ЕТЮД ПРО ХЛІБ
Яйце розіб'є, білком помаже,
На дерев'яну лопату – та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа –
Мініатюрна зоряна ніч.
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум'янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі,–
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.
ЕТЮД ПОКОЛІНЬ
Світлій пам'яті академіка
О. І. Білецького
Помирають майстри. Чітко значать віки,
Їх життя вперезало вогнями й димами.
В груди траурних маршів дзвенять молотки,
І влягаються думи золотими томами.
Люди круто жили. Люди в сонце ходили
І державу науки несли на плечах,
Люди гупали кайлом в оранжеві брили,
Люди шквально о згоріли, щоб день не зачах.
Амплітуда людська – від колиски до гробу.
Та не знати народу таких амплітуд,
Бо ошпарює реквієм мою душу окропом
І подівану зрілість вишукує тут.
Сплять монархи труда. Зріє черга велика
До незайнятих і тронів крізь думи густі.
Підмайстри мого віку! Я ваші ридання покликав,
Щоб на цвинтарі чолами підрости...
КРИЛА
(Новорічна казка)
Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому – шапку смушеву,
кому – люльку дешеву,
Кому – модерні кастети,
кому – фотонні ракети,
Кому – солі до бараболі,
кому – три снопи вітру в полі,
Кому – пушок на рило,
а дядькові Кирилові – крила.
Був день як день, і раптом – непорядок,
Куфайку з-під лопаток – як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці – туга,
А в дядька в серці –тіні.
(Кому – долю багряну,
кому – сонце з туману,
Кому – перса дівочі,
кому – смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові, прости господи,–
крила).
Жінка голосила: «Люди як люди,
їм доля маслом губи змастила.
Кому – валянки,
кому – мед од простуди,
Кому – жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости господи,– крила?!»
Так Кирило до тими брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І, пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Так Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився,–
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрили поети,
Щоб їх муза була не безкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому – нові ворота,
кому – ширшого рота,
Кому – сонце в кишеню,
кому – дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові –не пощастить же
отак чоловікові – крила).
БАЛАДА ПРО ХУЛА-ХУП
Лечу крізь дів огненнобрових,
Крізь парасолі і гриби,
Крізь стоси пляжників дубових,
Крізь вир розлогої плавби.
Задихано, засмагло, дзвінко,
Завмер на клаптику вогню:
В незаймано струнку легінку
Пахучим поглядом бриню.
Вона тут синьооко сіє
Блакитні блискавки з-під вій,
їй так тривожно, ніжно-ніяково,
І божевільно-славно їй.
Обвила смужечка багряна
Волосся буйно-чорний сніп,
Обруч літа навколо стану,
Мов алюмінієвий німб.
І стегон зманливим полоном
В полон палаючий веде,
А тіло грає чистим тоном
І гроном золотих грудей.
А небо в завидках лягає
На теплі крила обруча...
Вона зупиниться негайно,
Проллється сміхом з-за плеча.
Я їй солоні губи витру,
Обруч на пару несучи.
І втомлена бджола од вітру
Спочине в неї на плечі.
ДІВОЧІ ПАЛЬЦІ
Боже, скільки стогону на пальцях,
Скільки крику в голубих пучках,
На згорілих пальцях, на блукальцях,
На страждальцях ніжних – на руках.
Боже, скільки того мерехтіння
В пальцях, в сповивальцях гіркоти,
В пломенях надсадного сумління,
Із яким лиш тінь моя на «ти».
Світяться – о світлячки, світанки,
Поцілунком вмивані світи,
Пальчики коханки-каторжанки
З каторги любові-німоти.
Що ж бо їм робити, стоязиким –
І безмовним; спалахнеш – помреш...
Проклинаю, краю синім криком
Цноту пальців, безсоромність – теж!
Сонечок п'ятірко... засинаю...
Наді мною пальчики-зірки...
Чебрецевий, в серце поринаючий,
Мед ваш, рідні, сонячно-гіркий...
ПЕРО
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
Нам розтинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не дійдуть яничари
В облудній словоблудній грі.
Дні полохливі, і невтішні,
І лаконічні, точні дні,
І дні, мов глечики з Опішні,
Протяті шпагами вогнів,
І дні, яким нема відради,
І виноградні, теплі дні,
Де тихо сплять старі досади,
Зіщулившись на самім дні.
Дні променисто легковажні,
Горбаті дні, мозільні дні,
І дні чеснот, і дні продажні,
Яким солона кров зрідні.
Перо – це наша спільна доля,
Все обійти і все знайти,
Аж поки в головах тополя
Не прошумить за два хрести.
ВЕЧІРНЯ АКВАРЕЛЬ
Сидить хлопчик на белебені,
Вечір пасе на врунах,
Зірки збиває батогом, присвистує,
А вечір пасеться, хвостом вимахує.
йде моє золото, пританцьовує,
Несе мені повні, повні, нерозлиті губи,
Несе мені повні, повні, нерозлиті перса,
Несе помаранчеве тіло дівоче
В шовковому келиху синьої сукні,
Спішить моє золото навздогін своєму серцю.
Гей, ти, хлопчику на белебені,
А прицьвохни-но батіжком,
Щоб не барилося моє золото.
БАЛАДА ПРО ВУЗЛИКИ
Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять..
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний,– приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний,– грівся у Корупчихи
І виносив від неї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишився безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнющі,–
Прийде Корупчиха, розв'яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав'яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зв'язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв'язував
І зав'язав їх навіки у пам'яті.
А Корупчиха білою хустиною напиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав'язувала.
А сховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов'язала...
