Поетичні твори Ореста Корсовецького

Примітка автора:

Мені особисто після ліричних творів про кохання Осипа Маковея (поети-класики), чудових збірок з інтимними творами Інни Христенко, Олександра Вертіля, філософськи спрямованими віршами Лідії Компанієць дуже сподобалась поезія Ореста Корсовецького, у яких автор показує мужність людей, що працюють в тяжких умовах на благо країни, багаті душею та не втратили ані людської гідності, ані честі:

Через базальтові кряжі
Возив займисті вантажі,
І висікали трактори
Вогонь, гальмуючи з гори.

Шукав метал – торфи зривав,
Шліхи сушив, на спину брав,
Плечей розтертих не жалів!
Бо правді мало треба слів.

На просторах своїх всі долю вибирали,
І кожного в літа керує свій маяк.
Кого завів під скло, кого забув, як звали,
Кого хвалю й корю, кого не жаль ніяк.

Не ворог сам собі, на килими взірчасті
Життя не покладу в кімнати-сундуки.
Є схили кам'яні і блищини у пласті,
Де хлипання чобіт і запах осоки!

Є на світі романтики!
Чесні вірші в мішку,
А в траві діамантики
Чи роси, чи льодку.

Раджу всім чоловікам детальніше ознайомитись із збіркою "Над слідом ведмежим намет". Приємного Вам перегляду!

     Багато років автор цієї книги працював учителем на далекій Чукотці. Свої знання про цей край, досвід, спостереження над незвичайною природою він намагається передати у колоритному, запахущому слові..
    До збірки увійшли і твори екологічного спрямування, з уболіванням про природу й рідну культуру, є в ній цикли, присвячені Криму, землякам-українцям, вірші-спогади про повоєнне село.

    Вірші, художнє оформлення передруковано зі збірки автора "Над слідом ведмежим намет", Київ, Видавництво «Радянський письменник», 1989р. Художник І.В.Валькулова

http://www.ukrlife.org/main/uacrim/korsov.html

    Орест Корсовецький - поет, публіцист, фольклорист і педагог. "Їй-богу, талановитий!" - так писав Максим Рильський про О. Корсовецкього в одному з листів до редактора журналу "Дніпро" Олександра Підсухи. Народився Орест Іванович 9 серпня 1925 року в селі Клембівці Ямпольського району Вінницької області в учительській родині. Як згадує він, вся його дитяча пам'ять "була перевита піснями". Батько записував народні пісні, часто навіть ночами, граючи на скрипці, співав їх.
На початку війни з гітлерівською Німеччиною батьки вчителювали в Романківській семирічній школі, що на Дніпропетровщині. Як тисячі людей евакуюватись не змогли. Шістнадцятилітній Орест стає членом молодіжної підпільної патріотичної групи селища Романково, бере участь у партизанському русі.
    Перші проби пера О. Корсовецького відносяться до 1941 року, коли за наказом командира підпільної групи він написав тексти листівок, вірші про народну боротьбу, а також пісні, що виконувалися на відомі мелодії. На третій день визволення Дніпродзержинська О. Корсовець-кий був уже в лавах нашої армії. З боями пройшов через всю Україну, закінчив війну в Чехословаччині. Демобілізувавшись у 1948 р., вступив на заочний відділ Немирівського педучилища Вінницької області. А через два роки вступив на заочний відділ філологічного факультету (спеціальність - українська мова та література) Вінницького педінсти-туту. Закінчивши вуз, став учителювати. Почав друкуватись в районних газетах. В республіканській пресі, в журналі "Дніпро" виступив уперше 1957 року. Важливу роль у формуванні таланту О. Корсовецького зіграв М. Рильський.
    Доля закинула поета на Чукотку, де він прожив 21 рік. Учителював, навчаючи дітей чукчів, евенів, ескімосів. Майже щоліта вербувався робітником експедицій грунтознавців, ботаніків, геологів. 1987 року, ставши пенсіонером, О. Корсовецький повернувся в Крим. Цього ж року вийшла перша збірка його поезій "Над слідом ведмежим намет", яка засвідчила прихід в українську літературу митця з своєрідною манерою, своїм "душевним камертоном": "Все душею беру, на людину учусь". Уже в його першій збірці простежуються найпримітніші риси поетики, зорієнтованої до художньої неповторності. Поет дбає про виразність вірша, настійно шукає нових прийомів, виражально-зображальних засобів, тяжить до мистецького синтетизму, збагачуючи вірш елементами суміжних мистецтв - музики, живопису, театру, хореографії. Ліричний герой О. Корсовецького - романтик, сповнений жаги незвичайного, невтолимо прагне "дивизни чуда". Поет відкриває "чудо романтичне", малюючи крайсвіття - Чукотку. У краю снігів, сурових зим, коли морози "градусники рвуть", а влітку допікають "хуртовини комарів", є багато такого, що викликає радісний подив захоплює красою. Дорогоцінні розсипи краси поет знаходить як у природі, так і в середовищі людей. Пречудесна "дивизна" відкривається йому в душезлитті людей різних національностей, котрих "Чукотка заманила", коли "мова рідна і мова дальня" постають в образі "польових букетів", коли святкує торжество "згоди і ладу серед націй і рас". З справжнім натхненням написані вірші про чукчів - цих дітей тундри - чесних трударів, що "серцем спасибі кажуть".
    На далекій Чукотці - в цій стороні моховій, сніговій, поет ні на одну мить не забуває про землю батьків, рідну Україну, яка являється йому в спогадах, в снах. Автор виходить на поетичну розмову з М. Рильським, О. Довженком, О. Підсухою. Йому здається, що ось уже разом з братами співає "мамині, рідні пісні".
    У збірці є ряд віршів, у яких відлунює ехо війни з гітлерівськими загарбниками. Виділяється серед них балада героїко-трагедійного змісту "Безсонний трубач", у якій поет по-своєму одкриває романтичні "дивниці", вірші про край героїчної слави - Крим. Окреме місце у творчості О. Корсовецького посіли вірші про трагедію кримських татар. Нові ліричні твори поета сповнені глибоких роздумів, хвилювання про долю суверенної України. Письменник виявив себе талановитим полемістом. Більше дев'яноста публіцистичних статей він присвятив викриттю войовничого великодержавного шовінізму та різномастих ворогів молодої Української держави. Лауреат премії імені Івана Огієнка.
    Орест Корсовецький увійшов у літературу і як талановитий публіцист. Його повні пристрасті, емоційного спалаху і глибини думки статті скеровані на утвердження національної ідеї, присвячені різним сторонам відродження української культури. боротьбі за розквіт української мови. Авторське гостре перо розвінчує великодержавницький печерний щовінізм, котрий так шаленіє в Криму. Сотні його статей будуть і далі на духовному озброєнні нашого народу. Орестові Івановичу Корсовецькому 0 поетові, педагогу, просвітителю присуджено премію імені Івана Огієнка.
    7-го вересня 2000 року не стало нашого спільника по перу, славної людини, людини принципової, чесної. Гірко думати, що він так і не діждався виходу збірки поезій, книжки публіцистичних праць.

