НАД МОГИЛОЮ БАТЬКА
Остання грудка впала. Вже – нема.
Вже все лише у пам'яті стозвукій,
Заломить руки в сотий раз сурма
В моїй душі під цей морозний стукіт.
Ти ліг туди, у землю, до джерел,
Голубити їх голубе коріння,
І корені ростити у дерев,
І теплих злаків пестити насіння.
Ти – корінь мій. А кроною – розлого
Мені в це небо крилами врости,
Нести тебе – прямого і простого,
Бо вже в мені нуртуєш буйно ти.
Мені вже потім – коренем туди,
До твого трудового пракоріння,
І кроною розкриляться сади,
І зацвітуть крилаті покоління.
Востаннє ти дихнув мені січнево,
І з гуркотом, аж стало гаряче,
На плечі мені впало сиве небо
З твоїх високих і крутих плечей...
В ТОВАРИСТВІ ДЖМЕЛЯ
Ще вчора джміль гудів – сьогодні вже нема,
Застиг від холоду, ледь лапками він меле,
Крилята задубілі не здійма
І тихо й тоскно дивиться на мене.
Беру його із затінку, кладу
На щире сонце – в затишок осоння.
Джмелями літаки собі гудуть,
1 джміль до них гуде собі спросоння.
Я потім забуваю про джмеля.
А він нагрівся, з рукава стартує,
Та щось йому така важка земля,
Та вітер ним, підраненим, гордує.
На ньому светрик чорно-золотий,
У нього груди ніжні, щирозлоті.
– Лети,– шепчу йому,– лети, лети,
Бо нам життя не в льоді, а в польоті!
Вже полудень. Аж чую – джміль гуде.
Куди там тому грому-бомбовозу...
Розправив крила, розігрівся день,
Летить джмелем навстріч зимі й морозу...
ЖІНКИ І ЛЕЛЕКИ
Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець – не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах – в безжальності свічад.
Лежать вони в пісках. На хвилях. Поролонах.
Пругкі і юні. Вицвілі й старі.
І тулять білий світ в безтямності до лона,
І кожен погляд губиться в зорі.
Щось літом сталось. Щось і не світилось.
Хтось був. Когось нема. Серпанок серпня є.
Вже серпик місяця зжинає те світило,
Що їм в жагучі чоловічки б'є.
Ще й ці лелеки дивноперим шумом
В летючім т танці затопили пляж –
У небесах втони зависли ніжним сумом –
Прощальний і зачаєний віраж.
Лелеки над жінками. Незвичайні
Лелечать кола. Губ гірка зола.
А чом у тебе очі, чом такі зачаєні,
Ти ж не лежиш – летиш, я чую шум крила.
Ця дивна злагодженість і небес і долу –
Лелечих вогких крил, жіночих білих рук.
Куди ж тебе несе, таку золоточолу?
Усі жінки летять. І світ летить навкруг.
Там у пісках небес лежать собі лелеки,
А тут жінки и летять у вирій всі як є,
І клекіт їх, жіночий дивний клекіт,
За серце дивним щемом дістає...
ЗАКОХАНІ ПІД ДОЩЕМ
Примхлива ти, юрмальська осене,– дощ лихий
напосівівся,
Дощ все стьобає по морю, шмагає і влад, і невлад.
Плаче над морем дівчина, в сльозах вона і в дощі вівся.
Стоїть біля неї як вкопаний чорнявий, мов гріх, солдат.
Ридає над морем латишка в строкатому джемпері синім,
Дощі їй усі – ніпочому, і мокрий цей світ – не її,
І зводить в тужливій судомі їй плечі маленькі, дитинні,
І руки її шугають, як бджіл золотисті рої.
Вона йому так виказує, слова її пахнуть медом,
Як в Суламіфі а чи Джульєтти, вуста її – щирий мед,
А дощ понад ними шугає, спадає навкісним наметом.
Намет з дощової пряжі, закоханих щирий намет.
Бо ж їхати йому, їхати, бо ж руки лягли на погони,
Школярочко, юна пташко, а де ж той Узбекистан?
А вітер в три пальці висвистує, розлукою клято
відгонить.
Та квітне в солдатських пальцях незайманий дівоч-стан.
Бо ж їхати йому, їхати, і втік він до неї на хвилю,
І вдвох вони заховалися на пляжі пустельнім в дощі,
Аж поки шалені зливи статуї з них не виллють,
Бо губи шукають губи, бо щоки летять до щік.
Чайки плачуть над морем – море сльозами солять,
Подаруй, їм ще хвилю-хвилечку, одну хвиленьку
подаруй!..
...Під тентом чекає мати – в руці доччина парасоля.
Під другим тентом очікує мокрий, мов хлющ,
патруль...
МАТИ ТРОЯНД
Бреде крізь алею пожовклу,
І тулить дитям до грудей
Щербату, зубату ножовку,
І шифер на шифер кладе.
На клумбі оцій, де троянди
Принишкло чекають зими,
Вона їх, як мати, доглянути
Зуміє диханням самим.
І тирсою все обтушкує,
Дошки прицвяхує міцні –
І що ті морози дошкульні.
І що ті вітри крижані!
Не буде їх хлопець сопіти
В кіно, де на сміх і на гріх,
Бріжіти всі, Лоллобріджіди
Звиваються в корчах своїх.
Зманивши на ризького кухоль,
Очима її не вщипне
Чувак перебірливий – кухар,
Лиш гляне – і геть одсахне!
Всі сльози вона передушить
І бавитиме малюків
Сестри, що їх не осоружні –
Солодкі такі, ледь гіркі.
А вранці, коли ще сірітиме
Й на роботу спішать цигарки,
Вона у затятому ритмі
Пилятиме знову дошки,
З трояндами знову своїми,
Що б'ють страпаками крізь грунт...
О мужносте! Як твоє ім'я –
Хіба ти принишкла не тут?!
Хто? Де? Як? Дивами якими
Природі потрощить кістки,
Щоб дні їй не бились гіркими,
Щоб сонце пливло до руки?!
Весною ж яке все доглянуте,
Квітник палахкоче ж який!..
...Які ж пишногубі троянди!
Колючі ж які колючки!..
Чому ти, серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
А ти кипиш, од муки розпанахане,
Вогонь горить буйніш – не тихне і не тихне,
Я чую, як в мені у золотім вогні
Жар-птиця фенікс зводиться на дні,
Як бавить пір'я, як поводить оком
І в кожні пологи разить електрошоком.
До краю розшматовує істоту,
Буденну і тверду мою достоту,
Дощенту вимордовує, розкраює,
Жахає пеклом, де там к бісу раєм!
Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,
Душі бездушно полишає жебра,
Із лютістю нещадною мене
Лиш попелом на сторони війне
І геть злітає горда – неймовір'я,–
Мені перо лишивши, мале пір'я,
Яким пишу про клекіт сонця спомин,
Весь знищений і чорний – в сажі комин!
Я довго гою свої дивні рани,
Все кутаю в канупери й катрани,
Закаююсь горіти в тому грищі,
Ледь зводжуся на власнім попелищі!
Аж чую – знов! Знов золоте пташатко
Мене жахає вогняним початком,
В'є фенікс знову золоте гніздів'я,
Меча загнавши в душу по руків'я!..
ЛИСТ ДО КАЛИНИ,
ЗАЛИШЕНОЇ НА РІДНОМУ
ЛУЗІ
В ТЕЛІЖЕНЦЯХ
Все більше нікому писать мені листи.
Залишилась, калино, тільки ти.
Вже ось і тітка, як остання гілка,
Геть одчахнулась з нашого причілка
І листя скинула на молоду траву.
Калино, ти живи! Вві сні і наяву
Приходжу я до тебе, прилітаю
З-за Єнісею, Вісли, з-за Дунаю,
І рідною матусею зову,
І падаю в пахучу мураву,
І до колін солоних припадаю,
І в щасті непоганьбленім ридаю,
Бо корінь мій дитинний –тільки ти.
Все більше нікому писать мені листи.
Листом відповідай. Листком багряноцвітим.
І пелюстковим шалом біловітим,
І кетягом вогненного литва,
Що клекотом незрадним ти жива.
На всі вітри мені відповідай –
На Єнісей, на Віслу, на Дунай
За бабу Танасину й за Килину
Відповідай, відповідай, калино,–
Вони, твоїм корінням розігріті,
Сидять на призьбі вже на тому світі,
Десь біля них там курять самосад
Мої дядьки, що не прийдуть назад,
Що їх взяли негоди і бої
У лютій, у жорстокій крутії.
Пиши за них. Відповідай суцвіттям,
Яке даєш весною їхнім дітям,
Щоб їхні внуки вже в коліні третім
Вітали їх суцвіттям на портреті.
Калино, напиши мені про все,
Як твої роси Рось мені несе
І як твоє коріння калинове
Наповнює моє пагілля нове –
Твою росу несе мені Дніпро,
У кров твою вмочаю я перо,
Пишу твоєю і своєю кров'ю,
Тож будь мені, калино, при здоров'ю,
Калинолистом ти відповідай
На Прип'ять, на Севан і на Алтай,
Куди мій кінь крилатий поспіша.
Ти – совісте моя, моя душа.
Пиши мені, калино, будь здорова,
Ніколи не продам тебе на дрова,
За цілий світ, за всесвіт не продам,
Тож клекоти назустріч всім вітрам,
Тож крила підіймай свої тугії
Безсмертним цвітом правди і надії!
МАДОННА-СТЮАРДЕСА
– Тікай,– шепнули льотчики,– тікай!
І стюардеса, збуджена украй,
Пробігла в хвіст крізь ґвалт і маяту,
Чиєсь дитя схопивши на льоту.
Пропали всі. З розбитого ж хвоста
Мадонна вийшла, строга і проста,
Скривавлена ішла крізь сто смертей,
Дитя з небес тулила до грудей.
Ще дівчина. Іще сама дитина.
Кирпатого вона тримала сина
І чула, як під синім піджаком
Нуртують юні груди молоком.
Ридала. Схлипувала. їй здаля
З хрестом машину подала земля
В різдвяне планетарне торжество.
Та в дівчини було своє різдво.
НА ПЕДАГОГІЧНІ ТЕМИ
Чому ми нікчемні такі Песталоцці?
Чому я ридаю – сльоза кипить в оці,
Чому до паска я тягнусь рятівного,
Хоч знаю – о, як це потворно і вбого!
Чого це на друзки тріщать тарілки?
Та й в бога хтось наче покрав з-під руки
й шпурляє на землю літаючі блюдця –
Чи там революція, чи там еволюція
Іде в педагогіці шалом реформи,
І космос розгойдують шквали і шторми?!
Ми ситі знаннями. Друковані дуже.
Чого ж ти горлаєш, коханий мій друже,
На це синьооке твоє, синьонебе,
Що мудрості хоче, не ґвалту від тебе?
В церковнім приході закінчивши школу,
Твій батько їв хліб прекрутого помолу,
Та голосом тихим, бувало, лиш гляне:
«Дивись-но мені, ой Іване, Іване!»
На тому вже світі він хліб собі косить.
Чого ж тобі зирку було уже досить,
А вчителька вергає ось, мінометна,
Аж детонується збуджена Етна.
Чому ж оце мати твоя неписьменна,
У педакадеміях, звісно, не вчена,
Не гнута на наше премудре лекало,
Ганчіркою, правда, страшною лякала,
А мокра, то це вже найтяжча покара –
Не била по крилах малого Ікара,
Бо знала, що крила брунькуються в кожнім,
Жила у законі оцім непреложнім!
Тож освятімося коло дитини,
Інакше не варті ми навіть пилини,
І наша ученість, добром не підкута,–
То лжа єсть прелюта, то лжа єсть прелюта!
ТЯЖІННЯ ЗЕМЛІ
Зустрів сьогодні кіз. Побачився із дятлами.
І табуну беріз кивнув своїми патлами.
Знов падав і вставав. Як у дитинстві – знову!
Знов на лижні шукав якусь забуту мову,
Де ліс мені шептав усі свої догани
Та нелинь-дуб гримів у всі свої органи.
І сойки пурхали у пазухи соснові,
Прості, як світ оцей, такі ж і загадкові.
Та вдалині чиясь вівчарка валувала,
Бо слід у лісі щез – лисиця мишкувала
І плутала сліди. Як важко знов звикати,
Бо тиша ставить скрізь священнії гармати,
У вуха лоскітно б'ють дзвонкові снаряди –
То серце тяжко б'є, немає серцю ради!
Що душу вкутає? Чому вона боляща?
Чому вона себе шукає в білих хащах,
У хвищах снігових, у протоптах лосиних,
Де літом кислий дух стояв від гнізд осиних?
Метелики хвостів між стовбурами щезли,
А день стоїть, як дзвін, громохкий, величезний,
Дарований мені, ще день, ще мить, ще подих,
Ці сосни срібляні у золотих розводах,
Ці граби в светрах зеленню паризькою
Ядуче в очі б'ють, немов шмагають різкою,
Ці вудлища ліщин, тонесенькі, дитинні,
Ці проблиски льодин, немов сережки сині...
