В українську літературу Дмитро Павличко увійшов як поет тонкого ліричного мислення й глибокої інтелектуальності. Його філософські роздуми й інтимні зізнання, публіцистичні декларації й пейзажні замальовки, образи героїв і портрети конкретних людей - все це, до всього, позначено жагучою громадянською пристрастю. Найяскравіше ця пристрасть проявлена у ставленні до рідної Вітчизни і мови. Рідна мова для поета - найвищий критерій людської моральності. В сонеті «Якби я втратив очі, Україно» він зізнається:

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови -
Ото була б загибель-смерть моя.

    Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині - тоді ця територія була під Польщею - в селянській сім'ї. Вчився в Яблунівській школі з польською мовою викладання та Коломийській гімназії, де навчання здійснювалося німецькою. У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету.
    Того року вийшла друком перша поетична збірка Дмитра Пав-личка «Любов і ненависть». Затим побачили світ - «Моя земля» (1955), «Правда кличе!» (1958), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960).
    Слід сказати, що не всі речі в цих збірках оцінювані однозначно. Не обійшлося в них без віршів про Леніна, компартію, комсомол. Та до честі поета - він один із перших українських письменників швидко збагнув, що накоїв сталінізм і на що здатні примасковані послідовники «вождя усіх народів». Уже в збірці «Правда кличе!» він вміщує сонет «Коли помер кривавий Торквемада», в якому відтворює суспільну насторогу, непевність і нерішучість після смерті Сталіна-Торквемади:

Вони самі усім розповідали,
Що інквизитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

    Наступні книги «Пальмова віть» (1962), «Гранослов» (1968), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Вогнище» (1979) - їх близько двадцяти - збагатили українську поезію, як і чекав Андрій Малишко ще від молодого Павличка, справжніми скарбами квітучої папороті щастя, що захована в тайниках Слова.
    У своїй творчості поет вдається до найрізноманітніших форм віршування - сонета, епічної поеми, рубаї, притчі. Багато його поезій покладено на музику.
    Дмитро Павличко - автор книг для дітей: «Золоторогий олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі?». Він також автор збірок статей, есеїв, виступів з питань літературознавства - «Магістралями слова», «Над глибинами», «Біля мужнього світла» та сценаріїв до кінофільмів «Сон» і «Захар Беркут». Відомий поет і як талановитий перекладач творчості Хосе Марті, Николи Вапцарова, Шекспіра, багатьох інших майстрів слова. Твори ж самого поета публікуються багатьма мовами зарубіжних країн.
    Дмитро Павличко - лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, премій імені Миколи Островського та Максима Рильського.

ГРАНОСЛОВ

На вічну пам'ять
Максиму Рильському

1
Немов тремтіння зляканих осик,
Що затуляють листям сиві очі,
Коли сокири сплющений язик
В щелепах пил прицмокне на обочі,

Немов жіночий відчайдушний крик,
Що кличе порятунку серед ночі,
Немов червоної гадюки сик,
Що в серці загніздилась, як у клоччі,

Ношу в собі я найтемнющу вість,
Що з київських примчала передмість,
Постукала у двері спозарана...

Виходжу з хати й чую вже здаля -
Голосить в Голосісві земля:
- Ой синку мій, велика в мене рана...

2
Не плачте, Ярославно, їде князь -
Тепер його вже не беруться стріли.
Лакузи Кончакові подуріли,
Перед полоненим упали в грязь.

Обличчя в нього тільки помарніле -
Не легкома доріженька далась.
Від іскри із підкови зайнялась,
І коні, ведучи вогонь, летіли.

Дивіться, Ярославно, на щитах
Його несуть хоробрі побратими,
Та ви лише скажіть йому: «Максиме!..»

І він прокинеться, як вічний птах,
Із попелу сивин своїх воскресне,
Щоб знову вам життя віддати чесне.

3
Він дні свої, як сосни злотокорі,
Для нив будущини спалив дотла.
Його душа у слово перейшла,
Повставши в працьовитій непокорі.

Та коли він востаннє з-за стола
Підвівся в першій і смертельній зморі.
Гули не пізнані ще нами зорі
В згасаючому всесвіті чола.

На скелях болю в чорній порожнечі
Вони померли... І його труна
Нам обривала руки молодечі.

Від мертвих сонць така була вона,
Що й тінь її врізалася у плечі
І гнула нас, як брила кам'яна.

4
Залізний нелинь чорними руками
Давив у нетрях туч, немов гаддя,
Палючі блискавиці все життя,
Згораючи над юними дубками.

