|
Іван Драч
|
Біографія, |
|
Переглянувши збірку творів Івана Драча, ще раз упевнився у
тому, як іноді безвідповідально створювалась (і створюється) шкільна програма з
української літератури. Часом, здається, вона направлена не на виховання в учнів
поваги до українських письменників, поетів, а навпаки, відвернути їх від нашої
рідної літератури. Я пам'ятаю, як пересилював себе, щоб прочитати твори
Івана Драча та інших українських поетів, філософську думку яких, через брак
життєвого досвіду, аж ніяк не могли
збагнути більшість моїх однокласників. Та тепер, коли мені вже далеко за 16
років (десятий клас школи), я кажу нашим
високоповажним чиновникам з Міністерства освіти, авторам шкільних програм (значна частина з них, не провели для учнів жодного уроку) опустіться до рівня
учнів, запитайте у простого вчителя, яких авторів та які твори розміщувати для
вивчення в школі.
Ця сторінка є свідченням того, що слава Богу, мені та Вам,
шановний відвідуваче сайту, не "покоробили" душу ось такі "високі діячі" освіти
та культури. Я стверджую, що Іван Драч - класик української
літератури. Його вірші: "Крила", "Вулканічний етюд", "Душа", "Народ" є
поетичними перлинами, пробуджують національну свідомість та гордість, що ми -
УКРАЇНЦІ.
До змісту творів
До творів зі збірки "Відлуння
десятиліть"
Передмова М.Слабошпицького
до збірки поезій І.Драча
видавництво "Молодь", 1985р.
Коли читаєш Драчів «Лист до калини, залишеної
на рідному лузі в Теліженцях», мимоволі згадуєш майже два десятиліття тому
написаний його несподіваний, оголено відвертий вірш «Калина» (за нього,
поверхово прочитавши той вірш, чіпко вхопилися епіграмисти й пародисти,
довгенько варіюючи на всі лади окремі його образи; дехто вбачав у «Калині»
незамасковану браваду, позерство, зухвалий епатаж, хоч насправді їх там не
було). У «Листі...» поет уже з іншої часової дистанції звертається до того ж
символічного образу калини, за яким для нього стоїть так багато, наповнює його
новим емоційним і змістовим звучанням. В усій гамі настроїв «Калини», що
виступала символом давно відшумілого дитинства, в яке ніколи й нікому не дано
вороття, домінував розпач ліричного героя за безповоротно втраченим («...ноги
мої в модних черевиках Свій босий слід не можуть віднайти»), і він тяжко карався
од відчуття дисгармонійності своїх стосунків із тим патріархальним світом, у
якому колись виростав, з якого пішов у майбутнє – поривний, категоричний,
одержимий жагою пізнати все («Що там, за дверима буття?»). Навідавши своє
минуле, він побачив, що став уже зовсім іншою людиною, багато чим несхожою на
ту, яка пішла звідси. Він, як йому, певно, тоді уявлялося, зробився
витонченіший, вразливіший, інтелектуально багатший.
Тодішньому ліричному героєві, який відкривав для себе нові й
нові духовні цінності то в сльозі великого Пікассо, то в сонаті Прокоф'єва,
втаємничувався в загадки філогенетичного коду й теорії відносності, хоч він і
знав, що «Там, де мене чекають, Тяжкі простеляють руки і шкарубкі заповіти...»,
потрібен був час, потрібні духовні випробування, щоб згодом він міг повернутися
думкою й серцем на отой луг свого дитинства, несподівано відчувши в собі
настання такої неминучої для життя кожної людини переоцінки особистих духовних і
моральних цінностей.