БАЛАДА ПРО МОЮ ДІВЧИНУ
Ой ти дівчинонько, моя вір'янонько,
У тебе личенько – рум'яне яблунько.
А твої вустонька, а твої губоньки –
Звелись пелюстоньки з вогнем докупоньки.
Ой не так вустоньки, як тільки ти сама,
Як на бумазі вся пірцем написана.
Писали ж, ладили в темнаві ноченьки,
Списали, зладили хупаві оченьки.
Та ще й при місяцю, ще й при горішечку
Пустили в кароньки лукавцю кришечку.
Ой малювали влад ті малярове,
Намалювали вряд тонюні брови.
А вже при соненьку, при жайворіненьку
Рівняли брівоньку та й під шнурівоньку.
Аж надірвалися з того старання.
Це моя дівчина – кажу зарання...
ЦИГАНСЬКА БАЛАДА
Я вам скажу таке:
Сокира в мене слухняна,
Жінка в мене молода,
Хата в мене нова,
Сокиру вмію гострити,
Жінку вмію любити,
Хаті вмію лад дати,
А щось мене пече.
Я вам скажу таке:
Мої університети – моя сокира,
Поїхать би кудись, чи що?
Хліб є, сало водиться,
Чарка бровою підморгує,
Через день кіно крутять,
Дитя скоро буде,
А щось мене пече.
Оце я вам і кажу:
Вам видніше, ви вчені.
Нап'юся – не проходить,
Перевертаюся та й думаю:
Поїхать би кудись, чи що?
Хлопці всі порозліталися.
А в мене ж хіба гирі на ногах?
А в мене ж хіба кров устоялась?
Пече – не перестає.
ЩО ТАКЕ ТРАВА?
На Уїтменівські мотиви
Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик,
Запитав мене, аж зітхнув, запитав:
«Трава – що воно таке?» – запитав мене син.
І приніс мені з лугу – штанці взеленив –
Оберемочок цілий, і кинув його на долівку,
На пахку лепеху з корінцями рожсвоколінними,
І на скатерку кинув, і сів біля мене на лавку,
І забув вже словами, тільки очима ще запитав:
«Трава – що воно таке?» – запитав мене син очима
І підсунувся, ще підсунувся і плічком своїм
ще запитав.
Що ж мені відповісти? Менше від сина я знаю
І більше від сина не знаю, що ж то таке – трава...
Може, це прапор мій з шовку зеленого,
Прапор надії на штурмі вітрів,
Що між буття, між ниття цілоденного
У полум'ї віку іще не згорів.
Може, від бога зелена хустинка,
Що вбереглася від сопел ракет,
Та за велінням земного годинника
Сповідує смерть, загусає в брикет.
Сонячна пташка з зеленими крилами,
Пахкий ієрогліф з таємних родин...
Якби ж він в контексті, давно вже
відкрили б ми,
Хто він, такий та сякий, за один!
Цвинтарне зілля, містичне, побрижене,
Стріла хлорофілу на зграю чортів,
А потім, як є, під нулівку підстрижене
Тупою косою між чорних хрестів...
«Слава смерті – служниці життя,
Чорнорукій, задастій, невтомній,
Що траву насіває! Нема вороття
Людській долі – пісній чи скоромній!
Як безсмертя зоветься? Трава!
Як трава озоветься? Луною
Про людські безберегі дива,
Гей, увінчані поспіль травою.
Кругообігу, сивий диваче,
Мчиш собі по тунелях трави
З голови – аж історія плаче –
До амеби – не до голови».
Забиваєш нам баки ти знову,
Що не згине і пучка трави...
Та й трава починає вже мову,
В людських мозках розторгану мову
Про початок новий – з голови...
ЛИСТ
КОНОЗИСТОЇ
ДІВЧИНИ
Ти мене, милий, не руш.
Цвіт облітає з руж,
Вітер такий скажений.
Рідний, мій, навіжений,
Ти мене, милий, не руш.
Солоно так мені,
Солодко в самотині.
Хай воно для годиться
Ведеться так, як ведеться,–
Дай мені буть при мені.
Я ж дика, впокорена, зла,
Смага доторкнулась чола,
Волосся заправлено в стьожку.
Дуже було мені тяжко,
Милий, од твого крила...
Дай одійти на дозвіллі,
Ходити по вогкому зіллі,
Топити тут мамину піч.
А говорять жаби ж цілу ніч
В лілей телефони білі.
Я чадію з того крекоту,
Хоч подайся у їхню секту,
Та біжу, ти мені пробач,
В телевізорі знову м'яч –
Популярний ерзац інтелекту.
Солоно так мені,
Солодко в самотині,
Дай, мені для годиться
Перебіситься, переказиться,
А потім вже й – по мені...
МАТЕРІ
Вони дуже старі. їхнє сонце
не з нашої ери.
його зморшки поткали
стонадцять полків павуків.
І згорають на попіл
Танасини, Горпнни, Ликєри –
Чорні птиці нудьги
у скажених мартенах років.
Ген віків та віків
прокопитило карі навали,
Їхні печі впилися –
алкогольний вогонь затуха...
Вони ж десь позавчора,
може, мамонтів ще годували
З свого сивого рубчикового фартуха.
Їхня доля горбата
Столи їм щедротно накрила –
Рік гарматний підрубав вік моровий.
Журавлі їхню юність
завдали собі тяжко па крила,
Десь розсипали в Африці
в чорні голодні рови.
А вони ж нас чекають
у якомусь тупому завзятті,
Ніби завше на нас
недорід, недорід, недорід!
