зіркам.
МИ
Ми далекі і близькі – як два океани.
Ми єдині і вічні – як вічна вода.
Це неправда, що в світі колись нас не стане,
Бо залишаться – пісня й трава молода.
Бо залишаться діти – хай будуть щасливі.
В них ми будемо жити повіки-віків.
І світанком ясним оживуть несміливо
Ті гарячі чуття, що єднали батьків.
Ми у клопотах буднів про них забували –
Так, щодень є багато у кожного справ.
А усе-таки й досі живими зостались
Перші проліски сині, що мені ти збирав.
Хай не маємо часу поглянути в небо,
У якому шукали ми Шлях Чумаків.
Як він нас поєднав – говорити не треба,
Ми про це пам’ятаємо, ми ... і зірки.
Хай простори їх вічні, холодні і чисті
Тихим сяйвом зігріє зоря молода.
Ти поглянеш на неї і знову згадаєш,
Як колись нас п’янила весняна вода.
В світі білому знову
Прокинулась тепла весна,
І фіалки вже пахнуть
І сяють,
як диво неждане.
Я тобі подарую
Усе, чого в тебе нема:
Світлий ранок
і ніжні пісні, коханий!
Я тобі подарую
увесь цей весняний світ,
Все, що в серці моєму
вміститись ніяк не може!
Все, чому дивуватись
давно відвик,
Що забулось,
на вигадку стало схоже.
Візьму душу твою,
скупаю її у весні -
Теплим сонячним вітром
нехай наповняються груди.
Будуть сяяти ранки,
всміхатися радістю дні,
І з тобою ми разом
весняні й закохані будем!
МОЛИТВА
О Боже мій милий !
Ти дай мені сили,
Ти дай мені волю міцну.
Дай розуму серцю,
Яке осліпили,
Настав на дорогу ясну.
Бо скільки ж я буду
Ту мучити муку
В душі і у серці своїм ?..
Скарай мене, Боже,
Убий мене громом
І гнівом своїм страшним !
... А ні, то всели
В мою душу надію
У світло твоїх небес,
Щоб стала душа моя
Чиста, як мрія,
І розум очистився весь.
Всесильний, могутній,
Прошу Тебе, Боже,
Ти зглянься на біль і біду ...
Не Ти – то лиш я собі допоможу.
От тільки надію Ти дай мені, Боже!
Без неї ж бо я пропаду.
БЕЗ ТЕБЕ
Як же так ? Я – без тебе, без тебе, без тебе ...
Розгнівилось на землю насуплене небо.
Розгнівились на мене і доля, й удача ...
Тільки все ж я не плачу, не плачу, не плачу.
Розійшлися дороги, серця і тривоги,
І здавалось, що жити немає вже змоги ...
Так здавалось – і тільки.
А жити ми будем.
Все потрохи забудем, забудем, забудем.
Не забудем лиш ніжність –
ту, трепетну ніжність,
І солодку знемогу від дотику рук.
Хай це буде із нами –
як вірність, як вічність ...
Жаль лишень, що не змінить
нічого навкруг.
Як знайти мені стежку,
той промінчик осінній,
Що колись поєднали,
нас удвох повели ?
Наші радощі й муки,
сміх, терзання і сльози –
Чи це з нами було все ?
І чи ми це були ?
Була би осінь – я б не дивувалась.
І сум дощем би тарабанив по очах.
Ну що вже сталося – ну що зі мною сталось ?
Чому моя весна в морозах і снігах?
Не хочеться радіти,
Хоч сонечко вже світить.
А в серці – холод, сніг,
Тривога і сльота.
А вже цвітуть підсніжники –
Весняні перші квіти.
Як холодно !.Як холодно !
І все на так, не так …
Я все забула, Боже, все забула …
І серце стало тихим і глухим.
Не озивається на те, що так не збулось,
На біль старий і на старі борги.
Чого ж не рада ? Прагнула – забути,
Засипати буденням і піском.
Затерпло серце, заніміли груди,
І сльози в горлі не стоять клубком.
Отак звичайно, сіро, дощовито,
Напевно й Мавці було у скалі,
Коли душа, у присмерк оповита,
Людську нікчемність залишила на землі.
Коли ? – я знов питаюся – коли
Навчуся жити – світло і без болю ?
Хоч біль і радість – дивина ясна –
Сплітає дощ із сонцем, щастя з горем.
А я живу – я все-таки живу.
Хай важко вірити – здаватися не буду.
А теплий дощ і молода трава
Відчинить світу занімілі груди.
Переболіло.
Перезимувалося.
І стало сил
дожити до весни.
Зарубцювалися,
таки зарубцювалися
Провалля розпачу –
закрилися й вони.
Мій світ, о Господи,
врятуй його від сірого,
Врятуй з байдужості,
запиленості днів.
Бо іноді бракує
милосердного
Одного погляду
і кілька щирих слів.
