Микола Сингаївський
"Гроно"
|
"Гроно" |
Біографія
Основні книги
М.Сингаївського
До творів, опублікованих у
збірці
"Відлуння десятиліть"
Біографія
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується JAVA-навігація,
JAVA- та GIF- анімація!!!
До
збірок Сингаївського
До творів зі збірки"Відлуння
десятиліть"
До
поетів-класиків
На головну
Збірка
Стою зі світом я –
лицем в лице,
відкрите серце простору і цвіту.
Квітує сад під райдужним вінцем,
і пахощі розлиті на півсвіту.
Квітує день на радощах буття.
що нам кують зозулі із ліщини.
І райдуги барвисте вишиття
з'єднало схід і захід
Батьківщини.
Ходили білі вишні по саду,
і ніч цвіла під кронами вишневими.
Щасливу думу думав я тоді,
що саме в цім краю міг народитись.
1 прагнула душа моя цвісти,
немов на святі, власною любов'ю.
Чого ж іще бажати, коли я
з тобою злився, мій коханий краю.
Сонце стояло
в соняхах теплих,
квітка до квітки ніжно цвіли.
Маки пишалися зеленостеблі -
ще молоді і веселі були.
Мати знімала з маків узори,
цвіт, наче полум'я,
грав у руках.
І зацвітали макові зорі,
вишиті матір'ю на рушниках.
ТАКА ПОРА
У вікна - дощ. У серце - осінь.
Ні перейти, ні переждать.
А може, й нам, кохана, досить
за теплим літом сумувать.
Пора до осені звикати,
що зацвітала до двора.
І нам прощатись і прощати -
така пора... Така пора.
Котилася ніч по дорозі,
колисала в житах перепілки.
Спали зерна в тужавім колоссі,
не зривалося яблуко з гілки.
Тиша спати собі стелила,
та не спали в душі тривоги.
Давні рани солдату боліли,
і котилася ніч під ноги.
Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.
Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на лісовому тлі,
і лягало на людське чоло...
Сонце,
небо,
трави
і земля –
зайвого нічого не було.
Роса на твоїх зіницях,
роса на гарячих вустах.
А небо – в зоряних птицях,
а тополі – в зелених вітрах.
Поворухнутись не можна, –
тиша розкраплиться вмить
і, наче сльоза тривожна,
у розпачі забринить.
Я не порушу мовчання,
я голос душі поборов.
А може, це зустріч остання,
як перша й остання любов?!
Від сяючих яблук
так лунко у світі,
стоїть моя пісня
в катрановім літі.
Стоїть, мов дівчатко,
мов ягода з поля.
Подумалось нині:
така ж моя доля.
Від яблунь і м'яти,
від зір і криниці,
від синіх волошок
і голосу птиці.
Від лету стрімкого –
їй далеч відкрита,
від щемного смутку,
від радощів літа.
Від гаю-розмаю,
від лугу-роздолля.
Така моя пісня,
така моя доля.
З вікна моєї хати на Поліссі
дивився я у світ з дитячих літ.
До матері, до хати і до пісні
ішов я через весь великий світ.
Де б не бував я, – бачу свій поріг,
що б не втрачав я, а любов беріг.
До матері, до хати, до любові
щомиті поривається душа.
Для мене тут Вітчизна в кожнім слові
і колискова пісня не чужа.
З усіх усюд мені Вітчизну видно,
я чую на коріннях землю рідну.
ЧЕБРЕЦЕВА ЗЕМЛЯ
Михайлові Баландюку
Засніжені вікна цілують синиці,
і дихає інеєм срібне гілля.
І чути, як легко зітхають криниці,
як сил набирається отча земля.
І я тут мужнів,
не блукав манівцями,
а соки землі по краплині вбирав.
Вона ж і з-під снігу війне чебрецями
і душу збентежить настоями трав.
Стрічаю зорю, ідучи до криниці,
а там джерело незамулене б'є.
Засніжені вікна цілують синиці,
торкаючи крильцями серце моє.
А гори барвами пишалися –
м'якими,
теплими,
духмяними.
І, може, ці рядки писалися
для тих, кого ми звем коханими.
Нехай, мов гори, запишаються –
душею, злагодою доброю.
Нехай, мов гори, залишаються –
високими на чистих обріях.