У нього переймаючи знаття,
Вони росли й міцнішали з роками,
А з нього листя падало зірками
Від радості за їхнє майбуття.

Вогненні ручаї текли по ньому,
Клекочучи, шугали у траву.
Аж доки серце із грудей старому

Не вижорнали - в темінь грозову.
Та він і мертвий береже від грому
Свою родину, в зелені живу!

5
Була у нього усмішка дитяти -
Блакиті української тепло.
Любов'ю серце зроджене було,
Як пісня - чесне, як бджола - завзяте.

І сивокриле, зжурене чоло
У сяєві Франкової посвяти.
І, панською сокирою потяте,
Ім'я Залізнякове в нім жило.

Лиш кольору очей не передам,
Що світ у слові залишили нам,
Де з подиву і гордості горів'я;

Його, як ластівки у небі слід,
Червонокровий не пійма граніт,
Ні мармур, що слабий на білокрів'я.

6
Стояв і плакав я коло труни
Максима Рильського в печалі темній.
І сам себе у марноті нікчемній
Побачив із його височини.

І сам собі я говорив: збагни,
Що смерть іде по стежці потаємній,
Щоб мозок твій перетворити в кремній,
А кість - у пневматичність бузини.

Безсмертя виростає не з могили,
Воно встає з колиски до вікна -
В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,
Щоб так, як він, свою верстати путь,
А помирати можна вже як-будь.

7
Він вийшов з хати в млисте передрання,
Зачувши, як гуде мисливський ріг
Далеких друзів... До дітей своїх
Не повернувся досі з полювання.

Чи заманила чорноока ланя
Його туди, звідкіль нема доріг.
І досі він шукає мовчки їх.
Соромлячись безсилого волання?

Ні! Він стріляв драпіжників-вовків
І спить тепер у курені з вінків
Так тихо, ніби Україна сниться.

Дерева бовваніють навкруги
В тумані надвечір'я, мов стоги, -
Між ними ходить слави олениця.

8
Колись мій батечко учив мене,
Як за столом тримати гарно ложку.
Я, слава богу, вивчився потрошку,
Хоч діло це (не смійтеся!) складне.

Один бере ту ложку, мов Явдошку
За руку, і викручує, і мне,
А другий візьме, як смичок,- і тне,
А третій допаде - як в морі дошку.

Навчіть перо тримати, друже мій,
До спазм, до зомлівання, до каліцтва,
Щоб видати всю силу чоловіцтва...

А там його в запеклості німій
Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,
Писати і писати, доки вдасться.

9
Я голос чув його в сумному залі:
«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,
Що з ваших книг обдмуха пил століть,
І вам начистить ордени й медалі,

І підоллє епітети зів'ялі
Підхлібників старих, що навдогідь
Вам золотом назвали вашу мідь,
А стежечку - стрілою магістралі!

Вона повзе, як ворог, з темноти;
Якщо з мечем назустріч їй не йти -
Життя від вас тікатиме, як обрій!

Той смерть свою навіки поборов,
Хто на її ненависть мав любов,
Хто рівня їй, але у силі добрій!»

10
Любити свій народ і в тій любові
Ходити, наче кінь у хомуті,-
Дарма що день у день гризе до крові,
Здуває горб на гордому хребті.

Не скаржитись на пужална грабові,
Ні на шляхи безводні і круті,
В драбиняку тягнути густоброві
Снопи надій на паски золоті.

Не оглядатися в сумній тривозі,-
Хоч би й півсвіту склали на гарбу
І вигнули в зеніт рубель на возі,

Копитами впиратись у журбу -
І не розбити бджілоньку слабу,
Що впала в дощ і сохне на дорозі.

11
Стоять вінки червоні, як щити,
Поет лежить, як воїн у зброярні.
Чи рани ті незримі і безкарні,
Що він їх мусив у душі нести?

У варті біля нього став і ти,
Як біля сонця чорний ґніт ліхтарні.
Ти віршики пописував бездарні
І геніальні наклепи-листи.

Падлючності й страху брудний байстрюче,
Йому ти серце пробивав могучс
І виливав на нього власну гидь...

Але твоя вже вибила година,
І мимоволі добра ця людина
Тобі своїм безсмертям відомстить!

12
Учіться в нього, юні гранослови,
В незграбній брилі думки віднайти
Ясні і вперті лінії плити,
Придатної для вічної будови,

Приєднувати геніїв світи
До володінь Тарасової мови;
Коли ж похвал насунуться димове,
Від їх трутизни очі берегти!

