“І все, що, як тобі здається, ти знаєш про мене – це
лише твої спогади.
Насправді, ти нічого не знаєш.” Харукі Муракамі.
“Погоня за вівцею”
НАЩАДКАМ
Вам невідома та навала мук,
історія – мов сон, страшний, далекий.
Навіщо вам тривожитись? Лелеки
у небі сяють первоздáнним дивом,
Й блакить висока, й золотиться нива.
І не згадаєте про ті мільйони душ,
Що замордовані за волю цю і небо.
Не заколисуйтеся забуттям! Не треба!
Як зрадите своє коріння й мову –
Ото буде вам “диво калинóве”!
Побачите з “колиски всіх народів”,
Як “старший брат”, звеличиться на Сході!
А нам – хіба зневага їх пихата!
Благаю вас, не можна забувати!
ПОСТАРІЛИЙ ЧАРІВНИК
(присвячується ведучому “О.Щасливчик” Д.Діброву)
Мене так мучив образ благородний
Я ж бачила його колись давно:
Так було гарно, дивно, неповторно,
Чудова казка у далекому кіно.
Маленький чарівник – вже постарілий,
І сивина виблискує у скронях:
Без царства, Попелюшки –
і безкрилий...
Телеведучий.
Обіцяє нам мільйони.
Подивіться –
Вікно
“запітніло” –
сталося
диво...
Краєвид за вікном –
дороге полотно,
аквареллю залите уміло.
КАЯТТЯ
Чи шквал і запал,
умлівання й струм
від дотику,
від погляду –
ти знаєш?
Бентежну радість
чи безмежний сум
у відповідь
ти відчуваєш?
Чи думаєш :
“О, Господи,
за що
мені ця мука –
нескорима,
неспалима?”
Не спокушала.
Ні!
І не хотіла!!!
Але вогонь цей –
мимоволі
запалила...”
ПРО СЕБЕ
А може варто трохи відступитись,
А може варто із життям цим примиритись
І дбати – лиш про хліб насущний дбати?
Покинуть мріяти і в небесах літати?
Співає радіо: ”Сама у тому винна.
І божевільна. І боже-вільна...”
І плачеш, бо сама не віриш цьому.
Ти не відступишся. Це просто – втома.
Тобі потрібно – чистого повітря,
Світанку свіжого і сонця у росі,
А ще душа жива тобі потрібна,
Що зрозуміє мрії і віршí!
ОЛЕСЮ НАЗАРЧУКУ
Цей погляд очей великих
Мене випадково спинив.
Я хлопчика знала у школі.
Змінився. Спізнав. Без слів.
Минуло всього так багато.
Життя – то предивна справа.
Він – очі уміє читати.
Й живе – у церковних відправах.
Дзвінок – як грім,
Й не владний понад нами
Розумних слів розважливий рахунок.
Тривоги-хмари мчали табунами –
І блискавка – захмарний поцілунок,
І злива, й смерч, і вихор, шал і лет,
І знову злива – рясно життєдайна.
А після гроз – така в душі полегша.
І сяє небо – світло й величально!
Веселка – то на сірім небі сльози,
Коли от щойно відшуміли грози.
О, моя справедливість, темна нічко душí,
Ну навіщо людині писати віршí,
Ну навіщо літати в позахмарних світáх,
І чекати на втрати, і боліти в сльозáх.
Збирати очима – небо, збирати душею – світло,
У дýші людськí світити, як сонце в весняні вікна.
Люди, прокиньтесь, погляньте – сонце є в білім
світі!
Серце своє очистіть! Бажаю вам світло жити!
“Довіра – полохлива серна”
Ліна Костенко
І серна полохлива є – довіра,
Й навпроти очі – в розумінні лúця.
Так рідко можна словом поділúться,
Так рідко хтось колись бажає вíршів.
Всі хочуть – щастя,
А грошей – ще гірше!
ВОДА ЖИТТЯ
Так булó. І тому нікуди не втечеш.
Спогад щемний тремтить, наче ватра.
Так булó. Тільки й всьóго – невідомість безмежна,
Страх, тривога і радість крилата.
Заходила в життя , як у воду без броду,
Задивлялась у темну її глибину.
І тонула, й пливла. І пізнала свободу –
Ніжну ласку води і її таїнý.
Я навіки тепер зачарована –
Я живою водою наповнена.
