Зміст:

    До збірки поезій відомого вірменського поета – активного борця за мир і дружбу народів – Рачії Ованесяна ввійшли найкращі твори з його великого доробку.
    У роки Великої Вітчизняної війни поет визволяв Україну від фашистських загарбників. Багато віршів у книжці присвячено фронтовим побратимам, рідній багатостраждальній землі Вірменії та її героїчному народу.
    Є тут і твори про жіночу долю та чистоту кохання.

ГОЛОС МУЖНЬОЇ І НІЖНОЇ ДУШІ

    Якось в один із останніх серпневих днів минулого року поет Рачія Овпнесян привіз мене і відомого українознавця Георгія Татосяна дорідного села Шагаб Котайкського (нині Абовянського) району. Село розрослося, змінило зовнішній вигляд і назву, прибравши ім'я Маяковського.
    – Оце той будиночок, в якому я з'явився на світ,– сказав посмутнілим голосом Рачія Карапетович, показуючи на стару глинобитну, з плоским дахом хатину під розлогим горіховим деревом, майже наполовину зрушену бульдозером. Це було побачення поета зі своїм дитинством. Ми постояли мовчки перед руїнами домівки, характерної для сільської місцевості Вірменії і навіть для околиць самого Єревана. Спостерігаючи за зовні спокійним, але зосередженим обличчям поета, я міг лише догадуватись, які видіння пропливали перед його зором, які віддалені голоси вчувалися його серцю: дим, що курився в небо із єрдика, пропахлий свіжовипеченим лавашем; гойдлива, ласкава пісня матері над дерев'яною колискою маленького Рачіка, змайстрованою вмілими батьківськими руками; прип'ята вервечками до стелі продовгувата бочечка-хноці, в якій із молочних вершків «виколисували» запашне масло...
    Кілька хвилин тривав цей мовчазний діалог з минулим, а потім, упізнавши відомого земляка,
його оточили односельці,– і почалася жвава, невимушена розмова про сьогоднішнє, і видно було, який він тут дорогий і жаданий гість. Цей епізод – мов камертон для пізнання і відчуття розмаїтого світу поезії Рачії Ованесяна, його життєлюбної, романтичної, громадянська активної особистості.
    «Мабуть, поети народжуються совістю, любов'ю, добротою, тугою: поети народжуються тими книгами, в яких вони знаходять совість, любов, доброту, тугу, знаходять і не гублять, зберігають в глибині душі. Саме там, у цій глибині, і народжуються вірші»,– приходить до висновку Р. Ованесян у своїй ліричній мемуарній повісті «Хмара золота». Це та вивірена власним досвідом поетична, філософія людяності, котрій він залишається вірним по сьогодні. Вона немовби закладена в самому «генетичному коді» поета. Хлопчик виростав під сильним впливом батька-столяра, уста Карапета, блискучого майстра своєї справи, що міг, за образним свідченням його товаришів по ремеслу, «із дерева людину гробити». Батько пишався своєю роботою, потрібною людям. Малий Рачіян успадкував від батька як мистецтво радуватися життю, так і постійний потяг до книги, до знання. Учителі вірменської мови і літератури в єреванській середній школі імені Шаумяна (родина Ованесянів 1926 року переїхала до столиці Вірменії) посилили, збагатили любов хлопчика до рідного і світового письменства. Рачії пощастило змалку перебувати у вирі літературного і мистецького життя Єревана, - бачити сивого патріарха Ширван-заде і полум'яного Чаренца, зустрічатися з живим класиком вірменської лірики Ісаакяном, котрий повернувся на Батьківщину із закордоння, а також із Алазаном, Маарі, Сар'яном, Боряном, що стали його своєрідними поетичними наставниками. Рачія був чудовим декламатором: зі шкільної сцени читав вірші улюблених поетів, зокрема Чаренцового «Кучерявого хлопчика». Здається, великий поет прозірливо побачив у майбутньому його самого, наділеного природою густими чорними кучерями.
    Тож не дивно, що в Рачії Ованесяна вже в дитячому віці викресався поетичний талант. Вірші п'ятнадцятирічного поета були відзначені першою премією на республіканському конкурсі творчої молоді.
    В 30-ті роки, коли в поезії переважали індустріальні мотиви – оспівування машин, заводських гудків та димарів, коли політична риторика і дзвони переможних литавр заглушували заповітні звуки щирого людського серця, лірика природи, інтимних почуттів забриніла уже в перших віршах початкуючого поета, позначених зблисками справжньої майстерності (скажімо, в пронизаній сонячним світовідчуванням «Газелі осені»). Згодом поет пише вірші на любовну тематику, в яких переважають інтонації журби. Але така поезія звучала дисонансом «ура-оптимістичній» риториці в умовах ескалації адміністративного диктату в царині літератури і мистецтва, що наростала з піднесенням культу Сталіна. Коротше кажучи, перша збірка віршів Рачії Ованесяна, яку він готував при підтримці старших письменників, до війни так і не вийшла у світ.
    У пору шкільного дитинства та університетської юності (Рачія поступив на відділення російської мови і літератури філологічного факультету Єреванського університету) особливо вирізняються романтичні риси характеру Ованесяна, як і всього його покоління, що народилося в перші пожовтневі роки. Як підкреслив сам пост у повісті «Хмара золота», цьому активно сприяли театр і література. Ліричний співець природи і кохання духовно формувався на першоджерелах Кучака, Саят-Нови, Аветіка Ісаакяна, Вагана Теряна. Недаром поет із тикаю любов'ю, з таким глибоким знанням мистецького світу цих велетнів вірменської лірики пише і виголошує доповіді про них, бо вони належать до натхненного родоводу його власного слова. До них він прилучає неповторні світи Пушкіна і Лермонтова, Блока і Єсеніна. В час, коли гітлерівські варвари на кострищах спалювали книги німецьких філософів і поетів, юний Рачія ґрунтовно вивчає мову Генріха Гейне, щоб прочитати його в оригіналі, перекладає, присвячує йому свого віриш. «...Двоїсто входить у мою душу Гейне: усміхнений юнак і скорботний хворий, щасливий мрійник, що марить про любов, і ангел з мечем в руці»,– згадує про свої шкільні роки Р. Ованесян, баючи влучну характеристику цієї геніальної постаті. Треба сказати, що уроки творчості великого німецького поста, в якій органічно поєднується найніжніша лірична сповідь з убивчою іронією, міцно прижилися у вірменській поезії, зокрема, відлупилися в могутній енергії слова Чаренца і, як побачимо далі, зачепили Ованесянове перо. Рачія Ованесян, як і все його поетичне покоління (маємо на увазі не тільки Вірменію), передчував смертельну загрозу, що нависала над Радянською Вітчизною, неминучість кривавого двобою з фашистським вішаном, і з перших днів війни разом з народом прийняв на плечі її нелюдський тягар, пішов у її вогненне пекло.