Їхні діти найкращі –
цибаті, горбаті, рогаті,
Темпі бевзі і генії –
наш людський пересмиканий рід.
А коли між ракетами
пройде батюшка передостанній,
Помахає кадилом
у кратер затятих смертей –
Вони в трунах повстануть,
щоб зітліти в німому чеканні
Та в землі виглядати своїх
проклятущих дітей.
Вони дуже старі.
Їхнє сонце не з нашої ери.
Його зморшки поткали
стонадцять полків павуків.
І згорають на попіл
Танасини, Горпини, Ликери
Сиві птиці чекання
в скажених мартенах років..
ІВАН ФРАНКО
У РЕВОЛЮЦІЙНОМУ КИЄВІ
1905 РОКУ
Вічний революціонер –
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер.
Іван Франко
Од колотнечі Львова він тікав,
Од провінційних зашкарублих видив.
Веслом на Київ веслував рукав,
Столом зашмуляний,–
і в натовп тіло кидав.
Зринай, поете, з журної журби,
Зривай крило
в зажмуренім польоті.
В кишенях сплять,
як зморені раби,
Скорцюрблені ручища в креозоті.
Плутарх під пахвами. Горбатий букініст
Зідрав своє, нюхнувши здобич ласо.
Встає бульвар на тополиний зріст,
І місто диха бунтом і Тарасом.
Плечистий гамір гусне навкруги,
Кипить студентство
на тарелі площі,
І рве офіціозні береги,
І топче маніфесту теплі мощі.
Фальцет жандарма будяком зроста,
І тулиться охранка рідним братом –
Чигає мста державна і проста,
Та буйна пісня трощить зуби ґратам.
Жаскі слова тасуються в ряди,
Рвуть пуповину в чесному захланні,
Стартують з тебе, матірно руді,
Щоб прикипіти в смерті
чи в повстанні.
Це стовковисько, цей картатий тлум –
Студентство, робітництво,
шпики, зайди –
Змісили в пісні волю, віру й глум,
А пісня свіжа – щойно втерла заїди.
Ген диригент, твій сивий побратим,
Змахнув крилом
над розпашілим хором,
І двигнув гімн
своїм плечем твердіш,
Аж крекнув город,
затаївшись хворим.
По Володимирській – басують дончаки,
По Володимирській –
на гімн, на хор, на мітинг
Летять, спішать, смородять. козаки,
Щоб свіжу пісню крівцею помітити.
Хористи дужі, скупчившись кущем,
Взяли на руки Лисенка як спротив,
І диригент повів плечем-плащем,
І гімн підвівся дивен-ясновродєн.
Цей гімн –
похресник з кодла теплих рим –
Уже авторитарним став потому...
І пульт живий, і диригент над ним
Одкочувались з того людолому.
Зринай, зухвальцю, з журної журби,
Зривай крило в зажмуренім польоті.
В кишенях сплять спрацьовані раби –
Скоцюрблені ручища в креозоті.
На прив'язі охранки з метушні
Прорветесь ви крізь пащі конституцій
До хати, де мелодії рясні
Так попасом на клавішах пасуться.
І стрінетесь ви знов чоло в чоло
По тій горбатій, царєломній праці,
І скатерка пожмакана під столом
Од ламаних твердих жестикуляцій.
І знов у скроню вдаряться рядки,
Аж руки засудомить в чорнім поті,–
Тож знов на ніч занурюй струпаки
В смердючім, як охранка, креозоті...
ОСКАРЖЕННЯ ІВАНА ГОНТИ
...Вони ж його насамперед барзо привітали,
через сім днів з його кожу по пояс здирали,
і голову облупили, сіллю насолили, потім
йому як чесному назад положили...
Історична пісня
Многосте світу, тяжка й буденна,
Односте світу, метка й навіжена,
Дикосте світу, вертка й монотонна,
Лагодо світу з божого лона!
Кинув на тебе я клич Святославів,
Вийшов на ви, заки день не поржавів,
Вийшов на ви, заки супрязь з добою
Десь в бойовищі двобою з собою.
Ненасить долі впокорилась мулом,
Та проростає майбутнє в минулім,
Вишаблює з піхов коріння цупкіші –
З лона непам'яті в пахолодь тиші.
Дню мій стоболісний,
дню чорногрекий,
Навзір – правдивий,
від правди–далекий,
Буйний, громохкий, підступний,
солодкий,
Предовгий – для марень,
для дій – закороткий.
Нам би зажити слави з тобою,
Тільки з тобою в тяжкому двобою,
Нам би з тобою козирувати
Надлюдські грати і царські гармати.
Та тільки бджілка сіла на шаблю,
Й занести шаблю, вже не потраплю...
БАЛАДА ЛЮБОВІ
Земля ця з попелу. Століття перетліли
І сипали цей попіл з рукава.
Так блиснеш зопалу – і спопеліє тіло,
І білим-біло, і душа – вдова...
Земля ця з кременю. Це предки скременіли
Та й пил доріг – це пил мого єства.
Мені чоло прошили Тібри й Ніли,
Та тільки ж Роська – суть моя жива!
Земля ця з сурми й шаблі. Днів гонитва
Татарським шалом заганя й мене,
Де сонця золотого люта бритва
Моє чоло на череп люто тне.
O Батьківщино! Що нам дим огуди –
Крізь очі предків б'є розрив-трава,
А хто зганьбить твої священні груди,
Того презирство наше розрива!
Тож нам все жити, буйне жито жати
1 думні домни дмухати в блакить...
Народе мій! Твоє буття затяте
В моїй крові затято клекотить!..
РЕКВІЄМ ПАВЛОВІ ТИЧИНІ
Закочувалось на вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце...