ЗДОБУТЕ
Ну от, нá мáєш, ось твоя свобода –
Політ і воля, крил широкий змах...
Але чому так холодно сьогодні,
Непевність в голосі і трем в твоїх віршáх?
Ти ж прагнула, хотіла, добивалась,
Молила Бога за оцей політ...
Чому ж тепер притихла і злякалась?
Не бійся! Це твоє! Лети у світ!
БРЕХНЯ
О , як же ми усі пообростали
Чіпливим мохом звичаїв і правил.
Умильно і захоплено дивуємось,
Як діти в очі нас питають – ПРАВДУ!
Й відразу ж солоденько
брешемо,
як правило.
ОБРАЗА
Гіркого слова чіплючка колючка
Вчепилась в серце, як за кожуха.
І не відірвеш ту поганку-злючку.
Гризе за душу, винну без гріха.
МОВЧАННЯ
Розбий своє тяжке мовчання,
Густе й вогке, як перегріта ніч,
Що душить горло невідомістю й стражданням.
Даруй же слова життєдайну річ.
Орисі Лехновській
Щаслива жінка у бузкових кольорах
Смаглявим літом сонячно так спала,
Схиливши голову до чоловіка на плече,
Якого вірно і трепетно кохала.
РЯТУНОК
І задзвенів мені дзвіночок рятівний.
І голос тихий проказав : “Ти любиш!”
І серце, що заплило лоєм днів,
Розтануло, просвітло! Те, що губиш
У жорнах буднів тихо і байдуже,
Паралізована щоденними думками,
Те, що у пам’яті десь світиться далеко,
Та не з тобою, не зі мною, та не з нами –
Усе – в єдину мить – неначе повінь,
Весняна і нестримна – ожило!
Все зворухнулося :”Ми прагнемо любові !!!”
І небо в синіх мріях зацвіло!
Вінчають небо коси золоті,
І тепла млість уже з землі парує.
А квіти, як дівчата молоді,
Їм радість і краса лише пасує.
Бруньки штурмують простори небес.
Повітрям цим не дихати – співати!
І серце стрепенулося, живе,
Щоби любити, мріяти, літати!
КОРОТКИЙ ВИХОР
А знаєш, мені було краще,
Я вірила – і літала!
Я справді була щаслива!
Я справді тебе кохала!
І жаль – твоїх густих захмарних брів,
Жаль запалу, захоплення, натхнення...(і жаль мого
захоплення, натхнення)
Смаглявий смуток в очі залетів,
Спохмурив дні у звичність і будення.
А злото осені – лишилося в мені,
Ясне, дзвінке і на віки – крилате.
Короткий вихор – всього кілька днів.(вічність –
кілька днів)
Та я тоді навчилася літати!
Важко тримати в узді коней необ’їжджених,
Важко іти в житті, коли тебе скривджено,
А ще коли тебе не розуміють,
А ще, коли дихнуть не дозволяють,
А ще, коли вже стільки наболіло,
А очі вперто небеса шукають.
ДІАГНОЗ ЗАКОХАНОСТІ
Ми лякаємось, ми повні трему й страху,
Ми не хочемо (неначе йти на плаху!) –
Вірити народженню чуттів,
Сяйву, що пробилось поміж днів.
Всі симптоми ( наче в поліклініці) :
Очі сяють, дуже хочу жити,
І всміхаюся, й боюся навіть вірити,
Що мені дано іще – любити!
І музика звучить, і я літаю,
І світ так ясно небесами сяє!
Я розчиняюся в небесній благодаті,
Щаслива, що умію знов літати!
Чому я радості не можу взяти в очі,
В своє життя, у дні, у почуття?
Чому не вмію тішитись? Я ж хочу!
Але ж мене гнітить моє життя...
Дай, Боже, сили й думки – зрозуміти,
Що я пішла, мабуть, не тим шляхом.
Я вмію лиш страждати і любити.
А от радіти – не виходить. Мов гріхом
Якимось я покарана так довго –
Душа болить. Ні, певно, та дорога.
Я не знаю, за чим я плачу –
Чи за тим, що життя – незряче,
Чи за тим, що прозріння – сліпуче.
Тільки біль, як завжди, неминучий.
Я мучилася забуттям того, що знала,
Що намагалася пізнати і збагнути.
Я бігла – і літала, і літала.