Чому болить душа? Чому вона боляща?
Чому вона тяжка? Чому все важча й важча?
Це притяга земля. Це кличе все до себе.
Хай наді мною сонце синьонебе,
Та кличе корінець, і грудка, і лозина,
І вітром кресана непрохана сльозина,
Це притяга земля щороку дужче й дужче,
Хай. маю серце з сонця невмируще,
Та все земне – землі. Бо ж матір має право!
Міркую собі так, тривожно, нелукаво,
І п'ю цей день до дна – цей день, цю мить, це
диво,
Що творить письмена жорстоко, та правдиво...
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ –
БАНДУРА
Бандуристкам Любові і Лідії
Криворотовим та Раїсі Горбатенко
Митник в бандуру – вгинається дека –
Заліз всередину – джинси стирчать,
Гультіпака з Техасу, мічманський Дейнека,
Розмір черевиків – якраз сорок п'ять!
Зачекайте, шановні, затримайтесь на момент!
Що за дивний,
супротивний,
небезпечний інструмент!
Два митники з Колорадо жуками пролізли,
Ходили в бандурі просто по дну,
То в приструнків перевіряли візи,
То бомбу шукали–ще й не одну!
Зачекайте, шановні, затримайтесь на момент!
Що за дивний,
супротивний,
небезпечний інструмент!
А в бандурі
Сидить козак Мамай,
Сидить в бандурі,
Каже: Не займай!»
Гра на бандурі
И коня пасе,
А Гандзя йому
Сандвіч несе,
Кару на хвилю
Запаркувала –
До дарлінга п'ятами
Вмент покивала...
Зачекайте, шановні, затримайтесь на момент!
Що за дивний,
супротивний,
небезпечний інструмент!
Вилізли митники із бандури. На очах у них –
грати.
Мусили наші дівчата митникам їхнім заграти,
Чом же їх душі чиновницькі не приструнить!
Найнебезпечніше у бандурі – наші дівоцькі
струни!
– А що там усередині? – митники все питали.
– Влізьте та перевірте!–струни їм грімкотали.
ДЕРЕВА МЕНЕ ЧЕКАЮТЬ
Дерева мене чекають,
І падає листя на стежку,
І падають зорі в долоні,
І падає сон у траву.
А там, де мене чекають,
Рипає хвіртка тоскно
І небо вовняним шарфом
Кутає шию од вітру.
Там, де мене чекають,
Тримають пучки коло вуст,
Дотеп тримають померлим
І сльози тримають сухими.
Отам, де мене чекають,
Мій вчаділий розум бродить,
Штани до колін підгорнувши,
Під теплим дощем, під деревами.
Там, де мене чекають,
Тяжкі простеляють рядна,
Тяжкі простягають руки
І шкарубкі заповіти...
СОСНА
Старезна струна, басова, мідяна,
А крона корони, гірка й медяна,
Зеленою магмою в хмарах застигла
На сонячних, карих, розжарених тиглях.
Стоїчно, велично шумить шумовицю,
У венах підшкірних бурштинить живицю.
Грудаста, сучкаста,
вівтарно стосвічна
Посестра вічності–княжна потойбічна...
Та ось
мигцем,
мов хтось
різцем,
Аж іскри-іскрища
Навколо стовбура-ядра,
Аж репає стара кора
І свище хвища –
Навколо мідного ядра
Живкі електрони, дві білки іржаві,
Гей, княжать на сосні,
круглястій державі.
Іскряться очиці,
Раюють білиці,
Пахкі од живиці,
На гострих пуантиках
бісяться в твісті –
Аж з лоскоту й сосна танцює на місці...
А долі, на глиці, дві молодиці –
Вагітні, незграбні, пахкі од живиці –
Сидять, як одлітані птиці;
Шишки ворушкі на картатій спідниці:
Хустками вперезані, бронзоволиці,
Обтяжені тишею й безрухом птиці,
Вдивляються,
видивляються,
надивляються,
Як вицарьовують в танці білиці,
І чують в сльотаву осінню пору
Під серцем під шум соснини
Найперший лоскітний порух
дитини.
КАЛИНА
Спиваю сік густий
з терпких морозних грон,
Спиваю сік жарких жовтневих
розкошей,
Спиваю шурхотливий падолист,
Спиваю золоту оскому осені,
Сметану вогняну спиваю й захлишнаюсь
Спиваю гіркоту коханих вуст,
Спиваю материнський вічний труїунок.
Хрумтить мій смуток,
цукриться мій смак.
Спішу до неї через гони літ.
Моя рука
гаряча і тремка
Торка
Її холодні, полум'яні перса,
Та б'є мене десницею по серцю
І сизий стан гордливо одхиляє
Аристократка з репаним коріннями,
Бо ж ноги мої в модних черевиках
Свій босий слід не можуть віднайти.
ДВІ СЕСТРИ
Дві сестри, тоненькі і сухенькі,
Осінь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькіт,
У воді поплюскує небавом.
Віспа порябила лиця жовті,
Доброти у серці не роз'їла.
Полум'яне листя сипле жовтень,
Тужавіє нива задубіла.
Гуси білі, вилизані, тлусті
Ґелґотять, бо скоро будуть вбиті,
І калина у червоній хустці
Кров'ю сходить по степлілім літі.
Дві сестри старенькі на пташарні
Лускають насіння гарбузове,
І дрижать їх руки незугарні,
Чорні, закоцюрблені, дубові.
Кури, гуси – все життя у пір'ї.
Є город маленький коло хати.
Чорнобривці спіють на подвір'ї.
Є коза, щоб молоко давати.
А вітри двадцятого століття
Моє серце трудне підіймають.
1 сидять старенькі край заміті
У вогні осіннього розмаю,
Вмерло їхнє «бути чи не бути»,
А повз них летять у світ дороги.
Стань!
Подумай!
Скільки доль забутих
Навіть не спиналося на ноги.
Непомічена пройшла людина.
Непоміченою тихо вмерла.
Стань! Тяжка провина безневинна
Крила над тобою розпростерла.
СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА
(Симфонія)
ПРОЛОГ
Століття – зморшка на чолі Землі.
Всесвітні війни, революцій грози...
Дніпро до ніг стежиною проліг
І котить славу в силі верболози.
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори – ним залиті.
Бунтують хвилі – думи і слова,
І сонце генія над ним стоїть в зеніті.
Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу,
І шторми піняться од краю і до краю,
Од Ленінграда до Владивостока.
З глибин сердець джерела пружно б'ють
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього і любов і лють,
Тривожну шану, жовч гірку розплати...
Художнику немає скутих норм.
