Зміст:

До першої частини збірки

РОЗДІЛ

ІЗ ГЛИБИН СЕРЦЯ
 





Чорні очі твої ще сильніш почорніли,
Як з тьмяніючих кетягів двійко зернят,
Що на кращій лозі виноградній доспіли
І, здається, від сонця промінно бринять.

Чорні очі твої, такі чорні і ніжні,
Мов інжиру плоди в свіжих краплях роси,
Що з гілок материнських ласкаво і втішно
У годину нічну вітерець натрусив.

Чорні очі твої, чарівні, споночілі,
Як червоний кизил, що на сонці засмаг,
Чи кизилові ягоди полум'я зріле
Позичали в твоїх ясно-чорних очах.

Чорні очі твої мене мучать, тривожать:
Чорний жар зачаївся в зіниць глибині...
Це єдиний той плід, що зірівати не можу:
Що вія ближчий, то більш недосяжний мені.
1938
 







Хай нічого в саду не лишиться мені –
Ні щедротних плодів, ані чесної слави.
Лиш прийди – подарую турботи рясні,
Сад під ноги твої простелю я ласкаво.

Тільки б сад мій відчув твою милу ходу,
Тільки б руки твої доторкнулись горожі...
Ти прийшла б і осяяла все у саду –
Він без тебе цвісти і родити не може.

На гостину приходь в мого саду зело
І лишайся у нім серед віття і рути.
Білу руку твою, мов голубки крило,
Ти мені поклади з ніжним словом на груди./

А як сад мій тобі не цвіте наяву,
Як забула до нього дорогу єдину –
Моє серце візьми – якось я проживу,
Але бійся тоді безсердеччя людини.
1944
 







Померти за тебе? Та я ж не з таких.
Ти тільки не думай, що літ молодих
Так шкода мені.
Бо знаю, що вийму я душу свою
І мрією серце твоє обів'ю
В ясній тишині.

В живих я лишуся – і зможу тоді
Щодня вимовляти собі і тобі
Найкраще ім'я.
Щоб я твої роки постійно беріг,
Щоб завжди до тебе промовити міг:
Кохана моя.

Щоб міг я з очей твоїх зняті: сльозу,
Щоб міг подивитись на вроду-красу
У ночі весни,
Щоб міг я від злісних тебе захистить,
Жорстоким любові твоєї вділить –
Хай знають вони.

Щоб славити міг тебе в пісні пісень
І тим ощасливлювать кожен свій день,
Радіючи знов...
Для тебе з життям розпрощаюся вмить,
Та тільки всім серцем та« хочеться жить
Для тебе, любов.
1962
 





МАЛЕНЬКЕ МОЄ КОХАННЯ

В грізнім світі маленьке моє кохання –
Неначе держава в безмежжі ясніє давно.
Немов після ночі жадане світання.
Як парость лози, як росинка воно.

Ой не легко мені його пильнувати...
Ну що той промінчик? Погасне – й нема...
Ну що той пагінчик? Легко всихати...
Краплина ж води... чи лишиться сама?

Невеличке воно в безмежному світі –
Сиротина тремтлива, мовчазна, мала...
Лиш зо міною міцне ти, серцем зігріте,
І душа моя –  приторк могутній крила.

Ти як барва з троянд, співуча тривого,
Мов лозина, тонке, ніжне, як вітерець.
Я жадаю тебе, наче спрагла земля вологи,
Я – чуттів океан. В мені сила тисяч сердець.
1965
 





КЛИЧ

Як ти можеш від мене у далеч піти,
Якщо кличу тебе в час гіркий самоти,
Кличу синім Севаном у хвилях журби,
Вечоровим засмученим плином Арпи
Під навислим плакучим розгіллям верби.
Кличу буйно-зеленим праліссям Лорі,
Журавлем, що осінньо курличе вгорі,
Воротаном грімким на ранковій зорі,
Щоб лишилася ти назавжди при мені
У високій моїй і лункій стороні.