А треба було – очі розімкнути,
І зрозуміти – це був просто сон.
А у житті на все є свій закон.
Так мало – говорити і бажати.
Боротись треба, битись, працювати.
Бо мало слів. Ще є хвилини дій,
Рішучих вчинків і болючих рішень.
І зрозумій – нарешті зрозумій –
Все просто й складно. Одночасно. Наче вірші.
ЖЕБРАК
ІГОРЮ КУБИНУ
О, велемовний жах!
Яка страшна картина -
Аж кров у жилах стине...
Бо це була – людина.
А зараз – злидні, сором, страх.
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
Там було – літо.
І брат мій – вітер
Узяв до танцю
Зелені віти.
І на плече йому вони хилились,
В єдинім русі ніжно шепотілись.
Такі тендітні
У танці з вітром –
Немов дівчата
В красі розквітлій.
ЛІТНІ МРІЇ
Я вимрію свій світ під тихії слова,
Що прошептав мені цей дощик на дорозі.
Їх мрія осява, їх серце зігріва,
Вони вже нині – все здійснити можуть:
Блакитні куполи небес і білих хмар,
І простір золотий, і жар любові – Сонце,
І море-океан, як усмішка жива,
І добрий чар води, де хвилі всі – солонці.
...Я вимрію свій світ. Дарую вам – прийміть,
Живіть у щасті і любові, люди!
Та тільки не сваріться, та тільки не стопчіть!
Не длубайте його! Не засипайте брудом!
КАРТИНКА З НАТУРИ
ВАГОННЕ СКЛО
О, зупинися, зупинись, прекрасна мить!
Вогонь, кришталь, вода – цвіте й горить!
Як неймовірну цю красу вам описати –
Там срібним дзвоном сяють дивні шати!
Хоч це усього –
На склі волога...
А промінець, веселий, завзятий,
Творив красу.
І диво. Й ніжне свято. 9.09.2001
Ця гра вогню – не спиниш ні на мить!
Як бризки сонячні і радість – він горить!
Й краса бентежить шалом цим завзятим,
І сяє – дзвінко, радісно, крилато!
Ви кажете – ну й що із того,
Коли це просто – на склі волога...
Це так. Лишень промінчик рудуватий
В ній запалив красу,
і диво,
й ніжне свято...
ПРИСТУП
А ось, здається, твій останній подих.
Летять у осінь електрички-сходи –
Пронизливий осінній ескалатор...
А поруч –сварка, мало того – мáти!
І щедро сипляться образи і прокльони,
І хльоскають по вухах безборонних.
Ти не встигаєш валідол узяти...
Стискає серце, мчать осінні ватри...
- Я дихаю. Бо небо ще - крилате...
ВІЗЬМИ СЕБЕ В РУКИ
1.
Неначе погвалтована Америка –
Не відаю, де ворога шукати.
Метаюсь, мучусь, падаю в істерику!
Утишся. Не кричи.
Навчися неминуче – обминати...
2.
Не треба. Не буду. Забуду. Не мрію я!
Я навіть не думаю. (Чесно – забуду!)
І утихомирюся.
Really!
ОСІННІЙ ВЕЧІР
1.
Цей срібний іній на вікні –
Дощі дрібні, імлисті.
Ніхто не зрозуміє, ні,
Як холодно і слизько.
І як я прагнула, чекала –
Твоїх - лише твоїх очей.
Все відійшло. Забудь. Не сталось.
Чужий – ти інший.
Той – не цей.
3.
Купка підручників – привід побачитись,
Справа, яка дозволяє відкрити
Очі і серце, оглянути втрачене.
Купка підручників – привід побачитись,
В очі поглянути й поговорити.
АВІТАМІНОЗ
Переламуються очі гострим корчем
Ще не вилитого, стриманого болю.
Не жалійте, ради Бога, ні, не хочу!
Це пройде – і не потрібно валідолів.
Це нестача – тільки віри і любові.
Це нестача вітамінів – добрих рук,
Ласки й світла, і тепла у твоїм слові.
Це – самотність... коли поруч... й без розлук...
РЕАКЦІЯ НА КОНЦЕРТ
Але чого вони усі співали?
Чого їм треба ? Нашої уваги?
А, може, слави, може – просто грóшей?
А, може, просто в них душа така хороша?