Цей складний процес почався і тривав у ньому, може, непомітно
й для нього самого, коли ліричний герой І. Драча через «кілометри філософій»
ішов дорогою пізнання світу і себе в тому світі. Він дедалі частіше згадував
усіх тих дядьків і тіток зі свого дитинства, згадував тодішні свої радощі і
болі, мовби намагався вдруге – хоч подумки – ввійти в ту ж річку, в яку наяву
ніколи не ввійти. Ні, герой не зрікся всього, що ввійшло в нього на дорозі
пізнання, не зневірився у тому, що відкрив, і щедро ним ділився з усіма; його
душа заповнювалася багатозвучністю, багатобарвністю світу, але – парадоксально –
що більше вона заповнювалась, то й більше місця в ній лишалося для отого
далекого, яке назавжди відійшло, але не вмерло в пам'яті. Воно тепер
сприймається з іншої не тільки часової, а й духовної дистанції, набувши нового
змісту і збагатившись новими відчуттями.
Той же символічний образ нині уособлює для героя живу пить, що поєднує його з
духовними першовитоками. До тієї ж калини звертає він свої гіркі слова про
смерть дорогих йому людей, після якої до нього прийшло почуття раптової
осиротілості:
Все більше нікому писать мені листи.
Залишилась, калино, тільки ти.
Ось вже і тітка, як остання гілка,
Геть одчахнулась з нашого причілка
1 листя скинула на молоду траву.
Калино, ти живи! Вві сні і наяву
Приходжу я до тебе, прилітаю
З-за Єнісею, Вісли, з-за Дунаю,
І рідною матусею зову,
І падаю в пахучу мураву,
1 до колін солоних припадаю,
І в щасті непоганьбленім ридаю,
Бо корінь мій дитинний – тільки ти.
Усе те, що символізує для ліричного героя калина в лузі
дитинства,– нині важлива духовна опора в його житті. З своїх доріг вертає він
думкою до неї, освідчується їй, що вона – його совість і надія. Герой знайшов
тут не просто «свій босий слід» – він знайшов набагато більше. Він знайшов те,
за чим з такою ностальгічною пронизливістю тужив, пишучи, як одвертається від
нього трохи згротескована «аристократка з репаним корінням». Причина,
виявляється, була не в ній, а в ньому самому. Причина, але не провина. Кожен має
пройти шлях подолання егоїзму безжурної юності, яка, скеровуючись у майбутнє, не
завдає собі особливого клопоту, щоб порозумітися з минулим і сучасним.
Таких, сказати б, сюжетних, розгорнутих у часі ліній, що
поєднують один і той же образ у раннього Драча і пізнього, в його творчості
чимало, бо він часто повертається до своїх же тем і мотивів різних періодів,
щораз вражаючи читача інтенсивною роботою мислі, ритм якої суголосний ритму
життя другої половини XX століття, його поезія тематично багатолика, образно
мінлива, як багатолика і мінлива наша дійсність. Драч – справді один з
найсучасніших за звучанням українських поетів.
Він голосно й помітно входив в літературу. З перших же його
публікацій про нього широко заговорила критика. Всього було в статтях, йому
присвячених. Захопленості високим етичним максималізмом слова, його
синкретизмом, подивованості складними метафоричними каскадами. Як висловився
один з критиків, Драч протестував проти естетичного провінціалізму, такого
поширеного тоді в нашій поезії. Дехто з критиків розгублювався, а дехто
дратувався від постійної змінюваності Драча, який умудрявся приходити до читача
щораз новим, несхожим на себе попереднього, а отже, й не даючи критиці змоги
створити з нього щось схоже на застиглий, зручний для оперування в оглядах
стереотип.
Драчеві опоненти вбачали в нього самодостатнє трюкацтво,
деестетизацію образу, зухвалий епатаж читача й нігілістичне ставлення до
національних поетичних традицій. Нечасто буває, що поява нового літературного
імені спричиняла цілі дискусії, як це сталося з приходом Івана Драча, поета
попервах дуже складного для нашого сприйняття незвично нервовою атмосферою
вірша, примхливими асоціаціями.
Це була справді нова поезія з новою поетикою. І подібний
процес її появи відбувався не тільки на Україні, де Драч став однією з
найпомітніших постатей нової літературної генерації, а й у всіх без винятку
національних письменствах – скажімо, в російському з'явився Андрій
Вознесенський, в грузинському – Отар Чіладзе, в естонському Мате Траат, в
латвійському Ояр Вацієтіс, Маріс Чаклайс, Імант Зієдоніс... За всієї відмінності
їхніх поетичних індивідуальностей літературні ровесники були пронизливо
сучасними, навіть підкреслено сучасними в темах, ритмах, а головне, в баченні
світу й мисленні, суголосними поміж себе, завжди націленими на художній
експеримент.