Грім вивергла війна...
        Мій любий отчий краю,
Меча мені вручи, вогню – і в бій веди,
Не згасни, серце, там від муки і відчаю,
Не вмри і заступи цю землю від біди –

    схвильовано написав поет-солдат у червні 1941-го.
    Це вірш-клятва у вірності Вітчизні, співзвучний «Бойовому закликові» Ісаакяна, першому слову всесоюзної багатонаціональної фронтової поезії взагалі. Під віршем «Важкий марш» стоїть дата і місце написання: 1942, Сальські степи. Пам'ять поета знов і знов повертає його в ті вогненні роки, і з'являються нові твори, в яких по-різному закарбувалися риси «обличчя війни»: важкі ратні будні з їх нехитрим побутом, загиблі друзі-однополчани, маленькі радості, що нагадували про вчорашній мир і спокій, батьківську домівку («Біля колодязя», «Метелик», «Горе землі» та ін.). Вірш «Під Охтиркою»– автобіографічний: тут був тяжко поранений Р. Ованесян. Він і досі носить у своєму тілі гітлерівські/ кулю. Характерний моральний висновок поезії «Одній красивій дівчині»: «Солдат, що навіч бачив смерть, Завжди плекає власну душу». Одна лише спокійна ніч випала воїнам, а їх тривожить думка, така природна для них, адаптованих до непевності фронтової обстановки: «Невже ці чудесні дивини Світанок відніме у нас?» «Нас міцно пов'язував щастям Таїн золотий ланцюжок»,– по-дитячому радується солдатська душа, що намучилась і натерпілась, нажахалась і намріялась про домашню тишу.
    Досвід пережитого у воєнне лихоліття знаходить внутрішній відгомін у всій ліриці поета: роздумує він про долю рідної землі та мир на планеті, про громадянське призначення митця чи смисл людського життя взагалі,– всі його роздуми переростають у саму суть філософського світосприймання ліричного героя. «Батько помер в чорні роки скорбот, Як біженцем став весь вірменський народ»,– так починається «Чорна балада» (йдеться про турецький геноцид в часи першої світової війни.– В. К.), і траурний колір все ще не сходить з долі народної. У боях другої світової мати втрачає єдиного сина і, одержавши «чорну повістку», помирав в самотності. «Чорна скорбота – нова зі старою– Стрілася враз, мов гора із горою»,– читаєш ці слова, і здається, що вони написані зараз, коли вірменський народ переживає нове страшне горе, причинене землетрусом. Вірш «Ніч пам'яті», що нагадує про моторошні події кривавого шабашу османських погромників весною 1915 року, закінчується мужніми і життєствердними інтонаціями:

Лицарі мої, вам не треба сліз, ні чорнильних слів,–
Вашу кров святу з каменів борні не відмиє час.
 Він жертовник ваш гронистим вінком сонячно обплів.
Доля не злама, як стовпа вогню, пам'яті про вас.