Але чого ми слухали? Теж просто?
Заходим в пісню, як до себе в гості,
І зазираємо у свої почуття.
Лунає музика – неначе струм життя...
Ніколи не думала – буде таке,
Що станеться це зі мною.
Ніколи не знала – чекає мене
Жити із НЕЛЮБОВ’Ю!
Нелюбов – це концтабори,
Це гестапо – безнадія й муки.
Тільки б вижити, жити ( а все вже горить!),
Серце й очі всихають з розпуки.
ОКСАНІ БРОДІ
Пробачте, друзі, що зі мною сумно.
Я більш не буду вам псувати свято,
Не розкажу свої болючі думи,
Не стану вам питання задавати:
“Нащо живете? Бачите красу?
Чи любите? Що доброго створили?
А як боротись кожному зі злом?
Що є добро: краса, любов чи сила?”
Занадто всього.
Попростіше треба.
Нащо питання?
Треба працювати.
Душа бунтується і проситься до неба,
Гріхи замолює і плаче за утрати.
ТРИМАЙСЯ
Ірі
Ти – не давайся всяким “крокодилам”,
А ти – всміхайся і живи красиво,
Будь ніжною, чудовою і милою,
І будь щасливою – наперекір всім силам,
Наперекір бажанням небезпечним,
Наперекір отим всім бідам вічним,
Наперекір собі – і їм усім –
Всміхайся!
Сяй!
Будь сонечком ясним !
Д.В.Т.
Поміж екранами, погонями, рекламами,
Між стріляниною і викриками п’яними –
На мить мене згадав ти, мій коханий?
- Не можу бути вставкою в екрані!
Я закриваю (нарешті !)
Сіру, плаксиву сторінку.
Це не для мене.
Досить!
Досить вже плакати, жінко!
Богу тепер помолюся,
В нову рушаю дорогу –
З сонцем в очах,
а в серці –
Тільки з Любов’ю – і з Богом!
ПІСНЯ
ПРО
РОЗБИТЕ КОХАННЯ
Похилились квіти
В зеленому лузі.
А серденько моє
Заніміло в тузі.
Затягнули небо
Грозовії хмари.
А на моє серце
Насипано чари.
Були дні веселі
І весна зелена.
Та згасили люди
Сонечко для мене.
Миленького мого
Чаром потруїли.
Ні душі не має,
Ні не чує тіла.
Попалили серце
Чорними словами.
І розлука стерпла,
Стала поміж нами.
Буйнесенький вітре,
Принеси з-над моря
Та й у мої очі
Зіроньки прозорі.
Ними я заплачу,
Ними заридаю.
А хто не кохався –
Нехай позбирає.
Нехай позбирає,
Нехай порадіє.
Може, він кохання
Зберегти зуміє.
СТРЕС
1.
Давно не плакала – а вже пора,
то –як душі вмивання.
Пройшла піднесення пора,
За ним – страждання.
І тільки Господа молю
За нашу долю:
Дай сили знести цю біду
І хмари болю.
2.
Я винна за все, що накоїв цей день.
Я винна за смуток й гнітюче мовчання.
Я винна в мінорності тихих пісень,
Я винна за сльози важкого світання.
Я Бога молила, я плакала щиро,
Просила, доводила безліччю слів.
Та рішень чужих – все-одно не змінила.
Вогонь всіх старань так безславно згорів.
Я тихо піду в нічку з гіркотою.
А ранок – сяятиме свіжою росою.
За стільки часу, що прожила,
За стільки болю, що знайшла,
Не звикла я і не навчилась
Миритись з натисками зла.
ЗОРЯНІ МЕЛОДІЇ
Antonio Vivaldi
Тепер я знаю, що таке безсмертя –
Це музика – пронизує, як струм,
Впинається у совість і у серце,
Як Боже слово, небеса і сум.
***
Кохання моє – наповнене вітром,
Зорями, росами, небом блакитним.
***
Не псуй словами нашу тишину.
Не дай прокинутися нам із цього сну.
***
Послухай, будь-ласка, послухай всім тілом:
Це зорі прислали цю музику нам.
Тумани украсти нас, певно, хотіли,
Ми танули й вірили тільки зіркам.
Ми линули в ніжності тихих мелодій,
Зникали у тиші слова і думки.
Ми були – у Вічності!
(Правда, ти згоден ?)
