Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче-спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім чолі.

Довго-бо йшли ми крізь доли, і гори, і кручі;
Світ не радів нам, упертим, бундючним і злим,—
Лінії завжди ламались суворо й рішуче,
Барви навколо лягали камінням важким.

Шкуру й волосся нам теж переситила барва.
Риси суворі на видах врізьбили бої. ...
Легко і ясно лежати в поплутаних травах...
Трави і квіти візьмуть собі барви мої.

 

 ВІКІНГ
І
Розвивається долі, в яру, черемшина,
А на річці човни — вже готові.
Я складаю всю зброю і плащ біля тину
І привалюю двері дубові.

Що ж це завтра? Але-бо хіба я не знаю?
Знову вітер, і хвилі, і обрій!
О, як солодко бути слухняним до краю
Долі владній, рвучкій і недобрій!
II
Налетіла срібна-срібна хвиля
І розбилась на моїм човні.
Враз пройшло моє тяжке похмілля,
І таке все враз — ясне мені:

Сім човнів розбито без розваги!
Сотні тут не вернуться назад!
Там на скелі ждуть синів варяги
І гримлять, як дикий водоспад.

Во ім'я непомщених в чужині
Заточуся під мечами я.
І блиснуть презирством сині-сині
Очі тої, що була моя.

 

РОБІТНЯ

День — прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.

Просте каміння — як прості слова,
Відбите світло — шелести і шуми,—
Вони звучать, мов мушля, що хова
Ще музику глибинної задуми.

Чим заступити ці легкі рядки,
Прозору радість творчого спокою,
Річевість і упевненість руки?

Та вийдеш ти з затишного покою,
І десь на розі, там, де ми берем
До рук газету, в поспісі зімняту,
Тебе розітне лезами сурем
Невблаганна екстаза атентату.
 

 

    
Страшно в горах вночі в самоті хати.
Небо чорне, низьке випива вічі.
Час біжить, час бринить,
час сплива в вічність.
Тіло прагне дванадцять синів мати.

А на долах — там вірять у пору яру.
Душі — дзвінко-стрункі, і тіла — пружні.
І тортури стріва, і стріва кару
Гордовита зухвалість, тверда мужність.
   

 

РЕВОЛЮЦІЯ

Сховалось равликом місто.
Січе його дощ, січе.
В під'їздах будов — тісно.
Набої через плече.

Забиті. Числить? Ледве.
З-під мурів — повів гниття.
Життя, що таке щедре,—
Багате таке життя.

Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмільний украй. ...
Ти збурилось пінно-пінно
І — вилилось через край.

ПІХОТИНЕЦЬ
Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.

 

   
Дванадцять літ крівавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.

  

А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
  

НА ПОЛІ БОЮ

На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.
- Не бої, а обійми б їм братні!..
Ой, не так неохоче стріляє
Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та ось вже без ляку
Ми з світанком піднімемось сивим.
Ой, шалена це буде атака
І скінчиться, звичайно,— проривом.
     

   
І дні, і ночі... (Таж коли, коли?)
Весна. (Остання чи передостання?)
Хіба ж не всі прекрасні ми взяли
Дари дитинства і дари кохання?

Душа рікою вийшла з берегів.
(Верніть її в джерела воркітливі!)
І небо — синь, і синява — розлив,
І хвилі — каламутні і мінливі.

Вдивляйся в неозору далечінь...
(А серце, серце — прапором тріпоче!)
Різкіший вітер чи гостріші очі?
О шал непогамованих хотінь,
О ласка,— путь коротку і квапливу
Скінчити незміримістю пориву!..
   

  
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.

Що вибереш: чи образ бездоганний,
А чи праобраз для усіх один?
Міцніша — віра і дзвінкіший — чин
За словоблудіє і за тимпани!

Ось сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми, суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..
………………………………………
Колись нащадкам стане час наш — «час
Понурих воєн, варварських звичаїв»...
(Цей час ласкавий, що так щедро нас
Чеснотами одвічними вінчає!..)

На згарищах, що їх покриє порох,
Не залишиться статуй кам'яних:
Лише — легенд безсмертних кілька...
Й їх
Втілятимуть у безконечних творах.