Не проклав ніхто шляхи
Кочовій бригаді.
Виринають пастухи
В дзвоннім снігопаді.

Тепло тільки на душі
В пухлій кучугурі.
– Добрий день, товариші!
– Єттик, тумгатурі! *

Вертоліт робив тут круг,
Сів між білі схили.
Гинув ужгородський друг –
Лікарі спішили.

Радо мову повели
Ми на перекурі:
Кров йому свою дали
Наші тумгатурі!

Друг одужав і пішов
Відкривати руди –
Помогла чукотська кров,
Благородна, люди!

Оленярство! Вічний рух!
Довгі перегони!
Біснування завірюх!
Холоднечі дзвони!

По родовищах мохів
Далі, далі й далі
Обвинули пастухів
Вихорів спіралі...

Знову зустрічі діжду,
Мови вечорами.
Наморожений прийду,
Палений вітрами.

Де мої оленярі?
Стадо під горою –
Гул копитний при горі
Ніби шум прибою.

Хрускіт-хрумкіт моховий!
Стукаються роги!
Ліс гримкоче роговий,
Гір лункі відноги!

Крик пастуший по снігу
В паді котить хмурі...
Скину шапку на бігу –
Єтти-и-ик, тумгату-у-рі!

* Так вітаються чукчі при зустрічі.
«Єттик» перекладається як «добрий день!»
(насправді «приїхали!», «прибули!»).
«Тумгатурі»– «товариші», «друзі».

ТИНЕЛЬКУТ

У кухлянці, малахаї
Тинелькут – як абажур.
Хмар кошлаті виснуть зграї
Мов у небі купи шкур.

Скелі рве зима сердита,
Лусне лід береговий,
Б'ють оленячі копита
В тихий бубон сніговий.

В ночі темні, неласкаві
Недалеко до біди:
На снігу квітки криваві –
Росомашині сліди.

Вививаються з вітрами
Снігу ріки і струмки,
А по тундрах за стадами
Проти вітру йдуть вовки.

Днинка нині сіра-сіра:
З ночі нижче сорока.
Тинелькут білує звіра,
Схожий трохи на божка.

У морозному тумані
Сніг рипів та бій кипів:
Вовк душився на аркані,
Вовк на чааті* хрипів!

Добрий час у Тинелькута:
Став великим пастухом!
Тундру з'їздить вість учута,
Вилинає з каюром!

То-то буде кочувати
Хвальна слава між людей:
Вовка чаатом піймати?
Вовка в тундрі? Ка-к-ко-мей!**

* Чаат – аркан (чук.).
** Какомей! – вигук здивування у чукчів.
Приблизно перекладається як «оце так так!».

Котить краба шквал по косі рябій.
Знавіснів тайфун, океан штормить –
Буруни киплять, крабів б'є прибій,
Океанський шир, як війна, гримить.

Залетів циклон за полярний круг –
Я іти берусь, я на вітер ліг:
Запізнився друг, забарився друг –
Чи погоди жде, чи в путі знеміг.

Може, сам прийде, вже давно пора,–
Я навстріч іду, на круті верхи,
З кам'яних зубців – снігова кура,
І між скель та гір наших два шляхи.

Я і сам такий, доки друг такий,
Що в біду замчить відвести біду.
На лиці марний, сам собі важкий,
Йде до мене з гір, бо на друга жду.

Я не сам вернусь, придаю ходи,
Я біжу на крик: ніби голос чуть!
Океан гуде, покришив льоди,
Гримотять вали – як гармати б'ють..

Аж серце з остраху холоне...
Що затріщало?.. Що було?..
А сонце, бистре та червоне,
Зайшло за обрій і зійшло.

Товариш, як Еней, регоче:
Злякав сохатий зліш біди!
А тундра кряче та гелгоче,
Багато ґвалту і води.

Встають мої мінералоги,
Злітає сонце вище трав,
І відходились наші ноги,
І хтось Чукотку навіть кляв.

І на озеречко тремтяче
Летить, як хуга, дичина.
А тундра кряче, кряче, кряче,
Гелгоче – пишна, весняна...

В людній залі чекання рюкзаки й чемодани,
Плач малих неслухнянців, пелюшки, пляшечки.
Живемо як спартанці, говіркі нічліжани,
Розмовляємо лежма, очі в сірі шибки.