    Вірменська поезія здебільшого знаходиться в «Сонячній системі» думок і почуттів, і в цьому її сила. Мартіросу Сар'яну належать знамениті слова: «Що таке життя? Сонячний острів. Люди із моря тьми виходять до сонячного острова і знову поринають в темне море невідомості».
    Р. Ованесян свого часу створив цикл поезій «Пісня сонячного острова», присвячений великому художникові, чий пензель брав снагу з палітри життєлюбства і життєстійкості. За ці твори та зо вірші, що склали цикл «Королева осінь», поет був удостоєний Державної премії Вірменської РСР.
    Р. Ованесян певен свого національного пракоріння і любовно передає його животворні порухи. З ніжністю він звертається до річки Зангу, рідних гір («Гори, гори, журбо моя. Гори, світ мій і заповіт»), оспівує Вагаршапатський шлях. Поета хвилює все, що викликає пам'ять дитячих років: батьківська пісня, пучечок пшеничних колосків у кімнаті, переливи сопілки, звук цвіркуна... Тож мотиви ностальгії за отчою землею проймають його вірші, написані за кордоном. Поезія «Пальма», наприклад,– це розгорнута метафора життя людини на чужині, відірваної від материзни. Такий вірш досить характерний для поета народу, чиї співвітчизники в силу різних історичних обставин розпорошені по всьому світу.
    Духом молодості, життєлюбства, доброти віє від рядків Ованесяна про вірність кохання, красу рідної природи. Висока романтична мрія про гармонію землі, космосу і людини пронизує лірику поета.
Один з помітних героїв поезії Р. Ованесяна – «чудесний садівник», здатний навіть серед каміння вирощувати дивовижні виноградники і плодові дерева, що вміє не тільки плекати сади, а й обороняти їх від захланного ворога. Поет не описує конкретного садівника, а творить його лірико-філософський образ. Риси цього образу вимальовуються і в віршах на любовну тему («Ти прийшла б і осяяла все у саду – Він без тебе цвісти і родити не може»; «А як сад мій тобі не цвіте наяву, Як забула до нього дорогу єдину,– Моє серце візьми,– якось я проживу, Але бійся тоді безсердеччя людини»). Риторичними прийомами автор майже не користується. Йому притаманні способи ліричного самовираження навіть у тих творах, де він говорить від третьої особи. Всім образним ладом своєї поезії митець висловлює свої заповітні і найдорожчі думки: людина створена для добра, щастя і любові. Він співає гімн землі і людині, яка облагороджує землю. На наш погляд, Р. Ованесян як художник найсильніший у медитативній поезії, зануреній у проблеми моральних цінностей людини. «Нам смерть не новина: узнати мали змогу... Життя – це новина, безмежна новина»,– стверджує поет, і несподівано викрешується неординарна думка: всі ми завжди і скрізь у могутній, відвертій волі життя, (воно «чи пожаліє нас, чи видасть чорній смерті»). Отже, плину життя треба остерігатись, щоб нас не збив на манівці, прожити життя слід гідно і чесно, по совісті. А це вже інший ракурс роздумів про життя і смерть: боляче і гірко стає ліричному героєві, коли не тільки друзі, а й люди незнайомі, чужі «ідуть за межу».
    Автора «Чудесного садівника» цікавить доля поетів і поезії. Вірш «Покійному поетові», присвячений пам'яті Єгіше Чаренца, написано 1940 року, коли ім'я великого співця Вірменії було замуровано офіційною німотою, а сам він був викреслений із життя сталінською опричиною. Автор протиставляє Чаренцові його ницих ворогів, що згубили поета. З того ж тематичного кола поезії створені значно пізніше «Сонет болю» (пам'яті Акселя Бакунца), «Утішний сонет (Гургенові Маарі)», «Сонет жалю».
    До світлої пам'яті свого друга, трагічно загиблого в автомобільній катастрофі, видатного поета Паруйра Севака Р. Ованесян звертається у великому циклі восьмивіршів «Вечірній дзвін», що вийшов у Єревані окремою книжечкою. Справа не тільки в присвяті: автор ніби веде розмову із задушевним побратимом, близьким йому, незважаючи на значні відмінності у тематиці і в формальних особливостях творчості, своїм потягом до історичних і поетичних глибин народу, національним первородством та інтернаціоналізмом, заглибленістю в складні і діалектичні проблеми сучасності. У восьмивіршах Р. Ованесяна бринить радість повноти життя і відчуття необхідності віддавати себе людям, елегійний сум за прожитою молодістю і впевненість у вічній молодості любові, її світлоносній силі. Ювелірно відгранені мініатюри поета – ніби згустки авторських роздумів про народні традиції, що йдуть з глибочин історії, вірменських пращурів, отчу землю, про справжню високість людини та бажання проникнути в природу людського щастя. Це продовження «чудесно-садівницьких» тем, як і спогади автора про живих і мертвих фронтових друзів. Тут поет такий же романтик, як і в юності («Блакитні душі я люблю, Безкрайнім небом повні душі»), але його нинішній романтизм спирається на мудрість життєвого і творчого досвіду. Колізії реального життя все більше водять пером, поета, а останнім часом – ще й прозаїка, публіциста, громадського діяча (недавно Р. Ованесяна обрано головою правління Спілки письменників Вірменії). Лірик не цурається іронії, коли йдеться про долю митця («Лавр», «Моя добра фея», «Сонет гіркого кохання» тощо), а то й відкритої гострої інвективи на «антигероїв». «Сонет ненависті», приміром, адресований «голосному» на зборах «патріотові» і донощикові, котрий просидів усю війну в «затишному кутку», а «Нічний сонет» припинає до ганебного стовпа жалюгідного анонімщика. На ниві сатиричній у Р. Ованесяна ще багато невикористаних можливостей.
    Утвердженням гуманістичних начал на землі, співчуття і милосердя до людини, які особливо зримо і в планетарному масштабі виявилися в час останньої жахливої трагедії вірменського народу, пройнятий вірш «Більше світла!» (1978). Він сприймається як творче кредо відомого поета, нашого «кровного земляка» і давнього друга нашого письменства. Тож «більше світла», більше мужності, снаги і здоров'я ми побажаємо йому самому в переборенні того болючого випробування, котре камінною лавиною звалилося на його древній, багатостраждальний, талановитий і працьовитий народ.

Віктор Корчевський
1989 рік

До другої частини збірки

РОЗДІЛ

БАТЬКІВСЬКА ПІСНЯ

ВІРМЕНСЬКА ІСТОРІЯ

Я упав від стрімкої стріли Шамірам,
Древній Рим безліч ран заподіяв мені,
Я віддав свою кров хвилі Тхмуту й горам,
Моя мова згоріла на капищ вогні.

В груди впікся хрестом візантійський вогонь,
Гарцював кінь арабський на них копитьми,
І монгольське кострище сягло моїх скронь,
І османський багнет в серце вгнався з пітьми.

Я повішений був на кленку межовім,
Закували мій дух, щоб навіки я щез.
Мене вбили, опалили, зарили живим,
Але я іще єсмь!
1966
 





ДАЛЕКО ВІД ВІТЧИЗНИ

Тут все чуже, Вітчизни тут нема.
Тут сосни тонкостанні височать,
Широкі ріки плинуть, і зима,
І на снігах пустельності печать.
І села при червоних при дахах,
І мова зрозуміла, та чужа,
І невідомий мій далекий шлях,
Й пропахлий небом вітер освіжа.
Та я на рідній мові чую спів,
І серце моє рветься на шматки,
Вірменія моя прийшла зі снів,
Лежить, квітує, прибрана в шовки.
Ось водоспад Шаки, мов навісний,
Ріка Зангу – мов пояс Анаїт,
І Норк-село у кучерях ввели,
Й Масіс холодний в літеплі стоїть.
І Арташат, де персики цвітуть,
І край Лорі, що у добрі дозрів,
Ширакський край – руді поля, і путь,
Й Севан – як дивне дзеркало богів.
І ясноока лань моя одна,
Що голосом печальним приклика,
Моя дівчина, квітонька сумма.
Яку вірменська відбива ріка.
Сьогодні в сизім холоді, в снігах
Мене цей спів прадавній сповива,
І холод розтає у берегах,
І серце вже розраджено співа.
1945
 





NOSTALGIA

Залишивши колиску й дім,
Тополю й рідний край,
Зжурившись згарищем своїм,
Ми в світ пішли – і край.