Переболіло. Перезимувалося…
Пелюстки, підхоплені подихом,
злітають, як фата молодої,
і не знають, що політ – недовгий,
недалекий – лише до землі.
Із щоденника
Стати травою,
Стати зорею,
Линути в вічність,
Вмиватись дощами,
Жити простою
Мудрістю цею -
Так буде в світі
Іншому з нами.
Десь там у ньому
Звільняються душі,
Мудрість людська,
Та, що зріла віками.
Пристрасті, радощі,
Горе – залишу.
Знаю, що ви
Не перейдете в камінь,
В порох і тлін,
У безмежне нічого.
Пилом нікчемним
Не зросяться зорі.
Будьте грозою
І вітром вологим,
Криком тужливим
У синьому морі !
ПІД ШЕПІТ ДОЩУ
Вночі прокинулась від голосу дощу –
Він за вікном шептав свої молитви.
Молився ворожбит мій і віщун
За землю і людей, і світ цей безпросвітний.
І я очищена уранці піднялась,
Як молода трава на згарищі зчорнілім.
Терзань і сумнівів розсіялась імла –
Прийшов розрадник, дорогий і милий.
Рятує і лікує він мене.
Його вода – моїй душі бальзами.
А біль усе одно не обминеш.
Малює дощ портрет сльози в віконній рамі.
Мої думки скидають чорні гирі
Турбот щоденних. Їм вже стало легше.
Душа тихенько прочиняє двері –
Й на волю випускає скуте серце.
Й пливуть, і тануть,
І стають повітрям
Ті болі,
Що клубком мене душили.
І я вже вірю
Сонцю, небу, вітру,
І знову розгортаю
Вільні крила.
Як тихо, безшелесно
З землі виходять квіти,
З глибин отих безмежних –
У радості сповиті ?!
І жоден з нас не знає,
Куди тоді щезають
Печальні голоси …
І жоден з нас не знає
Із чого виникає
Зчудованість краси !..
Колись, як ще мине багато літ,
Скажу тобі, що я була щаслива,
Як чула в небі грому синьоцвіт,
Як била землю невгамовна злива.
Росла, як придорожня та трава,
Раділа вранішній росі й красі світанку …
Не знала, що у світі є зима,
Й мороз приб’є травинку-полонянку.
Але, скажу тобі, я все ж жива
Після зими, морозів самогубства.
Бо я, немов життя саме, права
У радіснім, щасливім життєлюбстві!
У жінки вік не той ?
Ніхто не скаже,
Що в жінки вік
буває не такий.
Вона завжди – завжди,
як тільки може,
Буває жінкою лишень !
На всі віки.
Сліпучо юна !
Й молода розкішно !
Терпляча й мудра !..
Та ніколи – не стара.
Їй вік рахують
лиш весняні вишні,
Цвісти й любити –
їй завжди пора!
Як хочеться бути
жіночною, гарною, ніжною,
Як хочеться бути
закоханою у життя,
А як іще хочеться,
щоби цвіли підсніжники,
І щоби весна
не відійшла в забуття.
Ти знаєш, що сонце
щоранку до неба спинається,
Ти знаєш, що бруньки
вже вибухнули у цвіт.
А ти – тільки жінка,
і жінкою називаєшся,
Щоб завжди цвісти
і добрішим робити світ!
РОЗДІЛ
БЛАГОСЛОВИТИ
НЕБО
І РОСУ
Є в кожнім дні якась нова краса,
Чарівність подиху
і плач прощальний скрипки.
Щодня я бачу нові небеса,
Сльозинку вранішню
й усмішку милу квітки.
Коли почую голос вітру і дощу
За гулом асфальтованого спрута –
Звільняюся, скидаю тягарі,
В які душа у стінах цих закута.
І лину вільна – із полону – встати.
І стрепенутися, як птиця на світанні,
Благословити небо і росу –
Вони ж щодня і перші, і останні.
ВЕСНЯНИЙ ПРИВІТ
Який щасливий і ясний
Стає весною світ !
З дахів веселий і дзвінкий
Їй капотить привіт !
Щоразу сині небеса
Розвиднюють мій день –
І вірю я у чудеса
І в силу слів-пісень.
Живу у мареві весни-
Мої тривожить сни,
Той князь, що знов мене зустрів
На крайчику весни !..
Не забуду тебе, не втечу – збережу
Нашу юність своєю любов’ю.
Знову слухаю весни і вірші пишу,
Знов питаю: “Привіт ! Як здоров’я ?”
ВЕСНЯНОМУ КНЯЗЕВІ
Ти любий мій, коханий мій,
Ти вітер весняний !
Як древній руський князь летиш
В мої дівочі сни.
І білий кінь копитом б’є,
А в небі – сонця блиск.
О, князь мій руку подає –
Підхоплена, мов лист,
Чи та пелюстка снігова,
Що з яблуні спада,
Лечу-у-у…Та сняться лиш дива
І весняна вода…
Весна прийшла – чому ж я рада
Так, наче ти прийшов до мене ?