Ми були.
Ми є.
Ми самі вже – зірки
***
Самотній місяць у пустому небі
(ні хмарки, ані зірочки, ні пташки)
Самотній місяць позирав на землю :
Що роблять люди?
Чи вже сплять мурашки?
Чи вже лягла роса на зелен-трави,
Чи ми за день життя своє поправили?
Чи радості – ми збільшили за день?
Чи є у серці місце для пісень?
А може лічимо
Старі й нові борги...
Ми ж грішні і дрібні.
Ми – не боги.
***
Як це добре – що ти не тут,
Як далеко, моя ти мріє!
А дороги – тугу сплетуть,
А роса упаде на вії.
Як це добре – бентежний біль,
Щем і трепет, і небезпека.
Як це добре ? А ти – не мій.
Ти ,як диво, прийшов здалека
Як казковий Маленький принц,
Основного шукав лиш серцем.
Слухав спів блакитних криниць,
Чистий, щирий – пішов на герці
Із буденним і сірим злом,
Із блуканням поміж хвилинами.
Кажуть люди – тобі не везло.
Просто ти був завжди – Людиною.
***
Трохи спокою.
Трохи болю.
Ми далекі і рідні з тобою.
Ми.
Так мало було ще –“нас”.
Я молюсь,
щоб цей промінь не згас.
Як травинка з-поміж вуглинок –
Поміж каменів, поміж пилу –
Проростає, до сонця тягнеться
Нам колись подароване диво.
***
Ти мені подарував
Цілу торбинку яблук.
А ніч, ти знаєш, ота,
Називалася “райське дерево” – яблуня.
Все так звично.
Так часто буває в житті.
Він, вона, і – скалічені долі.
І – натхнення,
і – запал, ясна дивина!
І- питання, питання - юрмою...
Із уламків життя – пробиваємось вверх.
І бажаєм – собі і комусь – лиш любити.
Хоч не вірить ніхто,
Та шукає...
Знайде?
Раптом правда – що папороть квітне?
Dv***(нерозуміння)
На межі - мережі
Схолоднілого літа
Розповзлися вужі
Через зиму – сидіти.
І слова, наче камені,
Бухнули в воду,
І розходяться колами –
По законах природи.
Ми, як діти малі, маєм душі незрілі.
Поруч щастя було – упізнати не вміли.
очей нестримане бажання
після кохання...”
( з пісні Ірини Білик)
Я уже навіть не плачу?
Дивний, спустошений спокій.
Сонце пекло гаряче,
В ніч впав туман високий.
Ти – тільки моя мрія,
Тільки моє бажання.
А роси уже рясніють.
Скоро прийде світання.
Стримано, стримано, стримано
Буду себе поводити.
Буде повільним дихання,
Очі пригаснуть. Годі їм.
Як я могла повірити?
Все – лиш моє бажання.
Ти – мій герой із лірики,
Вмілий актор кохання.
Так, гра була натхненна.
Ти сам перевтілився в мрію.
Совість прийшла – щоденна.
Грим позмивати зумієш.
Чого пристаю – не знаю.
Чого дорікаю прикро?
Рими старі приходять:
“До втрат у житті я звикла”.
Сто тисяч разів і сто тисяч
Правий. Ти – правий в усьому.
“Спочатку в собі розберися...”
Решту пригасить втома.
***
Я хочу піти в небуття
Разом із дитям,
Яке від мене хочуть забрати.
Я хочу піти зі світу,
В якому нема життя,
В якому нема любові
І не у пошані – Мати.
А жити – заради грошей,
Заради спокійних ночей –
Не маю потреби.
Я хочу любові людей,
І повних життям грудей –
А ще – висоти й ласки неба.
...Я НЕ ХОЧУ ЖИТИ!...
Така спустошеність і відчай –
Як в ніч холодну після свята.
Всі розійшлися. Місяць – вітчим,
А зорі – діти –потерчата.
Отак зібралися усі
Покинуті у цьому світі.
Така спустошеність і відчай –
Для чого далі в світі жити?
Із мене вийняли вогонь.
Із мене серце видирали.
І наче зграя злих ворон –
Клювали, дзьобали, з’їдали.
А я тепер – пуста й німа.
Вогонь погас і плачуть очі.
Облиште всі. Одна. Сама.
І зимний вітер серед ночі.