Кличу шумом Зангу, що в мені не змалів,
І пшеничним колоссям тиранських полів.
Карабаху снігами з вершинних голів
І самим Араратом з рубцями біди,
Його морем скорботи благаю: «Прийди!»

Всім моїм Айастаном я кличу тебе,
Я не вірю, що серце у тебе сліпе.
Я'к ти можеш від мене у далеч піти,
Як ти можеш не бачить вогню правоти.
Ні, не вірю, не в силі повірить – і все,
Що твій слід на дорозі піском занесе...
Знову прийдеш до мене, повернешся ти!..
1965
 





КОХАНА

Кохана, чи не ти цю весну запалила,
Аби моя зима заквітнула сповна?
О, скільки прибуло мені п'янкої сили,
Що зі снігів течуть дзвінкі струмки вина.

Цю ніч створила ти, як світло погасила,
Від нас чаклункам слів сторожу відвела.
Придумала ти їх, а потім щастям снила
І в пам'яті своїй цю зустріч зберегла.

Ти в прихистку малім звела зірки зеніту,
А місяцеві слать веліла на межі...
Як же вдалось тобі схитнуть порядок світу
Для нашої весни?..
        Любов моя, скажи!
1978
 

РОЗДІЛ

МОВЧАННЯ МОРЯ






Запитую себе з малечих літ,
І досі запитання не зника:
Як існував цей многоцвітиий світ,
Коли ще не було садівіника?

Я знаю кожне дерево своє
І кожного куща зеленограй,
Хто з мого саду свіжі соки п'є,
Коли збирати з нього урожай.

Я знаю мову квітів у саду
І розумію кожен шерех віт.
Я кожну гілку ласкою зведу,
Щоб пам'ятала солов'їний літ.

Я знаю їх, велику і малу,
Яка із них низки казок веде,
Котра про мене мовить похвалу,
Котра плітки за спиною плете.
1938
 





ПОКІЙНОМУ ПОЕТОВІ

Пам'яті Єгіше Чаренца

Було їх повно, навіть більш ніж треба,
Тебе ж ніхто в тім гурті не знайшов.
Було там свято, линув слів до неба,
Лиш з твого серця цебеніла кров.

Тривав бенкет... Замкнули двері, звісно,
Щоб тінь твоя не навістила їх.
Твоя зоря додолу впала грізно,
В людей нікчемних згасла біля ніг.

Палали очі, і пашіли губи,
Десь за вікном твоя блукала тінь.
А їм, байдужим до твоєї згуби,
Високу честь було згадати лінь.

Людей зібрали різного ґатунку,
Тебе судного не змогли гукнуть.
Черпали втіху у хмільному трунку,
Либонь, щоб сум і біль твій не відчуть.

Були жінки фарбовані, вродливі,
Були мужі у масках далебі.
І кожен при мечі і при оливі,
На вибір – що мені, а що тобі.

Один туди потрапив за поклони,
А інший – бо трудився, як Сізіф.
Один–по службі йшов навперегони,
А інший – бо без блату жить не міг.

Були там люди з совістю такою,
Що в сіни приходить й гасне поза сном.
Ти ж, ставши тінню, йшов у неспокої
Лицем – печальний і ясний – чолом.

Вони самі свої хвалили справи,
Ти ж сльози лив в окраденій судьбі.
Життя у них було бенкетом слави,
Щоб ані крихти не лишать тобі.

Серця маленькі в них розкошували,
Твоє ж ледь билось, взяте під замок.
Вони займали в морі світла зали,
Звідкіль сочивсь тобі блідий струмок.

І все ж тобі рокованої днини
Відкрило сонце всі шляхи у світ.
І ти зійшов спокійно на вершини,
Свій вік піднявши в свій ясний зеніт.
1940
 







Якщо стомився від життя стрімкого,
Від прози, від турбот, від суєти,
Якщо надився, друже, гіркоти,–
Не називай щасливцем ти нікого.