Весна-красна, моя відрада,
Буяння молоде й зелене!
Яка теплінь після морозу –
Немовби мамині долоні,
Неначе висихають сльози
Від ласки вітру на осонні.
Запахло знову синє небо
Цілунками клейких листочків.
У грудях – простору потреба
До лісу манить, до струмочків.
З туману і небес похмурих,
Що сковували кров зимою,
Спішу до сонця з сірих мурів –
Весна іде, весна зі мною !
Хай мрії пролісками сяють –
Весна щасливої надії
Так радісно в душі співає,
Як лиш вона одна уміє !
ВЕСНІ ПОВІРТЕ
Не вірте холоду – то схимник, то монах,
Що молиться лише зимі і вітру.
Весні повірте – по усіх снігах
Теплу і радості вона почне молитву.
Не вірте в зиму, в склепи льодяні,
Що їх мороз мурує над річками.
Життя й тепло, що моляться весні,
Крізь лід проб’ються і розколять камінь.
Холодних сліз розтанули свічки,
А хвіст зими – уже тече струмками.
І поли підібравши, навпрошки,
Чкурне зима – та й в полі десь розтане.
Усі дороги ведуть до храму,
А всі струмки несуть весну.
А небо – п’яне, і сонце – п’яне,
І хмари тануть, як рештки сну.
А горобці-забіяки чубляться –
І пух, і пір’я, і гвалт, і крик.
Сміються вікна, будинки й вулиці,
Сміється всенький весняний світ.
Про що казати і про що ще мріяти
У час, коли навкруг цвіте розмай.
В очах твоїх стоять світи неміряні,
І дивом розцвітає рідний край.
І кожна брунька, кожна тонка гілочка
Співає пісню – розцвітає день.
І я, немов вербовая сопілочка,
Готова теж співати цих пісень.
ВЕСНЯНКИ
1.
Сьогодні я – весна,
І радість наді мною,
Як білий птах
У синіх небесах !..
2.
Думки біжать, звучить весни оргáн,
Весна настроює на радість мою душу.
Вчорашні сни, що снилися снігам,
Тендітних пролісків пелюсточки колишуть.
3.
Вітер крилатий
Хмари пухнасті
Розмалював –
Коні гривасті
Мчаться у небі –
Тупіт і шал.
4.
Білий світ всміхається потиху.
Небо в акварелях ніжних хмар
Золотиться, піною рожевою
Із людей змиває порох чвар.
5.
Мій заворожений,
Мій зачарований,
Мій занімілий
Весь світ подивований:
Щось шепотіли
Вечірні листки –
Напевно,
Що світ
Прекрасний такий!..
6.
У синій далині,
У білім дивоцвіті
Хлюпоче небокрай
У золотому вітрі.
І свіжий, свіжий світ,
Як великодній ранок,
Пасе мої думки
З весняними хмарками.
В польоті, в польоті крізь зливу пилюки,
Крізь сірість щоденну, штовхання і згуки,
Крізь нехіть, байдужість – лечу я, лечу –
Горіння в душі бережу, мов свічу.
Я вільна, щаслива
І радісна жінка.
І сонце радіє
Мені навздогінку !
ПІСЛЯ ГРОЗИ
Сміється сонце в небі дощовім,
Йому не страшно гніву хмар кудлатих:
Схопило в руки батоги громів,
Втопило в річці блискавку пихату,
У кожній краплі – сяє і живе,
Сміється, дихає і капотить зі стріхи.
Краплинка кожна – сонечко мале,
Як сонця-батька донечка-утіха.
А в небі - розкуйовдить гриви хмар,
Розвеселить височину сердиту,
Підійме в небесах краси вівтар
Веселка радісна – як щирий усміх літа.
ВІРШИК ДЛЯ ЛІЛІ
Я тобі розкажу про щасливий і радісний світ:
Серце рветься з грудей
і плюскоче,
плюскоче, як море.
Безнадійне, безумне і відчайдушне дитя –
Незбагненна вода –
скільки ласки і ніжності творить!
Кошенятком смішним на пісок біжить золотий,
Утікає кудись, заплітає на хвилях гриви.
А над ним, а над ним –
піднебесна глибінь висоти!
А над ним усміхаються хмари, колись сварливі.
І розкрилені, вільні, летять у далекі світи,
З ними вітер засмаглий,
солоний, веселий, мінливий.
Він шепоче про те, що сюди тобі треба прийти,
Щоб насправді здійснилась казка твоя щаслива!
СЕРПЕНЬ
Осінній сум торкнув мене сьогодні –
Вже повінь літа увійшла у береги,
Вже простір сонця з синьої безодні
Скотився в хмар засмучені стоги.
І буде час для сповіді й покути,
І буде час на щире каяття –
Плоди зібрати
і себе збагнути,
Знайти причину
й зміст свого життя.
ЛІТНІЙ ВЕЧІР
Бентежність літнього тепла –
Густа не зворухнеться тиша.