Побувалі в бувальцях обіклались книжками.
Пахнуть свіжим морозом ходії-нудьгарі.
Чукча згадує Київ: зустрічали квітками
Знамениті каштани на Печорській горі.

Молодята веселі рушники подавали,
Вигравали музики, бо вірнісінький друг:
Пам'ятає киянин снігові перевали,
Білі дюни туманів, рудні жили навкруг.

Чукча згадує Київ, прилітав у Мінводи,
Бачив Рим та Афіни по охоті своїй...
В небі гугіт моторів: льотчик робить заходи,
За вікном запотілим вихровий сніговій.

Колотнеча! Содома! Нас повинні забрати!
Сів четвертим заходом відчайдушний пілот.
Летимо, командире! Тут рукою подати,
Зовсім близько додому: кілометрів п'ятсот!

Підступає дрімота в тісноті фюзеляжу,
А літак, мов билину, хуговій туронув,
Пробігає в кабіну командир екіпажу,
Поспішає злетіти, поки вітер не здув.

Божевільні циклони, часто ломить суглоби,
Не окинути оком цілину снігову,
Тільки місце у світі до моєї вподоби
На широтах високих, де я радо живу!

ДОБРОВОЛЬЦІ

Болота і гори,
Замерзлі грунти.
Лягли на опори
Обвислі дроти.

В широкій долині
Багаті піски,
Від холоду сині
Північні струмки.

Піски і метали,
Весна трудова,
Гірські перевали,
Вода громова.

Спинились бригади:
Сніги припекло –
Ревуть водопади,
Опору змело!

Прогнози погані
З річок і боліт.
В краплистім тумані
Завис вертоліт.

Робота завзята!
По шию вода.
Крута,
біснувата,
Б'є хвиля руда.

Крижини – як стріли
На злій бистрині.
Та знов заяскріли
В бригадах вогні!

З долини бічної
Струмки телеграм:
Потрібні герої!
Не терпиться й нам.

Довгі зойки гагар.
Гальки скрегіт і грюк.
Річка,
біла від хмар,
Кілля шарпає з рук.

В божевільну ріку
Воду ллю із чобіт.
Вліз на гальку дзвінку
Наш розтерзаний пліт.

Сидимо при вогні.
На Чукотці весна.
Тихі сонячні дні –
Дивизна, дивизна!

Рік сплелись рукави,
Павутиння проток,
Мохоїві острови,
Перша зелень осок.

Верещать кулики,
В тундрі гелгіт гусей,
А на скрутні ріки
Лось полює мишей.

Тундровичка-ріка
Пахне мохом боліт.
Подається з ривка
Упоряджений пліт.

Клянемо знов ріку –
Спом'янули чортів:
На лихім стирчаку –
Дибом спарка плотів!

Порятуймо з біди!
А поріг – як різак.
Добуваю з води
Задубілий рюкзак.

Торохкоче, гуде
Кам'яна вузина.
Що попереду жде?
Дивизна, дивизна!

Ведуть нас ріки повороти.
Стукоче камінням потік,
А чуємо тупіт піхоти,
Мій друже,
солдати навік.

Неначе ідуть батальйони
В глибинах туманних ярів.
Неначе шумлять ешелони
При селах з одних димарів.

Все чуєм,
довічні солдати,
Перестук обозних коліс,
Коли торохтять перекати,
Де простір мохами обріс.

Не дома старієм, білієм,
Коли подобріє зима,–
За пізнім густим сніговієм,
Де лебедя перша сурма.

Своє ще в постелі відлежим,
І все це найкращі літа –
Намет наш над слідом ведмежим
І тундр мохових рівнота.

Ми знов на полярному колі,
На скрутні в'юнкої ріки.
Сьогодні на рудному полі
Поставили перші вішки.

Тумани, тумани, тумани.
В ефірі вечірня Москва,
Нічні й світанкові земляни,
Тривожна доба світова.

І нам споминати не годі
Останні патрони з кишень,
Густі канонади на сході,
Пайки по сухарику в день...

Розважливі голови білі,
Вивчаємо схили круті.
Десь буде на рудному тілі
Остання чаївка в путі...

Не баєчка все незабуте,
Не гине в безодній пітьмі,
Витворює душу, якуте,–
Це совість і правда самі!

Іниста хатина, руда пічура,
В палючих морозах мисливська пора.
Звірині стежини змережили сніг,
Де чати лисичі, де соболь пробіг.

Тупцюють куріпки, не лічено сов,
Сліди росомаші, сохатий пройшов.
Пребілий, па мить горностай постає:
На дюні пребілій лиш тінь видає.

Гребеться в заметах песець-мишоїд.
Приваду поставлю, капкани під слід.
Злодюжка лисиця мисливця глумить:
Лиш заяча лапа в капкані стримить!

Жар-іптиця весела в моїй пічурі,
Тепло на добраніч і сніг у відрі,
На синім віконці гілля снігове.
Морози шипучі! А тундра живе.

ДОННЕ ДЖЕРЕЛО

Зима така, що градусники рве.
Вузить ріку тороччя льодове,
Димить ріка, морози не скують:
У глибині джерела донні б'ють.

Дружино люба, вже немолода!
Течуть літа і справді, як вода,
І їх ріка зимовою стає,
І все її мороз не закує!

Сядь коло мене бавити внуча.
Кохана, прихилися до плеча!
Люблю тебе сьогодні, як раніш,
Нехай зима з роками холодніш...

ДРУЗІ

Між гори, скеллям короновані,
Проносить повінь стовбури,
І шелестить у дзвоні повені
Коріння,
кілля без кори.

Пливе на бронзовому корені –
Мов коліща,
скрипить кулик,
А ночі, в загравах, незоряні,
Не погамують птичий крик.