Згадай: в цю мить у хвилях океану,
Де ураган громово гуркотить,
О, скільки серць палає-стукотить,
Щоб стало видно землю довгождану!

Згадай: далеко, де вигод немає,
На півночі німій, в глухій тайзі,
О, скільки пальців, мерзнучи, в жазі
Скупі рядки радіограм хапає!

Згадай: в ущелинах, у темних горах,
Блукаючи в буранових снігах,
О, скільки стомлених очей шукає шлях,
Щоб встигнути дійти до тяжкохворих!

Згадай: в суворих рудниках і шахтах,
О, скільки спин схилилось в глибині,
О, скільки рук натруджено в борні,
Щоб край розквітнув у сліпучих шатах.
Згадай – і серце звільниться з-під гніту
Своїх жалів, розвидниться тобі,
1 стане легшим особистий біль,
Бо ти – творець та оборонець світу.

Дізнаєшся, як важко й величаво,
Відкинувши дрібне, долати зло,
Щоб піднести між рівними чоло
І гідно стати у звитяжців лави.
1961
 





МОВЧАННЯ МОРЯ

Люблю, коли безмежне море,
Блакитне, тихе, неозоре,
Вітри здолавши у бою,
Висвічує могуть свою.

Люблю, коли чаїна зграя
Побіля берега кружляє,
Ніби не спека їй страшна,
А давня буря навісна.

Люблю, як мріє море в сні
І наче мовчки десь на дні
Тамує в глибині своїй
І гнів, і стогін, й буревій,

Коли із тишею в борні
Маленька хвиля вдалині
Віщує вітру лютий шквал,
І бурю, і дев'ятий вал.

Люблю мовчання моря я,
Коли незрима течія
Єднає обріїв блакить.
...А море дише і мовчить...
1961
 





ФІАЛКА

У траві її родить зелена весна,
Надувають дощі ясноликі.
Не п'янить вона всіх, як троянда гульна,
І не має принади гвоздики.

Не розкриється ласці людської руки,
Та й рука не пестлива до неї...
Не чуттєва, як маків жаркі пелюстки,
І чужа їй розважність лілеї.

Непомітна, маленька і скромна вона.
Й горді очі повинні схиляться,
Щоб знайти її там, де трава лиш сама...
Але як нам про це догадаться!..
1961
 





ДУБ

Дуб у лісі тяжко застогнав,
Похитнувся, повалився ниць,
Дуб на землю у вогні упав
Від кинджалів лютих блискавиць.

Ліс здригнувсь – Бетховена орган
Над бійцем, що із життя пішов.
І диміло ще тепло із ран,
І сочилась по краплині кров.

Він наругу б ту криваву зніс,
Знову цвів би і біду забув,
Якби вій не буйним дубом зріс,
А людиною лиш був.
1963
 





МОЛОДІСТЬ

– Ти ще молодий,– так говорять мені,–
Чи вмієш літам забувати лік,
Розгулюєш звільна, співаєш пісні,
Безжурно на свій поглядаєш вік...

Даремні ці докори.
        В юні літа
Зістаривсь я, смерть перестрівши
        в житті,
Бо випала доля на диво крута,
І я постарів ще тоді у путі.

0 так, постарів, хоч під сонцем тоді
Лиш двадцять неповних минуло мені,
Коли над чолом, як на чорнім суді,
Завили снаряди ворожі страшні.

За ніч лиш якусь я навік постарів,
Що днем засвітилась у мревах пожеж,
Як села горіли, і світ весь горів,
1 йшов я, у серці здавивши бентеж.

І бачив дівчатко убите, і м'яв
Пілотку в руках, вже не маючи сил,
І мовчки, понуро між друзів стояв
Край наших братерських печальних могил.

Судилось мені і засохнуть, як брость,
За дротом колючим в неволі згасать.
Шістнадцять разів помирать довелось,
Шістнадцять разів довелось воскресать.