Але це не було принциповим заперечуванням чи категоричним
відгетьковуванням літературних традицій. У Драча – суто своє, особисте до них
ставлення – не рабськи сліпе, яке породжує їх епігонів. Це переосмислення
традицій на сучасному етапі, як переосмислювали у своїй творчій практиці Тичина,
Рильський, Бажан. Саме таке творче ставлення до традицій робить їх для поета не
гальмом, а потужною силою для його руху вперед. Національна традиція, яку
збагнув, на якій зріс і всередині якої мислить поет, плідно збагачується
багатющими традиціями братніх літератур нашої країни, поетів яких так добре знає
навдивовижу освічений Іван Драч. Це ж не випадково, що саме з-під його пера
народився твір «Андрієві Вознесенському та Марісу Чаклайсу дзвін дружби на
віддарунок» (відповідь на вірш «Українському другу, поету Івану Драчу», що був
надрукований у журналі «Дружба народов»).
Мелодія братніх поетичних передзвонів для автора – «безборонна, безкордонна, дзвонотонна», що повсюдиться над усім світом, несучи з собою тепло
гуманізму, радість чистоти. «Ми дзвоним віршами ясними і світанними, Ми дихаєм
стодзвонними органами. Наш бог – поезія. На дружбу дзвонить він!» – пише поет,
не уявляючи і себе, н інших митців без оцього урочистого суголосся з усіх усюд
Радянської землі. Охоплюючи думкою минуле, поет бачить там першопочатки ще
однієї традиції – як перепліталися в співзвуччі голоси видатних митців різних
народів, що поставили своє слово на сторожі правди і свободи. Духовні спадкоємці
великих попередників бережуть чисту мелодію братерського співзвуччя – так їм
заповідано, до цього вони покликані.
Як уже звернули увагу численні рецензенти, символічною була в
Драча назва збірки «Корінь і крона», що так перегукується з відомими словами
Франка про те, що поетові, як дереву, необхідно мінно врости корінням у рідний
ґрунт і ввібрати в себе його живлющі соки, без яких він не може існувати. І
воднораз поет мусить пориватися вгору, до вселюдських обріїв, до всіх
суспільних, наукових, естетичних, етичних інтересів і борінь часу, всієї
ноосфери, виробленої людством.
Духовні джерела, з яких починається конкретна людська
особистість ліричного героя, могутні джерела духовності нашого народу, живлющі
джерела історії і культури – це один з наскрізних мотивів усієї Драчевої поезії.
Він легко переходить думкою від доль сільських дядьків і тіток, зображених без
кокетливого пейзанства, до індустріальних ритмів часу, від історичних хронік до
проблем усепланетного значення. Драч прагне побачити людську долю в контексті
всієї історії, в проекції на найглобальніші діяння і філософсько-етичні шукання
сучасності. Енергійні ритми дихають напругою волі й почуття, в поета активна
позиція громадянина і широкий кут соціального погляду на світ. А поряд із
звичними й уже традиційними для нього темами духовних джерел і відповідальності
митця за долю світу, пізнання і етики науки, поряд з історичними і політичними
сюжетами, пластично виразними психологічними зарисовками і «меморіальними»
віршами в поезію Драча раптово ввійшла «оголено» виробнича тема. Він повернувся
до читача новою гранню, і над цими віршами при їхній першій появі у світ
схрестилися критичні списи: добре це чи погано, прозаїчні репортажі це чи
поезія?