Ще день не відгорів дотла,
Рожевим небокрай розпише.
У акварелях тоне світ,
Притихли гомінливі бруки,
Такими добрими стають
Потомлені, пригаслі звуки.
Ти – розчиняєшся в теплі,
Пливеш у ніч зірки збирати,
Аж поки тихий сон землі
Тумани стануть колисати.
СИМФОНІЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ
Я симфонію сонця учора дивилась –
Чарівну колискову для вечірніх полів.
Річка бігла весь день – притомилась,
І дерева шуміли весь день угорі.
А тепер їм це небо палає,
На півсвіту – небесний вівтар –
У вечірній молитві золотиться і сяє
У рожевих кадильнях призахідних хмар.
Кожен промінь – струна,
Кожен колір – мелодія,
То врочиста й гучна,
То спокійна й легка.
І щохвилі лунає,
І летить свіжим подихом,
І тьмяніє у ніч,
І згасає в хмарках.
Колискову над світом
Співала краса.
А із хмар вечорових
Народилась роса.
Дощик прощально
Обнявся із літом.
І теплим,
І ніжним він був,
І тендітним.
А за ним злетіли
Шурхоти веселі –
То листки пожовкли,
Сіли в каруселі.
На осіннє свято
Полетіли з вітром –
Колисати небо,
Землю золотити.
МОЇЙ ВІТУСІ
Світанок синій з-за примружених повік
Любов’ю й радістю щодня мене вітає.
Дзвінкоголосе сонечко моє –
Дитя мене за шию обіймає.
Веселим зайчиком і чистим джерельцем
Підстрибує і жебонить маленька Віта.
І сяє сонечком усміхнене лице!
І щастям кожен день мій обігрітий!
ЗНОВУ ВДОМА
Шум доріг та гомін електричок –
А за ними - тиша сповиткова,
Чисте небо у весільних стрічках,
Зір ясний і тепла тиха мова.
Я приїхала до батьківського дому,
В світ первісної краси і доброти.
Яблуком осіннім і медовим
Пахнуть спогади і золоті сади.
П’ю джерельну і живлющу воду
Дому, у якому я зросла,
Тут побачила душі безсмертну вроду,
Звідси моя доля почалась.
МОЛИТВА ЗА МАМУ
О Боже милий ! Так несправедливо
Караєш старістю Ти наших матерів –
Та ж їх любов і ласка незрадлива
Тримає землю упродовж віків !
Молю Тебе, прошу, о Боже милий,
Візьми пітьму із маминих очей,
І щоби ноги в неї не боліли,
І щоб не нило уночі плече …
Тривожне, у любові і скорботі
Стукоче серце мамине за нас…
А ми у клопотах і суєтній роботі
До мами не прийдемо зайвий раз …
Мамусю мила ! Сонечко моє !
Чому так довго йде до нас прозріння,
Що все в житті з любові постає,
Й батьки мої – любові тій коріння.
Ми, нерозумні, пнемося в світи,
До всього жадібні, воюємо з собою.
… До мами повернутись, підійти,
У серце глянути, що крається від болю,
І пити ласку терпеливих рук,
І слухати, як просто, неквапливо
Любов і віру повертає в світ
Моя матуся, сонце моє миле !
МОЛИТВА ЗА ТАТА
Ще трошки сонця,
Господи, ще трохи,
Ковток повітря,
Жменьку білих хмар,
І неба синього,
Й щоб не боліли ноги,
І не палив нестерпний жар.
Ще лиш тепла – до рук,
До ніг, до серця,
В душі – спокою,
Усмішку – в очах.
О Господи,
Чому біда крадеться,
Чатує щохвилини чорний страх ?!
МИТЬ СМЕРТІ
Біль полосне ножем,
Ударом блискавиці,
Життя скінчиться,
Як обірвана струна.
А ми в житті такі
І суєтні, і ниці –
Не цінимо хвилин,
Як дихаєм сповна.
"Все наше життя – гра"
В.Шекспір
Все як в кіно – німе і чорно-біле:
Биття душі, безладні змахи боротьби.
Хоча кричу, кричу, кричу щосили !!!
… А все беззвучно –
крик, слова мольби.
І я, немов у повнім кінозалі,
Втиснулась в крісло й плачу за німих
Акторів чорно-білої печалі,
За їх такий гіркий, солоний сміх.
ЧОРНОБИЛЬ
Чорнобильський демон зродився зловтішний
В безумному розпаді часток мізерних, –
І горе, як ніч, по землі нашій грішній
Нечутно ступає – не спиниш, не вернеш.
І вирок читає всяк сущому люду,
Пустими зіницями край спопеля:
– Ти, хлопче, ніколи вже
батьком не будеш.
– А ти не народиш здорове маля ...
Бліді, неусміхнені, зболені й кволі –
То діточки наші, як свічечки, тануть,
В убогих лікарнях вмирають поволі,
Не хочуть вмирати і вірять, що встануть.