Він ще не знав про це,
а вже Вона ходила
Навшпиньках по його кімнаті-хаті,
І до книжок принюхувалась ласо,
І вже косу поставила на покуті,
Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кіссям...
Він ще не знав про це,
а вже Вона чигала
На душу ніжнотонну, сонцетканну
І мітила йому кіссям в міжбрів'я,
Аж тамувала віддих, щоб не схибити...
Закочувалось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце,
Він ще не знав про це,
і він співав, як дихав,
І пісня била з джерела гіркого
І пахла бджолами із довбаного вулія,
Древлянською перюю, ярим воском
Та сизим прахом звергнутих століть –
Не атомними сурмами безодні.
Поет співав глибинно, старовинно
Бояновими сивими вустами:
«Були люде невірнії,
Вони в бога не вірили,
А вірили у цмочище,
У лютеє у зміїще».
І думалось мені, коли він ще не знав,
А може, знав, та про знання не відав
Й собі самому, то мені гадалось:
Чому такий він ніжко-безборонниії?
Чому завжди, на вулиці зустрівши,
Так хочеться його під руку взяти
І провести, щоб навіть лист каштана
Не впав на його тишу золоту
І не побив її тяжким, сліпучим громом?
Чому так хочеться побігти в його роки,
В його далекі молоді літа,
Й собою затулити його арфу -
Бо ж подарована була Вкраїні арфа,
Одна-однісінька на все життя Вкраїни...
Чому так прагнеться побігти в його долю –
В його єдину стокрилату долю –
І лиш добро пустити в її крила,
А зло одринути, одкинути, знебути?!
Про винятковість йшлось, про геніальність,
Як про пилок метелика, як про меди бджоли
Та ще про струни афри, що єдині...
Коса ударила по арфі – струни вмерли,
Заплющилися карі очі в арфи,
І він лежав до арфи головою,
А в узголов'ї арфа безголова...
Як закотилось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце,
На серце впала божевільна тиша,
Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша,
Як без Тичини тиша громом вибухає!
ЯКА НА СВІТІ ТИША БЕЗ ТИЧИНИ!
НАРОД
(Сонет)
Народ– це всі. Це місто і село,
Це люд, який мізкує й форму носить,
Голубить ноти й цифри плодоносить,
Хто няньчить слово й творить чересло.
Народ – це сонцем випнуте чоло
Мислителя, яке і смерть не скосить.
Це цвіт і плід. Хат розум каже – досить,
Цих визначень неначе й не було.
Бо серце твердить в сивизні турбот
Свою затяту думу про народ.
її не зломить хитромудрий тест:
Народ – дядьки, що йдуть життя орати,
Народ –тітки, що стали за верстати,
Народ –баби в хустках навперехрест.
Як ховали два Майбороди Малишка,
Як землі закривалася чорна книжка,
Як земля проковтнула усе, іцо могла,–
Від східних зіниць до гіркого чола,
Від карого усміху до любистку розмови,
Від сліпучого успіху, від шаленої крові,
Від скорботи розлогої до стоногих турбот –
Як цвинтар наївся на повен рот:
Стояли два Майбороди – розгублені діти.
Не знали, в який себе бік подіти,
Гіркотно не знали, скорботно не знали
І жестами щось, як німі, розмовляли...
Сонце стояло сліпуче, як в пісні,
Хмари, як труни, неслись лиховісні,–
І от понад Байковим пантеоном
Піднявся рушник над Малишковим економ.
Із пісні піднявся, розкрився, як мева,
І крилами білими бив об дерева.
Злетів над автобусами і над вінками,
Над заломленими од туги руками,
Над лихим поговором, де зненависть люта,
Над гінким осокором, де вимерзла рута,
У небо полинув, легкий, як пір'їна,–
Внизу замерзала од сліз Україна.
Що ті гризоти? Марниці пропащі.
Літа тон рушник понад ріки і хащі,
Б'ється душею поета шаленою
Понад ордою пісень тьмочисленною,
Понад тихими водами, понад ясними зорями –
І тихо вертається з серце з докорами,
Де мнозтво пісень з тих докорів ростиме...
Та тільки у Майбородів нема побратима.
І в нього немає. І в мене немає.
А пісня без слова дзвінка та німая.
І от стоїмо, як розгублені діти,
Не знаєм, в яке ж себе слово подіти,
Гіркотно не знаєм, скорботно не знаєм
І жестами все, як німі, розмовляєм...
БАЛАДА ПРО КОБЗАРЯ
ХВЕДОРА ХОЛОДНОГО
Ладів аж цілих штири він вживав:
Бандурний, скрипошний, жалобний, косий
Та й козачка на кобзі награвав
Ногами босими. Бувало, сяде босий
Та й пальці струнами –
бринь-брпнь – перебира.
Не без нечистого були його прояви.
Його обліпить роєм дітвора,
А він над нею кобзою державить.
А так співать, бувало, не хотів,
Хіба проп'є до драної свитини
Все рам'я і в корчемному гурті
Голосить, братця, голосом дитини.
А що вже грав, то, знаєте, втинав
Отак, що й не пособить сила божа,–
Про трьох братів, про Хмеля й Богуна,
Про людославне наше Запорожжя.
Було, як сяде, то й струна кипить,
Та як зашкряба, ридма як затужить,
То плачуть всі, а він і плаче, й кпить,
Бо з нього був гординя пишний дуже.
А мідяки в коновочку його^
Як той горох:
тр... тр... та в бідолахи
Був норов, вам скажу, як той вогонь,
Хоч був бідаха: кісточки та лахи...