«Поліська легенда», «Марія з України – №62276: від Освенціму
до Чорнобильської атомної», «Дефектоскопістка», «Зварники Королі», «Величальна
Донбасу», «Гостини у цукровиків» – все це було вторгненням в принципово нову для
Драча тематику, художньою кристалізацією нового – справді складного для поезії –
матеріалу, що не могло відбутися без «перевитрат виробництва». Почасти суха однолінійність репортажу задавлювала художню канву, а поетичне почуття було
одверто форсоване чи й імітоване. Але й тут було здобуто серйозні поетичні
вершини – скажімо, в тому ж вірші «Марія з України...» про жінку з
Чорнобильської атомної електростанції, жінку, яка пройшла пекельні кола
фашистського концтабору. Драматизмом вкладеного в< нього матеріалу, силою
почуття він підноситься на височінь справжньої поезії.
Отже, як і на кожному новому етапові, нові якості поетики
Драча, нові тематичні обшири. А вже знані раніше? Він просто зрадив би собі,
якби поряд з цим у нього не з'являлися «Ода совісті», «Ода природі», «Жага
пізнання», «Таємниця буття», а особливо ж «На дні роси, або Внутрішній діалог з
приводу випуску енциклопедії кібернетики» – надзвичайно характерний для Драча
всіх періодів його творчості вірш. З усіх наших сучасних поетів такий твір мав
написати саме Драч. Конкретний факт з'яви «Енциклопедії кібернетики» під його
пером переріс у пристрасний діалог про обшири пізнання, про «святу жагу
енциклопедії» для кожного серйозного митця, який спиває нектар пізнання і «з дна
роси» і з «дна енциклопедії». Вірш цей має принципове значення і для самого
Драча, бо в ньому і його мистецьке кредо, і гаряча полеміка з
духовно-інтелектуальною провінціальністю деяких наших поетів, що для них і
сьогодні світ постає лиш в однотипно обмеженій атрибутиці реальності на кшталт:
гаї, солов'ї, ручаї, поля, діброви і т. ін. З цього приводу згадуються сказані
колись – не позбавлені полемічного перебільшення, але загалом справедливі в
своїй суті – слова Павла Антокольського: «Якщо для поета нашого часу не звучить
музикою і ритмом течія всесвіту Геракліта і рух мічених атомів у кровоносній
системі, значить, він ще не поет нашого часу. Якщо він ще не провів безсонних
нічних годин, намагаючись (хоча б намагаючись, більше не спитаєш в нього)
проникнути в таємниці матерії, розгадані фізиками XX століття, значить, він
дійсно воліє плестися в обозі армії, що підкоряє природу. Можна сказати й
простіше: якщо вся ця область не заманлива для поета, значить, він взагалі не
поет».
Подібне при його етичному її творчому максималізмі міг би
сказати й Драч. Власне, трохи по-іншому це сказано у вірші «На дні роси». Логос
увіходить в образну структуру його вірша і переплавляється в образ («Де ж та
зоря, що зорю спородила? Де й той Ейнштейн, що візьме за вудила Сферу буття, мов
гриву лошати,– Де ж той початок?», «Невже частина в мікросвіті Та н цілому
дорівнює, кохана? Невже турбіна дорівнює літакові? А мізинець дивиться чорним
полковником?»).
Так, у кожній з його збірок, як би він не змінювався і яким
новим не приходив до читача, зустрічаємо особливо драчівський вірш. Скажімо, в
«Київському небі» саме такий – «Стара балада про молодого фізика». Твір
починається ідилічною картиною:
Він везе санчата за собою,
А в санчатах донечка сміється,
В донечки на шубі синій шарфик,
В донечки смачний горошок сміху...
Та раптом в емоційній температурі вірша настає різкий
перепад, і в душі героя звучить тривожна нотка. Поет змушує нас повірити в
фантасмагоричний привид, що йде назирці за фізиком:
Ну а що, коли він озирнеться,
Ну а що, коли назад він гляне
І побачить те, що вже посивіло,–
Карколомну складність всіх мудрацій
В цьому пренаївному видінні:
То ж не донька, рідне чорнобров'я,
А принишкла в шубці бомбовина,
Бомба з бомб на людське безголов'я...
У такій, сказати б, жанровій, зовні статичній картині автор
досягає несподіваного драматизму, акумулюючи в слові тривоги нашого неспокійного
часу. Він ніде не вдається до жодних сентенцій про мораль чи етику науки, але
позиція його заявлена чітко, недвозначно.