ВІДЛУННЯ
Показала синиця
багатство своє,
поманившії у стишений гай.
І з гущавини голос мені подає:
– Відгадай... Відгадай... Відгадай.
Я твій голос почув,
мов синицю в гаях,
де, мов хлопчик, дзвенить водограй.
Наче спомином кликала юність моя:
– Доганяй... Доганяй... Доганяй.
При світлі дня,
при світлі ночі
нам доля
всього напророчить:
щоденних радощів,
страждання,
вечірніх роздумів,
журби,
пісень веселих
і кохання...
А все життя – у боротьбі.
РОДОВЕ ІМ'Я
А наше родове ім'я
це – трохи більше, ніж ти і я.
Це пам'ять про тих, кого вже нема,
це пісня, що нас на крила здійма.
Це поле і плуг, що стоїть в борозні
і не ржавіє з роками.
Це зоря, що лежить у криниці на дні,
і можна торкнутись руками.
Це сивий наш колос житній,
і яблуня під вікном,
і те, як життя прожити
судилося нам обом.
За мрії – вертаються мрії в дарунок,
за пісню – душа моя чує відлунок,
за світло – зоря повертає проміння,
за долю – земля моє живить коріння.
Я вдячний тобі,
нерозгаданий світе,
від перших стежок до вселюдських доріг.
І все, що від тебе в життя перелите, –
в душі обізветься
і в дітях моїх.
Березню снилось:
він ще в березах,
ще під корою
соки дрімають.
Грім на порозі
гримнув луною.
Луснула брунька –
квітень розкрився.
Вітром палючим
сосна стрепенулась
впала додолу
крапля живиці.
Скільки ж чекати
цвіту-привіту?
Хочеться випить
сонця ковточок.
Так забаглося
соком кленовим –
крапля по краплі
згасити спрагу.
Хочеться взяти
стежку за руку
та й повести,
мов дитину, до гаю.
Стати в березах
і довше слухать,
як розмовляв
мурашка з весною.
На світанку, здається,
щось проснеться в мені,
щось торкнеться душі –
забринить і прилине.
Певне, в кожного з нас
є веселі й сумні
сподівання життя
чи наступної днини.
На світанку, здається,
щось покине мене,
стане легше думкам
і просторіше слову.
Певне, щезнуть невдачі,
щось надійне хлюпне,
може, так і життя
починатиму знову.
Був день промовистий,
барвистий,
хмелів із пахощів весни.
Дійшли до мене добрі вісті,
як ранні ластівки весни.
І все, що в серці здавна гасло,
вмить стрепенулось,
зацвіло...
Таке трапляється не часто,
та більше б днів таких було.
До осінніх лісів,
до тужавих полів
щедрий жовтень
піти нам сьогодні звелів.
І насипав у пригорщі листя мені,
і надовго лишився у серці на дні.
Я з осіннім засмутком і досі ходжу,
наче листя у серці своїм ворушу.
Над синіми очима –
срібний дощ,
дивлюсь –
веселка грав у зіницях.
Напевне, в помислах
не з'явиться чогось,
зате води прибуде у криницях.
Над синіми очима –
срібна вись,
здається, не було такої днини.
У чесні очі,
в серце задивись, –
помітиш більше доброти в людини.
Сивим-сино на полях –
це трава сиво-зелена.
Звечора, либонь, не ждалось,
а на ранок – паморозь.
Та не приморозь – мороз,
рівчаки за ніч зашерхли.
А в дворі вода у діжці
льодом-прозірцем взялась.
Стрепенувся лист на гілці,
і думкам тривожно стало.
Так душа в когось черствіє,
хутко льодом віддає.
Чим зарадить листу можна?
Чим розвіяти байдужість?
Сонце зійде – лід розтане,
а душа немов шкоринка.
Це, морозе, ти навіяв
роздуми ніяк не втішні.
А трава сиво-зелена
ще тобі не піддається.
Треба слову радощів додати,
щоб уміло душу звеселяти.
Треба слову мудрості додати,
щоб зуміло все життя згадати.
Треба слову ніжності додати,
щоб уміло друзів пригортати.
Треба слову мужності додати,
щоб воно могло багнетом стати.
Та найбільш, я певен, –
слову треба
хліба-солі та землі і неба.