Ми землю кров'ю полили,
Зіпнуло горе нас.
Втікали ми крізь полини,
Стежки нам плутав Карс.

Та на шляху, повитім в гнів,
Проблисло світло нам,
І новий берег заяснів
Рятунком нам, синам.

Коли б той берег нас не звав
З ясної далини,
Нас вітер би пообривав,
Як листя восени.

Любов і силу ми знайшли
І збудували дім.
Хати димами ожили,
І дух ожив при тім.

І радість в серці
Лиш спомин нас стеріг,
Про твердь колишнього живла
Про рідний пил доріг.

У вільній пісні час тече,
Цвіте вогнів розмай.
Чому ж, чому донині ще
Розірваний мій край?

Тут, в Єревані, щастя з віч,
І мова – наче птах.
І в той же час – бездонна ніч
На Карсових шляхах.

Але настане день, коли
Свої знамена ми,
Як світло, вирване з імли,
Піднімем над людьми

На рідній зболеній землі,
Що виглядає нас,
Щоб не загинув у золі
Здорожений наш Карс.
1949
 





ГОРАМ ВІРМЕНСЬКОГО ТАВРА

Чом дивитеся ви відчужено отак
На мене з далини, чом погляд щирий ваш,
Лискучий, наче мідь, спустошений, однак
Така в нім ворожба, така шалка безстраш.

Я відаю ваш біль –без краю, без кінця,
Що в вашій глибині, немов метал, ствердів,
Що схили посушив до нижнього вінця
І жорстко обпалив у долах сум садів.

О рідні гори, в мить, коли з очей моїх
Судьби густа імла зникає, пропада,
Я бачу кожен ваш зелений переліг
В обіймах ручаїв, де сріблиться вода.

На схилах бачу знов, притамувавши біль,
Народу торжество, як буйний плин ріки,
На дивній низині – димки чарівних сіл
І маревних тополь зеленії свічки.

У зелені долин я бачу плин отар,
Могутній, наче ніч, і валуни рябі,
В короні Арарату зірки дивний жар,
Немов на нашому державному гербі.

Я бачу, як ваш син, забувши сум і плач,
Мотикою і молотом граніт кує,
Вдивляючись в майбутнього ясний палац,
Що з мрії вірменина чітко постає.
1948
 





ЧОМУ Я НАРОДИВСЬ?

Для чого народивсь?..
Для отчої землі,
Для Арагаца зрання народився,
Для тих багать, що сплять в століть імлі,
І для твого світання народився.
Я народивсь для щасних днів твоїх,
В яких зазолотів дитячий сміх,
Для чесноти святих твоїх доріг
І для твого зростання народився.
Родився я тобі творить мости,
Зелену нить в твій килим заплести,
Щоб прагнув я до тебе дорости,
Я для твого вітання народився.
Родивсь я, щоб пісню проспівать
І лжу твоєю правдою стинать,
Твій вищий смак до власного додать,
Я для твого змагання народився.
Радився я стать відблиском твоїм
І борозною в полі веснянім,
В твій епос увійти рядком одним,
Я для твого буяння народився.
Родився я для твого майбуття,
Для суду справедливого життя,
Та більш за все, щоб ворог твій затяв:
Я для його зітхання народився.
1974
 





БАТЬКІВСЬКА ПІСНЯ

Кохану пісню батько мій співав,
І досі з нею сняться дні дитячі,
Неначе ці прості її слова:
«А я ізнов сміюсь – і не заплачу».

Співаючи, він забував утому...
Пропахлий духом стружки, гордий нами,
Він повертався з піснею додому,
Веселий, хоч з порожніми руками.

Ця пісня грала на його вустах,
Коли він в Ревандузькім бойовищі,
Поранений, з окопа знов устав
І вірою у рідний край повищав.

Він співом бив по-лицарськи у лихо,
Коли у любій зневірявсь людині,
У чорному вині шукав утіху
І пісню вів журливо в ту годину.

Як син його проходив крізь війну,
Він з піснею щоніч склепляв повіки,
Він все життя співав її, ясну,
І з нею в темінь відійшов навіки.

Отецька пісне, чом навік заснула,
Ну що без тебе я сьогодні значу?
Мій біль візьми і відроди минуле,
Я повторю слова, як в дні дитячі:
«А я ізнов сміюсь – і не заплачу,
А я ізнов сміюсь – і не заплачу...»
1974
 





ВАГАРШАПАТСЬКИЙ ШЛЯХ

Тополі мої схилялись
Над шляхом Вагаршапатським,
Немов наїрянки горді,
Згинаючи стан тонкий,
І сріберний шлях звивався
В глибокі таїни братські,
В престольну вірмен святиню,
Де громом мовчать віки.

В безлюдді вчувалась тиха,
Скорботна вірменська пісня,
І з цього безмір'я болю
Бростідася мажорний тон,
І в цім безгомінні ночі
Так солодко, благовісно
Любов і сумирна згода
Вели мене в свій полон.

Тополі мої схилялись,
Як щогли, що в далеч мріли,
Колискою плив півмісяць,
Гойдався на їх верхах,
І шлях вже руслом здавався,
Тремтливим, сріблясто-білим,
Тут жарт не знаходив місця –
Любов'ю струмився шлях.

Так ніби весілля сталось,
Врочистий обряд вінчання,–
Тяглися обабіч шляху
Палаючі сонми свіч,
Летіли ми, як на крилах,–
Вітрець і зірки стрільчані,
І птиці якісь безсонні
Вели нас крізь млосну ніч.