У симфонії «Леонардо да Вінчі» автор попервах начебто ніяк не
може сформулювати свого ставлення до великого флорентійця, весь час ловлячи себе
на двоїстості почувань: «Ця розпука моя, напевне, в Італії роджена, Коли у
Флоренції я побачив Проект леонардівського кулемета. І не можу я досі убгати у
своє розуміння генія Простоти поєднання двох див – Руйнівного і творчого, злого
і доброго – У його незбагненній істоті». Той кулемет ввижається поетові щораз,
тільки-но згадує видатного митця. І несподівано автор приходить до висновку,
який лякає і його самого своєю несподіваністю:
Та палить мене єдине припущення:
Якби не той леонардівський кулемет,
Може, інше насіння було б в століттях?
Може, Оппенгеймер жив би собі на фермі
І мізкував би найбільше над тим,
Як навчитись сіно вивершувати
І не заздрити тому фон Брауну,
Що так вміє стіжки вершити?
В Хіросімі ніколи не був я,
Але з певністю можу ствердити,
Що ота сумнозвісна тінь,
Що лишилась з людини на тлі стіни
Од вибуху оппенгеймерівського рецепту,
Та тінь має леонардівський профіль:
Губ неповторна леонардівська складка,
Сумовито брови нависли,
В очах – повні колодязі гіркоти!..
Така жорстока загостреність ситуацій і висновків після
ретроспекцій у вже далеку й недалеку історію продиктована суперечностями нашого
часу, «чорним атомним клекотом» і поетовим максималізмом, за яким гуманіст має
нести у світ тільки гуманізм.
Але це не остаточний поетів погляд на великого Леонардо. То
просто гіркі слова, сказані в хвилину душевного сум'яття, то й пересторога
сьогоденним вченим. У фінальній частині симфонії поет – і це символічно – вчуває
биття великого серця Леонардо в надпотужному космічному кораблі, «який перемагає
століття, земне тяжіння долає і зустрічається з людиною, яка першою зрозуміла,
куди ми йдемо».
Згадуєш знайомство з кожною новою книжкою Драча і згадуєш, як
дивував щораз новий Драч, але водночас пізнавався і вже добре знаний. А добре
знаний – це не повторення пройденого, це вірність певним, важливим для нього
тематичним мотивам і стильовим прийомам. Скажімо, зовсім не випадковим видається
в нього вірш «На педагогічні теми», його мав написати саме Драч, автор «Думи про
Вчителя». І, очевидно, цей поет не був би самим собою, якби вірш «На педагогічні
теми» ніс у собі мляве резонерство а чи чавуннолобу дидактику, не був заряджений
вибуховою полемічністю («І наша ученість, добром не підкута.–То лжа єсть прелюта,
то лжа єсть прелюта!»). Вже добре знайомий нам поет і в циклі «грипозних
іронізмів» – «Люстерко для склеротика», де маємо, як це часто буває в Драча,
парадоксальні зигзаги думки, добре знайомий він і в одвертому, пронизливому
почуттям інтимі «Твої губи впізнав я у ній...», і в імпресіоністично тонких
«Дівич-снігах», і в «Грибній фантазії», де вузько побутовий привід веде автора
до таких глобальних узагальнень. У нього від часів дебюту і до сьогодні таке ж
зірке око на незвичайні, почасти парадоксальні людські типи (як це він сам
колись висловився про них – «парадоксальні невдахи»). І з цього погляду один з
найцікавіших віршів «Дід Любимененепокинь» з його гротескно укрупненим
характером бідового дідка, що так успішно промишляє на дефіцитному
приворот-зіллі. Поет послуговується іронією, прийомами клоунади, і попервах
здається, що весь вірш написано з метою показати такого собі реліктового
алхіміка-шамана, який спеціалізується на речах вузько інтимних, прагнучи за
відповідно немалу винагороду зарадити молодицям у їхніх одвічно
інтимно-секретних проблемах. Але в фіналі вірша маємо несподіваний поворот.