Чому вже не придумали ліміт –
Сльозам, дерзанням, гіркоті, печалі?
Врятуйте, люди, прошу - поможіть!
Врятуй, мій Боже, я тебе благаю.
Чим сильніше гартується золото –
Тим вищої проби воно.
А в житті стільки вітру і сонця –
Тільки глянь у відкрите вікно.
Там за снігом, за холодом, ніччю –
Поспішає ранкова весна!
А любов – наче теплі свічі –
Бережи, бо єдина вона.
Бо тебе ще чекає високе
І закохане синє небо.
Будь щаслива, кохана, замріяна!
Хай всі мрії збуваються в тебе!
***
Тепер ковтаєм краплі гіркоти –
Схололі, як нічні пустелі.
Розпалюємо сварки – я і ти.
У зиму вітер нам дорогу стелить
- Від болю й холоду всередині все стерпло !
- Дитино, тихо, витримай і це...
- Пече вогнем, так гірко і нестерпно!
- То осінь. І вітри в лице...
Ковтни печаль – хоча вона й гірка.
Поглянь у дзеркало – поглянь, поглянь у себе.
Слід гіркоти не стримуй на губах,
Всміхнися – і вдихни у очі – небо.
Всміхнися, сяй, стань сонцем золотим,
Стань радістю і ніжною весною.
Печаль розтане, як туман і дим.
А ти – живи! І будь сама собою.
(Як хтось спіткнеться на стежках життя)
І в тихій, мирній черзі днів життя
“Та ж добрим було, -
(подивуєтесь)скажете, -
дитя!”
Колись той ангел в болю з неба впав –
Зчорнів від відчаю –
І Бог його прокляв...
СИНІ ЧАРИ
А я із тих дресирувальників,
Що з ласкою ідуть на звіра.
То й ходжу – в замах, не в начальниках,
Бо я – Любов і світла віра.
Навіщо зуби й кулаки,
Тяжких очей свинцеві хмари ?
Мій світ – весняний і дзвінкий,
В нім – неба й річки
сині чари!
Хто без гріха – гуде набат небесний –
Хто без гріха – хай кине в неї камінь!!!
А я живу – вмиратиму й воскресну –
Бо я – Любов – той відчайдушний пломінь:
Посеред хмар, крізь морок, сніг і вітер,
Посеред осені, крізь холод і дощі –
Я прошу Господа – дозволь мені любити!
Прошу в людей – чи зможете простити
Любов і світло, що живуть в душі...
ПТАШКИ СМІЮТЬСЯ!
Мале дівча почуло –
Пташки сміються!
Весна уже струмками
Налила блюдця,
Зимовий бруд змиває
З усього світу,
Щоб сонечко веселе
Змогло світити !
МИ МАЛО МОЛИМОСЯ ЩЕ ЗА УКРАЇНУ
Ми мало молимося ще за Україну.
Її земля для нас – ще не свята.
Щодня байдужі нам її руїна,
й краса розкішна, і гірка сльота.
ПР.
А Україна – сопілки пісня,
А Україна – в моїх думках,
Болюче серце, криваве й грізне,
І веселковий до неба шлях.
Нам в серце Бог дав джерело любові,
та в першу чергу любимо – себе...
Чого ж земля ця пила стільки крові,
як кожен далі заздрісно гребе.
Чи люд простий, а чи мужі державні,
що направляють часу колобіг, –
ми – українці, ми – в одній державі
стрічаєм літо і холодний сніг.
Це тут народжуються найдорожчі – діти!
Ми їм бажаємо найкращого життя.
У цій землі нас будуть хоронити...
Коли ж знайдемо
розуміння, сприйняття,
Щоб разом – не лише іти крізь біди,
А разом –
чесно –
жити кожен день!
І Україна отоді розквітне!
Для нас. Для українців. Для людей.
РОЖЕВА МРІЯ
Ця мрія рожева!
Ці довгі – захмарні ці ноги!
Яка досконалість
і вишуканість краси!
Красуня пройшла
коридором державним ( не вбогим!) –
І збурила пристрасті в душах – на всі голоси –
Сиділи там люди – чи клерки, чи так, громадяни,
якісь прохачі а чи втомлені чоловіки –
та мрія рожева пройшла – і у просторі п’яно –
весняні й веселі у душах з’явились думки!