Він – норма сам, він сам в своєму стилі.
У цей столітній і стобальній шторм
Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.
І частина
ВИШНЕВИЙ ЦВІТ
І
Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий. ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Петербурзьким шляхом,
по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшліла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину»,– слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.
«Може б, сину липового чаю
Чи калини, рідному, бува...»
А дорога ген до небокраю –
На дорозі мати ледь жива.
Худерляє хуга хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
ІІ
Цілу ніч надворі виє хуга,
Плаче, деренчить в віконнім с склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки гілка вишні на столі.
Телеграма від полтавців. М'ята
Віє в душу запахущий дим,
Та маленька свічка тьмянувата
Тріскає і мружиться над ним.
Дві у шафі, що життя досвітять,
Ну а там – світити вже йому у
В завірюшних, грозяних століттях,
Серцем розпанахувати тьму.
Нині вишня бризнула суцвіттям –
В пляшці тепла гілочка жива....
Біль пекучий... І вона, самітна,
В цвіті вся, як в думах голова.
Ліг у ліжко. Віє чи не віє –
В заметілях весь життєвий шлях.
В свічці ледве дихають надії,
І блукають пальці в пелюстках.
ІІІ
ПЕРШЕ МАРЕННЯ
Густий туман спадає,
Величезний плац, піском посипаний,
Де флейта з вихлипом ридає
І барабан гуде, як гнів невсипний.
Ні – сотні флейт конають в муці,
Гуде земля, і товпища народу,
Як зерна у мішку, в густій пилюці
Тривожаться, шумлять до небозводу.
Ярмулки і хустки, шапки, кубанки,
Посивілі, руді, із кучмами, із струп'ям.
Востаннє надриваються горлянки.
Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.
Валує дим в жіночих зойках вгору,
Дитячий лемент свердлить небо й душу.
Хто виліз по сніпках на схилену комору,
Хто на вершок на грушу –
І дивляться туди,
Де два ряди
Стоять, схилившись для удару,
В очах леліючи покару
І лютий гнів
На всіх царів.
Один – жіночий, ряд. Там покритки
Замучені, із безрозумним горем,
Із випитим лицем, із поглядом суворим
Стоять і мнуть хустки.
А другий ряд – катовані солдати,
Забиті лозами, посаджені за грати.
А серед них і кістяки, мерці
Шпіцрутени тримають у руці,
І козаки замучені, й казахи
Похнюплені – орбіти без очей,–
І вітер розвіває чорні лахи
Над білими цурпалками плечей.
Од заходу до сходу – два ряди.
Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»
І він, Тарас, веде катів людських.
Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,
І так горлає їхній зойк невпинний,
Щоб в майбутті він за віки не стих.
Тарас веде Миколу, що його
Хотів засипати казахськими пісками.
На спині пещеній танцює вже вогонь,
І Олександр Романов йде з братами.
їх святить гнів народів... Свист і свист.
Він опритомнів у тяжкому горі...
Це хуротовина бляхи білий лист
Зірвала – грімкотить і цвьохкотить надворі,
І гасне свічка, як його життя.
Він другу світить. Тужно вітер свище.
Даремно в шибку б'ється каяття,
В душі стліває чорне попелище...
IV
ДАЛЕКИЙ ДІВОЧИЙ ГОЛОС
Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу снувала з рукава
На твої задумані мороки,
На твої огрознені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв'язали руки люди.
«Хай страждає,– кажуть,– треба так».
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра нероздмухана твоя.
V
ДРУГЕ МАРЕННЯ
З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,
всідається біля свічки і цвірінчить:
Ми–українські горобці,
Як оселедці, в нас чуби,
Вкраїнський усміх на лиці,
Вкраїнські писки і лоби.
Що нам сипнуть, те ми клюєм,
Чолом за ласку віддаєм.
Цар нас шугнув, і ми – о страх! –
Всі пурхнули по смітниках.
То служимо в своїх панів,
Як бог велів і цар велів,
То мостимося до чужих
І в урнах порядкуєм в них,
А те, що Україна гола,–
Нам соромно за наші вола,
Ми обминаєм наш смітник –
Вже одбуяв козацький вік,–
І ми не витвори локальні,
Ми навіть інтернаціональні,
Бо як підійметься руїна
й зачервоніє Україна,
То нам прийдеться утікати,
Щоб крильця не поопікати.
А вдалині, на чужині,
А чи в сусідськім бур'яні
Ми розпережемось орлами...
Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо спересердя
Ми поклюєм твоє безсмертя...
А то престол тобі зів'єм
І епігонством тихо вб'єм,
В труну твою, як ляжеш спати,
Ми рідної натрусим м'яти.
Що ми свої (хай знає світ!) –
Цвірінькнем тихо «Заповіт»...
Ти – вічний? Вічні ми, борці,
Ми – всюдисущі горобці!
VI
ТРЕТЄ МАРЕННЯ
Він лежить горілиць і не бачить нічого,
Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний.
І підходить один, пружно виструнчив ногу,
Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).
І пристукує і гатить
Каблуками кованими –
Як би серце розірвати
Гострими підковами.
Гупотить, тупотить,
Тисне, мне, вичовгує –
Злісний танець глупоти
В піні вишумовує.
Та по грудях, та по серцю,
Та по тілі білому.
Крики. Лемент: «Підсип перцю!»
В диму очамрілому
Офіцери ходять колом,–
Оренбурзький гарнізон,–
І, прошитий гострим болем,
Захлинається прокльон.
Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,
Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте:
І злітає мізерія золотою коростою,
Збившись в закутку шинку в павутиння густе.
І малі йому зруби, дико валяться стіни,
Дах злітає за вітром, та впину нема.
І казарми тріщать од лежачої спини,
З ляку в море пірнає пустеля німа.
І не встати йому, мов прибитий навіки,
Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,
Хоч здаються струмочками вигнуті ріки
І дмушками дитячими посвисти бур.
Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі
Маца лисину льоду, а друга внизу.
Чорне море пізнала по козацькому голосі
І так спрагло голубить подніпрову лозу.
Голова в Петербург вже уперлась – і звідти
Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,–
І танцює імперія, і двигтять динаміти,
Щоб дібратись до серця, в поетову лють.
А над серцем гопака
Панство з України
У червоних чобітках
Пробива до спини.
Дави його, слава богу,
Щоб інший боявся,
Щоб іти в таку дорогу
І не замірявся.
Гоп-гоп гопака
У червоних чобітках,
У киреях вишневих,
У шапочках смушевих....
Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі.
Люто груди печуть, та нікого нема,
І летять на Вкраїну незагоєні болі,
Зупиняють їх грати, бо вітчизна– тюрма...