Виявляється, отой «багатий до сказу» від свого дивного промислу «зачучверілий,
запліснявілий» дідок глибоко нещасний у своєму житті.
Бо там, аж на тому березі,
Бо там, аж на тому боці,
Живе кума його Текля
І діда не має ні в оці,
Не те, що в своєму серці,
А навіть і не в печінці...
Отакий поворот сюжету – від смішного до сумного – збагатив
емоційну енергію твору, позбавив його однолінійної вимірності характеру,
доповнив епічними засобами витрактування.
Пізнаємо Драча і з його віршів «Ніко Піросмані проїздом у
Києві», «Тяжіння землі», «Кайсинові Кулієву» чи «Пам'яті Василя Земляка». Він
постає тут то оголено прозаїчним, то задихається патетикою, коли говорить про
дуже високі, священні почуття, то стає нервово-тривожним з ламкими й уривчастими
ритмами в свідомо спрозаїзованому «Американському зошиті», книжці особливій в
українській поезії своєю політичною актуальністю, соціальною прицільністю слова
і тією неодмінною філософською глибиною, яка стає супутником кращих його творів.
Драч – з тих поетів, які особливо гостро відчувають
невблаганний плин часу, повсюдно знаходячи його характеристичні прикмети й
ознаки. Про що б він не писав, він знову й знову вертає думкою до того, що ж
там, «за дверима буття?», що полишають по собі людина й час. Перебирає біографії
уславлених імен, історичні події, гостріє розумом перед лицем етичних і
філософських проблем і поривається до «рівня вічних партитур» («Я стукаю, вперто
стукаю, чолом б'юсь, б'юсь серцем криваво...»). Важко уявити його ліричного
героя в стані ідилічного супокою і душевної рівноваги. Він то в пориві до
незвіданого, то в безмежному захопленні, то в сум'яттях, неясних передчуттях;
він перейнятий тривогою світу, чужою бідою, почасти гірко розчарований власною
недосконалістю, невимовно сприкріле відчуття якої переслідує його, мов тінь. І
ця різноликість множилася з кожною новою книгою поета. Здавалося б, знайшовши
нарешті для себе тиху пристань духовної опори, він зупиниться там перепочити,
звільнитися бід ваготи всіх душевних тягарів і тортур, але неспокійна думка
кидає його знову туди, де йому так незатишно і так нелегко, бо душа, як чутливий
сейсмограф, болісно реагує на все, що стрічається на складній життєвій дорозі.
Ще в своїх «Протуберанцях серця» поет наказував: «Перо–це наша спільна доля Все
обійти і все знайти...»–отже непослідовність стає послідовністю, якщо пам'ятати
це суворе самонапуття. Він і сьогодні лишається тут собі вірним, і сьогодні
повторює для себе як найважливіше:
Іди попереду себе,
Віддайся шаленому дню.
…………………………...
Іди попереду себе –
В глибінь, в чистоту, в добро.
Осягаємо вічне небо.
Залишаємо вічне перо.
Що лишає життя, «.словом прошите»? Як виконуєш ц своє
призначення на світі? Чи зробив добро, коли міг його зробити? Чи не помиляєшся в
тому, що й чого варте під небом? Усі ці запитання до себе й до інших дедалі
виразніше звучать у його філософській ліриці, сповненій етичних постулатів і
моральних «табу», які він загострює інколи, здається, аж я надто жорстоко,
по-максималістськи однозначно. Вже так малою лишилося в ньому від того, постійно
націленого на ефективний літературний експеримент, містифікацію або й на епатаж
Драча, який увіходив у нашу поезію «Соняшником». Тепер його менше всього
цікавить виклик поетичним канонам, , інколи він – порівняно з часом літературної
молодості – стає менш вигадливим в оркестровці вірша, у версифікації, ,
шорсткуватішим у рядку. Навряд чи можна пояснити це ; життєвою втомою, яка рано
чи пізно приходить небажаними гостем до кожної людини. Ні. Його поезія, як і
раніше, в вирізняється активною вольовою напругою, високим тиском думки, часто
схильної до вибуху парадоксу, місткового афоризму, несподіваного спалаху іронії.