Кого вже не возлюбить, то ні-ні,
Його й пани вдягали-пригощали,
Він все проп'є і знову в бур'яні
Сидить, як цвяшок, і життя печалить.
Гордяка був. Чи бог, чи сатана
Побив його на тижні великоднім.
А душу співом випивав до дна,
Пекельний був, тож нарекли Холодним...
МОВЧАНКА СТЕФАНИКА
П'ятнадцядять літ – 1902–1916 роки – він мовчав.
П'ятнадцядять літ картали його за мовчання.
Питаєте, чому я все мовчу,
П'ятнадцять літ лютую німотою,
П'ятнадцять літ я корчусь від плачу.
Що ж! Тільки т плач на мене йде ордою.
Заціпило запечені вуста,
Зробило, не зродило без'язиким,
І тільки ломить руки німота
Над веліїм Стефаниковим риком!
Так, я трунар а уже п'ятнадцять літ,
Бо кожне слово – то лиха обмова,
Гойдається мужицьке тьмище бід
На шибениці с страченого слова...
І я спитаю: вий чом мовчите,
Коли я вам підняв таке громов'я,
І горе люду, чорне і тверде,
Боров, як борють власне безголов'я?!
Я вас питаю: і як у пеклі дня
Ви, словом нерозтерзані, живете,
Як вам смакують, о лиха бридня,
З крові новел і підсмажені котлети?!
Я ж вам гармати слів повиставляв!
Я ж ніс за ваше камінного хреста,
Аж захлиналась у сльозах земля!
Так чом же вам заціпило вуста?!
ОЛЕКСАНДРОВІ ПУШКІНУ
Із пам'яті-непам'яті, із суті
Життя-буття, шорсткого, як в піснях,
Горить мені, як сонце в каламуті,
Веселий твій і правдоносний стяг.
Кипить в мені твій подих черемховий,
І крутість, одчайдушна і легка,
І строф озон, такий ясноголовий,
Як юний сон, як в унісон,– рука.
Палаючий, клекочучий, вогнистий,
Задуманий, як сива ртуть, живий,
Твій буйний жар на всіх вітрах не вистиг,
Проник крізь Бенкендорфів чорторий.
Ти зводишся мільйонний раз від кулі
Над прахом літ, над порохом горбів,
В мільйони горл кують тобі зозулі...
За що ж ти так Дантеса тяжко вбив?!
КРИНИЦЯ
В ЗИМОВИХ ПОЛЯХ...
Криниця в зимових полях
Несхибно дивиться на шлях.
Заметена. Лиха. Сама.
Ні щебетушок ластівок,
Ані упадистнх зірок
У пазусі її нема.
Завмерло в глибині нутро.
Не бамкне заспане відро
В цементний дужий дзвін,
В борти цямрин гудуть сніги.
На корбі вмерли ланцюги.
Зима на сотні гін ..
А хтось з базару полем йшов,
Жом одривав од підошов,
Знічев'я, просто так,
Насвистував простий мотив
Й до корби квітку причепив –
Простий червоний мак.
Криницю жаром пройняло,
В душі зашемрало тепло,
Десь з грудочку тепла.
Всміхнувся тихо хтось в полях,
Самотньо вибрався на шлях –
Криниця ж зацвіла...
О дивен світе! Жить тобі.
Бо в найпекучішій журбі,
Як розум вже закляк,
Як в заметілях голова,
Все ж хтось од серця одрива
Тобі червоний мак,
Знічев'я, просто так...
ДЕФЕКТОСКОПІСТКА
Тоненька, як гнучка берізка,
Зів'яла, бо палить – страх,
Ходить дефектоскопістка
По трубах на каблучках.
Навмисне чи так годиться,
Щоб впасти комусь до рук,
Чи дівчина, чи молодиця –
Міцний у неї каблук.
Вироком зварницькій праці
Йде циндра з-під підошов.
Поставить вона апарат свій,
Просвітить рентгеном шов.
Хлопці стоять причаєно,
Знявши свої щитки,
І пальці печуть, звичайно,
Чорнобильські цигарки.
Чи є де найтонша шпарина?
Чи де не лишився шлак?
Куценька, на гріх, спідничина,
Карих очей зодіак.
І хлопці вистрілюють жартом:
– Знову русалчин контроль...
– Два стики мені переварите! –
Сувора в русалки роль.
Щоб все було герметично,
Щоб тій радіації – зась,
Красива така і критична
Молодичка, видно, чиясь.
А ввечері, як спекота
У Прип'ять пірне до дна,
У шелюзі плаче потай
Ця маленька самотина.
Зазирне у люстерко: гарна,
Ні дефекту, самісінький цвіт,
Не прилипла ніяка догана
У її дев'ятнадцять літ.
Що хіба цілувала палко,
А тепер в оченятах – дим.
Як лишив він таку русалку,
Чи ж податись за ним, навісним?
І таке ж дороге Полісся,
Мама з татком, ще й сто пісень,
А він вчора таки повіявся
І заманює аж на Тюмень.
І русалка зривається з кручі
Прямо ластівкою в ріку:
– Він хоче, клятий, помучити,
Натрапив, бач, на таку!
Ну що за характер циганський,
Не припнула – і весь парад!
Не просвітиш його на рентгенівський,
На модерний мій апарат...
І плаче вона і сміється
Зовсім не на ефект,
І світові так надається
Цей правічний дівочий дефект.
АВТОГРАФИ МАТЕРІВ
МОЛОДОГВАРДІЙЦІВ
Щось є величне, і горде, і щемливе до неймовір'я
У цих почерках материнських, що пишуть славу
дітей.
