Микола Сингаївський
"День прийдешній"
|
"День прийдешній" |
Біографія
Основні книги
М.Сингаївського
До творів, опублікованих у
збірці
"Відлуння десятиліть"
Біографія
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується JAVA-навігація,
JAVA- та GIF- анімація!!!
До
збірок Сингаївського
До творів зі збірки"Відлуння
десятиліть"
До
поетів-класиків
На головну
Збірка
"ДЕНЬ ПРИЙДЕШНІЙ"
Моє покликання – робота,
першооснова всіх основ.
Все прагне до живих обнов
і до щоденного польоту,
як птиці прагнуть до дібров.
І повторю я знов і знов:
це – наша праця і любов.
В роботі – вся краса людини,
найвища істина життя.
У колоску – твої зернини,
в підмурках є твої цеглини.
І марно ти не жив ні днини,
а прагнув звершень і звитяг.
І заповітом для родини –
видніються твої вершини,
твоєї долі гордий стяг.
В роботі – в щедрім пориванні,
мов чисте сонце на світанні,
душа висвічує всі грані,
і в ній вирує бистрина.
Робота – у людськім жаданні,
робота – в кожному дерзанні,
моє покликання – вона.
БАТЬКІВСЬКЕ ПОЛЕ
Тихе батьківське поле
за поліським селом розляглось.
Все чекає когось,
не діждеться когось.
Чує кроки господаря,
чує дотик руки.
І снагою життя
наливаються вщерть колоски.
Наливаються
сонцем, вітрами, теплом,
споконвічним,
живим,
невмирущим зерном.
Раннє батьківське поле
змалку нам до роботи прийшлось.
Все чекає когось,
не діждеться когось.
Сіячеве дихання
воно чує щодня.
Той, хто потом зросив його,
той у поля рідня.
Той, хто слухав його
від роси до зорі –
орачі, сіячі,
а в жнива – всі як є – жниварі.
Всі від поля,
від грудки землі, від зерна,
всіх об'єднує хліб
і турбота одна.
Давнє батьківське поле,
скільки гроз ти за вік напилось.
Все чекає когось,
не діждеться когось.
Хлібороб його все на руках колихав,
сподівання душі,
мов добірне зерно,
у ріллю висівав.
І воно проростало,
бо в ньому, як іскра, жаріла душа,
і живого зернятка
не торкнулась посуха-іржа.
Хлібне батьківське поле
і мені пізнавать довелось.
Все чекає когось,
не діждеться когось.
Разом з батьком сюди
я хлопчиськом прийшов.
Скільки літ пролетіло, –
я сьогодні тут знов.
Батько якось надвечір,
наче з поля, пішов із життя.
Відчуваю і досі
його думи-турботи,
його втрати-скорботи,
його зерна-чуття...
Щедре батьківське поле,
скільки знало ти грому і гроз.
Все чекаєш когось,
не діждешся когось.
Борозна залишилась –
аж за обрій, за хмари лягла.
Жайвір сіє проміння,
як умілий сіяч, з-під крила.
Тут мені, як і птиці, –
все знайоме у ріднім краю:
В борозні,
У зерні,
у колоссі
я батьківський слід пізнаю.
СВЯТКОВИЙ ВІРШ
Від зорі до зорі –
у роботі,
у злетах,
у плаванні –
шлях озорюють нам прапори
переможні, навічно прославлені.
Від зорі до зорі –
вітром Жовтня і сонцем наповнені –
наді мною шумлять прапори,
що з батьками пройшли крізь полум'я.
Від зорі до зорі
чую серцем, думками і подихом:
височать, майорять прапори –
наші рідні, осяяні подвигом.
Від зорі до зорі
ми у наступі – творим і діємо.
на прапори, наближаючи
днину омріяну.Від зорі до зорі
ми турботах всією родиною,
Бойові, трудові прапори
над моєю цвітуть Батьківщиною.
ПАМ'ЯТІ П. Г. ТИЧИНИ
Думаю про величність
поета, творця.
На вічність,
на вічність
працює талант до кінця.
Я чую кларнети –
і сонце видзвонює в мідь.
То словом поета
позначена вічність і мить.