Замовкніть, я знаю – великий цей світ
Дарує нам молодість раз на віку.
Тому і не краду ні в кого я літ,
Я лиш бережу свою юність палку.
1962
 







Неспинно літа перелинуть, та ми
В щасливім житті не повинні забуть
Усіх, хто для нас залишився людьми,
Хоча і пішов в небуття каламуть.

Без ласки коханих своїх матерів
Погинули люди у нас на очах.
Щасливі, що світ наш увесь не згорів,
Що частку життя їх несем на плечах.

Як може опла:кати справжній співець
Їх пам'ять, їх кимось загублений день?
Якщо полягло сім мільйонів сердець,
Їм треба віддать сім мільйонів пісень.
1963
 







Надмогильне каміння сумне,
Є між числами риска на нім,
Що народження й смерть відділя,
Тільки риска маленька між дат.
В ній, мій друже, твоє життя,
Світ увесь твій, жива душа,
Радість, мрія твоя і любов,
Насолода, і слава, і сум.

Можеш довге прожити життя,
А немовби й не жив, однак,
Можеш мало прожити, і все ж
Скажуть люди: велике життя,
Бо любов'ю ти світ огортав
І зоставив її на землі.

Тільки риска маленька між дат.
В ній твоє нетривале життя.
1975
 





ЗАПОВІДЬ

Коли чорні тучі з далеких країв
Зійшлись над священним краєм батьків,
А ти їх побачити не захотів,–
Не можна бути сліпим!

Коли над правічним отецьким двором
Волання вороже гримить, як погром,
А ти розкошуєш, зігрітий добром,–
Не можна бути глухим!

Коли твою душу витоптує тать
Ще й гнобить чужинську молитву шептать,
А ти уникаєш пекучих проклять,–
Не можна бути німим!

І потім не варто шукати причин,
І гнутись до старості навперегин,
І лаяти долю, гірку, як полин.
Не варто чманіти в безвір'я чаду,
А краще любов обернуть на біду,
Бідою роз'ятрить караючий біль
І ринуть за край овій у праведний бій,–
Воскреснуть і вмерти в жорстокім бою,
Але відживити вітчизну свою!
1964, Дамаск
 







Чого б я у смертну годину хотів?
Хотів би у смертю призначений час,
Щоб вітер між вітами дуба шумів,
Щоб грім з блискавицями скелі потряс.

Неначе Вардан в аварайрськім диму,
Хотів би я вмерти, піднявшись на бій.
Я смерть, не лякаючись, гордо прийму,
Нескорено в очі дивитимусь їй.

В ту смертну годину, в останню ту мить,
Повірити знов би хотілось мені,
Всім серцем повірить звабливій брехні,
Що десь і по смерті повинен ти жить.
1964
 





ОСТАННЄ СЛОВО

Послухайте, я вам скажу про себе сам,
Але до вас таке прохання є одне:
Легенд з мого життя творить не треба вам,
Не треба до небес підносити мене.

Коли ви ще були маленькими, тоді
Я серце спопелив своє у боротьбі
За вас, за ваші сни дитячі, золоті,
Лиш жменьку попелу залишивши собі.

Залишив я собі, щоб він мої пісні,
Моє життя беріг – цей попіл – серця прах,
А полум'я його десь там на чужині
Горить і пломенить в пожежах і серцях.

Я не беріг себе, відкрито я ішов
Крізь темряву ночей, крізь гаті перепон,
Вина моя одна – лише моя любов
І чиста, і ясна,– як ще казав Назон.

В країні на устах було моє ім'я.
Не обійшли мене ні хлібом, ні вином...
Себе я королем вважав, та тільки я
В народу у свого лишився боржником.

Коли родився я, холодним видавсь рік,
Та доля не зобидила мене –
І вивела мене до сонячних доріг,
І серце дарувала вогняне.
1964
 





ЛАВР

Ось вічнозелен лавр у пишноті своїй
Щасливо розбуяв на березі затоки.
Багато різних слав ведуть за нього бій,
Він під овацій грім вінками вабить око.