А діти дощем проливаються на це краснодонське
подвір'я,
А діти їх дітьми лишились, прорвавши греблю
смертей!
Давно одкипіли ті сльози! Та шурфи оті незагоєні,
І знов вони разом з дітьми у прірви оті летять,
Галстуками їх перев'язують, честь віддають їм
воїни,
На сивих вустах скорботних дітей їхніх
бачу печать!
Їм з кожною зустріччю знову потрібно усе пережити,
Пройти крізь усі тортури дитячими тими грудьми,
Зірку, на лобі вирізану, заполоччю перешити,
1 жити, сміятись і жити, і бути живими людьми!
Течуть мільйонні потоки, схиляються роки і роки
Перед молодогвардійцями – бронзове їхнє лиття...
А їм з-під мільйонного тупоту вчуваються тихі
кроки,
І діти, крівненькі діти, у шурфи летять і летять...
А діти, білі метелики, влітають на їхні подвір'я,
А діти просять автографи з Фадєєвим коло грудей.
Щось є величне, і горде, і чисте до неймовір'я
У цих почерках материнських, що схожі на почерк
дітей...
СИНАМ БАБИ ГУРІЙКИ З ТЕЛІЖЕНЕЦЬ
Підіймаю з непам'яті повоєнні солоні роки їх.
Йшло колгоспне селянство тоді в робітничий клас.
Від підошов аж гаряча дорога була на Київ,
Від підошов аж кипіла дорога на Донбас.
Батогами вицьвохкували і оту сорок п'яту осінь
Два шибеники, два вушкодерники, обидва –
шибайголови!
Пам'ятаю верхи на хаті, а снаряд переблискує й досі,
І як він наше дитинство на шматочки не розірвав!
Баба Гурійка, як вітряк с отой, перемахувала все руками,
А вони й не тримались за крокви, щоб бачило все село,
Що таких одчайдухів у і нього не буде тепер роками,
І село з переляку покотом все лягло!
Та хлопці снаряд розібрали, залишили бабі порох
Сиру вербу розтопити – шахкає так та сичить!
Звелося село на ноги, та тільки далекий город,
Шахтарський далекий город бабі письмом мовчить.
Та ось вже і лист нарешті! І я, грамотій із перших,
Розчовпую бабі Гурійці золотого того листа,
Скупі парубоцькі каракулі фантазую я, буйно довершую,
Якби не спинила баба, то о досі б ще не перестав!
– «Кріпильники ми обидва. По зав'язку їсти нам
вистачає.
Я, Альоша, ще не женивсжя, а Василь вже назирив собі –
очі такі голубі.
І одне тільки, матінко, дуже нас огорчає,
Що не хочете Ви приїхати, занатурилися в собі!»
Потім виводив я відповідь, що маєм козу і цапа.
Що дуже без хлопців тоскні для матері вечори,
Що за Альошею побивається дуже Дунька кирпата
Варцаба,
А він, хоч глибоко в шахті, на неї косить згори.
За писарську потім роботу давали мені макухи,
Блимав самотньо на комині у гільзі вузенький гніт...
О, скільки тих літ минуло, перетерлось, як потерухи!
Шукаю своїх кріпильників, що ними скріпився світ.
Під клекіт життя нового, з, під клекіт нового Донбасу
Отак родичаюсь з ним пам'яттю, спогадую ті роки.
Де ж ви тепер, мої хлопці, уже з робітничого класу,
Кріпильники, мої гегемони, шахтарі мої Гарбарчуки?
В ЛАНЧХУТІ
В благословенній Гурії, у тихім містечку Ланчхуті
Стоїть біля меморіалу сивий, як світ, грузин,
Батько стоїть коло списку у просололій скруті,
Батько стоїть біля сина – в батька такий-от син.
Чотириста вісімдесят високобрових гурійців
Пішло па війну, а повернулось вісімдесят.
Ось туї чотириста біля вічного вогню гріється,
Взявши в дружини, чотириста сивих досад.
Чотириста сивих гурійок вирощують інших онуків,
Ген вони сонце з пенальті забивають у сітку хмар.
Не онук його там гасає, а сусідський цибатий Джанукі,
Не онук на нім повисає, а сусідський окатий Отар.
В благословенній Гурії, у тихім містечку Ланчхуті
Нас зустрічає у хаті сивий, як світ, грузин.
Вісімдесят високобрових підносять келихи куті,
А з ними й чотирьохсотий–одинак його, батьків сни.
Старий перед цим ультиматум поставив своїй сільраді:
– Я буду гостей приймати, ти, Гіві, мовчи,
хоч ти й голова...–
Завмерли у повнім мовчанні вигинисті роги налляті,
Принишкла в зеленім ячанні пахуча тархуна-трава.
– Я слово скажу за гостей! Вони ж бо мені – Україна,
А Україна для мене, ви ж знаєте, цс мій син.
Будьте такі, як небо, воно взяло мого сина –
Я ж знаю, що ваше небо тримає мій син – грузин.
Останній політ був над Києвом у льотчика мого, Нодара!
Мчаді дихнуло гостро. Пандурі мотив осідлав.
1 крил з вісімсот забило в гарячі шорсткі удари,
І Саваоф гурійський плакав собі – сивоглав! –
В благословенній Гурії, у тихім містечку Ланчхуті
Стоїть біля хати з рогом сивий, як світ, грузин,
Брови його злітають, прощальні і сивокуті...
Небо моє над Києвом тримає гурійський син...