Кого їм просити, благати, молити,
Кричати, щоб чути
було в небесах:
– Врятуйте нас, люди !
– Так хочеться жити !
…Полинно буяє чорнобильський шлях.
Ми дочасно попрощались, мій маленький.
Не натішилась … як згасло вже серденько.
Дні засію темно-синьою журбою,
Ну а ніч – печалі темною водою.
Проти нас
повстала злоба цього світу.
І сльозами
цю жорстокість не розмити.
Не розбити
ані криком, ні благанням.
Все скінчилося.
Прийшло гірке прощання.
Самі карайтесь за свої гріхи.
Я вас не звинувачую ні в чому.
Хоч дні мої тепер такі гіркі,
А в серці – чорний біль і втома…
СЛЬОЗИ ВІДГОРІЛИХ ДНІВ
На роботу – і з роботи,
Сірі труби, чорний вечір
Розкрадають мою душу,
Опустошують її.
Я стривожено дивлюся:
В світі дійсно дивні речі.
І свічковим воском тануть
Сльози відгорілих днів.
Душа заштовхана, як м’ячик, у куток,
Між іграшок поламаних, забутих.
Вечірнім ворожінням розворушу
Думки і спогади,
і почуттів клубок –
І злет новий торкає мою душу!
ТРАМВАЇ ЛЬВІВСЬКІ
Трамваї львівські крізь чорноту вулиць
Мене вивозять в холод світанковий.
І я щодня, крізь гамір цей і гуркіт,
У космос часу поринаю знову.
У штовханині лиш не заблудитись
І не розхлюпати душі живильну воду,
Щоб тепле сяйво після себе залишити –
Для тих, хто зараз, і що прийдуть згодом.
Чому усі жаліють дні, прожиті дні,
Чому за них ніхто ніколи не радіє ?
Вони ж – зерно, посіяне в землі, –
Життя дають для віри і надії.
Цей день, як дзвін відлунює, гуде
красою, розпачем, і тишею, й громами.
Життя, як повінь,човники несе,
ночей і днів, які прожиті нами.
Ріки життя п'ю неповторну мить,
збираю сонцецвіт в долоні чисті.
Бо кожен день над нами суд вершить,
і дощ – коштовніший, ніж перли у намисті.
Перебираю роки, як намисто.
На вісь буття нанизувались дні,
Коли ще сонце сяяло так чисто,
Коли все було цілісне в мені.
Я – всенький світ, а світ – моя частина:
Барвистий, радісний, розкішно молодий.
Яка щаслива я була дитиною !
Чому тепер той світ такий малий?
Я – зоря, ти – зоря,
Ми злетіли із неба,
Ми засяяли поруч
На чорній землі.
Ось від чого у грудях
Простору потреба,
Погойдатися знову
На сонця крилі.
Недаремно у небо
Звертаються люди
В час біди і щасливі –
Там жили ми колись.
Так душа туди рветься,
Як поранений лебідь, -
Манить зовом одвічним
Осяяна вись.
О, ДАЙТЕ МУЗИКУ МЕНІ!
1.
Плаче дощ на струнах у рояля,
Капотить, як весняна вода.
Ми не знаєм, що чекає далі –
Світла радість чи гірка біда?
Тільки музика в розшарпаному світі
Вміє все сказати й зрозуміти.
2.
Вечоровий, помальований
Горизонт горить.
Сонце сонне, тихе й стомлене
Майже-майже спить.
А для мене – тепла усмішка,
Акварельно-ніжний небокрай.
І туман налився щедро в музику,
Що її вечірня скрипка грає.
3.
Світ нині закоханий, –
Сонце в очах гойдає,
І хлюпає небом і радістю через край.
Мій світ – наче музика,
Що у душі лунає,
Й веселкою піниться
Після грози небокрай.
4.
- О, дайте музику мені ! –
Моя душа благає й молить,-
Щоб розчинитись в ній, як в морі,
У хвилі ніжній, золотій –
О, дайте музику мені !
5.
Ця музика виймає серце
І душу відділяє від землі.
І сліз солоних у очах озерця –
Був вітер злий.
І снігом в очі мів.
Вже можна плакати –
Болять ще свіжі втрати.
А танець скаже більш,
Ніж можна промовчати.
А звуки, наче чисті небеса –
Душа вмирає –
Й знову воскреса !
РОЗДІЛ
В ЗОЛОТОМУ
ОСІННЬОМУ ВИРІ
ВСЕ НА СВІТІ – ОСІНЬ
Осінь, осінь … Все на світі – осінь:
Прохолода листя, що пожовкло,
Свіжі ранки у туманах сивих
І сльота на вулицях примовклих.
Знаєте, яка на дотик осінь ?
Ласка сонця, ніжна і прощальна,
Срібні струни бабиного літа,
Й небеса, високі і печальні.
Осінь все віддасть – що не збулося,
Чим болілося, чого давно чекалось.
Бо вона тому й на світі – осінь,
Щоб за труд і біль нам віддавалось.