Лист облітає.
Зупинюсь.
Послухаю.
І голос осені до серця долетить.
Вона вже над гаями,
вже над луками.
Чи зупиню я дивовижну мить?
Щоб нині заглянути у майбутнє,
на мить минувшину поворушить.
Щоб осінню
весняним знову бути
і все почате
вчасно довершить.
КРУТОСХОДИ
Від Батьківщини – хліб і пісня,
від Батьківщини – клич і звага,
і рання сила, й доля пізня,
і молода, як спів, наснага.
Іди в життя по крутосходах
і прагни вищої вершини.
Твій кожен крок, і злет, і подих
пильнують очі Батьківщини.
ПРИЙТИ У СВІТ
Прийти у світ дітей.
Прислухатись до них, –
і відгукнуться їх серця диханням.
Мов жайворонки в травах польових,
озвуться до людей перед світанням.
Прийти в дитячий день.
І залишитись там
на мить, на крок – з дитинством наодинці.
І крила дарувать своїм літам –
нехай летять у світ, як ранні птиці.
Прийти в дитячий вік.
І починати знов –
з порога,
з букваря,
з пелюстки цвіту.
Нехай святиться пам'ять і любов,
що нас вели в життя. Ведуть по світу!
ЖИВОМУ ЖИТИ
Живому жити – у моїй душі
і мовою любові розмовляти.
Ми, зяблику, з тобою не чужі,
прилинь сюди, – де народила мати.
Я знову чую
твій ранковий спів,
де цвітом – аж димить-цвіте черешня.
І так здалося, – наче крок ступив
у день зустрічний,
у життя прийдешнє.
ЗЕМЛЯ ДІТЕЙ
Поема
І
До всіх зіниць,
до всіх зірниць
я піднімаю спраглі руки.
З дітьми і голосами птиць
не знатиму в житті розлуки.
Нас буде більше на землі,
стократ ми будемо щедріші.
Щасливі діти й журавлі
здіймають обрії все вище.
Вони збираються в політ –
і прагнуть вийти в капітани.
А в небі залишають слід
їх зоряні ракетоплани.
Це родовід залізняків,
від них – і наше покоління.
І ми навчались у батьків –
у школі честі і змужніння.
Високий гарт,
крилатий лад,
зорі досвітньої наснага
і в дружбі виплеканий сад,
де у серцях росте відвага.
У мріях дерзновенні ми,
тому нам ближчі небокраї.
Та залишаємось дітьми,
допоки в нас дітей немає.
Ми ще невтішні і малі –
стартуємо з долонь гарячих.
Дитинства більше на землі,
безмежний світ –
в очах дитячих.
II
За горами, за морями,
в сивих затінках ночей –
визрівало яре сонце,
поспішало до дітей.
У розкрилене світання,
до пробуджених ланів...
Щоб теплом не обминути
наших дочок і синів.
Щоб росою ніжно вмитись
і напитися з криниць.
І щоб довго-довго жити
на землі дітей і птиць.
На землі добра і щастя,
що творили ми самі.
Де від Жовтня розквітає
все, що творене людьми.
Сад любові, крила злетів,
дружби зоряні мости...
Це батьків земля священна,
це колиска доброти.
Немовля голубить мати,
пригортає до грудей...
Я дивлюсь тобі у вічі,
земле сонця і дітей.
Я твоє прийдешнє бачу,
де в зіницях – кожна мить.
Засівайся щастям, земле,
і квітчайся для століть.
ІІІ
Батьки і діти – ми одного кореня,
землі проміння – у серцях у нас.
Жагу любові,
пізнання і творення
ми зберегли і маєм про запас.
Вона з глибин.
І звіку невичерпна,
щедріше пийте, старші і малі.
Як рідна мати до землі причетна,
то й дітям є турботи на землі.
Життя прикрасить щедрою любов'ю,
що зіткана із радощів, болінь.
І дерево, посаджене тобою,
ростиме для грядущих поколінь.
І виросте...
Заплодоносять віти,
помітять люди зблизька і здаля,
що недарма жили батьки і діти,
немов одного дерева гілля.
Творці краси,
творці своєї долі,
невтомні змалку сіячі добра.
І в кожного яскрить на видноколі
Землі своєї провідна зоря.