ПРИНЕСТИ ВОДИ
Я повернувся з мандрів і додому
Вертаю знову в золоте село,
Яке по грудді вчило по твердому
Мене ходити. Обрій облягло
Тугими хмарами,
а в хаті ні краплини,
Десь мати на вгороді, в картоплях,
А на шляху липневі хуртовини –
Медоцвіт хурделяє аж на шлях.
Валізу ставлю. І на призьбу – туфлі.
А день який розкотистий стоїть!
А я у нім, як в золотому кухлі,
Стою на дні усіх моїх століть.
Коромисло на руку. Б'ються відра,
йду босий – це ж нагода: край, села,
Де грому розгортається палітра,
йти босоніж мені до джерела.
Відро на гак. Занурити в криницю.
Мигне оранжем жабки черевце,–
І свіжу воду, як блакитну птицю,
йоставити собі–лице в лице.
У дзеркалі води гогочуть хмари,
Аж розрива вже блискавка відро.
Та око в око скрізь стоять ці хмари,
Лицем до сонця, людям на добро,
Занурююсь, ковтаю, розкошую,
Який же втішний і суворий смак!
Одне відро стоїть мені – ошую.
А друге одесную – так і так.
Беру одне, виважую, заношу,
І друге розвертаю на плече,
Під рокіт грому підіймаю ношу,
Аж через вінця блискавка тече.
А злива б'є, а злива термосує
І босому калюжі підставля.
Хай все це так, та все на світі всує,
Як під ногами в літеплі земля,
Поїздив я по світу на край світу.
Та ніс мене хіба отак літак,
Як я оце лечу по липоцвіту
З коромислом і відрами отак!
З мішка зробила мазати собі ворок
І відра в хату хапко забира.
Влітає кіт, неначе мокрий корок,
І теплим ворсом ноги витира.
Так лащиться,– Води дай! – прошу матір.
Вона знайомий кухоль подає.
Тремтять у неї руки вузлуваті.
– Чого ходив ти? Таж вода он є! –
Лице гаряче я ховаю в кухлі,
Неначе я нічого не розчув...
Стоять на призьбі мокрі мої туфлі,
По вінця повні буйного дощу...
ГОСТИНИ У ЦУКРОВИКІВ
Дух батька чую тут. Я – гість цукровиків,
Що жомом пахнуть, мелясом, бензином.
Крізь призму всіх розтрушених років
Він мовчки стежить за мізинними сином.
Незле мені тут в сивому гурті
Цих чесноруких, цих веселооких.
Дух батька чуйно причаївсь в куті,
Як сивий вітер у сухих осоках.
Я знаю їх – мою круту рідню,
З дитинства чую твердо, повнозвуко.
Дух батька йде за мною день по дню
Не шурхотом – повноголосим гуком.
Сіль анекдота. Жартів житній хліб.
Гудок дитинства вилітає з серця.
Живу, як в батька, вже кількоро діб,
Аж сам на себе перестав я сердиться.
Рівняюсь на сягнисту їх ходу,
Себе спроймаю їхнім, загадковим,
Неначе круто в корінь ось піду
И розсиплюсь теж насінням буряковим...
НА ОБОЛОНІ
Ген оболоки Оболоні.
Стоять там хмари на припоні
І видно їм, як на долоні,
Віки.
На Оболоні, в самім лоні,
Крокують крани буйнотонні
І ловлять ночами в долоні
Зірки.
На Оболоні – дух машини,
Дух цементу і дух ожини.
Там все натужиться, пружинить –
Бо час такий!
Зросли ж тут руси в завірюсі,
Чи ті, що потім вийшли в русів,
Випростувались тут, на лузі,
Колись!
Прогупотіли літ буй-тури.
З лози і глини впали мури.
Зарубинецької культури
Пропав мотив.
Та ми з боліт і чорториїв
Зіперлися об горній Київ.
Віків золоточолий вияв
Горить.
Таж річечка мала, причаєна –
Це таємнича та Почайна,
Первопочатком незвичайна,
Твоя й моя!
Ти, будівничий, слави отче,
Прочисть їй очі, хай. хлюпоче –
Століть священна й непорочна
Сльоза.
Тож збережи старі стоянки,
Первопочатки – не останки,
Нехай музеї, мов світанки,
Постануть тут.
Так треба рук талановитих –
Історії ж прадавній видих.
Митцю! Схопи в дереворити
Оці зірки,
Ці оболоки Оболоні,
Ці білі хмари на припоні,
Бо ж видно їм, як на долоні,
Нас крізь віки.
ПОЕМА
ДЛЯ ЖІНОЧОГО ГОЛОСУ
І
На сто колін перед стома богами
Я падаю: прийди мені, прийди.
Звучать лихі немилосердні гами,
Несуть журу холодні поїзди.
А як же ти, а як же ця молитва,
А як же ця змордована клятьба
І рук моїх заломлена гонитва
За тим, що зветься доля і судьба.
Я сто століть затято колінкую,
Я сто століть підводжуся з колін.
Як золоте ім'я твоє зачую –
Віддам і світ, і це життя взамін.
Живу, живу лише єдиним кличем,
Бо світ цей – наш, а ти і я – це ж ми.
Занурюся до рук твоїх обличчям,
Не вирину із ніжної пітьми.
На сто колін перед стома богами,
На сто століть єдине лиш – прийди!
Візьми мій світ жаждивими руками
І в поцілунки небо зазвізди!..
ІІ
Розвиднилась тобі береза білим-біла,
Це я тобі стою – тривожна і смутна,
Так забіліла вщерть, так щемно забриніла
Різкого болю снігова струна.
Без тебе я стою у тонкостанній кризі,
Березово стоїть мій невигойний біль,
Корою тріпочу, немов листком у книзі,–
Березово кипить навколо заметіль.