VII
ГОЛОСІННЯ МАТЕРІ УКРАЇНИ
Та до кого ж я літатиму,
Кому в очі заглядатиму,
Кому квіти-самоцвіти
По долинах розстилатиму?
Відкіль тебе ж викликати?
Чи то з рути? Чи то з м'яти?
Чи з глибокої могили,
Де барвінки хрест обвили?
Які столи застилати?
Повні чари наливати.
Та й налити, пригубити,
З хрестом цокнутись і пити?
Як же тебе шанувати:
Цвіт вишневий обсипати
А чи жовтий лист кленовий
На віночок твій терновий?!
II частина
ВИШНЕВИЙ ВІТЕР
Вишневий цвіт
З вишнених віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.
Йому стелилася дорога незвичайна –
Єдина у житті і в смерті теж єдина,
Крізь всі віки, загорнуті у смуток,
Крізь всі народи, сиві і весняні,–
Кругом землі йти на плечах братів.
І до труни з кленового безсмертя
Шекспір підходить з глибини століть
І, чорний плащ відкинувши рукою
(На грудях заряхтіли діаманти,
Мов зорі на небесному чолі),
Схилився до землі, поцілував у лоб –
Війнулося волосся над труною,
Застиг в мовчанні, вічний, як життя.
Війнуло подихом насичених терзань –
Рішуче звівся буряний Бетховен.
Левиний чуб із чорних блискавок
Упав на груди вогняного брата –
Вислухував громи в Тарасовій душі.
Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,
В устах затисши білий цвіт черешні,
Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін.
І полилось волосся кучеряве
На мудрі руки сивого борця.
І скинув Гойя вороний циліндр,
Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари
З совою на широкому плечі.
І кожного рукав пов'язаний хустиною
З яскравим українським вишиттям.
Взяли на плечі дорогу труну.
Вишневий цвіт
З вишневих в віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.
І замість свічки палахтіло сонце...
Вишневий плід
Здивує світ,
Всміхнеться с сонцю
На крилах літ
В Тарасових натруджених руках.
І доки світ
У плині літ -
Вишневий вітер,
Вишневий цвіт.
У кругосвітній похорон пішли,
Щоб зупинитись на горі Чернечій.
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних злетів –
Йшла за труною ситна і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
Вишневий цвіт
З вишневих віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.
Літали ластівки й снувалн за собою
Години й дні, журботою перевиті.
А з купола захмарених небес
Глибинний реквієм схилявся до землі,
І очі смутку зазирали в душу –
Йшла Україна в глибину століть
З народами весняними і сивими
Плече в плече в незвідані краї.
Вишневий плід
Здивує світ,
Всміхнеться сонцю
На крилах віт.
Гора Чернеча стала на коліна,
Взяла труну безсмертну в чисте лоно,
І вічність тополина стала поруч.
Вишнева весняна пора.
Летять стежини до Дніпра,
Летять хмарки, летять дороги,
Зібгавши куряву під ноги.
Летять студенти і монахи,
Летять мундири і папахи,
Летять солом'яні брилі,
Летять кленові костилі,
Летять берлини і підводи,
Летять віки. Летять народи.
Вишневий вітер на землі.
Вишневі думи на чолі.
І доки світ
У плині літ –
Вишневий вітер,
Вишневий цвіт.
Співають півні на Сахаліні,
Такі заспівані, як на Вкраїні,
Співають півні – все хлопців будять,
Все дивні горла голосом трудять.
На п'ятдесятій на паралелі
Лежать наші хлопці на вічній постелі.
Харамітогінські взяли висоти –
І сон їх вічний зумів збороти:
Лежать перед дотами брати з братами,
Чеку гранати шарпнувши зубами...
Вставай, Козачук, і ти, Кияниця,
Вже зсивіла мати твоя, як загзиця,
Ти, Дмитриченко, і ти, Макухо,
Півні горлають тобі на вухо.
Вставайте, хлопці,– літ тридцять півні
Трублять і трублять у горла дивні.
Ці перші півні планету будять,
Все дивні горла голосом трудять,
Геп серед ночі голос державить:
Будять народи. Будять держави.
Той голос народами буде ходити.
Зуміє Амур і Волгу збудити,
Зуміє Славутича розколихати...
А хлопці далеко вляглися од хати.
Харамітогінські взяли висоти.
Не встануть хлопці після роботи...
ХУСТИНА МАРІЇ
ЗАНЬКОВЕЦЬКОІ,
ПОДАРОВАНА
ЛЬВУ ТОЛСТОМУ
А що на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були –
Тернові чи буйно-сині?
А може, була прачорна,
Вогенними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!
А як вона запиналась,
Марія, хустиною тою?
Тримай-но люстерко, історіє,
А я задивлюсь, постою,
Рівненько тримай, не оглядайся,–
Нема ні попереду, ні позаду
Артисток таких тернооких
І мені і тобі на досаду!
Як грала Марія Олену
В «Глитаєві, або ж Павукові»,
Божевільну хустину зривала –
Так руки не рвуть у закові,
Як вона її люто кидала,
Проливши коси безголов'я
На дивне своє білогруддя,
На дике своє чорнобров'я!
Шпурляє жіноцтво так долу
Свою стужавілу розпуку,
Притоптує з притиском-витиском
Свою наболілу муку,
А потім хустину руками
На два кінці світу розводить –
Терновим отим чорнокриллям
Із безуму в безум заводить!
- А Толстон сидів у театрі,–
Згадає Марія по тему,–
І нещасна моя хустина
Сподобалась страх Толстому.
Він очі підняв на мене,
Як дві великодні свічки,–
Нищівні свої, пронизливі,
Учеписті чоловічки.
– Біжи,– він казав до сина,–
І моли ради всього святого,
Попроси ту сльозу-хустину,
Скажи, мовляв, для Толстого...–
І вже та сльоза-хустина
Лягла на коліна Толстого,
І він окропив її слізьми
Ради всього на світі святого.
А згодом Марія світилась
У святая святих – кабінеті,
Він лаяв цензурні викреслення
Про себе в паризькій газеті,
Дивився так буйнобородо
Іронічним, могутнім левом:
– А Чехов вас тільки й кличе:
«Хохлацька моя королево!»
Та з ним я в одному не згоден –
Не йдіть до Александрінки.
Платня там, ще й привілеї:
Премного всілякої пінки,
Та ваше правдиве покликання –
Ця мокра від сліз хустина.
Доля народу вашого –
Ось стежка до правди єдина!
Я знаю, вам прагнеться простору,
Кортить європейської слави.–
Ходив він під ста томами,
В опорках, як біс, лукавий.
