Уже перша збірка творів Івана Драча «Соняшник» провістила в українській поезії появу нового яскравого імені. Вона швидко розійшлася - навіть у автора не лишилося жодного примірника.
    То були шістдесяті роки. Власне, початок шістдесятих, коли в Україні радянській благовістилися нові поборники її незалежності. Потім побачили світ збірки поезій «Протуберанці серця», «Поезії», «Балади буднів», й Іван Драч буквально заярів, розкрило прогримів у літературному поспільстві.
    Його сприймали і не сприймали. Надто дратували деяких критиків ускладнена асоціативність і разюче зіставлення різних сфер буття. Та поет був непохитним у своєму кредо:

Художнику - немає скутих норм.
Він - норма сам, він сам в своєму стилі.

    Народився Іван Федорович Драч 17 жовтня 1936 року в селі Теліженцях на Київщині. Вчився у Тетіївській середній школі, вчителював. Відбувши службу в армії, закінчив філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Закінчив також Вищі сценарні курси в Москві, працював у сценарній майстерні Київської студії художніх фільмів імені Олександра Довженка.
    До речі, за кіносценаріями Івана Драча були зняті художні фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Іду до тебе», «Пропала грамота», «Зона». Знаний поет і як перекладач із світової літератури.
    Але нам цікавий письменник саме як поет. Дивовижжя, яке породив Іван Драч у поезії, і справді не вкладається у звичні норми: його неоднозначна стильова лінія, афористичність і суголосся тем та образів, вибухова метафористичність... Згадаймо бодай його «Баладу ДНК - дезоксирибонуклеїнової кислоти», за публікацію якої редактор одного з науково-популярних журналів у ті часи одержав сувору догану. У цій баладі такий розгін думки про людську спадкоємність, такий образний псрссвіт і стильове та алітераційне переплетіння, ідо вона не могла мати іншого закінчення:

...Жухне жах на ножах
На тривожних рубежах,
А над жахом виника
Ця балада ДІІК,
Ламле стан тугим вужем.
Пересвистує ножем
Над солоним, мегатонним,
Безкордонним рубежем.

    У сімдесяті і вісімдесяті роки одна за одною виходять друком нові книги Івана Драча: «До джерел», «Корінь і крона», «Київське небо», «Дума про вчителя» (драматична поема), «Сонячний фенікс», «Сонце і слово», «Американський зошит», «Шабля і хустина», «Київський оберіг», «Тсліженці»... - аж до вибраних творів у двох томах.
    Певна річ, із кожною поетичною збіркою Іван Драч відкривався не тільки новими естетичними якостями. Його феноменальні філософські осягнення, пошуки неординарних форм і відчайдушний громадянський пафос впевнено піднімали поета до вершин непере-вершеного Майстра.
    Особливо це відчутно в поемі «Смерть Шевченка», де Іван Драч роздумує про покликання поета. Поет і сучасність, поет і суспільство тут набрали таких образів змістовного звучання, що стали вражаючими символами соціальних проблем двадцятого століття.
    Поезії Івана Драча окремими книжками вийшли російською, азербайджанською, латиською, польською, чеською мовями.
Іван Драч - лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, літературної премії Латвії імені Ояра Вацієтіса та міжнародної премії Фундації Антоновичів (США).

БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

В соняшника були руки і ноги.
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром.
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі.
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве, засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі...

І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе.
Щоб стати навіки соняшником.






ТАЄМНИЦЯ БУТТЯ

Десь там, у найвищих глибинах.
Десь там, у найглибших висотах,
Таємниця вродилася, як пелюстина,
Як бджола в золотистих сотах.

Уся - з найтемнішого світла.
Уся - з найсвітлішого змроку.
Борсалась Таємниця, то тьмава, то світла.
Долаючи купіль жорстоку.

Ген там з найгіркішого солоду,
Ген там з найсолодшого болю
Зростала вона аж блакитна від голоду
І рвалася тужно на волю.

Десь там, в найпалкішому холоді,
Ген там, в холоднючій спекоті.
Таємниця життя вибухала,
Золотиста і зірна насподі.
І жахала вона бездонністю,
І манила вона мерехтливістю.
У закони лягла беззаконністю -
Таємничою справедливістю.

Таємнице буття - моя болісна рано.
Прадавній мій зболений кореню, де ти?
Сонця вибухають ранісінько-рано
Й народжують бджіл, і людей, і планети.
Отам, у найвищих глибинах,
Отам, у найглибших висотах,
Таємниця, наша вічна жар-птиця,
Наше серце бездонням висотує...






БАЛАДА ДНК -
    ДЕЗОКСИРИБОНУКЛЕЇНОВОЇ
        КИСЛОТИ

Ю. Щербаку

Таємниці спадкоємності - жар-птиці переліт...
А протони і нейтрони теж в своїй орбіті?
«Еврика!» - кричали вже з десяток літ
Френсіс Крик і Джеймс Уотсон -
    два Колумби в мікросвіті.
Таємницю спадкоємності - ДНК -
Розшифровано молекулу - світання
В біології. Людина вже звика
Визначати спадкоємність. Намагання
Запрограмувати креслення білка!
Штучні організми через десять літ!
Біологія ракетно вирвалась в політ.
Фізика захекалась. В світі тишина.
І жар-птиця - таємниця - в темряві зрина...
    Так атомний ваговоз
    Гупотить в історії.
    Міріадами погроз
    Мозок він заморює:
а) Будуть армії, будуть штучні,
Будуть цуциками прирученими,
Будуть гвинтиками приреченими -
На хресті будуть поперечинами.
б) Завод по виробництву мозків.
Пане генерале! Для вашої армії
Навантажено тринадцять составів
Модернізованих мозків типу «Дегенерат».
Можете рушати. Стривайте -
Пан президент хоче особисто
Вам вставити нову штучну клепку.
    ...Жухне жах на ножах,
    На тривожних рубежах,
    А над жахом виника
    Ця балада ДНК,
    Ламле стан тугим вужем,
    Пересвистує ножем
    Над солоним, мегатонним,
    Безкордонним рубежем.






ПРОТУБЕРАНЦІ СЕРЦЯ

Ми чуєм трав зелений крик,
Дощів задумані рефрени,
Це травень, вічний єретик,
Так з-під землі бомбить зелено
На рівні вічних партитур!
Ми чорні гори перегорнем,
Ми вдарим серцем в мур зажур,
Ми розквитаємося з горем
На рівні вічних партитур!
Летить прокльон в зимовий сон, -
Ми розкутурхаєм в двобої
Людський граніт, людський гудрон
Багряним громом сили тої,
Що нас розчахує з добра, -
Так б'ють з сердець протуберанці -
Повстанці сонця... Біль вмира
У грандіознім сонцетанці,
В космічнім клекоті тортур!..
Так розкошуємо з добра
На рівні вічних партитур!






САМОТНЯ ЛАСТІВКА

Самотня ластівка на дроті -
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, -
Чому ж без вирію вона?

Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо.
її мина, її мина.

Чи, може, їй крило підбито.
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп'ястися з цілим світом
Така печаль, що аж до дна.

Чи, може, так поля ці любить.
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.

До вирію ще стільки далей.
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна - і не одна...