КОСАНОВСЬКА ЛІЛІАНА
Вона промовляє до ангелів,
що душі тримають притихлі.
Як роси гірські –
незбагнена,
стрімка,
поетична
віхола.
МИКОЛА ПЕТРЕНКО
Він –чоловік-зерно.
Таке у нього Слово.
І не сприймає заодно
ані в житті,
ані в поезії –
полови.
СПРАВЖНІ ДРУЗІ
Найкращі, найдорожчі –
справжні друзі!
Їх не міняють
доля і роки.
Їх небагато.
Це не трави в лузі.
Вони міцні
й надійні –
як дубки.
Сумна Богоматір
Яка сумна Ти –
Матінко, Маріє!
Чого ж так серце
крається Твоє?
Лілея біла –
душенька леліє –
Ти непорочна,
найчистіша є!
ТІНЬ
Я НАПАМ’ЯТЬ ТОБІ РОЗКАЖУ –
Ти ніколи мене не впізнаєш!
Ти лиш обрії тішиш в обіймах своїх –
Але я утікаю,
Як хмаринка –
Втікаю!
Де та логіка?
Де – розуміння життя?
Вічно – жінка,
Вона – лише жінка!
Мить – твоя,
А в наступну – чужа
Й не вона.
Лиш луна озивається дзвінко!
Нічого пояснити я не можу.
Відсутня логіка у вчинках і бажаннях.
Тих кілька слів – і голос –
збурять душу!
Це що – кохання?
Боже, карай!
Боже, прости!
Боже! Мене помилуй!
Але де ж та любов?
Але де ж ті мости?
Милосердя і милість?
ТЯЖКИЙ СОН
Терпка, як голос у трембіти,
Твоя печаль.
З калюжі п’яно місяць світить.
Скидає шаль
Красуня-нічка в тихі вікна.
Танцюють сни.
З тобою разом тихо схлипне
Ліхтар сумний.
У небо чорне,
бліді, потворні
знесуть вогні
стратéнні душі –
їх не зворушиш,
бо гріх на дні.
Та плач трембіти
тобі освітить
стежки в лісах.
І ноги вибредуть
на світло –
здолають жах.
ДЕПРЕСІЯ
Я ледве плентаюсь, іду.
Напівжива хода.
Бо автоматом ноги йдуть.
Ще, кажуть, молода.
Ще не рахую сивини.
Лиш серце посивіло.
Чого ж так тяжко дні ідуть,
Скажи, мій Боже милий!
ВУЛИЦЯ
На вулиці можна робити, що хочеш.
Ніхто тобі не здивується.
На вулиці можеш бути собою –
На те ж бо вона і вулиця.
У світі новітнім, де бізнес розквітнув,
Де в справах усі – по брови,
Немає ні неба, ні сонця, ні квітів.
Бо клопоти всіх збороли.
На вулиці будеш у колі байдужих.
Нікому твій біль не цікавий.
То будь хоч собою!!! А очі замружиш –
Побачиш, що Господь ласкавий!
Ну от і ожила.
Рятують ще вірші.
Вони – для душі бальзами.
Рятує цей вечір.
(Хоч ніби зловіщий...)
І думка – про маму...
Катерині Олександрівні
на відпустку
Сонце золотиться ніжно і ласкаво.
І цілує квіти, обіймає трави.
У високе небо світ несуть лелеки,
Наливають сонце у глиняні глеки,
Потім – ллють на плечі ґонористим кленам –
Щоб палахкотіли щедро і черлено.
Наділяти щедро злотом і скарбами
Осінь буде землю – буде щедра й з Вами.
Сонечка – для серця, і блакиті – в очі,
А у душу – радості вам воздасть охоче.
Статус заміжньої жінки –
Дуже сильний наркотик.
Спробуй! Стікає слинка!
Що то – на смак, на дотик?
Статус заміжньої жінки –
Дуже сильний наркотик.
БЕЗЖАЛЬНІСТЬ
Ці нестерпна безжальність слів –
Розтинають, як скальпель хірурга!
Ти так впевнено, швидко зумів
Розітнути словами груди.
І щоденно, щоденно, щодня
під сліпучим розлюченим світлом
вирізаєш мені навмання
то печінку, то дні мого віку.
Як втекти з хірургічного столу?
Ти міняєш все на імплантати!
І потрохи, поволі, поволі
З мене робота робиш, мутанта!