Чув я, що сивий Стасов
Перед вами упав на коліна.
Геніальна ви справді жінка,
Бо у вас таємнича хустина...
Так жартував він і тішився,
Аж просто гасав по кімнаті.
Світилась Марія... і грілась
На цьому шаленому святі,
А граф, як дитина, з хустиною
Не знав, де її притулити,
Чи подив вузлом зав'язати,
Чи в душу навіки пролити.
Дивилась Марія зачаєно,
Бо ж був він як правди подув
Розкутий і геть простористий,
Нещадний і, їй на подив,
Закладав все під шнур толстовки,
Наче з якоїсь принуки,
Свої вузлуваті і вироблені,
Ну зовсім селянські руки...
Так що ж на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були –
Тернові чи буйносині?
А може, була прачорна,
Вогенними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!
Та світить мені та хустина
Звідтіль, з кабінету Толстого.
Тож як мені присвітити
Ще словом до світла отого?
Навіки вона засвітилась,
Та зустріч прекрасна і світла!
Беріть, кому треба світла!
Призволяйтеся, прошу, до світла!
В музеях Далекого Сходу
Білі мої рушники –
Це крила мого народу,
Що крилив сюди віки.
Над крилами над плугами,
Що до океану прийшли,
Душа жила рушниками,
Що заполоччю цвіли.
Прані сто раз, перепрані,
їх майстрині зійшли в гроби,
Латані, рана на рані,
Білі мої голуби,
Світитесь, крилами б'єтесь.
Сльозою на вас дивлюсь.
До мене ви признаєтесь.
І я до вас признаюсь...
В МІКРОФОН КРИНИЦІ
Ввечері
Коли село засинає
Параска по воду йде
Старенька легенька Парасочка
В глибоку криницю відро занурює
І каже в криницю як в старий мікрофон
А криниця з'єднана з морем
А море за мільйон кілометрів
А в морі на атомному човні
Парасчин Петро капітаном приходиться
І каже Параска в криницю синові
Бо криниця із океаном спаровані
Каже мати синові у відро:
– Ходила на буряки
Помагала Василевій Наталці
Бо запарилась коло дітей і коло буряків
А ти пришли фотографію в школу
Директор наказував і просив
Ті ліки японські які ти прислав
Дуже мені помічні підходящі
Пришли ще для тітки Мотрі
Ще б може казала що тітка Параска
Трактор проїхав усе перебив
Насмішкуватий онук
Засвітив із кабіни зубами:
– Бабо, що там дядько Петро одвітив?
Голову йому не розбийте обережно з відром
А то коловорот аж сичить
Дивується баба Параска
Грамотні онуки не знають
Що криниці спаровані з океаном
Стоїть Петро на капітанському містку
Аж гульк відро коло нього у воду падає
А звідти з відра материн голос
Розказує йому що так що не так
Говорящим письмом розтолковує
Правду усю розчовпує
Сам казав
Вертає старенька Параска
На коромислі руки розкрилила
А відра як очі великі синові
Зорями повні до дна.
ЯК МИ ЇЗДИЛИ В ГОСТІ ДО ЧЕХОВА
Сергію Баруздіну
Ожеледь була. Буря. Нас стрічали... сіллю.
Машини сіль розсипали по крижаному шосе.
А потім вже хлібом-сіллю по щедрім братерськім
дозвіллю:
Дивіться, бо ще Пегаса до «Волги» в кювет занесе!
А потім ми йшли до Меліхова. Десь там він у кабінеті.
Ми йшли, мов боялись розхлюпатись. Слизота така і
тьма.
Дев'ятнадцяте знову століття в двадцятому на планеті –
Геть проводи порвало. Світла ні грама нема.
Чую, як живі класики промацують стежку руками,
Бачу, як Антон Павлович ледь віконниці прочиня,
Щоб нам посвітити з неба алмазами, тобто зірками,
А ми все веслуєм у темряві навпомацки, навмання.
А потім виходять зі свічами його ще живі пацієнти.
Він їм прищеплював віспу. Вже їм з дев'яносто літ.
Коли ще і де послизнешся – а такі ж бородаті моменти!
А йти навіть в гості до Чехова–слизький, непокірний
лід!
Діди до господи просять. Гурточком до самовара.
Господар десь трохи затримався. Налягайте на пироги.
Хто хоче з його антонівок настояного узвару?..
Та чую рипучий подих його молодої ноги.
Він входить а чи не входить. Нема його, звісно.
Бо звідки ж?
Ось стіл його. Ось чорнильниця. Ось благовісна свіча.
І тільки риплять дерева – столітні чеховські свідки,
І тільки високої постаті цій бурі не вистача.
А нас всіх пронизує чайка. Літає вона, перелітує.
Шугає вона попід стелю. Прошугує наскрізь віки.
А скільки у неї граційності, а скільки в летючої сприту є,
Смутком яким вона гасить наші мажорні свічки?!
А он він сидить, здається. Трохи іронії й туги.
Безоднями таємниці дивляться шкельця пенсне.
Та буря навстіж розчахує старі поржавілі фрамуги,
Мов хоче змести загостілих – у тому числі й мене.
Та ось ударяє електрика. Спалахують болісно лампи.
У дев'ятнадцятому столітті чайка мигливо щеза.
А си ж це з якого акту його дивовижної рампи,
Чому нас пронизує кулею єдина очисна сльоза?
Крилом нас торкнула чайка. У вільному її злеті
Нас вже не жахає слизотою підступна така пітьма.
Вже в небі проблисла зірка, мов свічка в його кабінеті:
Сховався від гостей. Він пише, його нема і нема...
МАЧИНКА
Марії
Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтим сяє мак.
Мала мачинка і кульгава,
На ній я душу зупиню:
йде Панна Осінь золотава
З маленьким келихом вогню.
Пелюстки скоро спалить іній,
А з ними вигаснем і ми,
І скільки дивних ніжних ліній
Згорить у кратері зими.
Є виклик силі тій вогненній,
Провіщий є і дивний знак –
Над смерть горить манюній геній:
Кульгавий, впертий, точний мак.
Чом нас так вабить це палання,
Аж завмираєм лячно ми, ,
Мов вогневинка ця остання
Перед лихим вогнем зими?!
Я вдивляюсь у своє життя,
Так я йду чи ні – скажи мені?
А було б колись того знаття
У дитинстві тому, в напівсні.
Чи я так стежки свої трудив,
Чи туди вели мене стежки,
Коли я гасав поміж трудів
І збирав у торбу колоски?
Знаю тільки – той дитячий хліб
Досі живить і сучасні дні,
Зором тим я, доки не осліп,
Бачу зірку на криничнім дні.