Над чорториєм скраю Азії
Вкипає риба в казані,
І перемоклий син Абхазії
Онучі сушить на вогні.

Полтави син мугиче арії,
Харчі виймає з рюкзака.
Несе до гурту син Аджарії
Відро сухого молока.

В бескетті гір ліси модринові,
Внизу туману баранці,
І в каюку Чукотки синові –
Маршрут по спіненій ріці.

Там гори холодом обколені,
Там кочовий пастуший стан,
Там по високих тундрах олені
Виходять пити океан.

А ми, скитальники за оловом,
З туману вийшли до ріки.
Тут, під руйновищем оловом,
Каситериту шпичаки.

їх принесли рікою блудною
Щити і башти льодяні?
Чи залягло багатство руднею
На всій лункій широчині?

Пласти і камені запитую,
Говорять камені й пласти –
І нам протокою замитою
Брести, брести, брести, брести.

І над берізкою повзучою,
У свистах-плачах куликів,
Аджарські вислови заучую
І дзвонні звивини струмків.

І під горою двоголовою,
Де заполярний птичий рай,
Слова абхазькі віддаровую,
Сніжинки падають у чай.

В снігах пташина білогруда.
І ні куща, ні деревця!
Майне-мигне секунда чуда –
Нам вихорошує серця.

Весною обрії незгасні,
Гудіння виталих джмелів
І птичі танці як сучасні –
Все так нас тягне з кукулів! *

Та ще яких нам щастя-долі,
Коли чоломкне добра мить -
І мінерал сяйне на сколі,
І залп рушничний загримить.

Не зануджусь! Цікаво жити!
Бо треба часу для нудьги,
Бо скільки зором охопити –
Секунди чуда навкруги!

* Кукуль – спальний мішок.

РОМАНТИКИ

Б. М. Рильському

Комарина симфонія
По блакитних ночах.
Комарина колонія
День у день на плечах.

Страхота! Інквізиція!
Комариний потік!
В пухирях експедиція,
Звір на сопки утік.

Рятівні хімікалії?
Мацюпусінький строк!
По наметах баталії
І зірки цигарок.

Пологи-рятувальники
Наша кров облила,
І метуть вимітальники
Комарині тіла.

Ух ви, гаспиди-лірики!
В полотнянім чохлі
Хто складав панегірики
Цій безлюдній землі?

А замурзані стоїки
Коло вогнищ сидять,
Про легенди героїки
Гомонять, гомонять...

Є на світі романтики!
Чесні вірші в мішку,
А в траві діамантики
Чи роси, чи льодку.

Смоляними пітонами
Кедрачі повились,
З кам'яними драконами
Обнялись і оплелись.

З лебединою сурмою
День великим стає.
З комариною турмою
Мерзлота відтає.

І махають крилятами
Пташенята з трави.
І блискочуть агатами
Річкові острови.

Над сухими річищами
Виснуть тундри шматки.
І гримлять чоботищами
Ходії-диваки.

Треба рвати торфовища
Там, де рудні вузли.
Комарині нуртовища?
Не таке прожили!

Василю Юхимовичу

У нас комунальні турботи,
Де стали ми швартом своїм:
Гримить жовтостінний напроти,
Як з масла, модриновий дім.

Модерні там грякають диски!
Що нині за танці такі?
Конвульсії, корчі та виски –
Веселощі добрі людські?

Виважують двері, нівроку,
У нас децибели гучні!
Кидається лось у протоку
Од них в лісовій глушині!

Вслухаюсь –
ні складу, ні ладу.
Чи я від епохи відстав?
Василю, іду на пораду!
Чайковського щедро постав!

Бетховена, Лисенка, Глнжа!
Космічний хай, атомний вік –
У них що краса, що наука!
Кого ж це хитає убік?

Модерні ми вірші листали –
Слова не кладуться в думки!
Ті вірші нам з рук опадали
На сніг, на торфи, на піски.

Погану, Василю, прикмету
Я серцем углиб зачерпнув:
Поетову книгу з намету
Сусід безнадійно шпурнув.

А носить у тундри студені,
Читає мені при вогні,
Василю, потерті в кишені
Твої українські пісні.

Співучий, думливий поете,
Василю! З якого гнізда
Вихлясте-горласте усе те
Іде як ногайська орда?

ОСІННІ ГРОЗИ

Диво й лихо у дні листопадні!
Хмари з півдня гримучі пливуть,
І шаліють дощі непроглядні,
І гриби аж моховища рвуть.

І течуть вогняні галузисті
Блискавиці, немовби річки.
І ріка вся у жовтому листі,
Мов побиті несе блискавки.

І ні вийти, ні дров наколоти,
І зогиділи байдики нам,
І злостуємо ми без роботи,
Дратівливі, аж слухати страм.

Котять, котять японські циклони,
Лежимо без веселих надій,
В головах амонітні патрони,
Вколо грім по терасі крутій.

Не життя, а дрімота й нудота
По наметах давно взаперті.
Золоті це години – робота...
Далебі, це й літа золоті!

Дощ по тенту гуркоче над нами,
І моховита пахнуть грибні,
І кишать, і кишать блискавками
Непогодні актовані дні.

Вогонь бівачний.
Розмова жвава.
Крик чайки плачний.
Роса сріблява.

Модрини зрідка.
Ріки гурчання.
Сова-сусідка,
Очищ палання.

Як горді замки,
Як дивні храми –
Гори відламки
Між туманцями.

Дня молодого
З-за гір струміння.
Що без такого?
Душі дубіння!

Біла ніч видзвонює струмками.
Треба спати, все-таки це ніч!
Під пахвами промені сніпками –
Ходимо, бо чудо навсібіч.