А в ньому озвуться
і спів, і життя – до кінця.
То грім Революції
вирує у серці творця.
ХУДОЖНИКУ
МИКОЛІ КОМПАНЦЮ
Коли мені стрічається художник,
в душі скресають барвами слова.
І постав в уяві подорожник –
ця невмируща придорож-трава.
Вона росте під снігом і під вітром
і проситься щораз на полотно.
І ми не вперше, як собі, повіримо
листкові, що лікує нас давно.
Я пізнаю його на цвіт, на голос,
немов на потиск дружньої руки,
коли земля для нас уже не глобус,
а громом збуджені материки.
І десь посеред клекоту і грому,
попід самим серцем – блискавиці слід,
і стежка, що веде лишень додому,
а звідти – з подорожником – у світ.
Озветься знов діброва темнолиста,
для тебе, хлопче, край села,
Немов дарунок теплого дитинства –
Шевченкова калина зацвіла.
Мов спалахи, вставали дні черлені,
і їх несли, як поклик, журавлі.
Шукав себе художник у натхненні,
в розливах маків, неба і землі.
Художнику, нам більше треба віри
у помисли, у пошуки свої.
Твоя зоря в найближчому сузір'ї,
і на долоні – батьківські краї.
Там уявлялись мандри вечорами,
осінній ранок барви розливав.
І пелюстками відчиняла брами
азалія, що Врубель малював.
ПОЕТАМ БІЛОРУСІЇ
Я звідси вам – з Поліщини, пишу,
ж- вас, брати, слова летять гінцями.
Я спогади неквапно ворушу,
то з Гомельщини віють чебрецями.
Ввила барва нашої землі
яшмі щоднини бачиться і сниться,
ж знали ми – дорослі і малі,
що є і в нас пелюсточка-зірниця.
Нам зорі відкриваються здаля,
а серце друга завжди нам відкрите.
Людської дружби кронисте гілля
як піснями, перевите.
І плодоносить для прийдешніх літ,
і ми його покликання свідомі:
Братерства нашого насущний хліб
На кожному столі у спільнім домі.
Пильнуймо ж найдорожчий скарб життя,
що нам від роду в спадок заповіданий.
Як вічно рідні мати і дитя,
і ми живем по материнству рідними.
Натхненна і співуча в нас рідня,
і серед них же зайві ми, поети.
Ми завжди сурмачі нового дня,
ми зореносці доброї планети.
За Нарочем,
у міднокорнх соснах,
я, друзями покликаний, стою.
І сам, здається, став на мить дорослим
у цьому партизанському краю.
Беру до серця молодечу звагу
тих воїнів, що впали у боях.
А може, і вгамую щедру спрагу
тут, у джерельних запашних краях,
де повняться живицею легені,
пасеться сонце,
мов лоша, в зелі
і тихий край розказує легенди
словами білоруської землі.
СЕРЦЕМ НАСПІВАНЕ
Триптих у вінок Леонтовичу
І
Знову лине «Щедрик» невмирущий,
щедрий вечір на душі у мене.
Знов загомоніли рідні пущі,
листя розшумілося зелене.
Щедрику! Я чув тебе весною,
слухав у зав'юги, у морози.
Ти сміявся, і радів зі мною,
і бринів, як удовині сльози.
Ти ходив лугами і полями,
сили набирався з добрим житом,
щоб сьогодні ти дзвенів між нами,
щоб у парі нам довіку жити.
Щоб дозрів нам колосок і овоч
і налився сонцем, як годиться.
Щоб отак, як мріяв Леонтович, –
в кожнім домі – щедрик, щедриниця.
І коли я часом зажурюся
чи забудеться про мене пісня,
я до тебе, щедрику, звернуся -
до твого Поділля і Полісся.
Там ходив я з тихою любов'ю
і творив своє життя щоденне.
Вірю я, що разом із тобою
ластівка повернеться до мене.
ІІ
Ластівко, поезіє весни,
ти летиш здалека, з далини.
Я для тебе, птахо, приготую
гілку з молодої гущини.
Ластівко, крилята підведи
і мене до світку розбуди.
Я ж тобі з підгір'я і нагір'я
принесу джерельної води.