Підносила цей лавр героєві хвала,
Увінчувався ним жадало Цезар лисий.
Ним іноді поет свій біль стирав з чола
І згладжував, як міг, гіркотних зморшок висів.

Безмірно щедрий лавр як слава всіх побід...
А може, він ряснить для того листям віти,
Щоб кухар ним завжди увінчував обід,
Готуючи юшки духмяно-ісмаковиті.
1964
 





МОЯ ДОБРА ФЕЯ

Є добра фея в кожної людини.
Вона дарунки всім несе сповна.
У мене теж на цілий світ одна:
Сором'язлива, скромна, безневинна...
Є добра фея в кожної людини.

Вона дарунки всім несе сповна –
Тому, хто знає лестощів науку,
Хто втоптує товариша в тванюку,
Пролазі, що закони обмина...
Вона дарунки всім несе сповна.

У мене теж на цілий світ одна:
За щедрий стіл голодного саджала,
Мене в криваві шанці споряджала,
Як іншим і не снилася війна...
Є добра фея в мене теж одна.

Сором'язлива, скромна, безневинна,
Вона мене поетом нарекла,
Щоб я писав, а з серця кров текла
Й жага моя в словах цвіла жаринно...
Вона сором'язлива, безневинна.

Є добра фея в кожної людини.
Моя також незмінна в доброті.
За гріх маленький, скоєний в житті,
Зрива прощення з вуст моїх щоднини.
Є добра фея в кожної людини.
1966
 





ДАВНЬОМУ ДРУГОВІ

Ти у спекоти і дні
Ховавсь у моїй тііні.
А як падав лапатий сніг,
До мойого ти дому біг.
Ти ділився зі мною, як брат,–
Чим радів ти, тим я був рад.
Люди сплутати нас могли –
Ми настільки подібні були.
Ніби разом хрестили нас
І скупали в той самий час.

Ми такими колись були,
Але дні оті загули.
Засліпив тебе слави туман
І повів на підступний обман:
Не спішиш тепер більше, ні,
Прихиститись в моїй тіні;
Ти живеш послідовно не так,
Ніби серце сховав під ковпак;
В іншім колі, під інший спів
Ти мелодію серця повів.

Що ж, як дружба пішла на згин,
Шлях свій далі пройду один.
На мій біль, на мій клич навряд
Відгукнутись ти будеш рад.
Слави скатерка, не забудь,
Не прикриє крізь прірву путь.
А в спекотні, в холодні дні
Я тебе не чекатиму, ні.
Не вертайся ніколи в мій дім –
Більш тепла ти не знайдеш у нім!
1966
 







Люди добрі та прекрасні
    Мені друзями ставали,
Та розгледіть не зуміли
    Справжній скарб душі моєї,
Не помітили під тлінням
    Життєдайний чистий пломінь,
Того плоду не зірвали,
    Що з рай-дерева привитий.

Співчували, як радів я,
    Заспівавши власну пісню,
І сміялись, коли в серці
    Свою долю я оплакав.
Ті, кого любив я, щедро
    Мені помагаю сплатили.
Друзів добрих і прекрасних
    Бачив я в житті своєму.
1975
 





КОЛИСКОВА МОРЯ

Люлі хвилям світло-синім після бурі,
Люлі-люлі,
Люлі чистим, з материнської лазурі,
Тихе люлі.

Люлі чайкам, що ховаються у окелі,
Люлі-люлі,
Мандрівцям, що йдуть в пустелі,–
Душі чулі.

Люлі листю, що упало і не злине
В темні далі,
Люлі серцеві безсонному й зорині
Неоспалій.