Нога моя не торкнулась
Землі кам'яної ласки –
Торкалась вона проміння,
Що місяць звабливо лив,

Тополі мої схилялись
Над шляхом Вагаршапатським,
І ніч нам стелила ложе
З п'янких смарагдових див.
1978
 







Спустився в гори тихий вечір,
    Останні згасли голоси,
Трудами стомлений горянин
    Заснув у пахощах роси.
Щоб вартувати світ заснулии,
    В якому туга самоти,
В пітьмі закохані і духи
    Свої засвічують світи.
В проваллях прохолодь здрімнула,
    Безумна нрохолодь-імла,
І на живе дихання світу
    Рука безмовності лягла.
І раптом з безвісті безодні
    До гір наблизились, пройшли
Легкі супутники небесні
    В шумливім диханні імли.

 







Го'ри, го'ри, журбо моя,
Гори, світ мій і заповіт!
Я на схили ваші біжу,
Хочу нових з минулим стріч.
Безтурботність верніть мені,
Материнських обіймів квіт,
Влийтесь іскрами сміху знов
До моїх стуманілих віч.
Звійте втому із ніг моїх,
Остудіте моє чоло,
Посадіте за стіл щедрот,
Щоб я вами міцнів, не гас...
Чар верніте в мій змерклий світ,
Щоб у ньому усе цвіло...
Ах ви, гори, гори мої,
Як я зможу покинуть вас?..
1975
 







Як підете ви берегами Зангу,
Там знайдете, може, утрачене диво.
Розлогі дерева ще стійко стоять –
Міські посланці від садів прохолодних.
Ще там вишумовує, грає ріка,
Де літня нам днина спливала бурхливо,
Де грались ми дружно в забави гучні,
Мов зграйка весела, спустившись із Конду.
Як трапиться схилами Норку бродить,
Згадайте, що всюди, під деревом кожним,
Поховані наші розвихрені дні
І згадки любові, що чаром буяли.
Ви пам'ятних знаків отут не пишіть,
Не вішайте їх зі старанням побожним,–
А краще з жалем дерева спом'яніть,
Котрі тут колись, мов сторожа, стояли.

 







Перед зором моїм шлях сільський розіслався,
У танку наречених тополі пливуть...
І з осінніх садів «Сона яр» Комітаса
Листолітною хвилею зринула в путь.

В далині бовваніє дзвіниця безхресна,
Де колись хлопчаком я ловив голубів.
По мосту кам'янім я пройшов, як у весну,
І на звивисту стежку знайому ступив.

Я вітаю тебе, моя тиха колиско,
І життя від землі, саду сонячний сік.
Вам привіт, садівничі, знайомі до риски,
Друзі хліба мого і любові навік.

Зноїв належу я вам...
    Вишумовує нині
В глеку серця мого пломенисте вино...
Знов я входжу в життя весноплинну годину
Сіять в землю священну новітнє зерно.
1944
 





РІДНИЙ ЛІС

Я прийшов під твій покров ізнову,
Розмовляй зі мною, вечорій...
Я давно не чув твоєї мови
І забув, здається, голос твій.

Як в дитинстві, затамую подих,
Слухатиму шелест на зорі,
Рокотання гілля в позолотах
0 вечірній вітряній порі.

Говорив я і співав багато
У життєвім плетиві доріг,
Слухав тьму пісень і слів картатих,
Але зараз не в полоні їх.

Я втомився і від свого слова
1 шукав отецький голос твій.
Хочу дихать я тобою знову,
Пить зеленолистяний напій.

Хочу спертись серед цього шуму
На твої зелені ясени
І заплющить очі у задумі...
Гомони зі мною, гомони!
1954
 





ТИХИЙ ДОЩ

Ти всю нічку накрапав,
Ти всю ніченьку втішав
Спраглу землю, що тужить давно за тобою.

Дощику мій любий, дощику,
Добродайний тихий дощику,
Не минув ти вже нас стороною.

Ти прийшов без громів,
До нас бур не привів,
Уночі ледве чутно розлився на ниві,
Коли б так ось тепло
В наші душі текло,
Які щедро були б ми щасливі.
А ти, дощику, лий,
Хлібодарний дощику молодий,
Лийся, радість, і пісня, і сила,
Лийся, чиста сльоза,
Вже земля воскреса,
Напинає зелені вітрила.

Дай же долам врожай,
Людям радощі дай.
А серцям заспокоєння й віру в чекання.
Дощику мій, тихий дощику,
Чудодійний дощику,
І на пісню мою ще полийся востаннє.

 





РІДНА СОПІЛКА

Мого дитинства сонце золоте
Заходило, гаптуючи заграву,
Із виблисків останніх небозвід
Спускав на землю іскряні поділки,
У надвечірній тонкотканий пил
Занурювались запахущі трави,
І розтавав, щезав для мене світ
У переливах рідної сопілки.

Цей голос супроводжував мене
Роздоллям рік, полями і горами,
Тягнувся в даль моєї долі кінь,
Лишав позаду отчих нив звучання,
Любов шептали зболені вуста,
Сумні слова розлуки над шляхами,
І серце моє глухло в далині
Без переливів рідних сопілчаних.

Куди я в путь подався і чому?
Не відала душа моя юнача.
Переді мною невідомий світ
Стеливсь...
    Мій кінь ступав нетвердо тільки.
І пломенисто кликала мене
Крізь далечінь, що гайворонням кряче,
Пекла жагуче, мучила журба
Струмкоголоссям рідної сопілки.

Востаннє я поглянув на сільце,
Яке мене в колисці колихало:
Від сонячних призахідних заграв
Дерев чарівних сяяли верхівки,
І з віч моїх скотилася сльоза,
Мов по душі ударило кресало,
І голос її злився у журі
Із дзюркотанням рідної сопілки.

З тих днів бреде моєї долі кінь
Утомлено, понуро, як незрячий,
І тягнеться в безкраю далечінь,
Мов відломивсь від батьківської гілки.
І все болить сумна моя душа,
Безперестану журиться і плаче,
Коли в дорозі чує з далини
Відлунки звуків рідної сопілки.
1963
 





ПУЧЕЧОК КОЛОСКІВ

Колосків пучечок – польова краса –
У моїй кімнаті на стіні звиса.