Ластівко, ти, вісниця добра,
зупинись біля мого двора, –
і в душі затужить, завирує
творчості палаюча пора.
ІІІ
Рідний краю,
в мені твоя вдача,
що до болю, до сліз дорога,
і щоденна співучість юнача,
і твоя роботяща снага.
До схід сонця засіяні ниви,
і в туманах синіють гаї.
Рідний краю,
з тобою щасливі
сіячі й будівничі твої.
Тут я сили-снаги набираю,
поринаю у пошуки знов.
Україно, мій зоряний краю,
моя пісня, життя і любов.
ПАМ'ЯТЬ ПРО БАТЬКА
А дощі молоді –
в молодому саду
між деревами срібно стоять.
Я, весною вчарований,
рідним краєм іду,
а довкола цвіте сіножать.
А довкола хлюпочуться
цвітом сади,
і душа затремтіла, мов цвіт.
Тут мій корінь, і крона,
і крапля води.
Звідси мій родовід.
І коли зацвітуть,
засиніють льони
та блакиті хлюпнуть в небеса,
запишається батько:
підростають сини.
І в зіницях у матері
зблисне сльоза.
ВЕСЕЛКА НА СНІГУ
Так світло,
що себе ти бачиш на снігу.
І видно, як душа сумує чи смісться.
Пора настане –
і розтане сніг,
та поки він лежить.
Не піддається.
ж душа моя весною снить,
чи радощів стає у неї менше?
То стишиться,
то знову защемить,
немов кохання, що ятриться, вмерши.
Сніг ріже очі,
Світло мов сльоза.
Мороз-дошкульник висушить і звіє.
Колись розумний чоловік сказав:
– Мені небайдуже,
коли душа черствіє.
Я жадібно вбираю
білий світ,
і, мов себе, його пізнати мушу...
Живеш, допоки на землі – твій слід.
Живеш, допоки біль проймає душу.
КОРІННЯ
Під снігом,
під зоряним снігом
спить коріння землі,
немов оборонці її.
Корінь до кореня,
мов солдати поснули,
зморені в битвах.
Та готові піднятись
на поклик,
на захист.
Під снігом,
під зоряним снігом
сплять солдати,
зерно і трава.
Сплять і мріють
про долю,
про волю
та отчу домівку.
І земля для них –
рідна заступниця.
ДУШІ ЛЮДСЬКОЇ ДАР
Крізь відстані,
напруження і роки
я чую гомін степу і дібров.
Співав хор Григорія Верьовки,
іде по стежці пісня, як любов.
І тужавіє в колосі зернина,
пірнає в небо жайворонок-птах.
І слухає ту пісню Україна,
і щедрий голос носить на вустах.
Чи закипала спека серед літа,
та лютував січневий зимовій,
його душа – у пісню перелита –
живе в тобі,
священний краю мій.
Душа творця, що не шукала броду,
а повнилась, мов ріки навесні.
Він брав з глибин мелодії народу
і повертав народові пісні.
А в них – земля барвисто молоділа.
Яку ж снагу вони в собі несли!
І розправляли понад світом крила
пісні, що з добрім серці проросли.
А в них шумлять березина, осичина,
цвітуть веселок ніжні вишиття.
Співає хор – і наша пісня вічна
навіки славить творчість і життя.
Де височіють сяючі вершини,
що зводять будівничий, хлібодар.
Де ходить пісня Рильського й Тичини
душі людської чудодійний дар.
Крізь відстані,
напруження і роки
я кожне слово серцем перейму.
Співає хор Григорія Верьовки –
і вся земля відлунює йому.
Дощ за вікном хлюпочеться,
наче невтішне дитя.
Жити простіше хочеться,
а в людства складне життя.
У людства – криваві грози,
у серці людському світ.
А я на життєвій дорозі
так хочу лишити слід.
Так, як дерева лишаються
небу,
нащадкам,
землі.
Так, як серця озиваються
в поетовім ремеслі.
Так, як у сивої матері
світиться в серці сльоза.
Так. як з дитинства марив я,
що людям належить краса.
Тільки в житті зустрічаються
підлість,
підступність,
ганьба.
Тільки повік не кінчаються
поступ і боротьба.