Все суворіш, все нещадніш б'є
Крига по сумних моїх словах,
Та зоря з Теліженець як є
Ще стоїть у мене в головах.
КОСАР І ВДОВА
Косар іде – свічки косить.
Каже: «Досить уже, досить!»
І косить свічки.
Л йде вдова, чорним-чорна,
Свічки сіє, страх моторна,
Не роки – віки.
Косар свічки кладе в копи.
Обкосив вже пів-Європи.
Притомився. Став.
А свічки густі як вруна,
А вдова безтямно юна,
Аж горить рукав...
ЦІНА СТАРОВИННОГО
ПЕРГАМЕНТУ,
АБО Ж
БУТТЯ ПО-ВІРМЕНСЬКИ
Забрати хліб у своєї матері
Забрати молоко у своїх дітей
Забрати одежу у своєї дружини
Копійку до копійки складати
Скластися на те срібло
Яким викупити у турка
Старовинний рідний пергамент
Книжку вагою в два пуди
Грам за грам відповідно
Сльози в рахунок не йдуть
Сльози дітей
Сльози матері
Сльози дружини
В мужчини сльози сухі
Розділити пергамент надвоє
Один пуд на груди
Другий пуд на спину
Затушкувати все заховати
Непоміченим стати мов камінь
Пройти геноциди і мори
Принести через століття
В Матенадаран
Мій син фотографує мою матір –
Кого ж вона тримає в пелені?..
Тремтять сонця на шибах і на хаті –
На виноградом вишитій стіні.
Ідилія, та й годі! Все як треба.
Я десь посередині між двома.
Огром шовковий молодого неба
Тримаю я над ними обома.
Вони його тримають наді мною:
Коли чесніше глянути мені,
То саме я сиджу під сивиною,
Як у гнізді, у сивій пелені.
Трава як пахне! Як горить суниця!
Яка морозна дзвонкова вода!
Летить з дитинства сивопера птиця
І прямо в душу тяжко загляда!
Яке терпке життя всепроминуще
Солодким димом обгорілих літ!
Яке боляще і яке цілюще
Питво буття – і цвіт його і плід!
Мій син фотографує мою матір –
Вона ж мене тримає в пелені.
Я ще не вмію дибати по хаті,
А йду, об призьбу спершись, при стіні.
Як болісно життя все промайнуло –
Лови, мій сину, незагайну мить,
Бо так майбутнім дихає минуле,
Немов суниця на губах гірчить.
Які сонця гіркаві розілляті –
За сивим сонцем молоде жене...
Сидить на призьбі моя сива матір –
В прицілі внука навіть не змигне!..
Некрологи ровесників спалюють мої очі.
Іржавіють друзі і в кар'єру люто спішать.
Сни не збуваються. Глобально безсонніють ночі.
Глухі все не бачать. Сліпі задубіло мовчать.
Кожен день зачинається тяжкою рипучою лядою.
Ранок все важче і важче сонцю її одчиня.
Набутки свої так жорстоко тепер оглядую
При безжальних юпітерах білого дня.
Вправляю словам сустави і юні суставчики.
Ладкаю й мамкаю, од перестраху все бережу.
Ті – в ополонці купаю, ті – в літеплі, бо
ласкавчики,
Чикрижу ножем непотріб, вдячний за це ножу.
Ті хвалу на душу старанно вивіюють.
Ті виважують ревно затяту кинджальну хулу.
Крізь шпіцрутени слави і неслави ротату завію
Вогонь за вогонь шаную, золу за золу.
Вивіреність приходить і навіть влучання в десятку.
Чому ж кортить точну кулю послати по молоко,
Може, себе наздогнати і в себе вліпити, як в згадку,
Коли саме моцартіанство було мені за закон?!
Некрологи ровесників морозні, як хуртовина.
Іржавіють друзі – і не буде вже їм вороття.
А Правда велика стоїть, як мала невідчепна
дитина,
І ціни вимагає за себе завбільшки в нерозмінне
життя...
БІЛА БЕРЕЗА В РАЙДУЗІ
Пісня
Що нам судилось – я не знаю,
А доля нам така ляга;
Ти – на краю, я – з того краю,
Між нами – райдуга-дуга!
Ти йдеш – і гнуться її плечі,
Аж на край неба засяга.
Серед зими, серед хуртечі
Квітує райдуга-дуга!
Така пора, така груднева –
На сьомім небі нам не жить,
Хоч семибарвний пояс неба
Нас оперізує в цю мить:
Ця семивічна, семибарвна,
Пекельно юна, мов юга,
Стомучена, пречисто гарна,
Безтямна райдуга-дуга!
Тяжким вогнем ляга на груди
Чи буйно виквітла з грудей,
На ній зривають очі люди –
Куди ж вона їх заведе?!
Вона летить з твоєї ласки
Так божевільно дорога,
Неначе випурхнула з казки
Пречиста райдуга-дуга.
Що там судилось – я не знаю.
А доля нам така ляга:
Ти – на краю, я – з того краю,
Між нами – райдуга-дуга...
ВИБАЧЕННЯ ПЕРЕД
ЛИПОЮ І ДУБОМ
Тож питання поставимо руба:
Прошу вибачення в липи і дуба.
Тільки ж ними живуть словоблуди.
Дивні люди. Люди як люди.
Прошу вибачення в дуба і липи.
Як горять золоті смолоскипи,
Коли липи пахучі голови
Нахиляють до вас, наче бджоли ви!
Прошу вибачення, любий мій дубе!
Прагне телепень слово це любе
Та й до себе, як рівню, пришити
І цим прізвиськом світ оглушити.
А ти, дубе, кремезні рамена
Видми в небо й тулися до мене.
Обзивають тебе по дубовості,
Тож прости за це слово по совісгі.
Справа липова – кажуть про справу,
А я маю невтолену спрагу
І в морози вітатися з літом
Липоцвітом лишень, липоцвітом.
Люди звикли бруднитися словом:
Дубом – князем цим гордоголовим,
Та ще липою – золотою княжною,
Золотого липня золотою жоною.
Тільки в Латвії слово це любим:
Прекрасного легіня порівнюєм з дубом,
Прекрасну латишку порівнюєм з липою,
Аж я від розчулення віршами схлипую.
І садять при хаті по липі й дубочку,
Щоб липа розквітла красою у дочку,
А сни кремезнів, наче дуб, корінився
І тільки на липі-красуні женився.
Тож прошу вибачення, липо преніжна,
Чи не болить запанчошена ніжка,
Бо так ти вистоюєш на одній ножині,
Тож прошу вибачення, князю мій дубе,
Що липові справи – завжди в множині.