Вона в душі,
як поклик і відвага,
а з нею кожен з нас, як Прометей.
Нас у краї незнані кличе спрага,
та наймиліша ти, земля дітей.
IV
Зорі над колосками,
вже засинають діти.
Каже їм на добраніч
перепел у житах.
Місяць повис над ставом,
нитку сріблясту в'яже,
щоб таємниці неба
і землю дітей з'єднати.
Мов на узгірці стала
сива струнка тополина
і подає верхівку
місяцю-чародію.
А ген і волошка синя
торкає пелюсткою небо,
і їй прохолоду у вінчик
тремтливо цідить зоря.
Та над усім колосся –
до обрію підступає
і на зелених стеблах
тримає землю свою.
Землю дитячої віри,
землю добра людського,
землю води і хліба,
землю родючих надій.
Наче зерно в колоссі,
наче у небі зорі, –
в серці батьків довічно
сяєш ти, земле дітей.
Промінням криниць зорієш
і соками щедро поїш,
Твої колоски, мов діти, –
сонце наших надій.
V
Руки матері, очі матері,
слово матері – у мені.
Чую голос неначе в мареві,
чую в серці – на самім дні.
Чи під зорями вечоровими,
чи під небом світанків моїх
за долинами, за дібровами
голос матері ще не стих.
Руки матері – на моїм чолі,
наче два лебединих крила.
Скільки нас було, –
як горох, малі,
а до сонця всіх підняла.
За порогами, за дорогами,
у розлуках та в суєті,
менше з гордістю, все з тривогами
поспішали до тебе в житті.
Очі матері – сонця промені –
зігрівають мене щораз.
А думки твої смутком сповнені,
твої клопоти все про нас.
Від найменшого до найстаршого –
всім ти зичила щастя-добра,
щоб не зрадили роду нашого,
щоб для кожного – в небі зоря.
Щоб і сіялось, і родилося,
наче зерен у колоску.
Щоб усе материнське згодилося,
у житті ж – як на довгім віку.
Бачу очі твої, чую руки твої,
що голублять, мов сонце гілля.
Це ж у серце б'ють молоді солов'ї,
це дитинства тепла земля.
VI
Звертаємось до вас,
хто не прийшов з війни.
Щодня на подвиг ваш
рівняються сини.
Хто у вогні згорів
і хто від кулі впав,
на ваших путівцях
палав зелень трав.
Всі, хто за нас поліг
у вирвищах смертей,
ви – в пам'яті землі,
ви – у серцях дітей.
І нині ви живі –
безсмертні між людьми,
хоч матерям завжди
ви снилися дітьми.
Ви з нами кожен день -
у творчості, в труді
і на землі дітей –
довічно молоді.
До Вічного вогню
приходимо щораз.
І тут на чатах ви
незримо серед нас.
Хто прагнув на зорю
з людської висоти,
хто виніс із вогню
планету доброти.
У нас, живих, нема
солдатської вини,
що не вернулись ви
з останньої війни.
Хоч досі ще для вас
не скінчилась вона...
Ми воскрешаєм ще
полеглих імена.
Усе, що ви колись
заповідали нам, –
продовжується в нас,
передано синам.
І ми своїх дітей
навчаємо в житті
високу честь батьків
тримати в чистоті.
VII
Земля в оновленні,
у цвіті,
в різноголоссі дітвори.
Така пора у цьому світі:
вигадуй,
пробуй і твори.
Є і твоя зоря на обрії,
дерзай і швидше досягни.
Були батьки у нас хоробрими,
такими ж будьмо, як вони.
На суходолі чи на морі
зорю засвічуйте свою.
Ми всі – як воїни в дозорі,
Ми сіячі в своїм краю.
В роботі,
в творчості,
в дерзанні
ми на землі залишим слід.
І повторю я не востаннє:
належить нашим дітям світ.
Заграє усмішкою в сонці,
впаде росою на траву.
Уже в двохтисячному році
я на землі дітей живу.
Тебе ж не зупинити, часе,
на реактивному крилі.
І я скажу, як у Тараса,
що будуть діти на землі,
що діти – вічні на землі.
До
збірок Сингаївського
До творів зі збірки"Відлуння
десятиліть"
До
поетів-класиків
На головну 
Роботу над сторінкою розпочато 25 червня 2006 року