Шануйте коми кожної пір'їну
В розкриллях білих ста його томів,
Що піднімали з урвищ Україну.

Він так її любив і розумів,
Що не загубиться у пітьмі тліну
І на світанку вернеться домів.

13
Моя душа в розколинах, мов скеля,
Тумани смутку сплять на дні проваль.
Та сходить сонце, і ясніє даль -
Виходжу з туги, наче з підземелля.

Не перетре піском своїм пустеля
Моєї мови голубий кришталь.
Переростає в твердь м'яка печаль,
З путі зникає постать Азазеля.

Тікає дух пустині... Я іду,
Хоч він мені будує на біду
Високі - до небес - перегороди...

Веди мене, дорого правоти,
Як не мені, дай іншому дійти
На тихі зорі і на ясні води.

14
Він не робив з пера громовідводу
І не осліп в обіймах блискавиць.
Його не бачили лежачим ниць -
Хіба тоді, як пив з потоку воду.

Він України мав чарівну вроду.
Носив її наймення гордолиць.
Він виріс від суниць аж до зірниць.
Великий гранослов свого народу.

Йому призначено і далі йти
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости,

Що не бояться толу, ні гнилизни,
В сивинах сонце нинішнє нести
В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

15
В його житті ще раз вони страждали,
Ще раз пройшли чистилище вигнань,
І їх поем щонайтонкішу грань
Він в українські переніс кристали.

На мить вони в липневу ранню рань
Покинули високі п'єдестали,
В почесній варті біля нього стали,
І плечі їх здригались від ридань.

Та він із ними перейде межу,
Де не питають паспорта, ні мита -
Пускають правду, завертають лжу...

Світитиме народам із пітьми
Зоря Максима Рильського, умита
Міцкевича і Пушкіна слізьми.






СКОВОРОДА

Хвала і слава сонцеві і росам,
Що розсипають по мураві день.
Ганьба розледачілим малоросам,
Що не достукався до них Монтень.

А як прийшов у чорному жупані
Козацький син з чолом у небеса,
Вони його з маєтків і плебаній
Прогнали, як заразливого пса.

І, виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров.

Де хата димом і добром зігріта,
Ставав у дверях, величав і сив,
Притулку для Платона й Демокріта
І хліба він, соромлячись, просив.

Збиралися статечно, як лелеки,
Навколо нього тихі мужики.
Він голови єпископські, як глеки,
Словами розбивав на черепки.

Не відшукати щастя для вітчизни,
Як в немочі проказній людський рід.
Він біблію, немов ріку пустизни,
Пересікав не раз уплав і вбрід.

Він риб шукав - знаходилися змії,
Чіплялися до рук і ніг вужі.
Святому сину покритки Марії
Пробачити не міг святої лжі.

Малого більший тузає й тусає -
Правдиве це і вічне, як трава.
А серце в серце гляне й замерзає:
Там звір лежить з обличчям божества.

Чи звіра брав мудрець на поворозку,
Чи бога брав мудрець на воловід?
Мала частинка світу в людськім мозку,
А в кожнім серці людськім - цілий світ.

Живем і помираєм ненароком.
Шукаєм правди, хоч вона страшна...
Над людством нахилявсь, як над потоком.
В якому видно воду аж до дна.






ГОЛГОФА

Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.
А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.
Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.

Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада -
Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!






«РАБИ» МІКЕЛАНДЖЕЛО

Нема в Рабів облич, лишень тіла,-
Страшні створіння ці безумислові.
Чому ж творець покинув на півслові
Свій труд - Рабам не вирізьбив чола?

Невже забракло генію тепла,
Щоб оживити очі мармурові,
В камінні мозки влити світла й крові,
Збудити мисль із темного живла?

Ні, все в них є: слізьми промиті очі,
Думками й потом спалені лоби -
Про це говорять руки їх робочі.

Я чую ваше дихання, Раби,
Закуті в брилах крики боротьби,
Як рокотання грому в надрах ночі!

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, паче сіно.

У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я,

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови -
Ото була б загибель-смерть моя.

У дитячому серці жила Україна -
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,
Та ламалися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою.
Залишився назавжди без матері я,
Та не був ні хвилини в житті сиротою,
Бо вела мене далі Вкраїна моя!
 

Іду по рідному селу...
Яке то щастя - хто збагне...
Дивитись, як вечірню млу
Пронизує тепер ясне.
Могутнє світло з хат, домів,
Де каганець колись димів!

Яке то щастя - свій народ
У світлі бачити! Мені
Оце найбільша з нагород
За всі страждання і пісні,
За все, чим жив і що творив,
За кожен молодий порив!