Він ніби збайдужів до поетичної «піротехніки», вичерпав деякі свої радніші
знахідки, зрештою й сам обмовляється, що нині йому чомусь не пишеться саме так,
як писалося раніше: «Жодне слово не хоче встати. Жодне слово іти не хоче. Жодне
слово не хоче ославитись. Бунт слів. Неслава слів. Страйкують слова.
Найнікчемніше слово конозиться...» І годі тут запідозрити яку позу чи сі фронду.
Все трохи складніше. Новий життєвий рубіж поета і виводить його на новий творчий
рубіж, лишаючи вже тільки як приємний спомин безжур і поверховість відчувань
юності. В його ліричного героя зростає відчуття неоплатного боргу перед багатьма
людьми. Чи зміг і чим зміг їх віддарувати за себе в світі і за світ?
Мотиви духовних джерел, осмислення древа життя, і, боргу
кожного з поколінь стають у нього особливо виразними. Його ліричний герой
подумки ступає в свої дитячі сліди і довірливо зізнається: «Належним жіночій ми
долі. Куди і б нас життя не вело. Бабусям, казкам нашим тихим, Де правди не
гасне свіча, Де завжди заносить над лихом Добро правдоносне меча. Матусям,
пташкам сивочолим, Щоб білий цей світ не погас, То в полі самі стали полем І
дихають хлібом на нас. Належим, належим коханим Земним благовіснішім зіркам...»
Це – ті відкриття, які робить для себе натруджене в житті
серце о тій порі, коли йому стає дедалі важче на слова, бо в життя вриваються і
передчасні прощання з рідними людьми, і зростає відчуття незамінності
втраченого, і в виднішим стає все, що не збулось, та вже й не збудеться, я як
бачить те наперед тверезий досвідчений розум. Він оглядає все те, що
закарбувалося в пам'яті, і з віддалі спогаду переважує ціну всього, що було в
житті ліричного героя. Багато що починає втрачати вагу важливості, а дещо,
здавалось би, неістотне, зовсім другорядне, раптом починає бачитися зовсім
іншими очима, стає надзвичайно важливим. У кожне людське життя приходить такий
період. І найчастіше, певно, це буває тоді, коли людина нараз відчуває, як
непомітно для неї самої змінилася її роль у житті, як це відчув ліричний герой
Драча.
Він уже не той націлений тільки у майбутнє молодик, у якого
майже нема ніякої біографії і який вважає, що все найголовніше з ним має
відбутися завтра, післязавтра і це ще поки ніяке не життя, а лиш підготовка до
нього. Тепер усе інакше. Особливо виразно відчуття й самоусвідомлення зміни
життєвої ролі героя передано в жанровій сцені «Мій син фотографує мою матір...»,
де на сучасну картину накладається другим планом минуле:
Яке терпке життя всепроминуще
Солодким димом обгорілих літ!
Яке боляще і яке цілюще
Питво буття і цвіт його і плід!
Мій син фотографує мою матір –
Вона ж мене тримає в пелені.
Я ще не вмію дибати по хаті,
А йду, об призьбу спершись, при стіні.
Як болісно життя все промайнуло –
Лови, мій сину, незагайну мить,
Бо так майбутнім дихає минуле,
Немов суниця на губах гірчить.
Це, мені здається, дуже характерні для сьогоднішнього Драча
рядки. В них – і стосунки його ліричного героя з часом, думки про те, що
відходить назавжди, а що не пощезає безслідно, і образ дитини, який після «Думи
про Вчителя» дедалі частіше навідує його поезію. Характерно, що в перших книжках
Драча таких дітей не було, не цікавили тоді автора ніякі педагогічні системи й
кодекси. Жага пізнання й самоствердження ліричного героя носила його по великих
світах. Він, як пам'ятаємо, суворо наказував собі і своїм ровесникам:
«Народжуйте себе. Допоки світу, Плисти на галактичному крилі, Допоки сонце землю
обігріту У пазусі тримає, і землі Експерименти чухають орбіту, Допоки є ще в
пізнанні щаблі, Допоки музам не доволі квіту,– Народжуйте себе допоки світу».