По озерних мочарах-низинах
В дзюркотах полярної весни
Турухтани – шиї в пелеринах –
Ну, іспанські гранди з давнини!

Кремові, малинові, лілові,
Райдужні, мов з іскрами слюди,
Пелерини – дива кольорові:
В світі дві однакові найди!

Розпалалось небо, як з підпалу.
Тряско через гульбище нічне
Повзає бульдозер по відвалу,
Золото стягає промивне.

Електричний, атомний, космічний
Вік жене бульдозером піски...
Ну ж і закрашають край північний
Турухтани, пишні кулики!

А без цього... душі й ті в автолі!
Покапали тундру мохову,
Ганимо відвали чорні й голі,
Золото, що схоже на халву...

В нас чуприни зльодовіли, нам одежу розрізали:
Хоч бульдозер утопили, ми усі повипливали.
Зупинилася колона, трактор хатку підтягнув,
Одчаяка трос чіпляти у проломину впірнув.

Випірнає серед льоду, ухопився за крижину,
Гоготить: температура, киньте, хлопці, аспірину!
Другий, третій одчаяки вирнуть, наче лахтаки,–
Деревини під водою, велетенські топляки.

Наладновують супрягу трактористи вимисливі.
Ось де правда нещербата: живемо у колективі!
Упірнають одчаяки, плеще-хлипає пролом,
І блищить у бригадира лід на шапці, як шолом.

Інші річку б'ють ломами. Скільки льоду накололи!
А скалки січуть обличчя, вітер смикає за поли.
У сухе перевдягаюсь. Не тримайте, не годжусь.
Не дозволю йти за мене, я вже краще простуджусь!

От і ревисько моторів, і залізне скреготання.
Витягаємо бульдозер під сороче галасання.
Надять тракторні колони лісотундрових сорок:
Забаряємось – м'ясиво розхапають з тарілок.

У хатині на полоззях, у кабінах ми поспали.
Хто лишалися сухими, ті усі погримували,
Наковтались аспірину, може, й нас те не мине,
Тільки от як дивовижмо: хто впірнав – і не пчихне!

ДУХ НЕПОКОРИ

Перекати шиплять: закресали шугу
Береги, в діаманти оправлені.
Землю іній сріблить, за плечима вагу,
Мокрі плечі, блискучі, надавлені.

Правий берег сипчук, правий берег крутяк,
Стрімовини у блиску іскристому.
Вітер шапку зірвав, довбонув у рюкзак,
Покочуся по схилу щілистому...

Впертий ходить, гребе, впертий гору довбе!
Ради цього життям одаровано!
Хто сидів, мало жив, занехаяв себе –
Ні в думки, ні за плечі: змарновано!

Перекати шкребе, ніби терка, шуга.
Долю сам обирав, не досадую,–
Вітер зліш, а я теж, за плечима вага –
Хрускочу, а несу, душу радую.

По моренних валах, по ущелинах лід,
І провали чатують ощирено.
Скількимога живу: за один перехід
І в думки, і за плечі назбирано!

ГАРИКАЛО

На хоробрість не вбого, і душа не плюгавиця.
Ми на те і призначені, а держава – це ми.
Іспитують відвагу крутизна-працедавиця,
Перевали захмарені, амонітні громи.

Працювали ми палко, ну і що ж: осоромлені.
Горлодер вповноважений печінки прошкріба,
Вміє брати у шори, очі в душу устромлені,
Не порада – нотація, не розмова – грізьба.

Не дались на поталу, не дались па стидовиська.
Не спинились, окликнуті, тиша в вухах дзвенить...
Та яка знов робота? Ми хіба поштурховиська?
Все шукає провинника, всіх невмійло чорнить.

Ти уже не лавина, порохно напосідливе.
Ти, ганебна трухлявино, не пили, не плями.
На гонорство пиндючне, на стращання поїдливе....
Ми навіки ображені, а держава – це ми!

Який тропічний світлопад
В погожі дні травневі!
Огненний сніг – не рафінад,
А друзи кришталеві.

Небесну вбрали голубінь
Крижинки, ніби скельця.
Під ними тиша і теплінь,
Задиристі стебельця.

Тут мерзлоті сто тисяч літ,
Та в буйному промінні
Ще у снігах красує цвіт
В затятому борінні!

Сто тисяч зим, сто тисяч зим
Бої, бої уперті,
І відтає живе живим
В ненависті до смерті!

Даритель світла і тепла,
Нехай живе Ярило!
Під снігом тундра зацвіла!
Гори-палай, Світило!

Розгонь же ночі по ярах,
Малинові, янтарні,
Де я і стовпиком ховрах –
Язичники полярні!

Джаліля згадують татари.
Ріка турляє валуни.
Лососі, схожі на сигари,
Шумливо скачуть з глибини.

По тундрі місячна стежина,
По аметистовій росі.
Табунна крикнява русина
Отаборилась на косі.

Як добре в лементі казарок!
Живи, дивись і вислухай...
Болотний звіку закамарок?
Валунний закуток? Нехай!

І на краю землі своєї
Їй сєрце-душу віддаси,
Збагнеш, чому писав для неї
Олівчик смертника Муси.

ПАМ'ЯТІ
ВОЛОДИМИРА ПІДПАЛОГО

...може, стрілом
червоним
сивий холод десь уб'ю...
В. ПІДПАЛИЙ

У дзвоні весни набухають протоки,
Струмує вода по льоду,
І затінок мерзлий пощипує щоки
На першім ведмежім сліду.

Уплине півсонця в ущелини, схили,
Півнеба охопить вогнем –
І ми на осоння, на дрюччя і брили,
До слова погрітись ідем.

От ми посідали, як стомлені птиці,
І мов зупиняється час,
І промені, наче бабусині шпиці,
Стримлять під пахвами у нас.