ТРЕБА В ПАРК УТЕКТИ
Треба в парк утекти до високих дерев,
До землі, що не втратила віри.
Уявити, що ти – той листок, що злетів
У останній, прощальний свій вирій.
Я люблю тебе, світе, золотий і сумний,
І щасливий, гіркий, і веселий.
Я люблю тебе, світе, широкий, ясний,
Синє небо і світлі оселі.
Мій невтрачений рай – вірні друзі мої,
І серця ваші добрі і щирі.
Я вам вдячна за те, що ясний небокрай
В золотому осінньому вирі !
Ні, ця осінь ще не відбулася,
Ще не відбриніла загадково
Злотодзвонів музика ясна,
Небо ще не стало полиновим.
У чеканні чуда завмира
Світ, душа – у захваті польоту.
Літа бабиного золота пора
Пише акварелями:
скорботу,
Тиху радість і печальний щем –
За літами, що згорять багряно,
Що знесилені вітрами і дощем
Вслід за осінню в холодну зиму кануть.
Мені подобається осінь за неспокій,
За радість несподівану краси,
І за гіркий світанок цей промоклий –
Вчорашній усміх у сльозах роси.
Ти забери мене звідсіль, мій вітре,
Візьми у своє світле піднебесся.
Ти закружляй мене, як той листок
над синім світом –
У злоті сонця вимию волосся,
Сполощу душу у дощах осінніх,
Росою вмию очі уночі, -
Щоб стільки болю
не несли в простори сині.
Згуби десь в полі до душі ключі.
Нехай вже не болить,
Хай заросте травою,
Нехай почнеться знов –
як другий день.
Щоби не тліла учорашньою золою.
Листок зів’яв – як голос у пісень.
У осені – у осені в гостях
Сьогодні люди, вулиці, машини.
Тремтить червоний усміх на вустах
Спокусниці-красуні горобини.
Запнулось небо у блакитний цвіт –
Цей колір дуже осені пасує.
Над головою злотопінний світ
Дерева акварелями малює.
І світла музика осінньої краси
Летить, мов білий птах під небесами.
Звучать в повітрі тихі голоси –
Душа здає у осені екзамен.
Та осінь була ніжна й золота,
Духмяним шелестом
у ноги нам стелилась.
За відгорілі весни і літа
Черленим золотом
і щастям відплатилась.
І хоч затерла всі сліди зима,
Сховала у холодну нерухомість,
І хоч тебе – вчорашнього – нема,
Й між нами – безнадійна невідомість.
Я все ж живу, п’ю пахощі оці
І кутаюся з осінню в тумани.
Ти був моїм коротку мить в житті.
Це так було. По-іншому не стане.
Осінь, осінь – осінь серед літа,
Шкереберть всі пори у природі:
Синіми дощами даль налита,
Холод із вітрами в хороводі.
Певно, на людей гнівиться небо,
Сонце в білий світ не випускає.
Мабуть, злими бути нам не треба –
От тоді і сонце вже засяє.
Журлива пісня суму
Тремтить під небесами –
У простір линуть тихі
Осінні журавлі.
Над ними і над нами,
Над ясними світами
Остання радість блисне
На втомленім крилі.
Пожовкле листя на картинці …
А наше золото так швидко перетліло.
Все що було – мабуть міраж, обман?
Це осінь, вся загорнута в тумани,
Сипнула в чару золотий дурман,
І тануло у ньому серце п’яне ?…
ЗАХОПЛЕННЯ
Мелодія забута
підхоплює мене,
І лину я за тим,
хто серцю милий.
Благала Бога:
“Хай він обмине,
хай не помітить …"
Бо боротись вже несила.
ВОГОНЬ НЕБЕС
Я знову в казці цих осінніх днин,
Живу у трепеті осінньому, як в небі.
Тамую подих, щоб не видав він
Вогню небес, що запаливсь від тебе.
А вільним – воля !
А спасенним – рай !
А нам лише життя –
його щоденне вбивство …
Вмирають дні,
дерева і туман.
І листя у вогні горить зміїсто.
Я пливу по осені в тумані,
Сиве небо у очах гойдаю.
Літом бабиним бринить печаль остання,
Злотодзвонним листям опадає.
Вітром шелестить осіння пісня,
Журиться прощанням журавлиним,
Ватрами горить у синім лісі,
Лине в небо запахом полинним.
Білі птахи хмар несуть на крилах
Чашу сонця над дощем краплистим.
…Знову душу врятувала осінь мила
Спокоєм краси оцим врочистим…
Краса осіння – краса прощання,
Як спів сопілки, як скрипки пісня,
Прозорість неба і ніжність чиста,
І смуток серця у падолисті.
Горять - палають свічками клени,
У яснім злоті чуби вогнисті,
І тихий спокій в душі у мене,
А смуток серця – у падолисті.
Розгубилась, заплуталась
У душі сіра осінь,
Сльози лиє дощами,
Жаль вітрами несе.