Дітям у тих поезіях просто нічого було робити. В їхній світ Іван Драч прийшов
«Думою про Вчителя». Прийшов несподівано, але, мабуть, надовго, бо нині у кожній
його новій книжці – не тільки спогади ліричного героя з благословенних берегів
дитинства, а й напружені роздуми про обов'язок наш перед дітьми, нашу за них і
їхнє мирне майбутнє відповідальність. Гупання дитячих ніг звучить для героя і як
удари його серця, і як дзвони дитинства. В ньому народжується ностальгійний щем
за тим безтурботним минулим, в яке ніколи нікому не дано повернутися, а також
думка про те. що тепер інші покоління візьмуть естафету чистоти світу, боротьби
за його вдосконалення.
Освоєння Драчем нового поетичного материка народило твори, в
яких енергія почуття ліричного героя, весь його душевний стан передані в усій
суперечності, в напливах і відпливах, але з неодмінним – і таким органічним –
просвітленням душі. У цих віршах не тільки нові для нього ідейно-тематичні
мотиви, а й нова стилістика, нові поетичні символи. Якщо впродовж усієї його
творчості спостерігаємо схильність поета до яскравої сонячної палітри (образ
сліпучого сонця й епітет «сонячний» в нього найулюбленіші, досить згадати «Ніж у
сонці», «Сонце і слово», «Сонячний фенікс»), до переважно енергійних і
експресивних ритмів, то в цих творах подібних атрибутів поетики колишнього Драча
майже немає; тут він не такий яскравий у кольорах, не такий ефектний в образах,
значно елегійніший у тональності, сказати б, майже по-інтимному щирий і
саморозкритті. Сюди органічно входять фольклорні символи, інколи звичайні
розмовні інтонації. Взагалі формально-стильова й інтонаційна багатоликість
поезії Драча не перестає дивувати й сьогодні, коли він устиг, здавалося б, раз і
назавжди нас до неї привчити. Драматична поема, балада, сонет, елегія,
медитація, інвектива, алегорія, сатира, гротеск, пейзаж – усе це Драч, і важко з
остаточною впевненістю сказати, що тут його, а що не його. Своєрідна лірика й
епіка, вибухи публіцистичної патетики і спокійний плин величавого від
масштабності роздуму, невловимий зблиск іронії і солонуватого присмаку
селянський дотеп, архісучасна лексика – техніцизм, наукові й філософські
категорії, сміливі, сказати б, по-тичинівськи легкокрилі словотвори, а поряд з
ними врочисті архаїзми,– все це в палітрі одного поета, в якого з однаковою
художньою силою можуть звучати тембри трибунні і тембри камерно-інтимні. В
силове поле Драчевої поезії органічно входять далека і близька історія та
політична географія, сива легенда і символи НТР, наукова сенсація і несподівана
ілюзія, газетна хроніка і миттєва побутова фотографія, урбаністичний пейзаж і
просвітлена пастораль... '
Усе це природно живе в щораз мінливій стихії його поезії,
складаючи дивовижно багату періодичну систему її елементів, її оркестрову
поліфонічність.
В одному з своїх інтерв'ю поет сказав: «Коли в поезії немає,
сказати б, магії, немає таємничості, немає того невимушеного моцартівського
подиху і поклику, в якому було б розкрито основні таємниці людського буття, тоді
вона ніколи не пахнутиме поезією, як би там чоловік не старався і не
витупцьовував коло свого Пегаса... Я вважаю, що тут доречно згадати слова
Шіллера про те, що «я належу своєму часові і не хотів би жити ні в яку іншу
епоху». А що складніша епоха, то й складніше бути в ній справжнім поетом.
Іван Драч був і лишається таким справжнім поетом.
До змісту творів
До творів зі збірки "Відлуння
десятиліть"
Роботу над сторінкою розпочато 7
березня 2005 року