Люлі душам, що схвильовані, як море,
В шумі-гулі,
І далекій моїй милій яснозорій –
Люлі-люлі.
1966
 




 
ПАРАДОКС

Запеклий ортодокс, вже літній чоловік,
Вогонь з гармат повів по пісні моїй грізно:
– Метеликів поет оспівує в наш вік!
Вони йому летять з квіток аполітизму.
Звідкіль сіромі знать ту істину стару,
Що стверджує поет останнім словом правди:
Ми славимо в піснях метеликову гру,
А на мостах з вотню нам випало вмирати.
1971
 




 
 

Все-таки прийде цей світ до пуття –
Врешті лукавством назвуть похвалу,
Згасне сверблячка легкого життя,
Доля не буде вклонятися злу,

Буде триматися міри брехня,
Слово пребуде в високій ціні,
Оплесків час промине, як бридня,
Слави жадоба спочине в труні,

Прийдуть і глянуть, що вдіяли ми
В суті правдивості, щастя й добра.
Ми вже відійдемо, поміж людьми
Ствердиться часу нового пора.

Хто й по кончині залишиться з вас,
Слава зорею над ким засія,
Буде світитись крізь простір і час
В лаврах любові могила чия?

Так воно все: переходить життя,
Нащо шукаємо зайвих болінь –
Бути кому на вершинах буття,
Вирішить праведний суд поколінь.

Солодко в славі купатись, та все ж
Варто зважати на людяний світ,
Варто у пристрастях власних пожеж
Думать, який залишаємо слід.
1963
 




 
 

Слово честі, моя душе, як і ти,
Я хотів би, усім серцем би хотів
Бути всім, у чім для тебе віднайти
Можна повінь хвилювання й почуттів.

Я хотів би бути знатним співаком
Чи спортсменом всім відомим молодим,
Мудрим мужем, безтурботним юнаком,
І дотепним, і красивим, і міцним.

І геройськи виступати проти зла,
Буть володарем незлічених скарбів,
Щоб усім ти задоволена була,
Щоб усюди люди заздрили тобі.

І коли б Господь лише мене обрав,
Давши гроно прехороших різних див,–
І життів мені із десять дарував,
І талантами щедротно наділив,

Я хотів би... Та, одначе, знаю я –
На цім світі має жити хоч один
Із тендітною душею солов'я,
З скромним іменем землі цієї син.

Він нікому не позаздрив ні на гріш,
Не заплямив серце чистеє своє.
За такого, моя душе, я не гірш –
Це ж бо я і є.
1963
 




 
САМОТНІ БУДИНКИ

Стефанові Зоряну

Далекі, повні таємниць, в загадці самоти,
Будинки є – на карті їх ніколи не знайти.
Їх мирний дим і світло ламп, що добрістю злина,
Ми часто бачимо лише з вагонного вікна. 

Хто ж бо народжується в них, живе і помира?
Ховає вість яку про них березова кора?
Хто взимку може в їх печах багаття розвести?
Кого там люблять, ждуть кого і шлють кому листи?

Кого вітають у путі, кого зовуть вони?
Хто ласку й радість їм ясну несе із далини?
Серед галявии лісових, де їм урвалась путь,
Вони, задумані й сумні, когось в мовчанні ждуть.

Будинки є такі, стрічав самотні їх вогні.
Вода стоять віддалеки від шуму і й гуркотні.
Ах, мріється й мені, немов будинкові тому,
Хоча б один деньок в житті побути одному.
1971
 




 
ЛИСТІВКА

Нам смерть не новина: узнати мали змогу...
Життя – це новина, безмежна новина;
Хоч смерті ми таки побоюємось трохи –
До неї звиклися, і звичка ця нудна.

Але життя, життя! Діла його відверті,
В його ми волі всі могутній завжди й скрізь:
Чи пожаліє нас, чи видасть чорній смерті...
Великий страх життя. Життя слід стерегтись.
1979
 




 
РОЗДІЛ

ВЕЧІРНІЙ ДЗВІН



 
 

Севану

Я хотів би, щоб сталося чудо...
Щоб ми стрілися вдеінь чи вночі,
І щоб знов моя дружня долоня
На твоєму лежала плечі.
У винарні сиділи б ми поруч,
Я б захоплено слухав тебе.
Заспівали б удвох сумовито,
Ну а потім зайшлись би в плачі...