І я поринаю в битви,
бунтується в жилах кров.
Жити – значить любити
і захищать любов.
Так з любов'ю вітається
сонце в моїй стороні.
Так живу, як літається –
хмарам,
птицям,
весні!
ЛІСОВА ЕЛЕГІЯ
Пам'ятаєш мій голос,
і птиць у гаю,
і пахучі суниці?
Пам'ятаєш –
себе зачаровану
і мрію свою?..
Тільки, може, не птиці –
мова твоя
і ти сама –
все. що в мені родилося.
Все, що серце моє обійма,
все. що марилось,
чим жилося
і снилося.
Що назвав я
своїм життям,
печалями
і повною радістю.
Ти для мене була почуттям
і в очах моїх ясністю.
Дитячим сном,
що пальчика поклав на уста:
не тривож його,
не буди.
Я біля рук твоїх,
наче у сні, виростав,
ночами кликав:
– Як вірність, прийди!
І говори мені мовою птиці,
і пожежу мені принеси.
Де горять у траві суниці,
напившись роси.
І пахнуть суницями
губи твої,
травами пахнуть руки.
І солов'ї
свистом рвуться на луки.
Вільно у білім гаю
солов'ю.
Вільно мені з тобою...
З любов'ю
дай мені руку свою.
Добре, що крізь літа
з мудрістю на чолі
вічно сонячна і молода
любов живе на землі.
І продовжує людям вік,
і народжує людям красу.
Пам'ятаєш,
як птиці пили росу
у білім гаю?
Пам'ятаєш –
себе зачаровану
і мрію свою?!
М. Свириденко
Любити жінку – відкривати світ,
де святом зацвітає все буденне.
Любити жінку – цілувати слід,
де йшла вона і думала про мене.
Де в муках світ народжувався знов,
сльозою, мов росою, умивався.
Де я втрачав таку близьку любов
і до страждання серцем прилучався.
І голосом уже пошерхлих трав
земля вологи з вічності благала.
А я вмирав і знову оживав,
і спрага жити – все перемагала.
Життя – то над усе.
І в кожному із нас
дзвенить його мелодія обнови.
І чар душі не стишився, не згас,
де все одвіку зіткане з любові.
Любити жінку – чемно до землі
вклонятися і сумніву не мати.
З мого двокрилля – на однім крилі:
Кохана, Дівчина, Дружина, Мати.
Злилося все у поклику: любить!
І рання зустріч, і розлука пізня.
Та в небі не потьмарилась блакить,
та в серці ще не заніміла пісня.
Я слухаю. І чую, наче грім,
рокоче невпокорене жадання.
Та я щомиті відчуваю в нім
душі безцінний дар – моє кохання.
Не зраджу. Не стужію. Не зроню
людської гідності: повік любити.
Лише любов ми вибрали в рідню
і гріх спокутуєм п її молитві.
Любити жінку – відкривати світ,
як дереву, квітчатись верховіттям.
Любити жінку – дарувати цвіт
собі, і друзям,
і найменшим дітям.
Думав я ту весну
зупинить, зберегти,
у якій ще і нині
з'являєшся ти.
У якій неодцвітно
сяє личко твоє
і спокою мені,
наче хміль, не дає.
Там розкотистий грім
мов у серці гримить,
там не день – кожен рік мій
зринає за мить.
Я не владен спинити,
приборкати їх,
тільки голос відлунює
в скронях моїх.
Тільки болем болючим
в душі запеклось
все, що ревно плекалось
і чого не збулось.
Все, що в муках родилось,
бентежило кров...
Тільки ж я не зніму
з таємниці покров.
Не вернути весни,
не відкликати літ,
тільки спомин гіркий,
як невизрілий плід.
Не шукаю вини
ні в тобі, ні в собі,
повертаю на осінь,
не заплачу в журбі.
Живи і смійся... І згадай мене
уже забутого, уже здалека,
коли з весни мені крилом війне
такий же, як і я, сумний лелека,
коли спориш на голубих стежках
розкине вранішні тужаві гільця,
коли озветься у моїх руках
звичайна і довірлива синиця.
Найбільше в світі я люблю синиць
за ті турботи хлібні, всюдисущі.