Колосків пучечок цілі ночі й дні
Сповіда, шепоче спогади мені
Про вітчизну дальню втрачену свою
І про мрію стрічі в рідному краю.

Колосків пучечок із пшеничних піль.
Що всотали остю сонця злотний хміль.
Промені загусли, влиті у зерно,–
Краплями натхнення виграє воно.

Колосків пучечок висне на стіні.
Кличе мене полем в отчій стороні
І веде на ниви у спекоту дня,
Де жадає тіні їх сяйна рідня.

Відкриває серцю і моїм очам
Сонячну вітчизну, урожаю храм.
В шані я схиляюсь, щоб знайти слова,
Гідні возвеличить золоті дива.

Ти – життя потуга, зроджена з насінь,
Ти – твердиня духу, сила воскресінь,
Ти – насущна радість, що тримає світ,
Соки всемогуття і творцю привіт.

Ти – потоки блага в засіки круті,
Ти –слова присяги в цільній чистоті.
Нашої ти віри святість пресвята,
Нашого кумира пломінка мета.

Колосків пучечок – польова краса,
Мрія сонцесвіту, що не погаса.

 







Прощай же, осене із криком журавлів
І з піснею сумною ручаїв,
Прощай же, осене з набридливим дощем
Над сірими просторами полів,
Прощай, мій дім, куди я не вернусь,
Як не вернусь у юних весен край,
І, врешті, вас, мої любові милі,
Я обнімаю всіх своїм «прощай».Є
В корзинах писаних, на тацях вогняних
Твої для мене щедрості кругом –
Тож я гостинну землю обніму,
Що урожаєм повниться й добром.
На небі цім зоря моя ще не зійшла,
Та в неї є і в небі рідний край.
І говорю я, ідучи до неї:
Прощай же, осене, прощай.

 





ЦВІРКУН

Ти звідки цвіркотиш у цей вечірній час,
Мій бідний співунець, дитинства друже мій?
Вже вітер опочив, останній промінь згас,
А ти не спиш один у схованці глухій.

Співаєш нині ти під сяєвом у склі.
В антрактах лиш малих між грюкотів луни.
З яких мелодій ти тонке цвірчання сплів?
Кого це ти згадав і кличеш з далини?


Ах, як ти обцвірчав наш батьківський поріг,
Співав у колосках, що назбирали ми.
Зі стін млина текла журба пісень твоїх
Вночі, коли ріка шуміла із пітьми.

Світанок настає – і грюк зриває тиш,
І голосу твого я знову не просплю...
Як сопілчина, ти самотньо цвіркотиш,
Співаєш, мов дрижиш від страху та жалю.

Я знаю: скоро вже обірветься твій спів
Під стінами, у тьмі шумливій, крижаній.
Ти тут же і помреш, де вперше світ уздрів,
Мій бідний співунець, дитинства друже мій.
1966
 





ОТЧИЙ ДИМ

Спустилася осінь на гори і ліс,
Дерева у пажовть убрані.
Тут стільки осінніх наплакано сліз,
Що все потонуло в тумані.

Дощисько дрібний в лісовинні мрячив
На нас і на трави зболілі,
Сільські хлопчаки, гуртома між кущів
Ми дружний вогонь розпалили.

їв гілля вологе вогонь і не тух,
Навкруг розливав свою ласку.
Пенька осідлавши, старенький пастух
Нам дивну розказував казку.

Згоряли всі наші марноти малі
В багатті й розказанім диві.
Гриби ми пекли ,у гарячій золі,
Від вогнища й казки щасливі.

І туга не гасне за днем лісовим,
Що в мряці осінній спливає...
Як кажуть про отчий, вітчизняний дим,-
Дим того костра споминаю.
1955
 





ЖУРАВЛІ

Прощайте, журавлі, на південь ви летіть,–
Хай вашого ключа не розметають бурі.
Лише сідайте там, де жде вас рідна віть,
Уся моя рідня, розсіяна в зажурі.

Там батько мій старий у воду втулив зір,
Там матінка моя, похила та змарніла...
Їм перед смертю в сни, судьбі наперекір,
Верхів'ям Арарат приходить сніжно-біло.
У тих краях мій брат чека на ваш приліт,
Моя сестра, яку талан зорею мітив...
Від мене на крилі їм принесіть привіт.
Солодкий від землі дух наїрійських квітів
Я маю сина там, котрий себе вінча
Відвагою життя і смерті за Вітчизну.
Там донечка моя,–ніч спить в її очах,–
Люблю її, люблю, як диво тайнописне.
Прощайте, журавлі, летіть на південь ви.
На дальні береги, де виє вітер тьмяний.
Пандухти* спраглі ждуть серед шляхів жорстви:
Мій клич несіте їм, як звук джерел жаданий.
1966
* Пандухт (вірменською) – скитальник,
вигнанець з рідної землі.
 





РОЗДІЛ

МЕЧ НА ЛАВРІ
 



ВІЙНА

Грім вивергла війна... Прощай, моя любове,
Що з берега Зангу зривала ружоцвіт,
Сніжистий, дикий цвіт... Твоїм сіянням повен,
Тебе лишаю тут і йду в пожежний світ.

Грім вивергла війна... Прощай, моя матусю,
За мною не тужи, горючих сліз не лий.
Благослови мене, щоб я мужав у скрусі,
Щоб сніг тебе не крив і я вернувсь живий.

Грім вивергла війна... Мій любий отчий краю,
Меча мені вручи, вогню – і в бій веди,
Не згасни, серце, там від муки і відчаю,
Не вмри і заступи цю землю від біди.

Мій меч, палахкоти, нуртуй, кров молодая,
У гніві вогнянім виходь із берегів.
Одринь від мене, страх, смерть, відступи у далі,
Титанься, грізний дух, повстань на ворогів.