Що ж це в світі – без просині?
Хмуре небо – без просині,
Сірий світ і душа –
Сірим стало усе…
А навкруги така краса
І золотом дерева сяють!
У неба прохолодну синь
Я лину – і душа співає.
Та ось вже гаснуть барви дня
І небо супиться похмуро.
Отак і я – світилась вся,
Поки не закрутило виром –
Виром подій, виром надій –
Не встигла навіть розібратись.
Того і мучить нині біль, –
Куди втекти, куди податись
Від того, що тепер – чужі,
Що все це – випадковість прикра.
Я – на спустошеній межі
Душі, яку ти в мене викрав.
Так, ми – не пара, нам – не разом.
Порізно розійшлись шляхи.
За що ж, о Боже, Ти мій розум
Затьмарив, за які гріхи ?
СІРІ ДОЩІ
Впали дощі осінні,
Змили із неба радощі сині,
Прогірклі й обшарпані
Дні усі сірі,
Мокрі й холодні.
А дощ усе сіє.
Зразу і люди змінились –
Загорнули
У чорне і сіре
І душу свою,
І тіло.
А літо барвисте,
Щасливе й веселе,
Лишилось як спогад,
Красивий метелик.
Його не повернеш,
Його не побачиш –
За ним лиш дощі
Сіро-сині заплачуть.
Осінь очищенням буде для мене.
Душу занурю у листя зелене,
Трохи прив’яле, пожовкле,
У вітрах я скупаюся мокрих.
Щем і тривога
серце бентежать –
Світ цей високий,
світ цей безмежний.
А ми у цьому
безмірному світі
Такі мізерні
і непомітні.
Холодні дощі принесуть розраду –
Що добре зроблено, а що недоладно.
Спиняють усю метушню галасливу –
Осінній дощ – це не літня злива.
Я знову зроблюся
листочком кленовим,
Із вітром у танець
піду залюбки.
Як холодно, Боже,
у жовтій обнові
Летіли у хмарах похмурих таких!
Я вже не та,
і не та в мене осінь,
В якій все найкраще
уже відбулося.
Із очей зажуреного неба
Падали на землю сльози сірі.
Вітер шепотів йому: – Не треба !
Хай птахи летять у синій вирій.
Не сумуй, не плач, мій добрий друже!
Он весь світ, поглянь, змінився знову.
Поминання свічки запалила
Й тихо молиться собі діброва.
Розродилася земля врожаєм славним
І знесилена, неначе породілля,
Спочиває від трудів недавніх.
До весни, до нового весілля.
А навкруг палахкотить заграва –
В ній останки літа догоряють.
Сумно й радісно у тиші золотавій
Осені краса під небом сяє.
ВЕЧІРНІЙ ДОЩ
Вечірній дощ, осінній дощ –
Там, за вікном, у сірій тиші.
Щось шелестить, шепоче він,
Помиє листячко на вишні,
Сполоще липу, і каштан,
І вулиць струджені асфальти.
Омиєш ніч, омиєш світ –
А душу, душу омиваєш ти ?
Впади, мій дощ, у ті місця,
Де клопіт назбирався сірий,
Туди, де нові почуття
Згасають у щоденнім вирі.
Пролий свій спокій, світлий дощ,
Краси нічної чародійник !
Змий все, що чорним узялось,
Дай сили мрії і надії.
Мій добрий вісник, посланець
Небес похмурих і розрада !
Прийди до нас, прошу тебе,
Тобі я буду завжди рада !
Як колискова, шепіт твій ...
Засну в передчутті щасливім,
Що я очищена проснусь –
І життєрадісна, й смілива.
Люблю я дощ... Це дивно ? Так ?
А як його та й не любити,
Коли мені дарує він
Таку ж красу, як ранні квіти !
Ви не дивуйтеся мені
Всі, хто найбільше сонце любить !
Все зрозумієте, коли
Вас злива літня приголубить,
Коли ваш смуток розжене
Осінній шепіт той краплистий,
Так, наче в душу зазирне
Хтось дивний, тихий і врочистий.
Загубилась вода прохолодна і чиста
Синім небом ясним у терпкім падолисті.
В джерело задивлялась червона калина,
Пила з нього потомлена зграя пташина.
Шурхотінням листків заколисаний вітер
Задрімав у берізки на косах тендітних.
…Осінь знову душі моїй пісню співала,
Чарувала мене, колисала.
І знову, знову за вікном
Той шепіт тихий, гомінливий –
Співає дощ, плюскоче дощ –
Холодний, ніжний і щасливий.
Свята вода моїх дощів !
Прозорість чиста світлих крапель !
Чи хтось у світі би зумів
Сказати, що зі мною трапилось ?
Чому так гарно на душі,
Чому щаслива й нещаслива?
Живу, неначе навесні, –
І радісна, і несмілива.
Що сполохать боюся я ?
Чиї троянди бачу вранці ?