Я напував їх з батьківських криниць,
ходив із ними у поліські пущі.
Там і сьогодні джерело моє,
наснажене цілющістю земною,
прозориться і чистим струмом б'є,
дзвенить – перемовляється зі мною.
Щоб ми несли одвічну чистоту,
даровану ще змалку – від природи.
І щоб не зло, а серця доброту
ми пам'ятали, ідучи до згоди.
І лжа, немов іржа, нас обмине,
я не журюсь, що в самоті зимую.
А ти згадай забутого мене
і смійся хоч тому, що я сумую.
Так складалось у нас на роду:
жив я пристрастю,
болем,
любов'ю.
До людей, мов на сповідь, іду,
не лукавив я, доле, з тобою.
Нам судились дороги круті,
будем труднощі разом долати.
Приготуйся до всього в житті –
неминучі падіння і втрати.
Та душа відчуватиме злет –
до мети на шляху стрімкому...
Те, що мусить сказати поет,
не дано сказати нікому.
Прислухаюсь,
як спить мій син,
щось до світу шепоче він,
прислухаюсь.
Чую сон і зітхання його,
а в дитячому серці вогонь...
Прислухаюсь,
мов до сонця, що в травах стоїть,
мов до птиці, що лине в блакить.
Прислухаюсь,
як росте непосида малий,
мов до власних жадань і надій.
Прислухаюсь,
мов до спраги моєї землі,
до зерна, що не спить у ріллі,
прислухаюсь...
Чую всесвіт і материн світ,
Чую сина – і сон, і політ.
Прислухаюсь...
ДЛЯ СВІТУ
Скільки над ним
та громів прогриміло,
перегоріло,
прогомоніло.
Тільки ж води
із того джерела
не вб'єш
і не вичерпаєш до дна.
Смерть упивалась,
скорбота пила,
навіть не випила хижа війна.
Його забували,
та в спеку, було,
шукали до нього сліду.
Було джерело.
І живе джерело.
І житиме ще для світу!
А сад заснув,
немов погруз у сніг,
під снігом тиша тишу вигріває.
Та не спинився вічний колобіг:
усе народжене – росте і визріває.
У кожного своя нора дозріть,
плоди наллютьоя, мед стече у соти.
Мовчить земля, і не шелесне віть,
та все росте і набирає соків.
І ми ростем жаданням і добром,
І завтра зросту нашого прибуде.
Зима чарує сад морозним сном,
а в снах щедріші і сади, і люди.
Березнева хмара –
місяцю не пара.
Вийшов місяць із-за бору
вгору йде та вгору.
Розірвав сувої
хмари весняної.
І віщує на догоду
нам усім погоду.
Дзвонить місяць денцем,
ніби чую серцем,
що весна гуляє бором –
струни перебором.
А небо підкорити не вдається:
воно сьогодні зорями сміється,
а завтра в хмарах плаче без упину,
у морі топлячи сльозу-краплину.
Я прагнув з літака його пізнати
чи зупинити у людських зіницях.
Та вмить згадав, як проводжала мати
і як чекала в зорях-таємницях.
Я вдячний пам'яті за щирий спомин,
за тихий образ матері моєї.
А клаптик неба
треба в кожнім домі,
коли воно над отчою землею.
Ген понад гонами літ
пам'ять ще з юності спогади стеле.
Музика. Творення. Хліб.
Чую тебе, моя земле.
Прагне душа до обнов,
мов до засіву щорічного поле.
Пісня. Жадання. Любов.
Чую тебе, моя доле.
Прагнем до звершень, звитяг,
цвітом і плодом наснажуйся, днино.
Віра. Братерство. Життя.
Чую твій клич, Батьківщино!
Душа працює безнастанно,
життям напружено живе:
то зануртує океанно,
то в гавань тиху запливе.
Підніме райдужні вітрила,
щоденно прагнучи в зеніт.
Тож є в її глибинах сила,
щоб осягнуть безмежний світ.
І їй спочинок тільки сниться,
турботи дня їй не чужі.
Вона цілюща, мов криниця, –
джерела б'ють з глибин душі.
СПИТЬ СЕЛО
Спить осіннє село поміж горами,
все село з хліборобами гордими.