Де схлипують гучно болота торфові
І тиша у івухах дзвенить,
Нас дружать поети. Живі і здорові
І хто вже під каменем спить.

Витками пливе на брусничник відталий
Тріскучого вогнища дим.
От знову поет Володимир Підпалий
І справді належить живим.

Бо правда: співають, як плачуть, дівчата
На злих пожаринах війни,
По вікна солдатова, батькова, хата
Втонула в гінкі бур'яни...

В ріці між німих кам'яних вертикалей
Випучує кригу вода,
А в душах – скорботу, поете Підпалий,
Твоя непоправна біда.

Лишається оладок живим на достаток,
І в серце нащадки беруть:
Одні –що для хатніх ошатних кімнаток,
А другі – в застудливу путь...
От ми сидимо над вогнем догорілим,
І лід у протоці поплив,
І справді Підпалий розкотистим стрілом
Сьогоднішній холод убив.

Він статок душі заповів молодої
І нам у холодні краї,
Де вічне безмов'я мерзлоти рудої
І наші розмови, чаї.

Не гріє серця хутровина овеча.
Б'є дівері узимку пурга –
І лихо, яік рядом душі холоднеча,
І дика полярна нудьга.

йдемо по маршрутах землею цією
І носимо шрами від хуг,
Та в інеї білім не мерзне душею
Поету Підпалому друг!

Пурга у міжгір'ї, а схили у квітах,
Прийшла і на північ весна,
І сяйно блискоче у нас, відігрітих,
На куртках луска льодяна.

ЛИСТ ДО КИЄВА

Н. А. Підпалій

Довгі, довгі, довгі ночі тихоплинні,
Морозно у хаті, паморозь в кутку,
Вітер за шибками, співи хуртовинні,
Знову десь тижнює пошта в літаку...

Клопотом багатий, марно днів не трачу,
В дубленім кожусі зрання на ногах.
Землю, де зростали, щастя та удачу
Учням передати я бреду в снігах.

Діти-північата, чукчі та евени,
Тундру малювали, ягель мав туман,
Плетиво озерне, ріки ніби вени,
Сопки-піраміди, пташник-океан.

Смішно малювали, щирі та старанні,
Бистрих «метеорів» льоти на Дніпрі,
Київ на Подолі, синій на світанні,
Бронзовий од сонця Київ на горі.

Знають теж від мене діти в інтернаті
Шепоти пшениці, жайворона спів,
Соняшників море, ясени листаті
Й села, села, села в рівняві степів.

Тундру полюбив я, сонцем не зігріту,
Жолоби-долини, гори, сніг і лід.
Тільки виглядаю Вашого привіту
З київської кручі, де у мене рід.

Так що привітайте вірші недоладні!
Рідними словами клалися в думках
Дома та в дорозі – в ночі сніголадні,
В тракторній колоні, в будці на санках.

Ох і дожидаю київські вітання,
Вашої турботи літери стрімкі!
Відьмиться погода: даху гримотання,
Ожеледі дзвони й брязкальця дзвінкі...

Тиждень непогода, тільки вітер чути,
Гул, як у вагоні, гул, як у млині,
Вітер за шибками, білі снігокрути...
Добрий, чесний друже! Напишіть мені!

Аж чуманіє голова:
Важенний труд – знайти слова!
Сходив невичовгалий шлях –
Стома багаттями пропах!

Найшов, і слухав, і радів,
Де не шанують гараздів,
Де коло серця сірники
І лиш до травня літаки.

Стада оленячі стеріг –
Тримав, ловив, як олень біг,
У хмаровинні мошкари
До гір виводив на вітри.

Через базальтові кряжі
Возив займисті вантажі,
І висікали трактори
Вогонь, гальмуючи з гори.

Шукав метал – торфи зривав,
Шліхи сушив, на спину брав,
Плечей розтертих не жалів!
Бо правді мало треба слів.

Обтрушуючи пил байдужого спокою,
Вивідувач дивниць, романтики шукач,
Ану розмовлюся по щирості з собою,
Чим жив і що робив, за все відповідач!

Ні літо, ні зима, травиночки тендітні,
Купини мохові, розколини в льоду,
Та навіть уві сні у паді непривітні
Далеко від шляхів охотою іду!

У тундрі поміж гір, у мокрому наметі
В недовгу білу ніч ану погомонім,
Хто в пам'яті живе, хто в карті і планшеті,
Хто безвісти пропав усім життям своїм!

На просторах своїх всі долю вибирали,
І кожного в літа керує свій маяк.
Кого завів під скло, кого забув, як звали,
Кого хвалю й корю, кого не жаль ніяк.

Не ворог сам собі, на килими взірчасті
Життя не покладу в кімнати-сундуки.
Є схили кам'яні і блищини у пласті,
Де хлипання чобіт і запах осоки!

Не побудувати часові загату,
Та його вертає темрява нічна:
Скільки віку жити сивому солдату,
Доти буде, буде снитися війна!..

Хвилі поперечні, струмені червоні...
Брьохають снаряди, бризкає намул...
Тісно, дуже тісно з танком на понтоні!
Щуляться солдати, стоячи впритул...

З белебня крутого черги кулеметні.
Черги автоматні з лоз берегових...
Форкнули від криці кулі рикошетні –
Стоячи, я знову скрикнув і затих...

Сни багатолітні, зарубки незгладні!
Правдою свячені мариська нічні:
Все для перемоги, все віддати ладні,
Стоячи вмираєм навіть уві сні...

Де роса ніби град, де гелгоче весна,
Де морози термометри рвуть,
На дорозі моїй з душ у душі луна
І розмова скорочує путь.