 




 


Я побачив у сні давніх друзів:
Накривали врочисто столи.
Ну а друзі красиві і юні –
Отакі, як давно ще були.
Поруч з ними і їхні красуні,
І щасливо сміялись вони.
Я побачив своїх давніх друзів.
Тільки жаль, що у сні лиш прийшли.

 




 


Ти вже мене не розумієш
І не бажаєш зрозуміть.
У мене інших слів немає,
Щоб серце вислабле відкрить.
І я мовчу, і я німію,
Весь безгомінний, як земля,
Що може враз тобі на душу
Упасти і закам'яніть.

 




 


Любов остання, мов айва.
Свій квіт запізно розпускає,
А в пізню осінь плід її,
Як золотистий злиток, грає.
Нам забиває зір і нюх
Спізнілим блиском, ароматом,
Щоби не бачить і не чуть,
Як нас близька зима гукає.

 




 


Юні, може, вас подивую
Я у день свого ювілею:
Сяду з вами за стіл я разом
Та із щедрістю усією,
Всі негоди забувши й болі,
Я поплачу і засміюся.
Чи не таж хіба розстаються
Люди з молодістю своєю?

 




 


Лелій свою любов – то й розквітати буде.
Розквітлої любові нині мало – знай.
І пісню полюби – із неї зійдуть сходи,
Якщо вона із серця пролунала – знай.
Ти і за стіл сідай із піснею й любов'ю,
І їм обом – найзаповітнішим – радій.
Без них же тільки диму чорного сувої
І сивого туману зла навала – знай.

 




 


Ти прагнув ніколи не мати любові,
Без неї хотів ти прожити життя –
Отак, щоб ніколи не чути докорів,
Лихих поговорів, не знать каяття.
Бувало, не раз тобі в цьому щастило.
А все ж скільки марно минуло часу!
Любові немає – то й світла немає,
І ліра мовчить без цього почуття.

 




 


Ніколи любов постарішать не може.
Це страшно, коли умирає любов.
Вона і вмирає, був а, не старою –
Ще тільки в життя молодим увійшов,
Ще тільки у тебе з'явилися крила,
І раптом любові надходить кінець.
Ніколи вже більше вона не воскресне,
Ніколи вона не народиться знов.

 




 


Коли я чую франтові пісні
І поринаю в спогади воєнні,
Мої заглухлі рани знов болять,
І в серце сльози капають вогненні
Із горла, не прихлинувши до віч,
І в них тривожно зазирає ніч,
І в полудень затьмарюється змов
Моє бадьоре сонце невтоленне.

 




 


Скрізь наші прадіди в віках
По світу білому бродили,
Лихій судьбі своїй і нам
Богів шукали чудо-силу.
Якби вони шукали так
Для батьківщини полководців,
Любов'ю збратаних бійців,
Вітчизні вірних до могили.

 




 


Моя вітчизна – в зелен-сад ворота,
Що замкнені розбійницьким мечем,
Мох золотий на камені могильнім,
Хрест мідний, по якому кров тече.
Лілея біла, стоптана копитом,
Птах-вогнекрил, рожденний з пожарів,
Священної гори ясна вершина,
Підперта міцно сонячним плечем.

 




 


Ані галасу, ані чвар
Серед нас... Бо ж ділитись – чим?
Скільки, бач, не входь, не виходь,
А все той же вірменський дім.
Неподільні слава й душа,
Хоч оселю ділять, бува.
Міцно будем свій дім тримать,
Знають хай: ми – колони в нім.




Збірку "Чудесний садівник" надруковано у м.Київ,
видавництвом «Радянський письменник». 1989 рік

До першої частини збірки

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато
21 січня 2007 року