Спить і снить запашними веснами
та м'якими розливами-плесами.
Розляглося село аж під хмарами,
тче свої невсипущі марення.
Марить вербами кучерявими,
та пахучими теплими травами,
та дзюрчанням струмків прозорих,
та найпершим коханням при зорях,
та гаями, від соку сповнілпмн,
та садами квітучо-білнми,
та веселкою за дібровою,
та весни світанковою мовою,
та рікою, що пружить веслами...
Спить осіннє село... Марить веснами.
ЖНИВО
Буйне поле хлюпає колоссям,
незабаром жниво розпочнем.
Це було зі мною, –
не здалося,
що прожив я хліборобським днем.
Та не днем, не днями, а роками
я живу турботами землі,
пробуючи власними руками,
чи стужавів колос на стеблі.
Чи зернятко стало хлібним дивом –
в добрім сонці,
в наливній красі.
Разом з хлібодарним щедрим жнивом
дозрівав щодня і мій посів.
І мої вкладалися турботи
у зажинки непокірних літ.
Я і нині здатний до роботи,
бо підмогу маю – чорний хліб.
Від життя до смерті – мить одна,
дивовижна, як душа людини,
як творіння гончаря із глини,
як джерельце, що не має дна.
А воно ж нуртує і клекоче,
світиться його піщане дно.
Кожну мить бери на полотно,
наче промінь з чарівниці ночі.
Зіткане з миттєвостей життя,
з променів душі – людське творіння.
Та в усьому є живе коріння,
як живе у матері дитя.
Міста виростають із вічності,
з глибоких тисячоліть...
З небесної таємничості
над Києвом грім гримить.
Міста виростають з прийдешності,
з майбутніх сторіч і днів.
З твоєї, народе, щедрості
над Києвом день завеснів.
Міста виростають з творчості,
з людських трудів і сивин.
І грає промінням зодчості
над Києвом сонця дзвін.
БАТЬКІВЩИНА
Я сьогодні стояв у мовчанні,
хоч дивився на нього давно, –
краєвид, як здається,
звичайний,
тільки проситься на полотно.
Дайте барви,
ліси і поля...
Найрідніша, як рідна колиска,
наша отча священна земля –
Батьківщина моя і твоя
біля воїна-обеліска.
Як перший віддалений звук
В душі моїй щем розростеться.
Від ніжності люблячих рук
Мелодія в серці озветься,
Як перший народжений звук.
Отак би щомиті, щодня
рости, розростатись душею,
іти молодою землею,
де кожен для тебе рідня,
мов крапля з джерельного дна.
Я вдячний за долю таку
тобі, моя земле співуча.
Зустрілись ми раз на віку –
і з нами земля нерозлучна,
я вдячний за долю таку.
Ділитись найкращим з людьми -
це ж, матінко, ви нас навчали,
чи хлібом, чи медом гречаним -
ділитись найкращим з людьми,
такими й залишимось ми.
Від перших пелюсточок-слів,
від ранніх живих заповітів
наш день, наче сад, завеснів,
плодами дозрівся на вітті
від перших пелюсточок-слів.
І нині в душі я несу
життя, заповідане вами,
землі невмирущу красу,
немов материнську сльозу,
про неї ж не скажеш словами,
тому все в душі я несу.
А. Самойленку
Не одцвітає сад,
і зеленіє рута.
Згадалася мені
мелодія забута.
Для зрілої душі
вмить принесла обнову.
Від матері я чув
її співучу мову.
І пісня ожила
про три криниці в полі,
про нелегку любов,
про три дівочі долі.
Я сам її співав
і нею жив роками.
А нині спалахнув –
і серцем, і думками.
Вона мов не вона –
болюча і вразлива.
То спекою війне,
а то впаде, як злива.
Здається, меж нема –
така жива, розкута.
Не одцвітає сад,
і зеленіє рута.
Я весь чуттями там –
в краю льонів, живиці.
О, ще не раз прийду –
напитися з криниці.
До
збірок Сингаївського
До творів зі збірки"Відлуння
десятиліть"
До
поетів-класиків
На головну
Роботу над сторінкою розпочато 25 червня 2006 року