Зангу, любов моя, матусю, рідна хато,
Прощайте... І привіт відомщенню в цю мить.
О серце, рвись в огонь, ти, зброє, бий затято,
Смерть – напасті лихій!.. Вітчизні – вічно жить!
1941, червень
 





ВАЖКИЙ МАРШ

Ми відступаємо, ще відступаєм
Обочинами косими доріг...
Нас кличуть за вогненним небокраєм
Жінки і діти, сиві сльози їх.

Поперед нас – поля в гіркій зажурі,
Спустелена жарою неоглядь.
Ми тягнемось, повільні і понурі,
Із лайкою, з похмурістю проклять.

Ми відступаємо, ще відступаєм
Без прихистку, в безсонній тьмі нічній,
А там, позаду, з горем і відчаєм
Змарнілі сестри кличуть нас на бій.

Ми залишаєм на зчорнілім прузі
Хати, що б'ють загравами щоніч,
Побитих коней і полеглих друзів,
Що вперлись в небо чорнотою віч.

Ми відступаємо і відступаєм
Із болем безневинної вини.
Дівчата ж тихим поглядом безкраїм
Нас мовчки розпинають з далини.

В нас дим – в очу і в кривавиці – ноги,
Серця безсилим налились свинцем,
А ми іще товчем брудні дороги
І дива воскресіння твердо ждем.

Ми відступаєм і несемо брили
Утоми, страху в стужі вітровій.
Ми відступаєм і зшиваєм силу
З лахміть останніх віри і надій.

Зі зброєю бредем крізь ночі темні,
Ще нас земля, прощаючи, трима...
За нами ген бурлить вогнем геєна,
Попереду – розжеврюється тьма.
1942, Сальські степи
 





МОРСЬКИЙ ВАЛЬС

Під ревом хрестатих важких бомбовозів
В огні корабель наш тонув.
Возносились з ним чорноморські матроси
В киплячу мутну глибину.

Мелодії сплеск між матросів прорвався
І світлом журливим потік...
Гармонь вигравала знайомого вальса,
Щоб злитися з морем навік.

Вже руки пірнали в солонім полоні
Просяклої кров'ю імли,
І гордо «Амурськії хвилі» з гармоні
В глиб Чорного моря пливли.

Сам Гітлер від страху дрижав у Берліні,
Коли наш тонув корабель...
Так вміють вмирати матроси країни,
Що встала немов цитадель.

Дивується небо братерству морському,
З яким обіймається грім...
Хай море буремну співа колискову
Синам –одновірцям своїм.
1944
 





ОДНІЙ КРАСИВІЙ ДІВЧИНІ

Не пам'ятала вже мене,
Ти вже мене не пам'ятала.
В пилюці, що мене мине,
Душа моя уже розтала...

Не пам'ятала світлий сквер,
Зелену лаву, слів відлунки,
І обіцянок сизий флер,
І провесняні поцілунки.

Докіль лилася кров моя
Там і для тебе, і для світа,
Не чула ти ні солов'я,
Ані мене страшних три літа.

Привіт тобі, мене не сердь!
Невже твій сором знагги мушу?!
Солдат, що навіч бачив смерть,
Завжди плекає власну душу.

Не стопне зранена душа,
І біль його ущент не губить,
Бо світ увесь його втіша,
Бо цілий світ солдата любить.
1944
 





БІЛЯ КОЛОДЯЗЯ

Ми вийшли із бою на тиху поляну,
Край лісу, де щойно вогонь валував,
І спрага кричала із наших горлянок,
І піїт, як рола, груди нам заливав.

Бійці гуртома на колодязь напали,
Де мох на камінні, як дріт, зашкаруб.
І касками, жменями воду черпали,
Підносили спрагло до спечених губ.

Водиця була в нім руда й теплувата,
Застоялась довго, а все ж бо вода...
Налившись, вляглися в знемозі солдати,
З руїни костьолу їх сон виглядав...

Один із бійців із зітханням промовив:
«Я пив в Єревані джерельну з відра...»
І хмуро зімкнула запилені брови
Нам щемна до болю знайома жура.

Увечері знов ми вступили до бою.
І дух перемоги над нами витав.
І наші серця опаляла жагою
Звитяжна на смак єреванська вода.
1945
 





ПІД ОХТИРКОЮ

В далекім, невідомому окопі
Я на світанні кров свою пролив,
Як вергав бій громи по чорнотропу
І перемога мріла серед нив.

Вже стільки весен тут землі зорало,
Вже стільки літ скотилось кураєм,
І мій окоп, піднявши трав забрало,
Для поля став живильним ручаєм.

І, може, в бережку того потоку
Два юних серця заплела любов.
Хоч не злина тут згадка, та нівроку
У воду цвіт спадає з їх розмов.

Тече струмок, і мрії чорноброві,
І спогад мій у сплеску вод пропав,
Та я горджуся, що ціною крові
Коханню цьому берег врятував.
1946
 





ПОВЕРНЕННЯ

Уздрівши сотню сот світань і вечорів,
Ще й тисячу ночей, вертаюся додому.
Новий воскреслий день в їх тінях я зустрів,
Спускаючись у діл в чеканні див тужному.

І раптом з висоти відкрилась далечінь...
О радосте моя! – сяйнули річки звиви.
У піняві вода кипить серед камінь,
Знайомо розмовля джерелля гомінливе.

І, діадеми хмар ізнявши під блакить,
Вітають гори день, що набирає силу...
Тополі шум прядуть і сніжно-білу нить,
1 села сизий дим снують до небосхилу.

Я чую річ людей, бо знаю їх в житті,
П'янію знову тут од квітів розпростертих.
Я знов іду сюди в тужливій спраготі,
Щоб дивуватись, жить і тут, між рідних, вмерти.