В оселях тих смачніший хліб
І голосніший спів дівчат.
Лиш хто на серце вже осліп,
Кого струїв минулий чад,
Мойого щастя не збагне,
Не зможе зрозуміть мене!






ДОБРИЙ ДЕНЬ

Хто б не йшов, і хто б не їхав
По дорогах кременистих
Через прикарпатські села,-
Всіх вітають словом тут.

Вам поклониться дитина,
І дідусь сивоголовий
Скине шапку перед вами -
Чи знайомі ви, чи ні.

Ось мене стрічає жінка -
Сиві, як повісмо, коси
З-під хустини виглядають,-
Каже «слава Ису» мені.

Не дивуюсь - я так само
Теж вітав усіх прохожих.
Перший раз в п'ятнадцять років
Людям «добрий день» сказав.

У киптариках біленьких
Школярі ідуть зі школи.
Діти йдуть мені назустріч,
Кажуть «добрий день» мені.

Не дивуюсь я, радію,
Сльози радості втираю.
- Добрий день, мій рідний краю,
Вольний, добрий день тобі!






ПТИЦЯ

Тріпоче серце спійманої птиці,
В руках моїх не чує доброти.
- Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!

- Хіба потоки загубили воду,
Хіба в полях уже зерна нема?!
Пусти мене, мій хлопче, на свободу,
І все, що треба, я знайду сама.

Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках, легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко -
Від мене взяти кілька зеренець?

Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,
Яка розкрити крилець не дає!

- Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!






ШАХТАР

Попід землею ходить повзкома.
Але в душі покірності нема.

Він пробиває кам'яні пласти,
Видобуває сонце з темноти.

Таким я завжди бачу шахтаря.
Ліхтарик над чолом,- немов зоря.

Низеньке небо, та високий лет,
Бо він трудар, мислитель і поет.

Горить не кожен твій рядок, либонь;
А в нього кожна грудочка - вогонь!

До рівня отакого ти зумій
Свій поетичний піднести забій!






ЯБЛУНЯ

Юрію Якутовичу

Щаслива яблуня! Надовкруги
Ті яблука, мов золоті собори,-
Живло добра, яке ніхто не зборе,
Шаленство материнської снаги.

Але від непомірної ваги
Галуззя рветься, падають підпори;
І вибуха вона, мов серце хворе,
Скидаючи плоди, мов ланцюги.

Як мати і робітниця стражденна,
Вона кладе поламані рамена
На землю і без слова помира...

Якби дерева й нас також навчили
Ламаться лиш від безуму добра,
Від щедрості, що понад людські сили!..
  





СМЕРЕКИ

В пень загнана сокира татова
По топорище.
Смереки в наляку - задихані -
Тікають вище.

Пила, як риба, прогинається
В кільце зубате.
А батько: - Ну, показуй дерево
Котре зрубати?!

Я розглядаюсь, мов на ярмарку;
Я вибираю.
Здається, краща та смеречина,
Котра не скраю.

- Ось найстрункіша! - Ні, мій
    хлопчику,
Шкода стрункої!
- Тоді та гарна, що виблискує
В сріблястій хвої!

- Тієї жаль! - Тоді та смалена,
В мохах від споду!
- Е ні, небоже, тим сподіємо
Велику шкоду!

- Тоді та чорна, перекручена
В смолі, як дратва!
- Тієї жалко! Підростатиме,
Та й буде платва.*

- А та, що ніби свічка скривлена
Із парастасу!**
- Е ні, вона ще буде рівною,
Дай тільки часу!

Так ми ходили між смереками,
Смішні злодії.
Гайда додому - та подумаєм,
Прийдем з неділі!..

Минуло сорок літ. Послухайте -
Шумить живиця,
Співає сонце, як відданиця,
А вітер гзиться.

Чого ж мені на цьому падолі***
Так сумнувато?
Стоять смереки та й питаються:
А де твій тато?!

* Платва - зрубаний стовбур великого
дерева (діалектн.)
** Парастас - заупокійна відправа.
*** Паділ - невелика долина.
   

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
I я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків.
    Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене - згадки
Про те, як на чужому полі
Давно колись, ще у неволі,
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате -
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.

Ніч була ясна, я стежками біг.
Стопи опікав кам'яний моріг.

Линула зоря на круті плаї,
Як метелика, я впіймав її.

Під вікном твоїм я відкрив кулак,
Показав зорю, мов червоний мак.

Та не вийшла ти, тільки у вікні
Стала й знак дала - геть іти мені.