Що згадав порівняння, брутальне і грубе,
Бо мовиш про грубість – то й мова загруба.
Хай злі порівняння вріжуть нам дуба!..
БІЛА БЕРЕЗА
БІЛИЙ КІНЬ БІЛІ ЛЕБЕДІ
Іванові Миколайчукові
Біла коняка розкарякувата і стара
Яка возить свиням їдло і пійло
Часом пасеться на лузі
І чухається коло берези білої
Про що вони вдвох гомонять
Біла береза і білий кінь
Лишаються від розмови лишаї
І сиве волосся витерте об березу
На рівні людського людського зросту
І розуміння людського
Коли кінь чухається об лишаї
Все безпросвітно біло йому
На безпросвітно білому світі
Тільки часом летять і клекочуть
Білі лебеді в сивому небі
Вітер жене їх буря їх ломить
Не знають лебедині вири
Чого їх і хто їх мимоволі спиняє
Над оцим засвиненим лугом
Де чухається білий кінь старий
Об дуже білу і юну березу-присуху
Присохлу і мокру до сліз на корі
Сторчма стають лебедині потоки
У свинцевому небі у безтямному леті
Наче хочуть подати бодай крило
Цим білим-білим таким безкрилим
А юна береза колись боса ходила
По сивому лузі по білім морозі
А кінь колись молодим літав
І ніколи тоді не думав про небо
А білі лебеді колись одпряглися
Одпряглись од людей одпряглись од землі
Та ще співчувають стають сторчма
Над березою білою над білим конем
На оцим засвиненим лугом
І тяжко клекочуть і світ підіймають
До білого лету до білого клекоту
Аби тільки не поранитись
Об літаки.
СМІХ БЕЗ ПРИЧИНИ
Це було у серйозній школі
На вечорі поезії
Який відбувався вдень
На сцені сиділа президія
Учні сиділи у залі
Попереду першокласники
Далі за класом клас
Все серйозніший і серйозніший
Серйозні поети сиділи в президії
Разом з представниками
Міськвно і профспілки
Раптом два першокласники
Стали сміятись знічев'я
Зареготали непогамовані
Перший ряд почав реготати
За першим класом і другий клас
За третім четвертий і сьомий
Дев'ятий і навіть десятий
Президія наелектризована
Теж реготом вибухнула
Куди було дітись від реготу
Сміятись так всім сміятись
Сміюнчики над сміховинням
Пересміювались до різачки
Нічого ніхто так і не втямив
Сміх народився зайнявся погас
Всі були дивовижно освітлені
Всі були дивовижно добрі
Все я забув до біса
Де це було що був за вечір
Який відбувся вдень
Не забув лише доброго сміху
Який народився знічев'я
Ні від чого і ні над ким
Наступного дня директору школи
Оголосили догану
За сміх без причини
І мені стало
Зовсім не смішно.
КРИК ПІВНЯ
Крик півня у мені, як те життя, живе,
Крик півня у мені та аж на дні живе,
Аж вигортує сни дитинні він,
Аж пригортує сили синяві,
Криком кричаним, чорним пригортом,
Ще й. огортує дивним огортом,
Ходить кручами перекрутенними,
Полунощними, полуденними.
Ставить знаки він срібла-золота,
Тиша горлечком його колота,
Тиша хвостенем його метена,
Жаром-гребенем геть розметана...
Крик півня у мені – спів півдня аж на дні.
Крик півня в тишині – життя в самотині,
Та з простором зела, та з джерелом зірок,
Де півня буйного дзвенить мені урок...
ПОЕТИ І МЕТЕЛИКИ
На ювілеї одного поета
Я сказав одній поетесі:
– От візьми собі уяви собі:
Тобі призначив побачення...
Метелик.–
(Метелик справді влетів у кватирку
На ювілей...)
Поетеса трохи образилась:
– Хіба не вистачає мужчин?
Я не знаю, як приодягтися
До нього... до метелика...
Яку сукню... які парфуми...
Все вигадки... не для мене...–
...А я чомусь уявляв,
Як стоїть вона перед дзеркалом,^,
Вбік відсунувши каструлі й горошки,
І як вона чепуриться
Перед побаченням.... з метеликом...
Як вона лагідніє, ніжніє, пелюститься
І летить на листку берези
На побачення...
Потім забув я про цю розмову,
Як забувають про все на світі,
Заплутаний у буденщині,
З авоською хліба й кефіру
Став перед дверима власними
І просто на дверній ручці
Побачив... золотистого метелика:
– Я не метелик! – сказав метелик.–
Я – метелиця.
Я прилетіла на побачення,–
Сказало мені щось золотисте і ти'ихе,
Яке сиділо на дверній ручці
В золотистій сукні...
САМОТНЯ ЛАСТІВКА
Самотня ластівка на дроті –
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті,–
Чому ж без вирію вона?
Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
Її мина, її мина.
Чи, може, їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп'ястися з цілим світом –
Така печаль, що аж до дна.
Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.
До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна – і не одна...
Вірші Івана Федоровича Драча, які були опубліковані на сайті 7 березня 2005 року
БАЛАДА РОДУ
/Філософія життя
ВУЛКАНІЧНИЙ ЕТЮД (Козацькі могили високі)
/Україні присвячується
Як з моторошшя сну... (Уривок з твору
"ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА") /Філософія життя
БАЛАДА РОДУ
В мого роду - сто доріг.
Сто доріг у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто віків мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду,
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче,
Сто стежин у світ летить
Він - сто першеньку протопче...
Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу -
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу...
ВУЛКАНІЧНИЙ ЕТЮД
Козацькі могили високі -
Незгаслі вулкани вкраїни
Стукають пшеничні потоки
Із їх польової вершини.
В могилах похована мука -
Дідів перемолоті кості,
В могилах - кайдани онука,
Обірвані в праведній злості.
З сльози проростає зернина
І колосом зірку черкає -
В розливах пшениць потопає
Вулканна моя Україна.
Як з моторошшя сну,
Душа моя встає
Як тяжко жити їй
Вставати і німіти,
Питаю душу я:
"Душа моя, Ви є?"
Вона мовчить і є -
Лиш годі зрозуміти.
Чому мовчиш, кажу,
Чи ти вже не моя,
Чи тобі душно
Душе, до знемоги?
Чи так тебе,
Кайданить крутія
Крута мого життя
І хист мій пре убогий?
Мовчить душа з душі.
Мовчить мій цілий світ,
Загорнутий в лихі
В словесні целофани...
Пучками голими
З душі здираю лід...
Як ранить пучки ті...
Як душу тяжко ранить...