В стороні вітровій, в стороні моховій
Скільки рік-плутаниць обійшов,
Як багато почув на дорозі своїй
Перегомону здружених мов!

І гуцул, і хакас, і лезгин, і чуваш,
По терасах йдемо кам'яних,
Нам усім голова спільний розмисел наш
Коло вогнищ гарячих нічних.

Я душею багач від пісень і думок,
Що забрали сюди на шляхи,
На торфи і піски, на витючий струмок,
Де пакуєм відмиті шліхи.

Я між гір і лавин рознемігся в путі,
Від гудючого вітру оглух,
Чукча упряжку гнав поміж схили круті,
Доглядів мене чукча-пастух.

Звіробій-ескімос мчав на поміч до нас,
На вельботі повіз до тепла.
Будьте згода і лад серед націй і рас!
Міць велика – сім'я немала!

УРОКИ

Кривда, совістю не мучена, правда реабілітована,
Сивиною запорошені, поруч сім'ями живуть,
Правда, стріляна, морожена, по етапах конвойована,
Кривда, орденом відзначена, де й за віщо – каламуть...

У будинку велелюдному під периною гагачою
Занедужала -занишкнула кривда, пам'яттю слаба,
Стала кривда то безтямною, то глухою, то незрячою:
Обложили-наполохали вічні сором і ганьба.

Правда визнана спогадує скелі, гагами обселені,
Ріки, торфом підфарбовані, по ущелинах вітри,
Льодом жилаві родовища, пишно хмарами застелені,
Кривду, міцно впорядковану, пересилки, табори.

Стала правда говорющою, не барачною, державною,
Правда, карана, мордована: ніч найбільша не навік.
Стала кривда (потайливою, стала нечестю безславною,
Стала, стала полохливою: правосуддя час прорік.

В кабінетах потривожені, на гарячому уловлені,
Затряслися діти кривдині, що не скрізь перевелись.
В честі, шані діти правдині, на лихе не настановлені,
Діти, зморшками посічені, молодіші, ніж колись.

Ошукались внуки кривдині, до начальства прилаштовані,
Лобуряки порозбещені, кривуляючи, живуть.
Не байдужі внуки правдині, душі, тванню не блоковані,
Тільки совістю кермовані, що збагнуть – далеко чуть!

Від шибки впали зайчики блідаві,
Де квіти розгорнулись килимцем.
Сидить вона під берестом на лаві,
Сидить вона, задумалась тихцем.

За хатою дорога пов'юнилась,
А там поля і вибалки круті.
Полола там вона і притомилась,
Зсутулилась вона у самоті.

Задумалась моя старенька мати
Під берестом в пахучім холодку,
А сутінки вливаються до хати,
І світяться черешні у садку.

Співає. Падають горіхи,
І шелестить кругом пітьма.
Співає так собі, для втіхи.
Про когось думає сама.

Над осокори пісня лине
І душу, душу забира,
А хтось за плотом гине-тине,
Хтось блідне, в'яне, завмира.

От за ворота вийде мати,
А (він отут! Чого прийшов?
Чого спинився коло хати?
І скільки раз йому казати:
Немає часу для розмов!..

Стоїть понурий і несмілий
Серед дороги в пилюзі.
Скорбота у сорочці білій,
Розпука в синім картузі...

За косогором нива й нива,
Дороги – мов паси.
А ген-поген і досі злива
Натискує баси.

Над нами хмари – білі, карі,
Між нами сміх і сміх:
Везли котки, бо сохли ярі,
І намочило всіх.

От і веселка па погоду.
Глянь, як розвився дуб!
Підеш удосвіта по воду,
А там води – по вруб.

Залишається латка
Трав'яна коло броду:
Не викошує жатка,
Бо заїде у воду.

Лине день вогкуватий
В далечінь безголосу.
Мій товариш чубатий
Намантачує косу.

Просить пісні хуткої
Під роботу співати,
Просить пісні такої,
Щоб йому танцювати...

Висне хмара лапата,
Зілля чоботи росить.
Подивіться, дівчата:
Аж навприсядки косить!

Скрип і плескіт перевозу,
Золотарник і куга.
На півнеба понад лози
Розфарбована дуга.

Між лататтями дзеркала.
Розмовляє хтось, гребе.
Змалювала, захитала
Хвиля плаття голубе.

А веселий*вітру повів
Одхиляє з-за верби
У сердитих риболовів
Капелюхи – як гриби.

КРИМСЬКЕ ПІШОХІДДЯ

Хай Вам доля присудить пройти
сто доріг...
М. Т. РИЛЬСЬКИЙ

Харчі та ковдра за плечима,
Ще пишне сонце не зійде –
Дивлюсь веселими очима,
Куди дорога поведе.

Мішок на цямриння зелене –
З води усмішка визира,
І це від ременів у мене
Нова на одязі діра.

Туман у простороні синій,
На дике урвисько мій шлях,
Де в чагарях Заліт Орлиний
Неначе в синіх реп'яхах.

І вище вгору, вище вгору
Збігає стежка сторчова...
Куди в галактику прозору
Моя воліє голова?!

Печера, скраяна водою,
Щілисті кручі, вітру шал,
І глибоченний піді мною
Долини синьої провал...

Краса не писана, родима
Моїх очей і серця жде –
Піду з веселими очима,
Сама дорога поведе!

Піду горою, за горою,
І де ночівля, де їда –
Гадки та розмисли зі мною
І мандрівник Сковорода.

Хвилі, розкошлачені, бурхливі,
Зарябіли в морі голоснім,
Ніби ринуть коні білогриві
В превисокім льоні голубім.

Вистрибає в морі штормовому
Силянка малинових буїв.
Накотила в лементі тужному
Віхола плаксивих мартинів.