Чого так довго дні ідуть ?
Чому забула свої танці ?
Свята вода моїх дощів !
Прозорість чиста світлих крапель !
Чи хтось у світі би зумів
Сказати, що зі мною трапилось ?
ЦВІТ ОСЕНІ
Ви бачили коли-небудь, як в осінь
Холодну, дощову – шипшина зацвіте ?
І ніжність цвіту, як весняна просинь,
У серці збудить світле щось, святе –
Таке тремтливо чисте, наче мрія,
Як музики чарівної наспів ...
І в душу теплий вітерець повіє
З дитячих літ, з дерзань юнацьких днів.
Як глибоко, пронизливо в свідомість
Тоді приходить радість пізнання,
Що світ такий прекрасний, невідомий,
Що ми – лише природи надбання.
І в серце стукає весною сильний вітер,
Красою збуджені, розквітнуть почуття
Шипшиновим отим, осіннім цвітом.
І ти збагнеш,
що ось воно –
життя!
Дихати, жити,
Співати, сміятись,
Сонцем вмиватись,
Втиратися вітром,
З бабиним літом
За обрій летіти
Хочу завжди,
Коли осінь у світі.
Мені так гарно й світло
У цьому світі жити!
Погляньте – в сині вікна
Дмухнув казковий вітер …
І білою красою
Цвіте й іскриться диво,
А я дивлюсь на нього
Й всміхаюся щасливо.
Душа загорнута у піднебесну тишу,
Примовклий парк настроює оргáн.
Пожовкле листя – як прекрасні вірші,
Злітають з гілок, стеляться в туман.
І я злітаю понад – разом з ними.
Цілюща осінь звільнює мене
Зі всіх страждань – і я така щаслива
І вдячна осені за золото ясне.
В ЧАС ПЕРЕДЗИМ’Я
Вже не звучать мелодії врочисті,
Стихає музика осінньої краси.
Лишень гуде пронизливий і бистрий
Холодний вітер, дме в свої баси.
Стомились віти від цієї шарпанини,
Стомилось серце від кидання вгору-вниз.
Сльотавий дощ змиває сонце нині,
Душі моєї спопелілий хмиз…
А може – не було ? А може – все наснилось:
День – сяючий в осінньому вбранні,
І погляд золотий, і подих несміливий,
І що в цілому світі – ми одні…
Не стало казки у спустілім світі,
Лиш холод вітру лине в далину.
Згасають дні – чому не гасне біль твій ?
В час передзим’я вже не віриться в весну.
Зимою оголилися дерева.
І оголилась
Суть
На холоді зимовім.
Тепер забудь,
Тепер усе забудь.
Ми інші.
Ми не ті.
Ми не з любові.
ПРОЩАЛЬНЕ
У нас нічого більше спільного нема,
Ми погубились, як птахи у заметілі.
Вогонь згасила крилами зима,
Усі сліди сніги сховали білі.
І в цьому білому, мовчазному раю,
В цій сумовитій, білосніжній тиші
Прошу, залиш мені печаль мою,
Як радість ти колись мені залишив.
Зима. І сніг.
І причаїлась тихо
Тривога, що бентежила мене.
Вже вітер кличе
В танець
Білу віхолу
І сірі хмари
Табуном жене.
Ще поки тихо.
Сніг оцей поволі
На землю падає,
Як наше каяття.
А за полями
Скрижанілим болем
Ліси мовчазні
Вартою стоять.
А вже зима, мамусенько, зима…
Вже мружать очі білі заметілі,
І сірості осінньої – нема,
І з неба сипляться, як сни, сніжинки білі.
А тиша тихо пригасила звук,
Пухнасте небо стало трохи ближче,
Вдержать не може білосніжний пух, –
І тихо сипле з неба … білі вірші.
Так затишно
у сніговому світі:
У білім сні –
дерев пухнасті віти,
І пишногруді
стеляться дороги,
І небо в хмарах
мліє від знемоги.
І небо падає
і падає над світом –
Все білим пухом,
снігом – дивоцвітом.
Густою тишею,
ворожить і чарує,
І сон зимовий
у вікні малює.
Сніг іде,
летять легкі сніжинки,
Наче тіні
вже прожитих днів.
Замітають холодом
стежинки
В лісі спогадів,
моїх казкових снів.
Долі нитку
вітер з них закрутить.
Хай нерівна, може,
та міцна.
Витчеться ще щастям
або смутком
В килимку життєвому вона.
Забута казка оживає знову,
І втрачене – вертається до нас,
І палахкоче цвітом пурпуровим
Вогонь, який вже мало не погас.
У січні – свіжим березнем війнуло,
Бруньки запахли, що проклюнуться ось-ось.
Так по спіралі розвитку – минуле
Нам у майбутнім стрінуть довелось.
І знову радість, мов ясна жар-птиця,
Зігріла душу – і заграла кров.
Мені не віриться. Невже мені не сниться,
Що ти зі мною знов, моя любов ?!
|