І ким це так давно, ще й вічно припечатано,
Що ти є тільки ти – нема ж тебе давно!
Киплю я на вітрах, а серцю буйно-чадно,
Підвівши тіла ніжне знамено.
І хай воно тобі розкокотисто біліє –
Так хурделить воно і сном прогірклим б'є.
Кругом –стіна лісів, кругом – кипить і віє:
Березі білий світ мій біль передає...
ІІІ
Ми – двоє у крил.
І ти, і я.
Ти – двоєкрил,
Бо я – твоя.
Ми – двоє вуст.
Тобі й мені
В губах цих глузд
На самім дні.
Ми – двійко серць,
Мов подих - трьох.
Затятий герць,
Звитяжці - вдвох.
Вдвох – переможці,
Вдвох – переможені
Втоплені - в ложці,
В краплині кожній,
А океани -
Нам по коліна,
Подвійні рани –
Віно до віна.
Вдвох – безневинна
Одна вина,
Вдвох – таїна
Одним одна...
IV
Без тебе світ – це тьмавий морок,
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь– ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце – повне ночі,
Без тебе ночі – без з кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе – місяця-вінця.
Без тебе небо – повне криги,
Стоять в душі самі льоди.
Без тебе світ – це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе,
що мені без тебе –
Нема мене на всі світи...
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..
V
Квітує серце – ми вже квити,
Рука квітує до руки.
Із вирію вернулись квіти,
Розквітли в небі ластівки.
Тамую серце – аж до неба
Воно так б'ється в цілий світ,
Палає серденько квітнево,
Аж сонце заздрить слід у слід.
Усе в крилатому промінні.
Нема ні смутку,
ані сну.
Крилаті брови ластів'їні
Несуть на крилоньках весну.
Щасливе серце – ти щедротне,
Та душу милому покрай,
Бо сонце заздрісне,
супротне
йде по губах із краю в край.
Ой світе мій, ти весь – з любові,
На ній стоїш, а не впадеш.
Налито келихи святкові,
Святкує сонцем срібна креш.
Із вирію вернулись квіти,
Розквітли в небі ластівки...
Ой світе, світе, юний світе,
Мій зацілований такий!..
ПАМ'ЯТІ
ВАСИЛЯ ШУКШИНА
Як я плачу за ним,
За Василем Шукшиним,
Третю вже ніч не до сну,
В поїзді, може, засну.
А я ж його – ні, ні, ні,
Колеса б'ють навісні,
Бачив чи раз, чи два,
Розколюється – страх – голова.
На землі з ним одним, може, жив,
Ні на крихточку не дружив,
Жив віддалено звіддаля,
А яка ж порожня земля –
Не кому-небудь, а мені,–
Сконцентрована в Шукшині...
Чим він взяв так за душу мене,
Чом цей поїзд гримить, не засне,
Весь в розмовах навкіл Василя.
Ці порожні російські поля
За вікном – не за серцем стоять,
Люди курять все – люди не сплять.
Чим він взяв їх – дихнув упритул?
А коліс одчайдушний розгул
Б'є у груди землі –так, так, так
У настирливості атак...
Рвуть сорочку на грудях мости:
– Він до правди був ближче, ніж ти!
І я плачу в собі за ним,
За Василем Шукшиним.
Нервів клекіт. Естафета сльози.
І стоїть він, як серце грози,
І очищує громом – а є такі, є...
Так зридається серце моє...
МІЙ СПОМИН ПРО
ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО
Весною я Вас бачив. Бриз морський
Вам чуба колошматив й серце ревне,
І майстер корабля, немов Сашко який,
Вам нахвалявся точеним форштевнем.
А влітку лютували все шаблі,
На шаблі Ви роман писали влітку,
Як райдуга конала на землі,
Порубана уся на сухозлітку.
А влітку ішли вершники крізь ніч.
Долаючи розлючену запону,
А Вам зоря тулилась все до віч,
Зростаючи в троянду у червону.
Коли вже осінь вигнула крило –
Земля гула од гніву і ридання,
Дівча в вінку до мене прямо йшло,
Мов доля моя, перша і остання.
Зимою я зустрів Вас. Ви в кутку
Сиділи, як і вчора, й позавчора.
І стала ота дівчина в вінку
Якось, чомусь дочкою прокурора.
Зима була. Всі на виставу йшли.
Од люду просто репалися зали.
Я Вам сльозою щось казав з імли –
Ви палець на вуста мені поклали!
Коли Ви тихо в мармур перейшли,
Криштальність Вашу чують навіть бджоли.
А звідки знає все душа бджоли,
Що тулиться до Вас, як я, мій ніжночолий?!
Не зустрічався з Вами ж я ніколи...
СНИ МАТЕРІ
У МІСТІ
Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай...
Коли згоряють ночі місячні,
А ніч і місячна сліпа,
Коли навколо голок тисячі
Під світлом місяця-серпа,
Я бачу матір, як з кімнати
Вона проходить на балкон
І нумо жати, то сапати...
йде місяць-сапка в її сон.
Всі обсапає тротуари,
Усі асфальти, всі мости,
Обгортує всі снива й чари
Від темноти до ясноти.
Щоб все росло, що народилось,
Щоб все незрощене зросло,
Аж поки сонячне світило
Веселе виплесне весло.
А на світанку йде в кімнату
І ставить сапку – хтозна-де! •
І котить казку волохату
Клубком гарячим до грудей,
Втирає внучці ніжні соплі,
Таж туга висне, мов мана,
Вже й я стою, мов корч картоплі,
І обгорта мене вона...