Уздрівши сотню сот світань і вечорів,
Ще й тисячу ночей, вертаюся додому,
І сонця злотний плуг з імли вже заярів...
Гукаю Айастан на березі крутому.
1945
 





ОДНА ТІЛЬКИ НІЧ

З далеких громів веремії
Прийшли ми цій тиші навстріч.
Душевністю древньою віє
Зірками наповнена ніч.

Безмовно спадає із неї
Мигтючий засів у полях.
Нам темрява стала бронею,
До віч розгортаючи шлях.

Десь плакав цвіркун у шпарині,
Здаля кукурікав когут,
Концерт квакотів в жабуринні
З-за тихої греблі запруд.

І зорям жадалося впасти
В нічний прохолодистий шовк.
Нас міцно пов'язував щастям
Таїн золотий ланцюжок.

Одна тільки ніч шовкоплинна,
Як пісні неспіваний час...
Невже ці чудесні дивини
світанок відніме у нас?
1945
 





ЧОРНА БАЛАДА

Батько помер в чорні роки скорбот,
Як біженцем став весь вірменський народ.

Вірменська недоля, мов ніч петрівчана,
Душу чорнила до самото рана.

Вмирав син не раз і народжувавсь знову
Під матері чорну лиху колискову.

Матері серце, мов квітка, розквітло,
Як чорна пітьма раптом бризнула світлом.

Зосталась з надією чорною мати,
Як раптом і син теж пішов воювати.

Пішов воювати, не зрадив набік,
Бо ворог прийшов наче чорний потік.

Блакить не всміхалась тоді сироті,
Чорною барвою слались путі.

Мало лишилось до перемоги,
Та чорна повістка прийшла із дороги.

1945 У чорнім бою спіткнулося сину –
Відвагу і честь боронив до загину.

Мати зчорніла, вжахнулась сама,–
Син був єдин, а зосталась пітьма.

Чорні ті букви стали шипами
І кігтили серце старе до нестями.

Чорна косинка на плечі оповзла,
Небо все – з муки, а сонце – зі зла.

Руки упали, душа полетіла,
З чорним зітханням щезла із тіла.

Очі погасли, дві чорні сльозини
Стали бусинками – чорні бусини.

Чорна скорбота – нова зі старою –
Стрілася враз, мов гора із горою.

Горем прибита, застигла як попіл,
Зіщулилась мати і вигасла потім.

Чорним сусіди накрили її
1 поховали саму, без сім'ї.

Поставили хрест дерев'яний на ній –
На чорній землі і на долі тяжкій.

Так три життя спопеліло, пропало,
І наша балада теж чорною стала.
 





ЕПІЛОГ

Так, моя кохана, рідні, побратими,
Там, де друзі мерли,– я вмирав із ними.
І мою могилу ви шукайте в морі
В Балтиці холодній, в Тереку на згор'ї.

Ви її шукайте в керченськім камінні,
В Ровно, на Карпатах, в Польщі, у Берліні.
Обійдіть Майданек, Бухенвальл – повсюди
Я горів у печах, де згоріли люди.

У могилі братській з друзями лежу я.
Щовесни в ту пору, як земля квітує,
Я встаю з могили у цвітінні маю
І живу піснями, котрі вам співаю.

Може, вам здається, що живу самотній,–
Друзі мої вбиті всі живі й сьогодні.
Хто не вірить – може у зірок спитати,
У людей, де кожен серцем – батько, мати.

В ліхтарів, що кличуть в рідний дім охоче,
В снів, які на муку йдуть мані щоночі.
В доньки запитайте – й та розкаже в тузі,
Як вмирав я всюди, де вмирали друзі.

В журавлів спитайте, котрі в перелетах,
В сліз, які ковтаю я на всіх бенкетах.
У пісень спитайте, що лягли рядками
На мої могили квітами-вінками.

Побратими-друзі у мені, зі мною,
Постають із мертвих, йдуть із поля бою
І живуть зі мною, і старіють нині
Так у рік із року – всі в одній людині.
1968
 







Земле рідна, матінко моя,
Ти багато свят мені дала
І кохання келих осяйний
Щедро піднесла до спраглих губ,
Дарувала щастя ти мені
Із своїх незміряних глибин,
Крила, щоби високо літав,
Путівець квітучий до мети.
Земле, малосилого мене
Ти до піку слави привела,
Дарувала почесті, ім'я
І своїм поетом нарекла.
Та мені найвища із пошан,
Хоч цього багато хто й не зна,
Що в лихий твій час на бій ішов
Гвардії сержант Ованесян.
1975
 





ГІЛКА ОЛИВИ

Я гілку оливи саджаю
У землю правічного сну,
Де прихисток мами моєї,
Де суджено бути й мені.
Саджаю оливкову гілку,
Аби поховати війну,
Аби тільки вісті щасливі
Гніздились при кожнім вікні.

У джунглях оливи саджаю,
В сипучих барханах пустель,
Щоб бурі лісів не ламали,
Ущухли самуми жаркі.
Щоб із глибочин океанів,
З підводних розбурканих скель,
Як з пекла, не встали цунамі,–
Саджаю оливи гілки.

Галуззя оливи саджаю
На давньому полі війни,
Над кратером чорним вулкана,
Що полум'ям в небо стріля.
Терпляче саджаю оливи
На всіх роздоріжжях земних,
На зорях Чумацького Шляху,
Всесвітніх ракетних полях.

Розтоплюю кригу арктичну
І вічні сніги верховин,
Розвіюю вітром тумани
В тайзі із кедрових голів.
Обходжу всі сторони світу,
Прийнявши тривог буйноплин,
І всюди я вічнозелені
Саджаю гаї із олив.

На щастя новим поколінням
Саджаю свій сад-заповіт.
Невтомно оливи саджаю
На долю майбутніх століть.
Нехай їх турботно плекає
Оповитий тривогами світ.
Мій сад на всю рідну планету
Хай дивом зеленим шумить.
1970
 




Збірку "Чудесний садівник" надруковано у м.Київ,
видавництвом «Радянський письменник». 1989 рік

До другої частини збірки

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато
21 січня 2007 року