От яке ти, море з кораблями!
Ось чому гортають хлопчаки
Книги з розсипними сторінками,
Щоб колись – навік у моряки!

Так, щоб аж уговтувати сиві
Старощі у клекоті твоїм,
Море, море, коні білогриві
В превисокім льоні голубім!

МИХАЙЛОВІ СТЕЛЬМАХУ

У степу мурована криниця.
У степу годують за пісні
І чабан, веселий пішаниця,
І пастух на доброму коні.

Я іду до цебрика з водою,
Де зелений мох на жолобках,–
В чабана гирлига під пахвою,
Книжка проти сонця у руках.

Перебився день за половину,
І лягли телиці на землі,
А пастух – до книги на часину,
На часину верхи у сідлі.

Посхилялись і, мов скам'янілі,
Не рухнуться люди, хоч ліпи,
А кругом, на сонці поруділі,
Не читальні кримські, а степи.

Серед молочаю і кураю
Сядем до одного казанка –
Друг читає, сам я ой же знаю
Те, що не водиця кров людська!

Вибухові роки сорокові!
Правда з нами, вистій чи умри!
Лиха в світі, крові, крові, крові,
У Берліні білі прапори...

Не водиця, ой же не водиця,
Братусі з великої рідні –
І чабан, веселий пішаниця,
І пастух на доброму коні!

І цього листа в літання дальні
Я Михайлу Стельмахові склав:
Хто перемінив степи в читальні,
Той насправді книги написав!

Нудьга та пошта у розлуку,
Коли на Півночі сини.
Корила мати за онуку,
Корила сина без вини.

Корила сина через грози,
Через метілі, через даль,
Що дитинятко – де морози,
А тільки бабі смуток-жаль.

А син у вітрі, у морозі,
В надзаметільній вишині.
Де народився? В бомбовозі
На партизанській стороні.

У Криму над Качею-рікою,
Над туманом скеля угорі,
У тумані скеля під горою,
А між ними дикі чагарі.

(То пропали мати із дочкою.
Прослух докотився крізь віки).
Кажуть, за дівочою красою
Гнались два ханенки-кримчаки.

Вже красуню вус одного коле.
Враз катюги баряться чомусь,
Як нещасна викрикнула: «Воле!
Воле! Ліпше в камінь обернусь!»

На віки спинилась кам'яною.
І гульвіси впали, кам'яні,
Та й лежать, порізані водою,
Доки сточать зливи голосні.

А над ними хмурий камінь – Мати,
Бо воліла в нестяму й журбі:
«Доню, буду каменем стояти,
Вікувати, доню, при тобі!»

Вічно кам'яні уста в німоті.
Перевівся ханський рід і плід.
Нищать галенята жовтороті
В кам'яних жолобинах обід.

Залишилась казка між часами,
Залишилась людям не до зла:
Щоб вона немрущими словами
В пам'яті до знадоби була!

Душа не повстяна, душа не чавунова.
Смуткую при вікні, коли нема листів.
Вечірня миготить феєрія зимова...
Недобре на душі: літак не прилетів.

Пустився б далебі до Київської брами,
Та перша ,у замет покотить заметіль.
Повзком не доберусь, бо пів-Землі між нами,
Ходи – на двадцять літ, а літа – шість неділь.

Та от поштарка йде!.. А в небі гул мотора!..
Біжу, а не іду в траншею снігову!..
Поштарка ж мимо йде... Сьогодні, як учора...
Душа не повстяна, невесело живу.

Лискоче у вікні, мов брила антрациту,
Ранковий небосхил, у скло дивлюсь товсте.
Недобре на душі, душа не з діориту.
Товариші мої! Чого ж ви мовчите?

В ПРЕКРАСНІЙ ГАВАНІ

За роком рік в думках просіяно.
Які труди, такі плоди.
Легкі – половою відвіяно,
Тяжкі – мені на гаразди.

Що маю осінню багатою,
Не досі жвавий та міцний?
Легкі – великою потратою
Така мализна, пил курний!

Тяжкі, голгофами узивані,
Мені самому честь-хвала.
Мої достатки понаживані,
Ви ж недороблені діла!

Не доробив собі загадані,
Не одкаснусь, не відступлю.
Неначе море – справи жадані,
Моряк радіє кораблю.

Лише згадки в прекрасній гавані,
І я в домашньому добрі
Самітник-рак, сова в дуплавині,
Борсук чи суслик у норі.

Мерщій на хвилі розбушовані,
Життя розтратнику, мерщій!
Шаную вас, в морях поховані!
Гурчить-кипить морський прибій.

Коло дошки своєї шкільної
Зачинюсь від рідні, від пісень,
І забачиться з ночі нової
Неспороджений завтрашній день.

Час майбутній сьогодні ростити –
Добра вчительська вічна мета,
З первопуття шкільного значити
Не спороджені світом літа.

Порозмислю кривулі дитячі
І на дошці слова крейдяні.
Порадію, багатий з удачі,
Що була за безсоння мені.

Зачиняюсь в нічнім супокої
І в майбутньому дзвоні годин
Біля дошки своєї шкільної
Клопочусь, аргонавт будучий!

Вже заблищала-забіліла
Зима-віхтелиця зі скронь,
Уже трудкнижка зажовтіла.
А чи не скрута на вогонь?

Краса щоденщини шкільної
Мерщій на крила не бере.
Вогонь завзятості старої,
Ти не згорілище старе?

І знову, добрі, будні, зримі,
Пересвітилися мені
Неодинокі, невгасимі
У повсякденщині вогні.

Ні, вік лиш так доладнувати!
І знову бачу, як це так –
Вік пережитий вигоряти
І не загаснути ніяк.

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса: virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту
"Анумо знову віршувать!": www.virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 28 липня 2006 року