Я назад помчав темним путівцем,
Біжучи крізь ніч, плакав я тихцем.

Я в руці стискав, наче бите скло,
Мертвої зорі неживе крило.

Ніч була ясна, я відкрив кулак,
Ах, моя рука - мов червоний мак.

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,
А в душі - печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.






ЛЕЛЕЧЕНЬКИ

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.






ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
  

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.






ПРИТЧА ПРО СЛАВУ

Прийшла до поета слава
І тихо йому сказала:
«Перо вже тобі ні до чого -
Бери долото
І вирубай пам'ятник вічний собі
З граніту твердого,
Бо цього
Так добре зробити, як ти,
Не зможе ніхто!»
Трудився поет звитяжно,
Давалась робота тяжко.
Закінчивши, друзів покликав:
- Дивіться, це - я.-
Говорять вони:
- І схожості навіть немає,
Поглянь - голова завелика,
І зовсім вона не твоя.
Ми мусимо правду сказать -
У тебе чоло низеньке,
А тут же воно на п'ядь!
У тебе вузенький виріз
Очей, а тут широкий,
Кирпатий у тебе ніс,
А з каменя рівний виріс!
Скажи ж бо нам правду: а хто він,
Оцей молодець мудроокий,
Задуми великої повен? -
...І тут зрозумів славолюбець,
Що слава його обдурила.
Забрала життя у нього
Твердюща гранітна брила.
І молотом він розбив
Ту статую, що роками
В тупім забутті різьбив
Своїми руками.
А друзі поета збагнули
Тайну граніту:
Хто слухає нашепту слави,
Оббреше себе самого
І людям не лишить нічого,
Йдучи у могилу зі світу.






ДЕ НАЙКРАЩЕ
    МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

- Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
- Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!






КОЛЯДКА

Народився Бог в стодолі,
На пахкім зеленім сіні.
Розлилася пісня волі
По широкій Україні.

Мати Божа пеленає
Сина в теплу кожушину,
Тішиться, бо ще не знає,
Що розпнуть її дитину.

В Божу честь та в честь народу
Три царі складають строфи,
Та вже викуваний з льоду
Сяє хрест з гори Голгофи.

Снігом куриться дорога,
Від морозу в'януть зорі,
Тулиться ягня до Бога
В здивуванні та в покорі.

Навіть звірі на коліна
Перед ним стають покірно.
Чом же Богу Україна
Дорога така безмірно?

Чом же ми, раби-пігмеї,
Кидаєм її в зневірі,
Чом же Людський син за неї
Має вмерти на Сибірі?

Там, де Лючка круто в'ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,

Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець,
Там узяв я пісню в серце
Із людських сердець.

Там земля скупа на жито -
Родить пирії.
Люди потом, чорним потом
Полили її.

Мусить хліб для них родити
Неродючий глей.
Добре мати в серці пісню
Від таких людей!

Як діамантова сяйлива грань,
Ятріє сніг на булаві Богдана.
І днина гріється благоуханна
Над ватрами софійських злотних бань.

Нові будови в сітях риштувань
Просвітлюються сонцем спонадраиа.
Тремтить моя душа, як та мембрана,
Ясніє неба голуба гортань.

Пройдуся по майдану білим цвітом
І загублюсь навіки в далині
За містом, за одвічним заповітом...

Та погляд мій не вмре на стремені,
А, на гетьманській мислі самоцвітом
Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.
 





РУБАЇ

В Хайяма взяв я форму рубаї,
Вподобавши за лаконізм її.
Чи замалу, чи, може, завелику
Одежу матимуть думки мої?

Безсмертні всі: цей виховав дитину,
Той пісню написав, хоч і єдину,
А той, що не зумів цього зробить,
Коло дороги посадив ялину.

Мене приніс на наш город лелека,
Що знов за мною прилетить здалека
І вже навіки віднесе туди,
Де книг крильми шумить бібліотека.

Сильніше за любов злоба горить,
Сильніше за красу вражає бридь,
Але життя росте лишень з любові,
Лишень краса людей навчає жить!

Не скаже Галілей, ні Архімед,
Чи буде то назад, а чи вперед -
Із Місяця вертатися додому,
З пустель жахних - на яблука і мед.

Життя - це шлях, що переходить в шлях,
Кінця не має ні одна дорога.
Смерть - тимчасовий міст, що на вітрах
Ледь-ледь стоїть і наганяє страх.

Мені нагадують людські серця
Крихке й тоненьке серце олівця -
Зламати легко, застругати важче,
Списати неможливо до кінця.