Жах такий не присниться нікому –
Щоб слова так калічили тіло!
Я втечу. Я не дамся! Доволі!
Бо я серце ще маю! І крила!
В ТЕАТРІ НЕБА
В театрі неба нині – сірі маски.
А декорації – важка, задушна тиша.
Чи ми у Господа не заслужили ласки,
що він такі сценарії нам пише?
Примовкло літо – винувато й глухо.
Тяжка сонливість уповільнить рух:
гроза насунулася обрію на вуха
і набрякає хмарами їй дух.
Як в скелі Мавка - стомлена душа:
важка й незрушна, згнічена думками.
Господь прощати нас не поспішав...
Прости, прошу, зніми із серця камінь!
СТРАСТІ ГОСПОДНІ
Вставай, мій Царю, з пороху і крови –
вставай, , бо вже Тобі готовий трон!
Скривавлене лице, і очі, й брови.
Вінець терновий – найвеличніша з корон!!!
Вмирало серце матері. А люди
ще ґелґотали радісно-звірино.
Глумились фарисеї:
- Де є чудо?
- Врятуй себе!
- Зійди з хреста!
- Зійди-но!
А Він просив – в останньому зітханні:
- Прости їх, Господи!
Не знають бо, що творять!
Просив – за нас. У мить свою останню.
Просив – із мук безжалісного моря!
Господні Страсті! Хто з нас зупинився,
прийняв у серце весь той біль Христа?
Любити вчив. А хто із нас навчився?
Спитайте в себе.
Хоч в Великодні свята!!!
ХВИЛИНКА
Через кров мою і через скроні
ллється-перетікає час.
Гріє ручку в моїх долонях -
нині вірші він пише для вас.
Чарівник – непомітно-всесильний:
розкриває пелюстки квіток,
і розгойдує Всесвіт повільний
феєрверком кошлатих зірок.
Будить сонце ранесенько-рано,
верховодить дивами в природі,
нам дарує – то радість, то рани,
то печаль, то казкову свободу.
Я б хотіла Хвилинкою бути
тою, ніжною, сяйвом в очах,
як любов розтинає груди,
і серця – в небесах, небесах!
Я б Хвилиною бути хотіла:
як з колін підійметься душа
від розпуки, від горя зомліла –
сяйво Бога в собі воскреша!
І світає тим сяйвом над світом:
“Я люблю Тебе, Господи мій!”
І розквітне веселковим цвітом!
Вже не зломить її буревій.
Я б Хвилинкою бути хотіла.
Крапля часу – ясне джерело!
Боже, дай мені крил, щоб злетіла!
Бо мені ти довірив - перо.
ПРО ЩО МРІЮТЬ ЗОРІ
Темна нічка не бачить квітів:
їй у вічі лиш місяць світить.
Темна нічка не знає барви,
і не знає, що світ цей – гарний!
Сонце день напоїть кольорами,
небо з подиву здвигне бровами,
розцілує від радості квіти
і барвисту веселку над світом.
Сумно сяють замріяні зорі –
світ для них – як кіно чорно-біле.
От і мріють тихенько і прозоро –
про веселку, про подругу милу.
Осінь напише казку – ніжну прозору красу,
Осінь напише казку – тиху в очах сльозу.
ОСІННЯ КАЗКА
Осінь напише казку –
ніжну красу прозору,
І неймовірну ласку,
в небі – медові зорі.
Щедра, як руки в мами –
сонцем наповнить світ,
в небо із журавлями
тихими відлетить.
РАНКОВИЙ ТУАЛЕТ
Вдягну зі сну цю найажурнішу білизну -
про тебе мрії і бажання ніжні.
Накину платтячко надій своїх барвистих,
на шию – планів сяюче намисто.
Коли весь одяг бездоганно ляже,
займусь найважливішим – макіяжем.
Спочатку в очі – сяючі іскринки,
ще – усмішку, окрасу досконалу,
таку ясну і щиру веселинку,
щоби й уста, і очі – усміхались.
В доповнення – мелодію візьму,
як сумочку – я на плече накину.
Ще гарний настрій - свіжість і весну.
От майже і готова. Ще хвилину –
парфумів краплю – ніжних почуттів
високу хвилю і бажання жити!
І день, який Господь благословив,
мені дарує щастя в цьому світі
|
